------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Хто б  мiг  подумати,  яка  ворожка  могла  йому  вгадати  цю  невеселу
подорож!.. Два  тижнi  тому  вiн  був  ще  вiльним  соколом,  а  нинi  їде
Санкт-Петербургом, мiстом  своєї  молодостi,  пiд  пильним  наглядом  двох
охоронцiв, нiби  якийсь  варнак...  До  Гатчини  вiн  ще  тримався,  легко
прогонив сум, недобрi передчуття i навiть здатний був кепкувати з похмурих
церберiв, що прагли якнайшвидше привезти й здати його, Шевченка, у  Третiй
вiддiл власної його iмператорської величностi канцелярiї. Коли ж  збагнув,
що скоро кiнець шляху, щось напливло  на  нього,  мов  синьо-чорна  хмара,
притисло, душу вгорнуло в кригу. А як долинув з неба над болотистим  полем
високий голос жайворонка, на очi самi  набiгли  сльози.  Натягнув  на  лоб
капелюх, аби нiхто не бачив його таким,  розслабленим,  i  потiм  довго  й
тяжко долав ту хвилю розпачу...
   - Ну, слава богу, приїхали! - зiтхнув, коли спинилися бiля ворiт,  яких
у всiй Росiї боялися не менше, нiж страшної брами пекла.
   Жандарм зиркнув на нього i посмiхнувся.
   - Возславиш iм'я господнє, як звiдси вийдеш...- мовив багатозначно.
   - А може, я невинний?
   - Перед престолом усяк у чомусь та завинив.
   - I ви?
   - Ми - перст вказуючий,- сказав жандарм.
   - I ми ж - кулак караючий,- стрибнув на землю офiцер,- Гей, хто там  є?
- постукав у куту браму.
   Тарас устав, поглянув на Лiтнiй сад, який, увесь просвiчуючись, тремтiв
весняним дрожем за Рубiконом, сирiч Фонтанкою, на Ланцюговий ажурний  мiст
i на Михайлiвський величний замок...
   Повiз сiпнувся й рушив у двiр розбiйницького вертепу, як  називали  цей
дiм в оточеннi Карла Брюллова.
   - Кого привiз на цей раз? - спитав жандарм, що вiдчиняв ворота.
   - Та... солов'я...- махнув рукою офiцер.- Спiвав усю дорогу.
   - Хохол, напевне?
   - Точно.
   - У нас таких чимало зараз кукає.  Та  все  пани,  студенти!..-  змiряв
цiкавим зором новоприбулого.
   - Попов приймає?
   - Знамо. Малороси - його парафiя.
   З уїдливим залiзним скрипом зiйшлися стулки брами, i Петербург  вiдплив
кудись у невiсть. Душа Тарасова була ще там,  на  волi,  на  розбагнючених
весною вулицях, бiля Неви, на набережнiй, де Академiя, в якiй  пiзнав  вiн
щастя вiдчути себе людиною, а не рабом, в якiй пiднiсся до осяйних  вершин
мистецтва, а  тiло,  сам  вiн,  власне,  його  жива  натура,  невiдворотно
вписувалися у цей жахливий закут, юдоль  печалi  й  знищення  людського  в
людях.
   Сидiв, не знаючи, що має дiяти, i вiдчував, як кожна найменша  часточка
його єства кричить, волає, рветься на свiт, на вiльну волю,  якою  вiн  не
навтiшався за дев'ять рокiв. Десь з глибини душi, а може, й  тiла  повiяло
старим, забутим холодом його крiпаччини, як  повiває  з  яру  серед  весни
останнiм чорним льодом...
   - Ось вiн,- кивнув на нього офiцер  чиновнику  в  партикулярнiм  одязi,
який прийшов прийняти бранця.
   - Папери з ним?
   Жандарм зiскочив з воза, зняв чемодан з печатями.
   - Чудово,- потер чиновник руки.
   - Добридень вам,- сказав Тарас, здивований його неввiчливiстю. Приїхала
у двiр людина, а вiн...
   Чиновник глянув на офiцера, який лише стенув плечима, зиркнув  краєчком
ока на двох жандармiв, що саме вийшли з флiгеля, i, гасячи в  очах  веселi
бiсики, вклонився гречно "гостевi":
   -Ласкаво просимо, ваше високоблагородiє! Давно на вас чекаємо. Свiтлиця
вже приготована...
   Тарас стрибнув на землю.
   - Смiятися з чужого горя...
   - Pardon, mоn cher[1],- вклонився знову.- Вибачте! Я геть забув, що маю
дiло з художником i  сочинителем  поем  та  вiршiв...  Сидоров!  -  гукнув
жандарма, який стояв на вартi бiля дверей у флiгель.- Вiзьми його й замкни
у вiльнiм номерi!
   Синьомундирий Сидоров пiдскочив чортом, узяв рушницю  навпереваги,  так
нiби звiдси можна було  втекти  посеред  дня,  при  всiй  чеснiй  компанiї
жандармiв та чиновника, i мовив хмуро, з притиском:
   - Вперед!
   Спрямовуючи багнетом, погнав його в  однi,  у  другi  дверi  й  сердито
хряпнув третiми за спиною в арештанта.  Лунко  два  рази  клацнув  ключ  у
замку, хтось щось сказав до когось у коридорi, i стало тихо.
   Тарас оглянувся в своїй  новiй  оселi.  Вузеньке  лiжко,  столик,  один
стiлець... I тут помiтив грати, якi прийняв  спочатку  за  звичайнiсiньку,
хiба що трохи густiшу, раму. Вони найдужче вдарили йому по серцю. Грати  -
рiзновид клiтки, символ неволi, горя,  краху  людських  надiй!..  А  ще  -
ганьба. Колись, було, в  Кирилiвцi  в'язниць  боялись  дужче  вiд  ран  та
смертi... Звiрi й тi у неволi гинуть, а тут жива  людина,  подоба  божа!..
Господи, i той - твоя подоба, що збиткувався, грався iз  ним,  як  кiт  iз
мишею, в дворi цього вертепу? I Сидоров, який загнав  багнетом  його,  мов
татя, у клiтку-камеру? I Юзефович київський,  що  удавав  iз  себе  людину
чесну й вiддану своїй землi, народовi, а в мить тяжку, жертовну  вiдрiкся,
зрадив друзiв?..
   Сiв на убоге ложе, щоб припинити, втишити в ногах бридке тремтiння. Так
нiби вiн не їхав сюди iз Києва, а йшов чи  бiг...  Не  здатись  тiльки  б,
витримати!.. Пусте. Вiн просто стомлений. Весь шлях не був нi  хвильки  на
самотi. Дванадцять днiв дороги, жартiв, спiву i... боротьби з самим собою,
з острахом, що, як змiя, вповзав у душу!.. Вiн навiть їх,  своїх  похмурих
стражiв, примусив з ним спiвати улюблених його пiсень.

   Ой Морозе, Морозенку,
   Ти славний козаче!
   За тобою. Морозенку,
   Вся Вкраїна плаче!..

   I смiх, i грiх! Виводили - аж лiс дзвенiв, аж хурман втирав сльозу...
   Десь    зрошує    слiзьми    дорогу,-    сюди     ж,     у     стольний
Санкт-Петербург,Миколина нещасна мати, яку вiн бачив  у  Броварах...  Його
везли, мов на пожежу, i день, i нiч, лиш коней перепрягали, а їй ще  довго
їхати... Оце тобi, Миколо, шановний пане Костомаров, i мудрий  цар,  якому
ти   хотiв   вiддати   пiд   тверду   руку   союз   слов'ян,    об'єднання
братiв-народiв!.. Вiн хоче сам узяти, загарбати. А ти  йому:  будь  ласка,
приймiть вiд нас, од братчикiв!..  Слiпцi!  Не  перснi  з  образом  святих
Кирила та Мефодiя, не папiрцi статутнi,  а  сокири,  та  вила,  та  гострi
коси!.. Вiшальниковi, катюзi кращих синiв Росiї хотiв читати проповiдi про
благочестя, рiвнiсть i всеслов'янську єднiсть!.. Дитина єси, Миколо, хоч i
професор...
   Почулись кроки, брязкiт,- напевно, зброї,-  рiзка,  прихрипла  мова.  I
знову все затихло...
   Невдовзi грюкнули залiзом дверi, хтось увiйшов чи  вийшов  з  такої  ж,
мабуть, камери...
   Тут уже чимало братчикiв.  Вiн  достеменно  не  знав,  хто  саме,  крiм
Костомарова та двох студентiв:  Андрузького  й  Посяди...  Може,  й  Гулак
сидить - вiн був десь тут, у Петербурзi... Чи  то  Кулiш  та  Бiлозерський
встигли перевезтися через кордон, чи їх також схопили?..
   Iз  вулицi  ледь  долинає  стукiт  швидких  колiс...  Хтось   засмiявся
голосно... Там ще живуть, а тут... Що тут на них чекає?  Тяжкi,  брутальнi
допити з метою знiвечити, втоптати в твань  високi  їхнi  помисли  i  їхнi
душi, виповненi любовi й болю за свiй народ, за люд, що  стогне,  мучиться
пiд тягарем крiпаччини? А потiм... Потiм буде не те, що бог дасть,- що цар
звелить!
   Не згледiвся, як почало темнiти. Помiтив це, коли заклацав ключ у замку
i в ледь прочиненi окутi дверi його спитали басом:
   - Вечерять будете?
   Хотiв вiдмовитись, та схаменувся вчасно. Тому, хто прагне  витримати  i
не зламатися, треба не тiльки сили духу, а й сили тiла!
   - Буду.
   - Як маєте за що, то  можу  принести  вам  з  трактиру.  Бо  на  харчах
казенних...
   - Спасибi. Ось карбованець,- пiдвiвся з лiжка  i  пiдiйшов  до  щiлини.
Поклав монету в  простягнуту  лапату  руку,  пождав,  допоки  дверi  знову
вiдгородили його вiд свiту, й рвонув тiсного комiра. Кинув на лiжко  шарф,
що заяснiв у сутiнках  кривавим  тихим  полум'ям  i  нагадав  чомусь  йому
гусара, що на поромi перед арештом хотiв зiпхнуть  у  воду  чемодан...  Не
допустив, злякавшись, що там  навiки  кануть  його  найкращi  вiршi,  його
рукописи, якi зiбрав, на лихо, по всiх знайомих. Тепер жандарми  мають  що
почитати!

   _...Аж ось i сам,_
   _Високий, сердитий,_
   _Виступав; обок його_
   _Цариця небога,_
   _Мов опеньок засушений,_
   _Тонка, довгонога..._

   Є вiршi, є... I є за що вчепитися, заслати  його  в  Сибiр!..  Можливо,
треба було... Нi, вiн не змiг! Це ж дiти його... Щоб батько  та  рятувався
смертю своїх дiтей!.. Ти певен, що тут не вб'ють, не знищать?..  Надiя  є:
їм треба документальнi свiдчення його крамольностi, його  вини.  Вони  тут
тихо скнiтимуть, - як не потрублять мишi, - аж доти, поки не вдарить дзвiн
свободи... А вдарить?.. Вдарить! Чим бiльше зло, тим вiк його  коротший...
Довгенько щось Росiя терпить... Коли найкращi люди  iдуть  на  смерть,  на
каторгу в iм'я святої волi, вона - близька, вона, як кажуть, не за горами!
Рилєєв, Пестель... То все - було!.. I зараз є... Ти мовиш про тих, що нинi
звозять сюди жандарми?.. Не тiльки. Є i в Пiтерi...  Тс-с!..  Я  мовчу.  У
мене не розживуться синьомундирi!..
   Заклацав ключ, поволi, немов самi собою, одчинилися рипливi дверi, i  в
порозi вирiс Сидоров iз тацею в мiцних руках. Пройшов  до  столу,  вправно
поставив тацю з посудом i зняв серветку.
   - Ось, пане, їжте, - мовив. I осмiхнувсь  у  вуса.  Потому  старанно  з
кишенi виловив дрiбнi монети й подав ув'язненому. - А це на завтра буде.
   - Залиш собi.
   - Спасибi, - сказав нетвердо якось, не по-тутешньому.
   - Не з України часом? - спитав Тарас.
   - Сидоренко... - всмiхнувся гiрко.
   - Служиш уже давно?
   - Дванадцять рокiв...
   - Сидоров! - гукнули десь у коридорi. - Дивись менi, собачий сину!
   Солдат стенув плечима, мов вибачаючись перед Тарасом, i швидко вийшов.
   - Тут я! - озвався також рiзко, замкнувши дверi.
   - Нi, ти таки доходишся!
   - Приносив їсти пановi, вашблагородiє.
   - Ха! Пановi... Це, Сидоров, такий же пан, як ти, дурна твоя макiтра.
   - Так точно, ваше благородiє! - вигукнув солдат зрадiло.
   Як збирав порожнiй посуд, не поспiшав, усе придивлявся нишком  чи  щось
хотiв спитати, та не насмiлювався
   -  Ви  й  справдi,  пане,  будете  з  людей  простих?  -   озвався-таки
пiвшепотом.- Бо в нас тут все пани й пани...
   - Художник я, чоловiче,- сказав Тарас.
   - Виходить, пан...
   - Та як дивитися. Я з крiпакiв, i рiднi мої в неволi.
   - Втекли вiд пана?!
   - Викупили. Знайшлися добрi люди.
   - Бредня. Немає таких людей...
   - Є, друже, є!
   - У бiдних чортма за що, а панство...
   - Ну, Сидоров! - почулось нагло iз коридора. Солдат зiп'явсь навшпиньки
i тихо вийшов.
   - Слухаюсь, вашблагородiє!
   Дверi замкнули знову. Десь у дворi, а може, то й на вулицi,  гойднулося
й лишилось свiтло, i на його ясному тлi вирiзьблювалися, мов  на  гравюрi,
холоднi чорнi грати... Нiколи i не подумав би, що  цi  залiзнi  рамцi  так
можуть дiяти, впливати на душу!.. Здавалося б, шматки металу,  пруття,  аж
нi, так нiби воно лежить, те пруття, отут, на грудях!.. Певно, в його душi
озвався первiсний страх людини, що прагла мати всюди шлях до швидкої втечi
й остерiгалася всiляких пасток... Власне, i Товариство їхнє було не чимсь,
а пасткою. Вiдкрите, всiм доступне, з  промовами  та  писаниною!  Приходь,
намотуй собi на вус i - так i так, мов, пане губернатор... Воно й не диво,
що хтось донiс... Тепер усе пропало! Стiльки труда  покладено,  роздмухано
вогню в серцях; iз iскорок, що ледве-ледве тлiли...
   - Виходь! _-_ почулось.
   Глянув i здивувався: в камерi стояв жандармський унтер, а Сидоров  йому
присвiчував. Задумався i не почув, як вiдчинили дверi. Треба  надалi  бути
пильним...
   Коли Тарас пiдвiвся, похмурий унтер вихопив iз  чорних  пiхов  шаблю  i
вмить зробив чверть оберту, мов даючи йому дорогу.
   Сидоров пiшов попереду, Тарас слiдом, за спиною у себе  чуючи  холодний
подих унтера. А може, шаблi?..
   На вечiр  похолоднiшало.  З  невидимих  весняних  хмар  спадав  снiжок,
метеликами в'ючись довкола лiхтаря...
   Двором i вулицею iшли вже тiльки вдвох з унтером, який його спрямовував
короткими "вперед", "лiворуч!"
   - Не скажете, куди йдемо? - спитав хтозна для  чого_._  Людинi  в  його
становищi...
   - Мовчати! - гаркнув унтер, наче вiд тишi нинi залежить їхнє життя.
   Повз вартового, - виструнченого, як на парадi, - ввiйшли в якiсь високi
дверi, крутими сходами зiйшли на другий  поверх,  ледь-ледь  освiтлений  i
через те якийсь тривожний i таємничий. Унтер постукав в однi з кiлькох, що
виднi були, дверей i  ввiв  Шевченка  до  кабiнету,  де  за  столом  сидiв
чиновник, який приймав його сьогоднi вiд двох киян.
   - Тарас Григорович! - пiдвiвся вiн, мов стрiв  старого  приятеля.-  Iди
собi, голубчику,- звелiв недбало унтеровi.-Прошу, прошу сiдати! - узяв  за
лiкоть "гостя" i м'яко пiдвiв до крiсла. Сам сiв навпроти.- Вибачте за мiй
невдалий  недавнiй  жарт...-  приклав  до  серця  руку.-  Тут,  серед  цих
жандармiв,  важко  не  огрубiти...  Ще  раз  прошу  пробачення!  Я  ж   не
представився. Попов Михайло, Максимiв син. Прошу любити й жалувати!
   - Тарас Шевченко...
   - Знаю. Як виявляється, у  нас  iз  вами  є  спiльнi,  так  би  мовити,
знайомi...
   - Цiкаво... Хто ж це?
   - Зайцев. Iван Кiндратович. Художник теж i друг Ширяева, в якого  ви...
Не буду! - пiднiс покiрно руки, помiтивши, що гiсть нахмурив брови. - Кому
приємно згадувати свою бiду... Ви потiм вчились у Академiї мистецтв?
   - Так.
   - Дещо бачив iз ваших творiв -  гарно!  З  вас  мiг  би  вийти  великий
майстер. Жаль!.. Ви не думайте, що як жандарм, то й... Ви, напевно, знаєте
Вiссарiона Бєлiнського?  Так  я  колись,  iще  в  гiмназiї,  навчав  його.
Блискучий був гiмназист!  З  апломбом  був,  щоправда,  з  претензiями  на
генiальнiсть... Та хто не мрiє в молодостi  перевернути  гори  й  розкрити
людям очi на абсолютну iстину!.. Це правда, що вас  з  крiпацтва  викупила
августiйша iмператорська родина?
   -   Художник   Карл   Брюллов   намалював   портрет   Жуковського   для
iмператорської родини, i за тi грошi менi купили волю.
   - Я уявляю, - зiтхнув Попов,- якi були ви радi, якi щасливi!.. Коли б у
вас на грудях, де носять хрест, побачив зараз портрет його величностi,  не
здивувався б...
   - Тодi менi потрiбно було б зробити з себе цiлий  iконостас,  -  сказав
Тарас не без лукавства.- Сошенко, Венецiанов,  Жуковський,  Вiєльгорський,
Брюллов, Мокрицький - всi брали участь у викупi.
   - Чудово, що ви про те не забуваєте, - примружив очi слiдчий. - Це  так
природно... Дивно лише,  що  ви,  як  кажуть,  пустились  берега  в  своїх
поезiях... Вас, мабуть, хтось пiдштовхував, навчав, виводив  нишком-тишком
на цю страшну дорогу? Немислимо, аби людина,  викуплена  його  величнiстю,
була така невдячна, сама  додумалася  висловлюватися  в  такому  тонi  про
iмператора й iмператрицю!..
   - Тут ви вгадали, - зiтхнув Тарас.
   - Хто ж вiн такий? - напружився, мов гончий  пес,  пан  слiдчий.-  Я  ж
бачу, ви людина порядна й щира... Прiзвище?!
   - Недоля.
   - Так... - схопив  перо,  пiдсунув  аркуш.  -  Iм'я,  по  батьковi?  Де
проживає?
   - Iмен, на жаль, багато...
   - Назвiть усi.
   - Пригнiчення, несправедливiсть, обман, знущання, злиднi, визискування,
брехня, пiдступнiсть, здирство,  хабарництво...  I  батьком  всього  цього
вважається межи людьми їх_ _iмператорська величнiсть...
   - Досить! - кинув перо Попов. Помовчав, важко дихаючи, знов  усмiхнувся
приязно. - Ви жартiвник, мiй дорогий Тарасе Григоровичу... От тiльки мiсце
вибрали не пiдходяще...
   - Жартувала баба з колесом...
   - Ви ще й догадливий! Жаль, жаль... Такий талант змарнується... А все ж
ви, батечку, ну як би  це  сказати  м'якше,  не  зовсiм  мудрi.  Коли  вже
вскочили, то вибирайтесь, кайтеся, шукайте хоч би шпарки, в  яку  пролiзти
можна! А може, ви ще не збагнули, куди попали i по якому дiлу?
   - Куди - збагнув, а от за що - не знаю.
   - I не догадуєтеся, що вам загрожує?
   - Якщо вини не знаєш, то як же можна визначити за неї кару?
   - Мудро... Одна лише поправочка: ви добре знаєте свою вину. Не гiрш  од
нас. А нам усе вiдомо!
   - Тодi навiщо допит, уся оця комедiя?  -  вiдкинувся  Тарас  на  спинку
крiсла. I дурню ясно, що цей колишнiй вчитель ще тiльки хоче взнати...
   - Це ще не допит. Це тiльки дружня бесiда, - сказав Попов  крiзь  зуби,
мов натякаючи, що ягiдки попереду. - Я що, я голуб лагiдний... А  от  коли
потрапите у кабiнет Леонтiя Васильовича... Знайоме вам таке iм'я?
   - Нi.
   - Ви не чули про Дубельта, начальника всього цього хазяйства?
   - А граф Орлов?
   - Орлов - шеф корпусу жандармiв i наш, звичайно. Проте ви дiло матимете
iз генералом Дубельтом. А це така людина, - скажу  вiдверто,  бо  ви  менi
подобаєтеся,- що лiпше з нею не зустрiчатися...
   - Та я й не прагнув зустрiчi, - знизав Тарас плечима.
   - Хто зна, хто зна... Дiяльнiсть ваша у Малоросiї, чи, як ви кажете, на
Українi, доводить нам красномовно, що навпаки, що ви так гаряче хотiли нас
побачити, погомонiти з нами i попросити у нас притулку на довгi роки!
   - Бог свiдок, я...
   - Не треба таких високих свiдкiв, - пiднiс правицю слiдчий. -  Оскiльки
ви i з богом не дуже панькаєтеся, то ми не маємо  пiдстав  вважати  "божi"
свiдчення за щиру правду.
   - Ви хочете менi накинути ще й богохульство?
   - Думаю, що буде досить цiлком земного. Згоднi?
   - Негарно, добрий паночку, загонити мене  на  лiд,сказав  Тарас.-  Я  ж
посковзнутись можу, упасти й нехотя собi зламати шию. Вам буде жаль...
   - Їй-богу, гарно сказано! - всмiхнувся слiдчий.Справдi, я не хотiв  би,
щоб ви зламали шию. Не твердитиму, що подiляю погляди Вiссарiона...  Проте
у Пушкiна схвильовано й правдиво мовлено:

   _И за учителей своих_
   _Заздравный кубок подымает..._

   - Якби ми зараз сидiли з вами десь у трактирi чи на балу, я  з  радiстю
пiднiс би повний келех за вчителя свого Брюллова,- сказав Тарас.
   - Тiльки вiд вас залежить, чи зможете ви це зробити  найближчим  часом.
Треба зiзнатись щиро, назвати нам людей, якi спонукували  вас  до  писання
крамольних вiршiв. А ще - покаятись i попросити прощення у государя.
   - Я ж вам сказав...
   - Нiчого ви не сказали,- спинив Попов.- Ви ж бачили,  що  я  нiчого  не
записав. Слова, слова... Потрiбне дiло, друже мiй... Очолював  слов'янське
ваше братство пан Костомаров? Чи ви?
   - Я не належав нi до якого братства i  через  те  не  можу  нiчого  вам
повiдомити.
   - Припустимо... - всмiхнувся криво слiдчий. - Я вам повiрив би, коли  б
не пан Андрузький, який, - i, мабуть, небезпiдставно, -  твердить,  що  ви
були душею братства святих Кирила i Мефодiя, його натхненником i,  так  би
мовити, вождем духовним...
   - Видно, ви налякали його до смертi i вiн  сказав  те,  що  хотiли  вiд
нього чути.
   - Та нi, зiзнався щиро i добровiльно, за що i буде винагороджений.
   - Iуду теж нагородили, та вiн чомусь повiсився...
   - Чи не вважаєте себе месiєю? - спитав з лукавим усмiхом.
   - Нi._ _Я поет, художник.
   - Е-е,  не  кажiть!..  Iз  ваших  вiршiв  видно,  що  ви  берете  вище.
Признайтеся. Я не скажу Леонтiєвi Васильовичу. Цiкаво просто. Все-таки я ж
був колись учителем... Exegi monumentum  aere  perennius,  як  мовить  нам
Горацiй. "Я знак безсмертя собi воздвиг..." Ви не вивчали латинську  мову?
Вибачте, я геть забув, що ви були... Як мовиться, iз грязi в князi...

   _Як умру, то поховайте_
   _Мене на могилi,_
   _Серед степу широкого,_
   _На, Вкраїнi милiй..._

   - Я був тодi смертельно хворий...
   - Хiба здоровому спаде на думку писати такi рядки!

   _Поховайте та вставайте,_
   _Кайдани порвiте_
   _I вражою злою кров'ю_
   _Волю окропiте._

   - У вас чудова пам'ять  i  вимова  цiлком  пристойна.  Ви  часом  не  з
України?
   -.Нi. Просто часто менi доводиться займатись вашим братом. А як було  б
прекрасно, тихо, мирно, коли б ви раз i назавжди повикидали з голiв химери
i примирилися iз тим, що є, що буде...
   - Того, що буде, нiхто не знає...
   - Знаю. Iмперiя, як i тепер!
   - Вам легко жити: вiрите! А iншим, бач, вiдмовляєте в потребi  вiри,  в
правi на власну душу.
   - Вiрте i ви в царя, в iмперiю, i в душах ваших буде мир та любов!
   - У рабських душах?!
   Запала довга тиша. Попов гортав рукопис його "Трьох лiт".
   - Хоч це вам здасться дивним, - мовив нарештi глухо, - я  розумiю  вашу
палку неприязнь до крiпосництва... Коли б ви паном  виросли  i  мали  душ,
скажiмо, двiстi, то заспiвали б iншої... Моя вам дружня рада: не зачiпайте
цiєї теми, принаймнi тут, де в кожного є крiпаки, що теж не  дуже  втiшенi
своїм становищем. Он в генерала нашого два роки тому теж збунтувалися його
селяни... Тепер вiн чортом дише на всiх пiдбурювачiв. Так що шануйтесь...
   - Дякую. А чим я маю вам заплатити за цю пораду?
   - Колючий ви, - всмiхнувся слiдчий. - Я з чистим  серцем,  а  ви  б'єте
простягнену вам у бiдi достойну, дружню руку...
   - А може, в нiй безчестя?
   - Безчестя в бунтi, а не в розкаяннi. Розкаяння i допомога слiдству...
   - Напевно, ви вважаєте, що я не маю честi, й тому пропонуєте менi  таку
бридоту?
   - У кожного свої обов'язки перед Росiєю i государем...
   - Ви ж не крiпак, самi такi обрали.
   - Обставини бувають дужчi вiд нас самих... А потiм, чом ви, борючись  з
самодержавством, не припускаєте, що хтось глибоко  вiрить  у  досконалiсть
такої влади i вiдданий не тiльки тiлом, але й душею?
   - Хто вам сказав, що я борюся з самодержавством?
   - Вiршi. Найкращi свiдки - вписанi сюди поезiї, - поклав на зошит руку.
- Не кимось,- прошу вiдзначити, - а  власною-таки  рукою.  Те,  що  сказав
студент Андрузький чи ще там хтось, є змога i заперечити, довести, що  все
брехня та наговiр, за щось там чорна помста, а  тут,  як  кажуть,  супроти
факту не попреш. Бо що написано пером...
   - Того не виволочеш волом.
   - У нас не так говориться. Та це дарма, важлива суть... Скажiть,  а  де
ваш перстень? - спитав, уп'явшись поглядом у праву руку, яку Тарас  поклав
на стiл.
   - Перстень?.. - протяг, шукаючи найкращу вiдповiдь.  Пильнуй,  пильнуй,
Тарасе! Ця пiдколодна гадина кусає враз. - Я ж не панич, -  всмiхнувся,  -
щоб начiпляти перснiв. Подумать можна, що ви менi колись давно  подарували
перстень... А може, й це чийсь наговiр?
   - Ви не носили цього святого знака?
   - Не розумiю...
   Попов замовк, задумався. Гортав недбало зошит.
   - Хотiлось вам допомогти, - сказав нарештi тихо. -  Порятувати  вас  од
Сибiру й каторги... На щастя, братство ваше накрили ми  ще  в  зародку,  з
малим грiхом. Колеги вашi, мабуть, вiдбудуться  лиш  переляком  та,  може,
висилкою... А з вами дiло гiрше. Поет, який дерзнув супроти їх величностi,
- це вже бунтар, злочинець, i не якийсь -  державний!  -  пiднiс  покритий
прозорим пухом палець iз довгим гострим нiгтем.
   "Мов хижий  кiготь...  -  зринула  тривожна  думка.  -  Вп'ється  -  не
оддереш..."
   - Я не дерзав... - промовив. - Все те саме писалося. Найде,  як  хмара,
вдарить розлогим громом, блисне i - ллється, ллється, ллється!..
   - Ви хочете менi сказати, - всмiхнувся хитро  слiдчий,  -  що  ви  лише
записували, яко Мойсей, нечутний для iнших голос божий?
   Тарас кивнув. Напружився, чекаючи нових питань, в яких напевно ж буде й
нова пiдступна пастка.
   - Отже, ви щиро вiруючий i  навiть  бiльше  -  речник  самого  господа?
Припустимо. Це все чудово, складно й могло б вам трохи допомогти... Коли б
не два моменти. Один: для речника потрiбна  вiра  беззастережна,  а  ви  в
своєму "Exegi monumentum" замахуєтеся i на Всевишнього. Пригадуєте?

   _Як понесе з України_
   У синєє море
   _Кров ворожу... отодi я_
   _I лани, i гори -_
   _Все покину i полину_
   _До самого бога_
   _Молитися... а до того_
   _Я не знаю бога._

   А другий момент - ще тяжчий для  вас,  оскiльки  вiн  не  приватний,  а
фiлософський чи богословський. Iз ваших слiв про "божий глас" виходить, що
й вседержитель осуджує самодержавство i государя iмператора, свого ж  таки
помазаника. Погодьтесь, це вже, батечку,  скорiше  схоже  на  маячню!..  -
Примружив бiлястi очi, смачно пошкрiбся в баках i позiхнув.  -  То,  може,
будемо самi писати вiршi й вiдповiдати за них самi? Чи ви наполягаєте,  що
автором "Закону божого" були не ви, а теж господь?
   - Я не писав такого вiрша.
   - Лише записували?
   - Нi. Я не маю твору з такою назвою. Чи, може, ви приписати хочете менi
євангелiє?
   - Тарасе Григоровичу!.. - докiрливо розвiв руками слiдчий. - Ми теж  не
ликом шитi... Якщо не ви, то хто? Гулак, Кулiш чи Костомаров?
   - Ви про таке питаєте, чого не знаю, - стримано сказав  Тарас,  хоча  в
душi вже закипала злiсть.
   - Все ясно - ви бажаєте погомонiти iз генералом Дубельтом...  -  сказав
Попов не скоро.- Ну, що ж, як мовиться, я умиваю руки.  Стосовно  вас  моє
сумлiння чисте. Я щиро прагнув виручити вас iз бiди...
   - Спасибi, - зiтхнув Тарас полегшено. - Вже якось воно та буде. Як  бог
не видасть, кажуть, свиня не з'їсть...
   - Язик - ваш ворог,  -  кивнув  похмуро  слiдчий.  -  Унтер!  -  гукнув
пiдводячись. В порозi вирiс унтер.
   - Я тута, ваше благородiє!
   - У камеру! - зиркнув спiдлоба на Шевченка. - Та накажи, щоб пильнували
добре! Бо не дай бог...
   - Дозвольте йти? - заждавши, спитав жандарм.
   Лише махнув рукою.
   - Добранiч вам! - сказав Тарас, виходячи.
   - Що? А-а... Ходи здоровий,буркнув.
   У камерi було волого й холодно. Стояв важкий, аж млосний морок.  Тiльки
серед пiдлоги ледь-ледь  вiдсвiчувалося  вiкно  у  гратах,  вище  i  вужче
справжнього... Життя  й  мистецтво...  Дiйснiсть  i  вiдображення  його  у
творах... Звiдки  вони  дiзналися  про  "Закон  божий",  чи  "Книги  буття
українського народу"? З чуток, доносу? Чи мають тут примiрник?.. Казав  же
їм: не треба документiв! Витворили на  власну  голову  та  ще  й,  мабуть,
розмножили... Розумнi ж наче, професори  та  вчителi...  Цей  теж  учитель
нiби... Благопристойний хранитель  трону  й  самодержавства!..  Котра  уже
година? За пiвнiч, певно... Чи то вже  знають  в  Академiї  про  злу  його
пригоду? Брюллов помiг би, може. Великий Карл велику має силу!..
   Лiг на холодне лiжко, не роздягаючись. Такий був день, а  не  втомився.
Мабуть, через напруження... Видать, що правду каже цей єзуїт: не вирватися
йому iз їхнiх залiзних  рук!..  Повимiчали,  бачив,  у  рукописнiй  книжцi
мiсця, в яких правдиво мовиться про них - катiв народу.  Iч,  закрутило  в
носi! Покайся, мовить, викажи своїх братiв  по  мислi  -  i  будеш,  може,
прощений!.. Вони по вуха в злочинах, а каятись велять йому.  Вони  вдiлили
дещицю, щоб викупити його з крiпацтва, - а хто  ж  його  туди  загнав,  ще
ненародженим зробив рабом?.. Сама цнота, ображена його правдивим словом!..
Їх не цiкавить правда, чужа душа,- турбуються лише  про  власну  шкуру.  В
кровi, в сльозах купаються i розпинають кожного, хто їм про це розкаже, ба
навiть тiльки ледь натякне!.. Здавалося б, почуй, збагни, одумайся, -  нi,
затуляють вуха й велять  заткнути  рота,  замкнуть  вуста  безстрашнi,  що
мовлять слово правди. Щоранку ревно моляться  Iсусовi,  що  постраждав  за
iстину, а потiм з легким серцем йдуть розпинать, як Iрод, своїх  iсусiв!..
Господи, якщо ти  бачиш,  чому  мовчиш,  не  вдариш  правдивим  громом  .в
скверну?.. А може, ти, всеблагий, iз  ними  радишся  в  дiлах  земних,  бо
стiльки горя послав на люд простий, беззахисний i незлобивий?!
   Хтось гомонить у коридорi...  Мiняють,  певно,  вартових...  Пильнуйте,
каже, добре... Гадає, що я тiкатиму, що десь довкола бродять з  ножами  за
халявами мої завзятi спiльники... Гай-гай!  Нiхто  й  не  пiкнув,  шаснули
одразу врозтiч, палять десь там книжки й рукописи...  Ледь  не  два  тижнi
їхали.  Двох-трьох  тих  "спiльникiв"  було  б  достатньо,  аби  нехай  не
визволити, то хоч папери взяти!.. Чого йому не  говорили  i  ким  лише  не
називали, а як дiйшло до дiла, а як  спiткала  його  бiда  -  i  вусом  не
повели, зоставили його одного вiч-на-вiч iз сонмом царських завзятих  слуг
i стражiв самодержавства...  Спокiйно  спи,  мiй  враже  в  личинi  друга,
визволити нема кому! Ми всi однi, самотнi, позбавленi  священних  прав  на
дружбу i товариство, на ту велику єднiсть, що звуть народом. У  полi  один
не воїн, кажуть. I не людина! Люди не  можуть  жити  кожен  сам  по  собi,
тремтячи й остерiгаючись усiх i вся. Це дикий,  тваринний  стан,  який  на
руку тiльки тим, хто при владi... Що там вони  створили,  братчики,  якусь
подобу єдностi, iдею, дух, що тiльки мав набрати форми, а їх луп,  луп  по
головах - та в каземат, та пiд тортури страхом!  I  знову:  ти  врятуєшся,
коли утопиш iншого... Продай, тремти, лижи, канюч, принижуйся!..
   Схопився з лiжка. Рвучко ступив на тiнь од рами й грат  i  вiдсахнувся.
Грати!.. На душах наших грати... I тi стократ страшнiшi цих, вiконних!..
   Постояв трохи в мороцi, як у водi, й, вiдчувши холод, тихо пройшов  мiж
лiжком та злою тiнню до стiльця. Зняв i повiсив  на  нього  верхнiй  одяг,
намацав ковдру й сторожко, мов у незнану рiчку, залiз пiд  неї.  Ось  вiн,
в'язничний затишок, пристанище тривожних дум i скорбних снiв!  У  казематi
навряд чи можуть  снитися  чарiвнi  сни...  Хто  знає...  Людська  душа  -
вмiстилище таких скарбiв!.. Хто мiг сказати тодi, наприклад, як вiн сидiв,
нещасний, пiд кабiнетом пана i ждав наказiв, що  вiн,  отой  засмиканий  i
шмаганий  "неоднократно"  хлопець,  колись  поетом   стане   i   що   його
прийматимуть у всiх маєтках панських на Українi?..
   Зiтхнув, зручнiше вмощуючись. Тут не  понiжишся,  на  цiм  спартанськiм
ложi!.. Згадав, як довго й трудно збирався вiн на Україну.  Хтось,  певно,
думав, що вiн одвик i збайдужiв, а вiн боявся, серце своє притримував, щоб
там йому, зболiлому за рiдним, милим краєм, не розiрватись з  горя.  А  ще
йому здавалося,- хоч соромно тепер признатися й собi  самому,  -  що  воля
його лише для Петербурга, що там, де вiн сходив тернистi шляхи крiпаччини,
вона розтане, "яко вiск розтає перед лицем вогню", i вiн впаде  в  неволю,
мов звiр у яму, викопану й накриту хмизом на  потаємнiй  його  стежинi  до
водопою...
   Сон не приходив. В  мiстi,  як  у  селi,  озвався  пiвень,  iнший  його
пiдтримав... Першi? А може, другi?..
   Спочатку вiн послав гiнцiв: "Кобзар"  -  свiй  трудний  первiсток  -  i
"Гайдамакiв"... Тiльки тодi  наважився  ступити  й  сам  на  рiдну  землю,
глянути в глибокi, журнi очi своїх людей, з якими вкупi вирiс i  вiд  яких
пiшов у  свiт.  З  чужої  волi,  спiйманий  в  степу,  бездомний,  але  не
вiльний...
   Були там,  правда,  й  iншi  -  неситi  панськi  очi.  Вiн  цих  боявсь
найбiльше, як вирушав iз Петербурга... Точнiше, вiн остерiгався панства  -
свого ж таки, "рiдненького", -  яке  чомусь  до  нього  стало  липнути  та
родичатися, коли пiшов по Українi його "Кобзар"... А може, то йому послала
доля таке важке й химерне випробування?..
   Почулася чиясь хода, рiзкi команди.
   - Усе гаразд? Спокiйно?
   - Так точно, ваше благородiє!
   - На мiсцi всi "голубчики"?
   - А де ж їм, бiдним, дiтися...
   - Ну, Сидоров! Ще раз таке почую, заробиш карцер!
   - Слухаюсь!
   Поволi  стихли  кроки.  Тiнь  од  вiкна  погойдувалася,  неначе  пружна
хвиля... Далеко десь полинув  дзвiн  курантiв...  А  може,  те  йому  лише
здалося...
   Не спалося. А нiч була як море...
   ...Сповна вiдчув, що вдома вiн, на Українi, як з-за Днiпра  побачив  на
горах Київ. Про цю святу, щасливу мить вiн мрiяв  довгi  роки,  вона  йому
ввижалася у вогкi, холоднi ночi в Санкт-Петербурзi, коли найдужче праглося
тепла землi, високого, ясного неба i сплеску крутобоких днiпрових хвиль...
   - Заждiть, заждiть! - гукнув нестямно кучеровi, стрибнув на землю, нiби
зустрiв тут батька рiдного, й побiг до  рiчки.  Хвиля,  хтозна-чому  i  де
здiймаючись, з глухим, журливим шумом накочувалася  на  вкритий  пiною  та
черепашками пiщаний берег, спинялася на мить якусь,  зiтхала  й  вiдходила
кудись униз, в глибини, щоб дати мiсце iншiй. Вода була прозора, ледь-ледь
жовтава, з блискiтками, що вдалинi зливалися в  суцiльне  сяйво-марево,  в
якому плив вiтрильник i тихо слались чайки...
   Присiв, набрав води у пригорщ i хлюпнув собi  в  лице.  Заплющивши  вiд
щастя очi, слухав, як дихає старий Днiпро, як  скочуються  щоками  сльози,
змiшанi з його солодким плином...
   - Ви, пане, що, давно води не бачили? -  спитав  похмуро  хурман,  коли
Тарас невдовзi сiв на вiзок.
   - Ви тiльки гляньте, дядьку, яка краса! - розвiв руками, нiби були то в
нього крила.- Днiпро! Днiпро!!
   - Вода, та й годi,- буркнув.
   - Козацький батько!..
   Хурман спiдлоба глянув на  подорожнього,  всмiхнувсь  у  вуса  й  мовив
смиренним голосом:
   - Батьком тепер у нас Микола, росiйський цар...
   - Та ви й самi чи рiд ваш, певно, з вiльних людей.
   - Згадала баба, як була дiвкою,- сказав нескоро хурман i хльоснув коней
вiжками. В'їжджали саме на наплавний днiпровський мiст.
   По той бiк, вже бiля гори, їх зупинила  варта.  Унтер  спитав  гранично
коротко:
   - Хто i куди?
   -  Учень   Санкт-Петербурзької   Академiї   мистецтв   Шевченко   Тарас
Григорович,- дiстав Тарас папери.- А їду в Київ. Поки що...
   Суворий страж махнув рукою.  Конi  взяли  завзято  з  мiсця:  збагнули,
мабуть, близькiсть спочинку й торби з сiном або вiвсом.
   Тарас притих. Вдивлявся в горби обабiч, вкритi чагарником та дерезою, в
хатки,  притуленi  на  латочках  пiд  кручею,  на  бастiони  й  вежi,   що
вимальовувалися на тлi ясного неба, й не мiг собi  простити  того  дурного
"поки що...", яке сказав вiн унтеру. П'ять лiт уже на волi, а й досi  десь
на днi душi лежить тремтливий острах перед усяким, що  має  силу  й  владу
тебе як стiй образити. Ну що йому до того, куди ти потiм вирушиш?.. Самому
бридко й сумно...
   Фортеця,  яку  вже  вкотре  перебудовували,  зустрiла_  _їх  iще  одним
шлагбаумом, смугастою, в зрiст чоловiка, будкою i вартовими.  Правда,  тут
не питали, хто вiн, стояли так,  для  форми,  бо  хтось  колись  поставив.
Нiколи ще, напевно, бiля Печерського  монастиря  не  скупчувалося  стiльки
солдатiв, му-ровщикiв та землекопiв. Здавалося, вже почалась вiйна i ворог
облiг фортецю; ждали немовби тiльки приступу...
   Хурман спинив натомлених, аж мокрих,  коней  бiля  зеленого  будинку  з
вивiскою "Трактир" i запитав:
   - Тут зупинятиметеся?
   Тарас мовчав вагаючись. Вiн їхав, власне, в Київ, а тут було щось... .
   - Пане! - нетерпеливилося хурмановi. - Ви що, спите?
   - Нi, думаю.
   - А що тут, пане, думати! Трактир пристойний, є номери i  де  поїсти  й
випити.
   - Чогось менi не хочеться тут поселятися... - зiтхнув Тарас. -  Немовби
їхав, їхав та й опинився знову в Санкт-Петербурзi...
   - Є ще трактир. Аж на Подолi, правда...
   - Вези туди! Одержиш на могорич.
   - Вйо, вйо, соколики! - пiдбадьорився вусань  обiцянкою.  -  Ви  гарно,
пане, вдумали. Там тихо й мирно,  поряд  базар,  притика  й  наша  поштова
станцiя...
   - Трактир стоїть бiля Днiпра?
   - Коли висока повiнь, то можна з вiкон просто ловити рибу й смажити,  -
розговорився хурман. - А понад ним на кручi, немов на небi, сяє хрестами й
банями золотоверхий собор Михайлiвського монастиря...
   - Я знаю, я вже бував колись давно  у  Києвi,  -  розхвилювався  Тарас,
пригадуючи всю ту красу. Небавом вiн побачить знову  диво  старого  Києва,
вбере душею, - вiльною вiд пут неволi! - вiчнiсть, що тут витає...
   З пагорба йому вiдкрився раптом високочолий город!  Не  в  первозданнiй
своїй красi, а в ранах, викарбуваних вiками, не у могуттi й величi, а  вже
в руїнi, в скорбнiм напiвжиттi,  де  кожен  камiнь  -  спогад,  та  й  той
напiвзабутий... Скiльки його плюндровано!...
   Вiз  покотився  вниз,  i  стародавнiй  Київ  поволi  став  ховатися  за
височенним зеленим пагорбом. Лiворуч, вже  в  долинi,  проплив  фонтан,  з
якого брали воду, як iз криницi, й вiз знову рушив яром,  вже  до  Днiпра.
Мiж вiттям старих в'язкiв та кленiв невдовзi зблиснула його гладiнь, i там
десь, у тому просторi з води та неба вихопився протяжний  зойк  пароплава.
Дiтище нових часiв гучним залiзним криком вiщало свiтовi про свiй прихiд.
   - Реве - аж страшно робиться, - кивнув на рiчку хурман.
   - Нового завжди страшно, - сказав Тарас.  -  I  колеса  колись  боялись
люди...
   - Цього, що в возi? Ат, не смiшiть! - нахмурився, гадаючи, що  то  його
беруть на кпини.
   - Вже нашi дiти думатимуть, що парова машина така ж звичайна,  як  кiнь
чи вiл.
   - Димить, смердить, гуркоче, - скривився хурман.
   - Мабуть, така натура в неї. Зате ж i сила!..
   Виїхали на вiльний простiр. Злiва дорога йшла до  Братського  монастиря
та контрактових торгiв,  праворуч,  зовсiм  близько,  плескалася  у  берег
рiчка, далi, аж ген по той  бiк,  зелено  прослався  острiв,  знову  синiв
Днiпро затокою, за нею стiнкою стояв старий високий лiс...
   - Приїхали! - зiскочив хурман з воза, зняв чемодан i мовчки понiс у дiм
пiд вивiскою.
   Тарасовi не залишилось нiчого iншого, як взяти свiй старий  портфель  i
рушити услiд поважним паном. Його зустрiв господар  i,  ледь  вклонившись,
мовив:
   - Ласкаво прошу! Пановi найкращий номер?
   - З вiкном на рiчку маєте?
   - Аякже. Все для пана!
   Тарас дiстав полтиник, тицьнув у руку хурмановi,_ _ще_  _мовчки  м'явся
поруч.
   - Спасибi.
   - Вам спасибi, що довезли!
   Невдовзi вже стояв у номерi й вдивлявся в далеч рiчки  крiзь  невеликi,
проте прозорi й чистi шибки вiкна... Звершилося! Вiн на землi вкраїнськiй,
в самому Києвi, ось зовсiм поряд iз  нескоримим  старим  Днiпром!..  Що  ж
серце не засмiється в грудях, не затрiпоче  пташкою,  а  причаїлось,  нiби
його приклали каменем?.. Щоб не заїхав був до Качанiвки, не  надивився  на
ту наругу панську... Не пригадав... Не глянув у безнадiю... Ой Днiпре наш,
Днiпре, широкий та дужий!.. Де все воно подiлося? I вiльний дух, i помисли
про рiдний край, i мужнiсть, з якою кожен iшов на смерть, немов на  свято,
тiльки б вона була за  волю...  Дивно:  заснув  народ,  мiльйони  впали  у
летаргiчний духовний сон... Навiки? Чи до пори?.. Хто у  прийдешнє  гляне,
коли забуто, у снi поволi втоплено  й  близьке,  й  давноминуле!..  Позбав
народ минулого, i вiн спокiйно змириться з своїм гiрким  сучасним,  а  над
майбутнiм i не замислиться... Жахлива, чорна iстина, яка холодить у  жилах
кров!..
   Зiтхнувши, взявся до чемодана. В нього_ _так мало днiв,  а  Київ  такий
великий i мальовничий!
   Небавом вийшов на божий свiт, - на  дивний  свiт  для  художника!  -  i
роззирнувся. Всюди була краса, усе довкруг просилося в його альбом, в його
за всiм цим  до  болю  спраглу  душу.  Спершу,  напевно,  треба  пройтись,
оглянуть, вибрати, а вже тодi... На Гору, в старе, прадавнє мiсто,  звiдки
все почалося! Крута гора... А як-то було на неї дертися з  мечем  в  руцi,
пiд градом стрiл? Напевно, тут не дерлися, а лiзли там на стiни, де тiльки
вал та рiв пiд ним. Вiн десь читав, що город взято  було  Батиєм  вiд  тих
ворiт, що на Печерськ, в долину Хрещатий яр...
   Чим вище вiн пiднiмавсь  по  кручi,  тим  бiльше  дух  захоплювало  вiд
перспективи, що вiдкривалася на Заднiпров'я та на  Подiл.  Десятки  верст,
величних i неповторних, прослалися чарiвним свiтом, казкою, в яку  нелегко
ввiрувати. На промiжнiй терасi недавно був розбитий  парк.  Найширша  його
алея вела до мiста, повз монастир. Вже, власне, з города, з  гори  побачив
вулицю i шлях, яким недавно їхав, фонтан, новий  будинок  на  три  високих
поверхи, що пiднiмався важко  по  той  бiк  яру-вулицi.  Праворуч,  зовсiм
близько, бiлiв костьол... На Київськiй  горi-легендi,  горi-великомученицi
ксьондзи й пани поставили свою божницю, капище кривавих свiтських  згубцiв
та єзуїтiв!
   Звернув  праворуч.  У  далечi  йому  вiдкрився   собор   Михайлiвський,
золотоверхий. Чомусь спливло далеке мiсто Вiльно,  церква  святої  Анни  i
Ядзя, чарiвна юна Гусиковська, що  молиться  за  те,  щоб  в  скорiм  часi
прийшла "кохана вольность"... Може, вона йому  найбiльш  подобалася  своїм
великим уболiванням за долю  Польщi,  може,  любив  її  за  пристрасну  її
готовнiсть офiрувати усе, що  мала,  навiть  саме  життя,  на  благо  краю
рiдного, свого народу...
   Бiля собору, на морiжку, побачив сплячу жiнку iз  немовлям.  Обвiтренi,
ледь-ледь прикритi латаним убогим одягом... Його сердешна Катря!.. А  мо',
прочанка? Тисячами вони бредуть до Києва благати в бога долi!..  Так  нiби
вiн живе десь тут, на цих сумних руїнах... Нi, бог  цей  край,  цей  город
давно забув_!.._
   Тихенько сiв на лавку, дiстав альбом та олiвець i швидко накидав контур
сплячих. Двором проходив розкiшний пiп, i  вiн  попав  у  начерк,  бо  тiй
нещаснiй треба через цього вгодованого  слугу  господнього  звертатися  по
допомогу до вседержителя. Жаль працi, жаль молитви iз скорбних уст!..
   Вiдчув: хтось дихає  йому  в  потилицю.  Оглянувся  i  вгледiв  пильний
погляд, який одразу ж, спiйманий на пiдгляданнi, засяяв тихо усмiшкою.
   - Пробачте, пане... - знiтився той чоловiк. - Я, знаєте, також художник
трохи... Ви так схопили з ходу й дали такий суспiльний тон!..
   - Шевченко, - подав Тарас правицю.
   - Тарас Григорович?
   - О! Ви знаєте мене?
   - Мiй дорогий, та хто ж не знає вас_ _на Вкраїнi!
   - От бачите... Примусили мене...
   - Їй-богу, батьку, слава про вас пiшла, як хвиля по синiм морi! Знаєте,
я ваш "Кобзар" напам'ять вивчив i "Гайдамакiв".

   _Гомонiла Україна,_
   _Довго гомонiла,_
   _Довго, довго кров степами_
   _Текла-червонiла_
   / _день i нiч гвалт, гармати;_
   _Земля стогне, гнеться;_
   _Сумно, страшно, а згадаєш_
   _Серце усмiхнеться..._

   О, я забув назватися! Учитель малювання у Києво-Подiльському повiтовому
дворянському училищi Олекса Фролович Сенчило-Стефановський.
   -  Звучить  поважно,  наче  "його  величнiсть  государ  iмператор  всiя
Русi..." - всмiхнувся Тарас.
   Сенчило розвiв руками:
   - Звичка... Посада, титул бiльше важать, анiж сама людина, її iм'я...
   - Та хай воно все западеться! -  гукнув  Тарас.  -  Сiдай,  Олексо,  та
розкажи, як тут живете-маєте.
   - Ат... Що розказувати, - присiв Сенчило поруч. - Тихенько спали,  поки
ти не збудив, не вмив нам очi... Нинi ж i в нас  уже  щось  робиться...  Є
славна молодь... Перший - Кулiш Панько. Кебетний та заповзятий! Треба  вас
познайомити.
   - З простих чи пан?
   - Та... з кармазинникiв. Проте душевний хлопець, до рiдного  всього  аж
труситься. Записує пiснi, казки, повiр'я... А ще - малює. Пробує...
   - А ти з яких? - спитав похмуро.
   - Батьку, я з богомазiв... - скрушно зiтхнув Сенчило. -  Ще  й  самоук,
здавав лише екзамени на вчителя iз малювання, спочатку тут, а  потiм  i  в
Академiї...
   - В Санкт-Петербурзi?
   - А де ж iще...
   - Давно?
   - Сiм рокiв тому.
   - А-а, я тодi ще був... Бодай не згадувати! Був крiпаком, пiдмайстром у
Ширяева...
   - Зазнав бiди?
   - На трьох би, брате, вистачило!
   Примовкли. Кожен перебирав не кращi днi свого дитинства, молодостi.
   - Бач, тихий ангел пролетiв, - сказав Тарас, щоб збити  печальну  хвилю
спогадiв. - Дивись, уже прокинулася прочанка  та  чи  покритка,  -  вказав
очима на морiжок. Дiстав мерщiй  карбованця.  -  Пiди  вiддай,  -  тицьнув
Сенчилу в руку. - Бо я не можу, плакатиму...
   Пiшли поволi мiстом. Тарас вдивлявсь у вулицi - знайомi й  нiби  ранiше
ним не баченi - й чув на собi цiкавий погляд друга,  з  яким  вони  одразу
зiйшлися серцем. Власне, це був вiн  сам,  такий,  яким  вiн  мрiяв  стати
колись, iще в Кирилiвцi, в  своїх  "малярських"  мандрах.  Нiвроку,  гарно
вдягнений, не-захарчований... У порiвняннi з ним вiн,  Шевченко,  в  своїм
плащi (чи балахонi!) та картузi з простої  бiло-сiрої  парусини  здавався,
мабуть, учнем на побiгеньках...
   - А що, Олексо, взяв  би  мене  до  себе  помiчником?  Розтерти  фарбу,
збiгати кудись по щось...
   - Збиткуєшся, Тарасе, з мене, бiдного? - спитав_ _Сенчило_ _вражено.-Не
всiм же бути...
   - Вибач! - узяв Тарас його за лiкоть. - Це я згадав, як  прагнув  малим
потрапити до богомазiв i вивчитися у них малярству.
   - Маєш тепер навчителя? - простив Сенчило.
   - Маю. Найкращого на всiй Русi. Сам Карл Брюллов!
   - Нi, ти таки щасливий! Тiльки не подумай, що я погано заздрю!..  Може,
колись Брюллов пишатиметься, що був твоїм учителем...
   - Ну й жартiвник! Береш мене на кпини? - аж зупинився. - Таки образився
на мiй невдалий жарт...
   - Їй-богу, нi, Тарасе! - приклав  до  серця  руку.  -  Брюллов  великий
майстер. Проте таких Росiя мала й матиме... Ти ж, як поет, - єдиний,  один
у нашiм краї i, може, навiть - на цiлий свiт... Твiй голос - голос  божий,
знамення, поклик волi!..
   - Братику, - спинив Тарас ту похвалу, злякавшись її, мов присуду, -  не
гарячкуй, не квапся робити з мене iдола! Я  з  плотi  й  кровi...  Мучуся,
шукаю, йду навпомацки...
   - Тарасе, ми зневiрилися, упали духом. Людям потрiбен свiточ, зiрка, що
всiх веде до спiльної мети... Ти, батьку, нам возсiяв!..
   - Не думав, що хрест мiй такий тяжкий... - сказав Тарас схвильовано.
   - По спинi й хрест, - зиркнув Сенчило пильно,  мов  визначаючи  фiзичну
мiць Шевченка. - Он пан Кулiш щупленький, а не боїться, ба  навiть  прагне
взяти на себе цю важучу ношу... Вибач, я мушу йти. Щось прихворiла мати, i
зараз прийде лiкар... Я тут живу, в отому домi. Неподалiк живе  й  Панько,
он вiкна його помешкання, бiля тополi... Де ти спинився? Ввечерi я  забiжу
й, коли не проти, стрiнемося iз мислячою,  хоч  молодою,  громадкою  твоїх
палких прихильникiв. Вони щасливi будуть...
   - Я оселився в тому трактирi, що коло станцiї, бiля Днiпра.
   - Чудово! Ще раз вибач,- розвiв руками.- Треба було б запрошувати  тебе
до хати...
   - Вiтай же матiр, брате, й не потерпай. Ще матимеш таку нагоду.
   - Хочеш до нас у Київ? - а подивом спитав Сенчило.  -  Ми  тут  взялися
цвiллю...
   Тарас на мить замислився, бо й сам iще не прикидав свого життя  на  рiк
чи два. Згадавши Санкт-Петербург, промовив тихо:
   - Там чужина... Є, правда, люди душевнi,  чеснi,  мудрi...  А  скiльки,
брате, панства!  Собачники  та  горлохвати,  крiпосники,  лакузи  царськi,
наволоч у позолочених мундирах!..
   - Гадаєш, тут нема таких?
   - Я знаю... їх розвелось, як смiття, як сарани!.. Все ж тут народ  мiй,
моя земля. Хочу пiзнати люд свiй i рiдний край, вiддати їм всього  себе  -
до крихти, до краплi кровi!.. Слiзьми  нiхто  ще  муру  не  розколов.  Тож
досить слiз!  Час  дiяти,  шукать  рятунку!  Тисячi,  мiльйони  в  рабствi
скнiють, кладуть життя на панськi статки та забаганки!..
   - Батьку, тихiше!... - знiтився Олекса, скоса зиркаючи  навколо.  -  Ще
хтось почує...
   - Добре, - сказав Тарас, вiддихуючись. Як  здумає  чи  заведе  про  злу
неволю мову, серцю у грудях тiсно. - Бiжи до матерi,  а  я  ще  трохи  тут
походжу, мо', щось змалюю...
   - Ввечерi чекай на мене!
   - Буду в своєму номерi.
   Лишившись сам, Тарас зайшов у двiр Софiйського собору,  вишукуючи  собi
мiсцини для змалювання. Все тут було достойне пензля чи олiвця, проте  вiн
мусив вибрати одне, найлiпше, бо мав часу так мало, а Київ  такий  багатий
на краєвиди й старовину! Десь тут колись, при Ярославi  Мудрому,  писались
книги, вчилися боярськi дiти... А дiти смердiв, воїнiв, простих киян?.. За
панством хiба протовпишся!..
   Сiв пiд старою липою, дiстав альбом та олiвець. Хотiв,  не  мудрствуючи
лукаво, зобразити фасад собору, браму з дзвiницею, що  височить  над  нею.
Зробив штрих, другий, третiй i зупинився...  Що  вiн  там  за  один,  отой
Панько, чого насправдi прагне? Просвiтлення свого народу, волi?  Чи  слави
власної? Ой цi пани та  паничi!..  Он  вивели  полк  на  Сенатську  площу,
вишикували плече в плече... А їх з  рушниць,  з  гармат  -  беззахисних!..
Гадали, цар злякається? Смiшнi... Та вiн залив би кров'ю  весь  Петербург,
усю Росiю!.. Треба пiти поглянути, погомонiти  з  цим  Кулiшем.  I  паничi
порою бувають путнi. Навiть у Петербурзi  стрiчав  таких.  Завзятi,  добре
вихованi й освiченi, що дай бог кожному. Запалюються, немов суха солома. Й
так само швидко гаснуть. Хто не зазнав на власнiй шкурi  панщини,  хто  не
робив  пiд  нагаєм,  надовго  того  не  стане,  влiзе  в  якусь   шпарину,
перетремтить; ще й буде потiм каятися i що є  сили  впевнювати  словами  й
дiлом, що вiрнопiдданiшого нема в усiй державi...
   Сховав малярське причандалля, пiдвiвся й рушив до Кулiша.
   Застав Панька  за  малюванням.  Кiмната  вся  була  завiшана  людськими
постатями, накресленими вугiллям i тушувальним  олiвцем,  а  на  мольбертi
стояло майже чисте полотно з накиданим легкими контурами обличчям.
   - Ану ж вгадайте, хто завiтав? - спитав Тарас, вiдчувши  себе  в  своїй
стихiї.
   Кулiш оглянувся, ледь осмiхнувся, -  нiби  зробив  велику  ласку,  -  i
вiдказав:
   - Шевченко.
   - Вiн, їй же богу! - вигукнув Тарас, зрадiлий, що стрiв i тут  товариша
по ремеслу, або покликанню. Подав Паньковi руку. Той, нiби  якось  нехотя,
простяг свою. Рука була мiцна, кiстлява. - То  як  же  ви  впiзнали  мене,
добродiю?
   - Олекса був i розповiв.
   - А-а...
   - Ви гадали, що бог менi благовiстив появу вашу в Києвi? - пiдколупнув,
усе ще мило так усмiхаючись.
   - Та нi... Пробачте... - знiяковiв.
   - Сiдайте, прошу!
   - Дякую.
   Сiв на стiлець, що був один лиш вiльний од книжок, паперiв, полотен.
   - Читав, читав я ваш "Кобзар", - сказав Кулiш,  вважаючи,  що  саме  це
найбiльш цiкавить  гостя.  -  I  "Гайдамакiв"...  Добре!  Жаль  тiльки,  є
недогляди... А втiм, їх можна виправити. Ми ж люди, так би мовити, свої. I
справу спiльну робимо...
   - То, може б, ми були на "ти"? - спитав Тарас. -_  _Щоб_  _легше  вести
мову i почувати себе вiльнiше.
   Кулiш  не  змiг  одразу  вiдповiсти.   Зробивсь   серйозним,   очi   ще
погарнiшали. Нарештi мовив стримано:
   - Нехай i так. Хоча в народi нашому...
   - А в запорожцiв?
   - Добре, - всмiхнувся знову. - Звiдки у тебе стiльки всiляких  знань  з
iсторiї та етнографiї? Здається, ти не вчився в унiверситетi...
   - Я ж вирiс на  Звенигородщинi,  в  селi  Кирилiвцi,  вважай,  в  самiй
iсторiї. Мiй дiд Iван брав участь у Колiївщинi... А ще - книжки. Знайшлися
щирi люди i в Петербурзi, зглянулися на сироту,  порадили,  що  прочитать,
довiрили  свої  скарби...  Та  й  в  Академiї  навчають  теж   не   тiльки
малюванню... О! Що це ти малюєш? Автопортрет?
   - Та-а, пробую... Чомусь нiяк не вловлюється...
   Тарас умить примружився, зиркнув на контур i на модель.
   - А дай-но, Паньку, пензля!
   Кулiш подав, не знаючи, як повестись.
   - Ти хочеш... - почав було.
   - Сiдай сюди,  -  пiдвiвся  Тарас  рiшуче.  -  Отак,  отак...  Посунься
трохи... Дивись на мене... Славно!
   Схопив палiтру, змiшав коричневу та чорну фарби й швидко поклав мазок.
   - Надовго?
   - Що?
   - Прикував мене?
   - А-а... Можеш триматись вiльно i розмовляти.
   - Що ж вийде?
   - Образ. Я ж Кулiша малюю, а не його парсуну. Менi побачить треба, який
ти є. Твої думки, природу, уподобання...
   - Отак, при першiй зустрiчi? - скривився в посмiшцi,Не забагато?
   - Хтозна...
   - А як же з пудом солi?
   - Ат! - вiдмахнувся Тарас, працюючи. -  Як  кажуть,  видно  пана  i  по
халявах. Та я вже й знаю дещо про Кулiша...
   - Що? - насторожився.
   - Не потерпай, хороше.
   - Коли ж ти встиг узнати?
   - Менi той самий янгол благовiстив.
   - Сенчило? - нахмурився Кулiш.- Поганець!.. Щоб так, уперше стрiвши...
   - Вiн знає мене давно.
   - Ви з ним ранiше здибувалися? - спитав чомусь ревниво.
   - Читав "Кобзар".
   - I-i, братику! Поет i вiршi суть не одне й те ж саме.
   - Я - суть мої поезiї i навпаки, - промовив твердо,  не  залишаючи  тим
самим мiсця сумнiву.
   Кулiш збагнув це й змовчав. Побоюючись за свiй портрет, набрав  значної
пози й весь час тримався неї, так нiби прагнув змусити митця побачити себе
таким.
   - Не дмися так, - сказав Тарас. - Ти ж поки що не ментор, не вождь,  не
батько кошовий...
   - Ти й це в менi побачив? - спитав Кулiш, здивований, -  То,  може,  ти
вiщун, кудесник? - захихотiв непевно якось.
   - Паньку, при малюваннi  модель  завжди  стає  у  позу  своїх  найвищих
духовних злетiв i заповiтних, таємних мрiй. Художник мусить  вибрати  лише
суттєвi риси, глибинний смисл, натуру й вiдкинути все показне, уявне...
   - Ти хочеш цим сказати, що я не здатний...
   - Що ти! - змахнув Тарас руками, в яких були палiтра й пензель.- Колись
менi один дячок-художник сказав, уважно вивчивши мої долонi, що я  не  маю
здiбностей анi до чого, навiть до шевства й  бондарства.  То  як  же  можу
гадати я, той, що поправ ногами велике те пророцтво?! Ще не стомився?
   - Дякую. Менi не зле... Дозволь хоч краєм ока глянути...
   - Нi. Ще не час. Бо потiм тобi ввижатиметься пiв-Кулiша, -  всмiхнувся.
I спохмурнiв. - Ти знаєш, я боявся їхати на Україну...  Боявся,  що,  крiм
плачу, нiчого тут не почую...
   - Всi ви в тiм Петербурзi!.. - буркнув на те Кулiш, немов Тарас образив
чимось його самого чи рiдний край.
   - А стрiв тебе, Олексу  -  й  душа  моя  всмiхнулася!  Правий,  мабуть,
Гребiнка, а з ним Григорiй Сковорода, що сплячий - це ще не мертвий...
   - Ти бачив Євгена Павловича, ви знаєтеся? - аж весь  подався  Кулiш  до
нього.
   - Вже рокiв сiм, напевно. I їхали  вдвох  з  Петербурга  аж  до  самого
Нiжина.
   Кулiш примовк, нахмурився. Його щось гризло, мучило, й Тарас прийшов на
помiч:
   - Ну, як тут, брате, є ще порох в порохiвницях?
   - Збираємо собi потроху... А звiдкiля ти знаєш Сковороду?
   - Я списував колись, малим, його пiснi, - зiтхнув Тарас, згадавши  себе
у полi бiля овець. - Пишу, спiваю, плачу... Минуло стiльки рокiв, а все не
можу згадувати того без слiз...
   - Видать, багато перестраждав?
   - Бодай не згадувати!.. Менi вже двадцять дев'ять... А ще  п'ять  рокiв
тому був крiпаком! - поклав мазок,  та  так,  що  пензель  переламався.  -
Пробач... Ти знаєш пiсню про Сагайдачного?
   - Тодi пiдтягуй! - Поправив на полотнi ледь  припухлi,  мов  у  дитини,
губи й змахнув рукою, нiби дячок чи регент перед церковним хором:

   _Ой на горi да женцi жнуть_
   _А попiд горою,_
   _Яром-долиною_
   _Козаки йдуть!.._

   Кулiш йому пiдспiвував, проте несмiло, нiби не знав_  _нi_  _слiв,  анi
мелодiї. А може, просто не мав до спiву хисту.
   - Та в тебе ж голос янгольський!  -  гукнув,  коли  вони  дiстались  до
Сагайдачного.  -  I  треба  ж:  усе  однiй  людинi!..  Нi,   тут   господь
розщедрився...
   - Мабуть, з похмiлля був, - сказав Тарас суворо. - Забувся волю дати.
   - I все-таки тобi роптати на нього грiх. Вже й волю маєш.
   - Маю. Коли б не добрi люди, то мав би я вiд бога дулю з маком!
   - Свят, свят... - Кулiш перехрестився. - Ти з глузду з'їхав,  брате!  А
може, бог так випробовував тебе, вдивлявся, чи ти достойний його щедрот?
   - Моїх братiв, моїх сестер, мiльйони душ, уярмлених  лукавим  панством,
теж випробовують на небесi? В iм'я чого? Блаженства, може, райського?  Аби
потрапити по смертi в рай, потрiбно тут життя прожити в пеклi?!
   - Ти перебiльшуєш свої й чужi страждання, - сказав Кулiш. - Пани  ж  не
звiрi, люди... Ну, є поганi, грубi, - пiдвищив голос, бачачи, що цi  слова
єлейнi дратують гостя, - та в бiльшостi  своїй  поряднi  й  чеснi,  навiть
патрiотичнi... Вiзьми того ж Тарновського... Чи Скоропадського...
   - А знаєш ти, - скипiв Тарас, - з кого завiв собi гарем Тарновський?  З
небог!
   - Брехня!  Щоб  пан  Григорiй,  любитель  муз,  вiдомий  на  всю  Росiю
меценат!.. Тобi на нього наговорили злi  язики,  а  ти  й  повiрив.  Грiх,
брате, грiх!..
   - Я щойно iз Качанiвки. Та й в Петербурзi бачив мерзеннi наслiдки  його
родинних "благодiянь"...
   Кулiш не знав, що  мовити.  Його  це  також  вразило.  Сидiв,  схиливши
голову, й кусав нервово губи.
   - Дивись сюди! - звелiв Тарас, Примружився.  -  Бракує  чогось  очам...
Сум'яття в них... Гординя... I щось таке...
   - А йди ти пiд три чорти! - образився нараз Кулiш, пiдвiвся i  вiдiйшов
аж до вiкна. - Малюєш, то й малюй портрет...
   - Ну, добре, - сказав Тарас примирливо. - Лице, вважай, готове... Решту
сам доведеш до толку. Кебету маєш i маєш хист... На перший, раз достатньо.
Еге? Ввiрвався, наговорив аж сто мiшкiв тiєї вовни... Вибач! Менi вже час.
Ось пензель, ось палiтра.  Ось  мiй  портфель...  А  по  цiй  мовi  будьте
здоровi!
   - Де зупинився? - спитав Кулiш, не озирнувшись.
   - В трактирi бiля поштової станцiї.
   - Надовго?
   - Нi, на кiлька днiв. Додому вже подать  рукою.  А  я  не  був  там  аж
чотирнадцять лiт!..
   - Пробач i ти, - оглянувся-таки Кулiш. - Гадаю, ми ще стрiнемося...  Як
там не є, а мусимо триматись разом. Дiло ж у нас одне!
   - Сенчило прийде до мене ввечерi. Приходь i ти.
   - Спасибi... Може б, ти пiдписав малюнок?
   Тарас узяв тоненький пензлик, вмочив у першу-лiпшу - червону - фарбу  i
розписався на полотнi.
   - Тепер менi всi заздритимуть!  -  сказав  Кулiш,  поглянувши  на  свiй
портрет. - Освiтлений твоїм сiянням, i я,  гляди,  уславлюся...  Принаймнi
тут, у Києвi...
   - Недовiдомi путi господнi, як говорив колись мiй вчитель-дяк, коли  не
мав чим похмелитися, та не втрачав надiї. Ще, може, ти  колись  боятимешся
цього портрета, пiдпису i вiдречешся тричi, допоки пiвень прокукурiкає!
   - Я ж не Петро, i ти - Тарас, а не Iсус, - сказав, неначе вдарив.
   - Поети  теж,  як  i  путi  господнi,  недовiдомi...  -  протяг  Тарас,
жартуючи. I раптом сам збагнув, що мовлено цiлком серйозно. Хто  знає,  що
напишеться  сьогоднi,  завтра  чи  через  рiк...  Майбутнє  його  не  буде
сонячним, бо все в пiтьмi довкола, бо сльози його пекучi не змиють  зла  й
неволi на цiй землi...
   - Ти слухаєш мене чи нi? - спитав Кулiш.
   - Я думаю... Про  долю  нашу...  Паньку,  ти  познайом  мене  з  людьми
хорошими. Менi казав Олекса, що є такi.
   - Зустрiнешся, побачиш сам.
   - Ну й добре! Тепер бувай. Пройдуся  трохи  мiстом  та  подивлюсь...  Я
стiльки марив у Петербурзi цим днем, цим щастям!
   Надiв картуз, узяв портфель i вийшов на помережану вже довгими  густими
тiнями парку червневу вулицю.
   Вони зiйшлися, як неофiти, за  двi  доби  до  виїзду  Тараса  з  Києва.
Правда, не в катакомбах, а на зеленiм лузi пiд Межигiр'ям.
   Тарас приплив вiтрильником, який добув Сенчило i сам же вiв, не сидячи,
а стоячи бiля стерна. Його лице,  постава,  рухи  -  все,  все  змiнилося,
вiдколи сiли в човен i пiдняли вiтрило.  Так  наче  щось,  а  може,  хтось
прокинувся в його душi, розправив груди, плечi. Свистiв  у  снастi  вiтер,
вились довкола чайки, похлюпувала густа вода, i ясне сонце зблискувало  на
синiх хвилях...
   Мовчали,  нiби  слово  могло  порушити  цю  благодать,  гармонiю  їх  i
Днiпра... Невже й вони,  славетнi  їхнi  дiди  та  прадiди,  пливли  отак,
вчарованi красою вод, i неба, i берегiв?.. Що в їхнiх душах  дiялося,  якi
думки  снували  у  їхнiх  буйних  головах  пiд  час  морських   походiв?..
Достеменно вони з Олексою уже того не знали, не  розумiли.  Хiба  що  так,
душею, чимось отим у серцi, в кожнiй найменшiй фiбрi тiла, що  робить  нас
спорiдненими з людьми давно померлими i ненародженими...  Он  вiн  стоїть,
Сенчило, i в ньому грає, бурхає вiдвага тих забутих старих часiв!  Спитай,
куди вiн править,  i,  мабуть,  скаже,  що  на  Скутару  або  Стамбул,  де
знемагають його брати та сестри в тяжкiй неволi... Вiн сам торiк, як  плив
Балтiйським морем у Швецiю (i не доплив через  хворобу),  вiдчув  себе  на
Чорнiм морi, у байдаку, межи сiчовим славним  товариством,  що  линуло  на
поклик-плач:

   _О милий боже України,_
   _Не дай пропасти на чужинi,_
   _В неволi вольним козакам!_
   _I сором тут, i сором там -_
   _Вставать з чужої домовини,_
   _На суд твiй праведний прийти,_
   _В залiзi руки принести_
   _I перед всiми у кайданах_
   _Стать козаковi..._

   Вiтер дзвенить вiтрилом, жене крутi зеленi хвилi лозами i  пiнить  воду
за байдаком!..
   - О господи! - Олекса сiв на зчорнiлу лаву й всмiхнувся тихо,  нiяково.
- Я не терплю вiтрил опущених i голих щогл... - озвався враз,  немов  вони
вели розмову, а не мовчали.
   - А я - човнiв прикутих, на ланцюгу, - сказав Тарас. -  Довкiл  води!..
Пручаються, ланцюг весь час посмикують, а попливти не можуть...
   - Он Вишгород! - вказав Сенчило на правий берег, що був од них по  лiву
руку.
   Хатки, руїни, церква... А був же город, згадуваний не раз в  лiтописах,
ще починаючи вiд Ольги й Iгоря!.. Та  й  Межигiр'я,  кажуть,  уже  не  те,
спалив його Потьомкiн, щоб догодити своїй  любасцi...  I  пам'ять  нищать!
Мабуть, вона страшна для самодержцiв... Бо воскрешає, будить заснулий дух,
б'є в дзвони, кличе у храм свого народу,  де  вберiгається  серед  святинь
безсмертна його душа!..
   Ще здалеку з Днiпра побачили хрести та банi Межигiрського монастиря.
   Тарас устав, вiдчувши, як хвилювання йому стискає груди.  Цей  монастир
був особливий. Сюди приходили на схилi лiт тi  запорожцi,  якi  вцiлiли  в
кривавих битвах, звiдси  на  Сiч  привозили  попiв,  дияконiв,  якi  могли
орудувати шаблею так само вправно, як i хрестом.  Козацький  дух  тут  жив
найдовше в душах пiд довгим чорним одягом...
   Кулiш зустрiв їх бiля притики. Притримав човен, поки  вони  вгамовували
вiтрило.
   - А iншi ж де? - спитав Олекса.
   - Будуть. Спочатку ми оглянемо старе гнiздо орлине, щось  замалюємо,  а
потiм  час  настане  для  кашi  й  чарки.  Хлопцi  вже  постараються,  щоб
пригостити батька, - так звуть вони  тебе,  Тарасе,  -  за  добрим  давнiм
звичаєм! Ну, як пливлося?
   - Гарно!.. - гукнув Олекса. - Вiтер у спину дув, старався, неначе знав,
для кого.
   - Ви, братики, хвалiть, та мiру знайте, - сказав Тарас похмуро.
   - Теж правда, - пiдтримав його Кулiш. - Гiркого  також  треба.  Щоб  не
завадило, бува, солодке.
   - Хiба йому ще мало всипали по тих журналах! - мовив Олекса. - Справжнє
не перехвалиш.
   - Хто зна, хто зна... - озвався Кулiш непевно. - Воно якби пiдсипати...
Та тiльки не з того боку...
   - Паньку! - спахнув Олекса.- Хочеш, щоб ми ще  раз  втлумачили,  що  це
тобi не по губах салата?
   Кулiш притих, насумрився.
   Тарас не став втручатися.  Нехай  собi!  Вiн  гiсть.  Сьогоднi  тут,  а
завтра... Поет зробив свою роботу, як написав. Все iнше - то вже  не  його
турбота. Одне збагнув за днi, прожитi на  Українi:  його  думки  знаходять
щирий вiдгук,  тривожать,  будять,  збурюють.  А  це  -  найбiльше  щастя!
Страшне, коли волаєш до порожнечi! Що може бути  гiршого  вiд  голосу,  що
вопiє в пустелi!..
   Ступав двором монастиря, i кожен крок вiдлунював йому в душi. Послухати
б - хоч краєм вуха - козацькi думи, спогади, якi роїлися в смиренних сивих
головах... Щоб хтось тодi додумався та позаписував хоч основне, почуте  од
цих ченцiв, ото була б iсторiя!..
   - Тут був колись послушником сам Залiзняк, - долинули слова Панька.
   - Максим?
   - Еге ж. Так люди кажуть... Ти знаєш, я добився дозволу вiд губернатора
на огляд усiх архiвiв Київщини.
   - Чудово! Ти ж розпитуй старих людей про  Колiївщину.  Бо  все  загине,
вивiтриться з людської пам'ятi...
   - Це тут похований Семен Палiй? - озвався Олекса пошепки.
   - Так, - кинув нехотя Кулiш. Ще гнiвався за тi слова, що  мовленi  були
Сенчилом бiля притики.
   - А чули, як Семен Палiй прощався з братчиками-сiчовиками, коли надумав
пiти в ченцi? - спитав Тарас. - Не чули? Менi повiдав один старий, якого я
пригостив чарчиною в  трактирi...  Прибув  Палiй  з  ватагою  сiчовикiв  у
достославний Київ i на торговицi, що на Подолi, скупили всю  горiлку,  мед
та вина й гульнули так, що весь Подiл три днi був п'яний. Потiм ватага  та
у  супроводi  хмiльних  киян  посунула  до  Межигiр'я,  а  попереду   знай
витанцьовував старий козак, прощаючись iз вольним бiлим свiтом...
   - Йому було що спокутувати в  монастирi,  -  сказав  Кулiш  похмуро.  I
спохватився: - Хлопцi, як хочемо щось змалювати, то час до  дiла  братися!
Вже сонце ген на заходi.
   Порадившись, всi троє вийшли за ворота, щоб видно було  церкви,  стiну,
будинки за огорожею, i заходилися бiля паперу.
   Десь за годину Кулiш закрив альбом, дiстав хустинку, витер на лобi  пiт
i пiдiйшов до дерева, бiля якого сидiв Тарас.
   - Ну як? - спитав. - Виходить?
   - Це ж не картина, а лиш етюд, - озвався. - Що, вже пора?
   - Не чуєш, як пахне з лугу кашею?
   - Їй-богу, пахне! - Вкинув альбом у пащу свого портфеля, услiд  жбурнув
олiвчика. - Сенчило теж намалювався? Чи трудиться в потi чола?
   - Спить, аки праведник. Лише пiвцеркви й намалював.
   - Олексо! - гукнув Тарас. - А бог же бачить, сидячи на небесi!
   - Я спав во славу господа... Немов димком  десь  потягло?...  -  всотав
повiтря носом.
   - То пригоряє каша, - сказав Тарас.
   - Чого ж ми тут стоїмо?! Ходiмо швидше, може, ще порятуємо!
   Пiд вербами посеред лугу, вже аж червоного вiд повенi липкої  смiлки  й
призахiдного низького  сонця,  ледь-ледь  димiло  вогнище,  а  бiля  нього
поралися  п'ять  юнакiв.  Коли  вони  помiтили  тих,  що  пiдходили,   всi
повставали й зняли брилi та картузи.
   - Оце i є мала громада ваша? - спитав Тарас у Кулiша й Сенчила.
   - Найлiпшi, цвiт, - сказав Кулiш.
   - Твої палкi прихильники, - додав Олекса.
   - Тарасе, ти ж шануйся, - шепнув Кулiш, - Для  них  ти  свiточ  iстини,
вважай, пророк...
   - А чарку можна випити? - розвеселився чомусь  Тарас.  На  нього  iнодi
таке находить. Коли врочисто надто, йому смiятись  хочеться  i  жартувати.
Видно, душа  його  противиться  умовностям,  яких  все  бiльше  входить  у
мiжлюдськi взаємини.
   - Одну хiба, для апетиту.
   - Скажуть: це не козак!
   - Козак, по-твоєму, повинен пити цебром?
   - Не знаю... Треба буде про це спитати у Кухаренка.
   - Це ж хто такий?
   - Кебетний, славний чолов'яга iз чорноморцiв.
   Кулiш нiчого на те не мовив:  пiдходили  до  кашоварiв.  Прокашлявшись,
почав було:
   - Панове! Це вам усiм вiдомий...
   - Облиш, Панько, - спинив Тарас. - Не на балу  ж  ми...  -  З  усмiшкою
ступив у гурт притихлих молодикiв. - Здоровi будьте, хлопцi!  Чого  це  ви
так посмутнiли? Мо', не вдалася каша?
   - Та нi... вдалася, - зважився один iз них на вiдповiдь. I зашарiвся.
   - Це Бiлозерський Василь, - втрутився-таки Кулiш. - Тобою снить...
   Тарас подав хлопчинi руку й вiдчув його легенький, скромний потиск.
   - Тулуб.
   - Маркович.
   - Пильчиков.
   - Навроцький...
   - Каша сьогоднi - просто чудо! - гукнув Олекса, вже скуштувавши страви.
   - Тодi чого ж ми баримося? -  пiдтримав  його  Тарас,  зрадiвши  нагодi
визволитися з-пiд зачарованих очей "громади".
   Як посiдали довкруг казана, поставленого на камiнцi, Кулiш узяв  чималу
гранчасту пляшку, налив горiлки в  чарку  й  подав  її  з  малим  поклоном
гостевi.
   - Здоровi будьмо! - коротко сказав Тарас i випив. -Ух же й мiцна!..
   - Закушуйте, - подав Василь шмат сала.
   Коли пройшла по колу стара срiбляна чарка  й  ложки  зашкрябали  в  дно
казанка, вжили неквапно ще по однiй, i всiм схотiлось  висловитися.  Усiм,
крiм гостя. Вiн спохмурнiв, заглибився в свої  думки.  Як  вип'є,  людська
бiда пече йому ще дужче, i те, що робить для  краю  рiдного  i  для  свого
народу, тодi йому здається таким малим,  мiзерним.  Слова  втрачають  свiй
вiщий  смисл,  вiн  прагне  дiла  й  гаряче  картає  iнших,   друзiв,   за
бездiяльнiсть.
   - Батьку, мо', прочитали б нам щось нове? - несмiливо спитав Василь.
   - З нового маю лиш "Гамалiю", - сказав Тарас. -  Гадалось  надрукувати,
та... - лиш махнув рукою.  Оглянув  луг,  притихлий  у  вечоровiм  мороцi,
багровий вiдблиск сонця десь на Днiпрi, що, нiби кров  козацька,  палав  i
гас поволi, ковтнув судомно терпкий клубок, що пiдступив йому до горла,  i
мовив, наче заголосив:

   Oй _нема, нема нi вiтру, нi хвилi_
   _Iз нашої України!_
   _Чи там раду радять, як на турка стати, -_
   _Не чуємо на чужинi._
   _Ой повiй, повiй, вiтре, через море_
   _Та з Великого Лугу,_
   _Суши нашi сльози, заглуши кайдани,_
   _Розвiй нашу тугу!.._

   Читав, а друзi його новi сидiли, поопускавши голови. Гiркою  була  бiда
невольникiв, що виглядали з моря  козацьких  чайок,  сумно  дзвенiли  їхнi
залiзнi пута, та й цим сердешним хлопцям було нелегко. Воля  у  них  якась
химерна - тiльки для живота, та ще для нiг. Їж, пий, що хочеш,  iди,  куди
бажаєш, а мислити чи говорити зась...

   _Гамалiя по Скутарi -_
   _По пеклу гуляє,_
   _Сам хурдигу розбиває,_
   _Кайдани ламає!..-_

   рвонув Тарас, як струни, голос, i хлопцi  враз  стрепенулися,  мов  теж
були в тiй битвi й рубали люто ворога...
   Коли смiливцi визволили своїх братiв з неволi i вихопилися з Босфору  в
море, де тiльки хвилi й вiтер, та ще розлога пiсня, мала громада  київська
сидiла довго мовчки. Цей твiр був чимось бiльшим, нiж розповiдь про вдалий
напад запорожцiв на бусурман, у ньому щось приховано було  таке,  що  кров
холодить, душу шматує давнiм, пригаслим болем...
   - Батьку, це як молитва! - першим озвавсь Олекса.
   - Як дзвiн на сполох! - скочив на рiвнi ноги  Бiлозерський.  Хотiв  iще
щось мовити, та не знаходив потрiбних слiв i тiльки  дихав  важко  i  м'яв
бриля.
   - О господи! - гукнув Тулуб. - Невже нiколи бiльше не буде воля  сяяти?
Козак в ярмi, козак на панськiм полi оре та сiє пановi!
   - Скрiзь чужаки, обсiли, мов сарана, i соки п'ють... - сказав Кулiш.
   - А нашi пани одказуються? - спитав Тарас крiзь зуби. -  Свої  пани  ще
гiршi! Брат поневолив брата, козак такого ж козака i, щоб не втратити  цих
привiлеїв, патинки лиже кожному, хто дав йому те право!..
   - Тарасе, це не основне, - спинив Кулiш його гарячу мову. -  Нам  треба
дружно стати, плече в плече, щоб визволитися...
   - З  ким?  Iз  Тарновським?!  -  спахнув  Тарас.-  Чи,  може,  з  паном
Галаганом, в якого цiле вiйсько закутих - рiдних, козацьких! - душ?
   - В тобi кричить недоля твоя колишня, - сказав Кулiш.  -  Згадайте,  як
там у Котляревського? "Де общеє добро в  упадку,  забудь  отця,  забудь  i
матку, лети повинность iсправлять!"
   - Я полечу хоч зараз, я тут увесь. А панство наше кине свої  маєтки?  А
сам ти, Паньку, скажеш своїм братам-невольникам, що ти вiднинi вже  їм  не
пан?
   - Ну, я скажу... - озвався Кулiш спроквола, -  а  що  це  дасть?  Це  ж
крапля в морi.
   - З краплi й дощ починається. Сьогоднi - ти, вiн  -  завтра,  -  вказав
рукою на Бiлозерського, що вiдiйшов за вогнище. - А далi - iншi...
   - "Далi" твого не буде, - сказав Кулiш. -  За  звiльнення  своїх  селян
карають. А я не можу дражнить собак, я маю внести нову  снагу  в  заснулий
дух козацтва!
   - Не муч себе, - махнув Тарас рукою. - Трудящий  люд  сам  визволиться.
Терпiння лусне - й рiками поллється панська крiвця!
   - Так не кричiть, ще хтось почує, -  прошепотiв  Навроцький.  Вiн  весь
тремтiв. Вiд холоду чи вiд страху?
   Вогонь пригас, жар брався сiрим попелом.
   - Пора i в Київ. Поки-то доберемося... - сказав Олекса сонно.
   - Ваш човен тут? - спитав Кулiш у когось iз юнакiв.
   - В затоцi.
   - Їдьте першi. А я - з Тарасом та Олексiєм.
   - Добранiч!
   - З богом!..
   Мовчки брели травою. Небо ряхтiло зорями, й на тому тлi темнiли, неначе
пiднятi до бога руки, хрести козацького монастиря... А трохи далi, десь за
притикою, бiля води, горiло кiлька вогнищ...
   - Хтось пiзно кашу варить, - сказав Олекса.
   - Мабуть, якiсь бурлаки...
   - То плотарi, - вточнив Кулiш. - Сплавляють лiс на низ Днiпра...
   - Ходiмо до плотарiв! Побудемо межи людьми, мо', щось розкажуть,  пiсню
якусь запишемо! - ожив Тарас, немовби й не вiн допiру думав  про  лiжко  в
номерi свого трактиру.
   - Пiзно, - мовив Кулiш. - А втiм, якщо громада...
   - Ви йдiть, а я посплю в човнi, на  парусi,  -  рiшуче  сказав  Олекса.
Стенувся, нiби його морозило, й пiшов у бiк притики, де ледве мрiла щогла.
   - Я, може, Паньку, марив такою нiччю  в  Санкт-Петербурзi...  -  сказав
Тарас. - Пiд рiдним небом, з рiдними менi людьми, пiд звуки пiснi!.. Чуєш,
вони спiвають!..
   - Добре,- погодився Кулiш.Ходiмо.
   Вони пiшли поволi на свiтло вогнищ. Пiсня росла,  манила,  кликала,  як
журний голос матерi...
   -  От  хрест  святий,  спiвають  про  гайдамакiв!..  -  шепнув   Тарас,
прискорюючи ходу...
   ...Благословенна будь дорога у рiдний край. Де б не бродили ми  на  цiй
землi великiй, чим не втiшали б цiкавий зiр, оцей маленький куточок  свiту
не полишає i вiчно вабить, наче ясна зоря.
   Вiзок котився споро, i з кожним обертом  його  колiс  коротшою  ставала
вiдстань, що роздiляла його, Тараса, i тi мiсця, де  вирiс  i  де  не  був
вiдтодi, як сиротою-пiдлiтком його взяли  до  двору  й  одвезли  пановi  в
далеке мiсто Вiльно. Душа його роздвоювалася. Ще раз у раз у  нiй  зринали
Київ i та чудова нiч на Днiпрi пiд  Межигiр'ям,  де  прилучився  знову  до
потаємних глибин  народу,  та  вже  вповзав  терпкий,  холодний  острах  i
нетерпiння скорiше в'їхати в своє село, обняти рiдних. Мучив його найдужче
одяг, що мiг постати перепоною мiж ним та бiдними його братами й сестрами.
Допоки-то вони заглянуть до нього в душу, впевняться, що вiн такий же,  як
i колись!..
   Тi плотарi тямущi люди. Зовнi, можливо, навiть вони  убогiшi,  забитiшi
вiд крiпакiв Качанiвки, а як довiрилися йому, розкрили  серце,  -  всуцiль
онуки гайдамакiв!.. Кулiш жахнувся. Добре, що хоч мовчав. Коли  пливли  до
Києва, дав волю гнiву. Ти не шкодуєш для  них  життя,  обурювався,  а  при
нагодi вони пiдпалять тобi маєток!.. Правда. Хiба свiй пан солодший? Чи не
живе так само з гiркого поту їхнього?.. А як спiвають! Нiби сама земля  їх
деревлянська дзвенить устами їхнiми!..
   О, щось мугиче хурман. Мотив сумний, розлогий, мов чистий степ...
   - А що це ви спiваєте? - спитав у нього.
   Дядько одразу стих, зiщулився.
   - Ет, щось верзеться, пане...
   - Який я пан! - обурився. - Я теж мужик.
   - Еге, еге... - погоджувався, але  дивився  спiдлоба,  хитро,  наче  на
дивака.
   Коли його так само  стрiнуть  рiднi!..  Люди  такi  затурканi,  пiдбитi
страхом. Кожен, хто в сурдутi, для них уже - тривога i небезпека.  Одяг  -
це теж ознака стану, межа, яка роз'єднує на два свiти. Свiт свитки i  свiт
жупана чи сурдута!.. Вiн з'явиться в своїм селi  зi  свiту,  який  ворожий
його братам, односельчанам... По одягу - вiн пан Шевченко. Смiшно... Хто ж
ти єси, Тарасе? Вже не крiпак. Проте й не пан.  Син  волi!..  Як  iскорка,
вона яскрiє пiд сiрим шаром попелу... Допоки є, не  згасла  ота  поменшена
стократ зоря, - живе й надiя... Колись хтось має прийти, роздмухати святий
вогонь  i,  високо  його  пiднiсши,  вказати  шлях  до   визволення   всiм
поневоленим!..
   Вiз стукотить, погойдується, немовби човен, у хвилях жита. Панського...
Довкiл усе тут панське, усе чуже. Хiба що сонця й неба ще не загарбали, не
роздали панам та пiдпанкам за псячу службу!..
   Вже впiзнає урочища, мiсця, з якими зв'язанi його дитячi  мандри,  його
сирiтська доля. Сумнi, тяжкi тi спомини, а все ж од них  повiяло  чарiвним
чимось,  нiжним,  як  пахощi  весняних,  перших  квiтiв...   Країна   його
дитинства, нещасна його земля!..
   Не спостерiг, як сльози стали скочуватися йому по щоках. Хурман побачив
те й одвiв вiд нього очi. Похльоскуючи  старим  куценьким  батiжком,  знов
замугикав пiсню:

   _Ой не пугай, пугаченьку,_
   _В зеленому байраченьку!.._

   Тарас пiдтримав пiсню, тодi повiв, i хурман не вiдхилив, як перше, його
плеча, не заховався в свою селянську мушлю, у свiй тепер єдиний, останнiй,
може, захисток.

   _Ой як менi не пугати,_
   _Що все гори та байраки:_
   _Нiде менi гнiзда звити_
   _I дiточок розплодити!.._

   Спiваючи отак дуетом, пiд'їхали до крайнiх хат Кирилiвки. Тарас притих,
немовби ввiйшов у дверi храму, й поволi зняв солом'яного бриля.
   - Ви звiдси родом, пане? - спитав,_ _теж тихо, хурман.
   - Моє село...
   - Гм-м... Енгельгардта нiби...
   - Мої хати, мої  сади,  моя  калина  в  лузi...  I  сонце,  й  небо,  й
жайворонки!.. Я вирiс тут, i батько мiй, i дiд, i прадiд...
   - Всi ми десь виростали, - мовив, зiтхнувши, хурман. -  Тiльки  нема  у
нас свого нiчого...
   - Все наше, все! - розкинув руки, нiби хотiв обняти  безкраїй  степ.  -
Було i буде наше!
   - Химерний пан, - стенув плечима хурман. - Куди_ _вам треба?
   - Знаєш ставок i греблю?
   - Знаю.
   - Отам живе мiй старший брат Микита.
   - Грушiвський? Ви, напевно,  Тарас  Шевченко!  -  вигукнув.  -  Це  ваш
"Кобзар" i "Гайдамаки"? Господи, а я й не  втямив,  кого  везу!..  Вернусь
додому, в Лисянку, так не повiрять!..
   Тарас не знав, як бути i що казати хурмановi, який аж сяяв,  радий,  що
вiз його, поета.
   - Спасибi вам на добрiм словi, дядьку... - таки озвався вдячнiстю. I не
гадав, що тут, у темних панських селах, почутi  його  думки-поезiї.  -  Ви
вчились десь?
   - В дяка навчався зиму... А ваш "Кобзар" напам'ять знав весь наш куток,
старе й мале!..  Нi,  не  повiрять,  скажуть,  що  перебрав  чи  з  глузду
з'їхав... Он, он обiйстя ваше! - вказав зненацька пужалном,  як  проминули
дякову хату-школу.
   Схвильований, Тарас не змiг розгледiти в  буяннi  вишень,  яблунь  свою
стару оселю. В очах  усе  зливалося,  пливло  в  туман...  Здається,  двiр
Коваленка?.. Якось писав йому Микита, що вiд родини їхньої лишилось тiльки
двоє: Павло й Оксана, сироти... Тут  мало  хто  встигає  догодувати  своїх
дiтей, побачити малих онукiв...'
   - Тпр-ру! Є живий хто?  Стрiчайте  гостя!  -  крикнув,  натягши  вiжки,
хурман.
   Тарас дивився на почорнiлий, похилий тин, на хату, що дужче  вгрузла  в
землю, на яблуню бiля причiлка й ковтав судомно сльози. Ось те  гнiздо,  з
якого вiн так гiрко рушив у невiдомий жорстокий свiт i до якого  нинi  вже
прилетiв, окрилений своїм талантом, музами!..
   Нiхто не вийшов з хати. Лише руденький песик задзявкотiв,  ховаючись  -
задком, задком - у дрова.  Видать,  йому,  сердезi,  перепадало  вiд  злих
"гостей"...
   Тим часом хурман зняв чемодан, поклав портфель на нього.
   Тарас дiстав з кишенi грошi.
   - Батьку, не обижайте, - мовив, знiяковiвши, хурман, хоч був напевно за
вiком старший. - Менi найбiльша плата, що з вами їхав,  спiвав,  чув  мову
вашу. А не повiрять дома, як розкажу!.. - всмiхнувся.
   Тарас не став його вмовляти. Подав сердечно руку, потис мiцнi  брунатнi
пальцi хурмана.
   - Спасибi вам!
   - Пишiть iще.
   - Писатиму...
   - Жаль, не повiрять! - ще раз зiтхнув вiзниця. Вйокнув  на  припiтнiлих
коней, стрибнув на вiз. - Прощайте! Мiй прадiд був  у  гайдамаках...  Вйо,
вйо!
   Вiзок закрила курява. Й коли  вона  осiла,  вулиця  була  порожня,  лиш
дереза погойдувалася на крутосхилi.
   Село неначе вимерло. Нiде нiкого. Мабуть, усi на полi  панському.  Пора
гаряча, лiтня, час полоття, косiння трав...
   Занiс у двiр своє добро й хотiв зайти до  хати.  Та  передумав.  Спершу
пiде в садок, до матерi. Пригадував окремi риси її лиця, а повнiстю не мiг
нiяк  побачити.  Чомусь  воно  розходилося,  мов   акварельна   фарба   на
недостатньо якiсному паперi. Це  ж  вiн  не  зможе  навiть  намалювати  її
портрет з уяви!.. Батька також забув...
   Погладив кору яблунi - ласкаву, теплу, бережно, самими пучками  пригнув
тоненьку гiлку, облiплену ще зовсiм юним плодом,  i  притулив  до  скронi.
Яблучка були пухнастi й нiжнi, немов малi курчатка...
   Стежка вилася вниз, блискуча, нiби покрита лаком  або  поливою.  Обабiч
пнулось зело, звисали стебла, листя... То подорожник, а то  пирiй,  а  ген
спориш, i тут же поряд лапатий мак.
   Могила була в барвiнку. Мати його любила вельми, й, коли вона  померла,
дочка найстарша, Катря, пересадила його сюди з-пiд тину...
   - Добридень, мамо... - мовив  беззвучно,  серцем  тiльки.  -  Ось  я  й
прийшов... Пробачте, що я забув обличчя... Я, мамо, вiльний, вiльний!.. Як
запорожець, мамо, чи в небi сокiл!.. Можна, я сяду тут,  скраєчку?  Як  ви
померли, рiдко я ласку бачив...  Люди  такi  жорстокi,  мамо...  Жорстокий
свiт!.. Минуло стiльки рокiв, як вас не  стало,  а  що  довкiл  змiнилося?
Неволя та ж i та ж бiда... Я вирвався, а iншi  вашi  дiти  й  онуки  вашi,
мамо, в тому ж ярмi!.. Я жив по правдi й житиму... Не задля себе, мамо,  а
задля них, моїх братiв знедолених по всiй Вкраїнi.  Воля  серед  неволi  -
бiда також, бо знаєш, що втрачають люди, у чому їх окрадено... Так,  мамо,
це нелегко i небезпечно... Мабуть, мiй хрест  такий.  Хтось  мусить...  Ще
допоки у наших душах  жеврiють  останнi  зблиски  пам'ятi,  мене  почують,
вийдуть менi назустрiч. Бо потiм буде пiзно...
   Прогув важкий, рахманний джмiль i сiв на квiтку.
   Так закортiло його погладити, що простягнув до нього руку, не  боячись,
що вжалить. Джмiль забринiв погрозливо, проповз по краю квiтки,  злетiв  i
щез у зелi... Здавалося, Тарас зустрiв у ньому друга свого дитинства, щось
невiд'ємне, вiчне на цiй землi... А  може,  то  джмелиним  рiдним  голосом
озвалася до нього материна душа?..
   Звiв очi на буйний сад, леваду й струмок, що бiг за нею мiж верб, кущiв
калини, на той, високий, берег, що затуляв вiд  нього  степ,  i  попливло,
озвалося його дитинство, яке давно минуло в  цьому  раю,  з  якого  цар  з
панами зробили пекло. Вже вечорiє, а ще не чути в селi  людського  голосу,
ще всi, всi всi - старе й мале - на панщинi... Нiме  село,  нiмi  раби!..!
Щоб мiг один нiкчема, пан Енгельгардт, прожити вiк у  розкошах,  живуть  у
злиднях тисячi!.. Заради волi тисяч мiльйони ходять, брязкаючи  кайданами,
одягненими на їхнi душi!.. Господи, i ти взираєш мовчки на цю  ганьбу,  ти
миришся з оцим грiхом смертельним твоїх створiнь,  обранцiв  долi-шлюхи?..
Пробачте, мамо, вирвалося погане слово...
   Заторохтiв далеко десь, за цариною, вiз... Левада, верби, берег взялись
рожевим тоном... Долинув чийсь високий голос... Десь заiржало  тонко  мале
лоша, й до нього глухо, стримано озвалась мати...
   - Тату, там хтось  сидить  над  стежкою!..  -  почувся  шепiт  зляканої
дитини.
   - Хто? - одiзвався байдужий бас.
   - Не знаю. Здається, пан...
   Тарас пiдвiвся. Знявши дiрявий бриль, до нього йшов  Микита.  Щоб  десь
зустрiв, а не в городi, то не впiзнав би: панщина зробила з нього дiда.  У
тридцять два!
   - Добридень, пане... - тихо промовив брат, спинившись за кiлька крокiв.
   Тарас ледь стримався, щоб не заплакати.
   - Не впiзнаєш? - спитав як мiг бадьорiше.
   - Нi, пане...
   - Братику, це ж я, Тарас!
   Микита з подиву впустив бриля, нахмурився, i раптом сльози, мов сiк  iз
клена, закапотiли йому з очей.
   Тарас пiдбiг, обняв Микиту.
   Довго стояли мовчки, нишком втирали сльози,  зиркали  один  на  одного,
немовби ще не вiрили, що доля їх звела докупи на цiй батькiвськiй  стежцi,
бiля могили матерi.
   - Мамо, там тато плачуть з паном, - долинув  той  же  дитячий  голос  i
вивiв їх iз стану зацiпенiння.
   - Їй-богу, пан! - гукнув Микита вражено.
   - Прошу тебе, - торкнувся братової руки. -  Не  називай  таким  поганим
словом... Я зараз скину все це й вдягнусь у людський одяг. У тебе є?..
   - Та знайдеться... Ходив би й так, хай бачать, що в люди вибився.
   - Люди, Микито, тут. А там!.. - махнув рукою.
   - Тобi виднiше... Був би хоч написав, коли приїдеш.
   - Думалося, поїду вчитися аж до самого Рима,  -  зiтхнув  Тарас.  -  Не
вийшло.
   - Бог з ним, з тим Римом. Добре, що не забув свого села та роду! Ходiмо
в хату, братику, та повечеряємо, чим бог послав, - ступив Микита вбiк, аби
звiльнити стежку.
   - Ото Надiйка, певно? - спитав Тарас, помiтивши за рогом хати дiвчинку.
   - Вона, вона. Надiйко, а йди сюди! Не бiйся, це дядько твiй.
   Тарас обняв дiвчатко й поцiлував.
   - А Сава ж де?
   - Ще в полi, бiля овець.
   Iз хати вийшла худенька жвава жiнка.
   - Моя стара, - сказав Микита.
   - Здрастуйте, - вклонилась гречно гостевi.
   В її ходi, у голосi було щось нiби материне. А може, так йому  здалося,
що поралася вона, де й мати, i вже була змарнiла.
   Обняв невiстку, чмокнув у висхлу, темну щоку.
   - Так ось яка ти...
   Жiнка скривилась гiрко й, плачучи, пiшла до хати.
   - Хвора вона, нездужає робити справно панщини, - сказав Микита.
   Тарас промовчав. Серце йому взялося холодом, немов туди  вповзла  змiя.
На панщинi померла мати у сорок лiт, а батько - в сорок чотири...
   Микита взяв чемодан з портфелем i запросив до хати гостя. Надя шмигнула
слiдом.
   Хата була такою ж, як i колись. Нiчого тут не змiнилося. Тi  ж  стiл  i
лави, полик, над ним високо жердка для одягу, в кутку старенька  скриня...
Тi ж образи,  у  маминих  ще  рушниках...  I  пiч  та  сама,  з  ямкою  на
передпiччi, де ставлять горщики, аби зручнiше взяти їх рогачем... Хiба  що
стала нижча його хатина: вгрузла чи вирiс вiн...
   - Надiйко, бiжи до Йосипа, скажи, що дядько  Тарас  приїхав!  -  звелiв
Микита доньцi.
   - А де Марiйка?
   - В Зеленiй зараз, у Катерини, - дiстав Микита пляшку. - На тому  тижнi
були у нас Красицькi й забрали трохи погостювати.
   - Не зобиджаєте?
   - Та що ти, брате!..
   Тарас дiстав гостинцi. Коли вручав тернову хустку  братовiй,  згадалась
знову мати,  пов'язана  такою  ж  хусткою  у  день  приїзду  батькового  з
чумачки...
   Першими прибiгли дiти. Порiг розквiт барвiнковими очима.
   - Це все Ярининi? - сплеснув Тарас руками. - Наш маляр п'є, а  дiла  не
забуває... Оце Устина, старшенька?  А  це,  Лаврентiй,  певно?  Найменший,
звiсно, Логвин? - Давав гостинцi, гладив їх по голiвках,  i  щось  таке  в
душi його творилося, чому не мiг сам дати назви. Може, то закричали  тужно
його сини, якi могли вже бути серед живих i на яких ще не було й надiї...
   - А Йосип що ж?
   - Побачиш. Мотря вже споважнiла, - сказав Микита  весело.  -  На  осiнь
ждуть.
   - Дiд ще живий?
   - Живий, живий. Дiждусь Тараса, каже, та й умиратиму.  До  дiда  завтра
сходиш, бо досi спить, лягає разом з курми.
   До хати вбiгла сестра Ярина, кинулася, було, до гостя i  зупинилася  на
пiвдорозi, злякана його незвичним панським виглядом.
   - Я, сестро, я... - сказав Тарас крiзь сльози й ступив до неї.
   - Господи, а я ж подумала, що хтось прийшов з Вiльшаної! - смiялася  на
грудях в нього.- Аж це Тарас...
   - Признала? - гладив її волосся, мов повернулося до них  дитинство.-  А
твiй же де?
   - Боїться зайти до хати, iрод. Ти так його пужнув листом, що...
   - Кинув, може, пити?
   - Нi, п'є, - зiтхнула, - а битись остерiгається.
   - Гукни ж його.
   - Надiйко, поклич-но дядька Федора, - сказав Микита. - Можна б уже й до
столу.
   Йосип ввiйшов бочком, несмiливо. Без слiв  обняв  Тараса,  втер  мовчки
сльози кулаком, як i  давно,  маленьким.  Йому  прийшлось  найтяжче,  коли
померла мати.
   Його дружина тiльки всмiхнулась приязно...
   Влетiв до хати Сава, Микитин син. За ним ступив_ _iз_ _острахом  Яринин
маляр...
   - Прошу до столу,  гостi  дорогi!  Чим  бог  послав...-  гукнув  Микита
повагом, коли Тарас роздав гостинцi родичам.
   Просидiли до  других  пiвнiв.  Дiти  давно  вже  спали  покотом,  i  як
розходилися, сестра взяла з собою лише найменшого. Вкутала його в  дарунок
(жiнкам усiм привiз хустки), поцiлувала сонне кирпате личко. Мати!..
   - Я проведу вас,- звiвся й собi Тарас.
   - Вiдпочивав би лiпше, - сказав Микита.
   - Хочу на нашу нiч поглянути.
   - Нiч скрiзь однакова.
   - Е-е, не кажи!.. Тут ночi - диво дивне, молитва, пiсня...
   Справдi, надворi нiч стояла, як зачарована. На небi  зiр  без  лiку,  i
майже повний мiсяць, а на землi - в садках бiлiють  хати,  блищить  ставок
пiд мiсяцем...
   - Жаль, солов'їв не чути!..
   - Переспiвали, - тихо озвався Йосип. Iншi пiшли вперед.
   - А де Оксана? - спитав Тарас по хвилi.
   - Яка?
   - Сусiдка наша, дочка Степана Коваленка...
   - В Пединiвцi. Четвертий рiк, як вийшла замiж. Карпо Сорока. Може, ти й
знав його. Побiля хати старезний дуб...
   - Забулося...
   - Дiток у неї двоє. I чоловiк нiвроку.
   - Слухай, а де мiй друг Гнат Бондаренко?
   - В Кирилiвцi. Вже другий рiк за титаря.
   - А дяк Богорський?
   - Згадував тебе не раз. Нап'ється  i  ну  себе  жалiти.  Я,  каже,  їм,
антихристам, "аз, буки, ведi", а вiн мене - рiзками, як школяра!..
   - Дiйшло-таки, запам'ятав, старий бурсак! Пiдстрибує?
   - Кудись подався ще в тридцять шостому й  пропав...  Ось  ми  i  вдома.
Зайдеш?
   - Йди спи, - обняв за плечi братика. - Он Мотря жде... А де ж Ярина?  Й
не попрощалися...
   - Той Федiр у неї - добра штучка.
   - Бiдаха...
   - Ну, добранiч!
   Затихли кроки, рипнули сiнешнi дверi, й стало -  немов  у  вусi.  Iнодi
зiтхне в хлiвi худобина, озветься писком пташка, стривожена легким поривом
вiтру, що налетить зi степу... Рай, тихий рай!..  Навiщо  шукать,  благати
iншого, як маєш цей, не вимолений, а справжнiй, рiдний, даний тобi  дiдами
й прадiдами?.. Тут жити б, славити щедроти божi гiмнами, коли б  не  пекло
панщини, не зло  неволi,  рабства!..  Чим  же  ми  завинили  перед  тобою,
господи, за що караєш тяжко людей своїх?..
   Побрiв поволi вулицею, пригадуючи чия де  хата,  й  село  виповнювалося
перед його уявним зором постатями кирилiвчан.  Вiн  бачив  мiж  них  себе,
малого, бездомного й завжди напiвголодного, з одним просвiтком - милою  її
красою. Оксана,  друг  його  дитинства...  Аж  потiм  вже,  пiдрiсши,  вiн
зрозумiв те щастя, що випало йому, сердезi, у цiм раю, у цьому пеклi.  Очi
її свiтили, як двi зорi, на  петербурзькому  сумному  небi,  кликали  його
думки, його отерплу душу з убогого горища  маляра  в  оцi  степи,  пiд  це
високе небо, в цей дивний свiт, у давню козацьку волю!.. Може, вона i є та
сама, його єдина, суджена, його щаслива нещасна доля?.. Вiльно i Петербург
осяювались для нього iнодi дiвочим щирим усмiхом, та сяйво те  згасало  не
розгорiвшись. Вiчною була лише її зоря,  Оксанина...Минувши  крайню  хату,
подався в степ. Стежки були тi самi i слалися йому самi пiд ноги, так нiби
вiн нiкуди й не виїздив. Брiв свiтом, виповненим хлiбами, небом, зорями  й
великим ясним мiсяцем, i дух його возносився в якiсь чарiвнi сфери,  у  тi
високi мислi та почуття, де завжди, коли таке траплялося, i сам вiн  чувся
часткою землi, природи, людства,  i  мiг  пiднести  iнших  своїм  простим,
схвильованим,  з  душi   добутим   словом.   Вони,   слова   тi,   бралися
хтозна-звiдкiль, ладналися в рядки, лилися, мов з  джерела  жива  вода,  й
спинялися також самi собою... Нинi вiн просто йшов i  зносився  на  крилах
пiснi, створеної колись давно таким же, як вiн, спiвцем, загубленим навiки
в часi й просторi, але живим, оскiльки жило його творiння, його душа...

   _Ой i_ _зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя!_
   _Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная!_

   Той, що створив цю пiсню, мов побував у нього в самiй душi!..  А  може,
вiн, Тарас, народжений з цiєї пiснi?..

   _Рада б зiрка вiйти - чорна хмара наступає;_
   _Рада б дiвка вийти, так матуся її не пускає._

   Яка краса, яка висока, чиста,  ясна  поезiя!  А  тi,  естети  випещенi,
копилять губу, кривляться, не визнають того,  що  живить  душу  мiльйонам,
втримує її на рiвнi буття людського i в чорнiй ночi рабства!..

   Ой _зiронька зiйшла, усе поле й освiтила,_
   _А дiвчина вийшла, козаченька та й звеселила..._

   Спiвав i слухав серцем чуже палке  кохання,  виповнювався  його  жагою,
вiрнiстю i чимось, ще не збагненим, тим, що дало їй вiчнiсть.
   Сiяли в небi зорi, й когось хтось десь, напевно, iзвеселяв, як i  тодi,
коли творилось диво самої пiснi...
   Вмовк, як побачив у свiтлi мiсяця крислате вiття дуба й за ним бiленькi
стiни... Пединiвка!.. Карпова хата... Як вiн сюди потрапив? Вийшов з  села
у степ, пiд зоряне безкрає рiдне небо, а ноги вкупi з пiснею, бач, привели
до тої, яка його збудила, як будить теплий  вiтер  замерзлу  рiчку.  Може,
вона й не вiдає, що натворила в його душi, яку зняла в нiй бурю, що й досi
ще не вщухла... Вже чотирнадцять рокiв, як вiн її не бачив,  не  грiвся  в
сяйвi її очей, а не забув, не змiг забути. Може, знайшов би iншу, взяв  би
її за жiнку й мав би тепер своє пристанище, як iншi люди,  на  цiй  землi,
так ця любов дитяча, великi карi очi  його  Оксани  всюди  йому  являлись,
змушували в останню мить (було й таке!) тiкати в свою самотнiсть,  їй  вже
давно за двадцять, а вiн її ще й досi бачить юною, вона живе у  ньому  без
жодних змiн, над нею не  владний  час...  Сьогоднi,  тут,  якщо  дiждеться
ранку, той давнiй  образ  може  навiки  щезнути  чи  перейти  в  реальний,
теперiшнiй. Яка ж то нинi його чорнява юнача  мрiя,  його  зоря?..  Вiн  i
жадав, i водночас боявся цiєї зустрiчi, цього великого перевороту в  своїй
душi, боявся пустки. Стiльки довкола рушиться, а жити треба, треба на щось
сподiватися, iти до чогось, прагнути i наближати новi часи...
   Сiв пiд кущем калини, який ховав його самого й не заважав  дивитися  на
сонний двiр. Чи то ж вiдчує його Оксана-ласочка, його любов єдина, що  вiн
тут, поруч, що серце б'ється голосно як  i  колись?..  Нi,  мабуть.  Дiти,
клопоти... Вона , живе. Вiн - тiльки прагне жити людським життям..._'_
   Свiтало. Мiсяць поблiд i став  хилитися  до  виднокола.  На  сходi  зiр
поменшало. Вiйнув вiтрець...
   Оглянувся, чи можна звiдси вибратися, аби нiхто не вгледiв. Був би  вiн
у простому одязi...
   Вже добре бачив на тлi стiни i вiкна, й дверi...
   Вдарив, немов  куранти,  пiвень.  Його  пiдтримав  iнший.  Селом  пiшла
могутня хвиля пiвнячої симфонiї - провiсник дня.
   Ще можна було  покинути  свою  таємну  схованку,  -  що  нагадала  йому
пристанище дитячих лiт, - зiйти в ярок, лишивши в душi  ту  дiвчину,  якої
вже, напевно, нiхто, крiм нього, не пам'ятав. Вiн навiть звiвся, струшуючи
з гiлок росу, та ноги мов приросли. Хто знає, коли вiн ще  приїде  в  своє
село, наважиться прийти сюди... Хоч глянути, краєчком  ока!..  Стiльки  до
цього йшов - i зараз втекти отак, злякавшись правди?..
   Десь заскрипiли дверi чи журавель... Почувся плач дитини... Тарас увесь
напружився: йому здалося, що то в  Карповiй  хатi,  що  то  маля  Оксанине
озвалося до нього плачем. Може, йому  нездужається...  Таке  мале,  а  вже
страждає, бiдне...
   Дверi враз провалилися у темнi сiни, i на порозi  вирiс  Карпо  Сорока.
Хоч знав його колись давно, тепер не мiг впiзнати. Карпо потягся смачно  й
пiшов у хлiв. Невдовзi вигнав у двiр корову,  припнув  її  налигачем  бiля
ворiт, ще раз оглянув небо, - чи не збирається, бува, на дощ, - i  повагом
пiшов до хати.
   Тарас i дихать перестав. Хоч вiн давно жив по мiстах, знав  достеменно,
що зараз має вийти з дiйницею в руцi  Оксана.  Тут  кожен  крок  розписано
давно й навiки. З досвiтку i до темна. Лиш народившись, людина  входить  у
круговерть життя-борнi, життя-страждання... Ось вона! Худа, висока, чорна,
немов циганка... I тiльки очi, очi її, Оксанинi, мов двi зорi!..  Чув,  як
спадають сльози його лицем, як серце  рветься  в  грудях,  що  стали  враз
тiсними... Пройшла двором, спинилася бiля корови i, мовби  щось  вiдчувши,
дивилась довго й сумно в той бiк, де вiн ховався. Зiтхнула врештi  й  сiла
доїть корову. Вуркали тугi цiвки, туманом плив довкола дух молока...
   Таку красу, таку людину висушили, не давши  їй  розквiтнути,  ввiйти  у
силу!.. Бачив iз нею поряд такого ж вiку панiй, i серце бралось  кров'ю...
Навiщо вiн сюди приїхав,  що  сподiвався  вгледiти?!  Неволя  все  руйнує,
нищить, нiвечить!.. Мiй свiте ясний, зоре моя пригасла на  панськiм  полi!
Чим же я розплачуся з ними за цей розбiй, за цю  страшну  наругу!..  Тягло
метнутися до неї в двiр,  поцiлувати  руки,  якi  колись  втiшали  його  в
сирiтськiм горi, а потiм довго снилися на чужинi, та вiн не смiв.  Вона  -
дружина, мати, й тепер належить iншому, а вiн - бурлака, вiльний,  але  не
вольний дiяти на зло комусь.
   Пiшов назад, у поле, й ще довго чув веселий вуркiт цiвок, дух молока. I
роси були на смак солонi аж до Кирилiвки...
   Дiд упiзнав Тараса. Правда, йому сказали, що вiн  приїхав,  пiдготували
старечi очi до споглядання не знаного в роду Шевченкiв "пана".  Старий  аж
був ображений, що внук прийшов до нього  у  шароварах  i  вишитiй  простiй
сорочцi.
   -  Гм,  гм...  -  поплямкав  ротом,  як  обнялися  i  почоломкалися  за
християнським звичаєм. - А Йосип менi казав, що ти незгiрше  вдягнений  од
панича... Видать, збрехнув...
   - Нi, дiду, правда,- сiв поруч з ним на призьбу  й  поклав  портфель  з
малярським причандаллям: хотiлося намалювати дiда, поки ще топче ряст.
   - Нехай би люди бачили. Та й економ...
   Коли б це був не дiд Iван, сказав би йому!..
   - Ще здужаєте? -  спитав  натомiсть.  -  Чого  це  ви  посеред  лiта  в
кобеняку?
   - Хiба тепер, Тарасе, лiто... Колись було! В  однiй  сорочцi  ходиш  од
снiгу аж до снiгу.
   Жаль, очi в дiда уже пригасли, вицвiли. I вид якийсь напiвзастиглий...
   - А може, ви постарiли? - обняв кiстлявi плечi. - Це ж котрий вам?
   - Та вже до сотнi наближається, - озвався старий  вдоволено.  -  Нiкого
нема в селi старiшого.
   - Я хочу вас намалювати, дiду, -сказав Тарас,  побоюючись,  що  дiд  ще
може i не погодитись.
   - Малюй. Хай буде тобi та людям пам'ять. Велике прожив життя!..
   - А вашi ж де, на панщинi? - спитав Тарас,  не  бачачи  в  дворi,  крiм
дiда, й душi живої.
   - Гонять до сходу сонця. З дiтьми. Щось  десь  не  так,  одразу  б'ють,
жiнок вагiтних, i тих не милують.
   - А ви менi про панський одяг мовите... - сказав Тарас похмуро.  -  Щоб
люди мене сахалися?
   - Не всякий пан...
   - Усi вони - катюги!
   Дiд озирнувся, крекнув у сивi вуса й промовив майже пошепки:
   - Такi слова, онучку, пахнуть каторгою...
   - А тут хiба не каторга?
   Старий нiчого не вiдказав. Сидiв похмурий, думний...  Якраз  такий,  як
треба для малювання.
   Тарас дiстав швиденько альбом i перший, який до рук потрапив,  олiвець.
Так, так, дiдуню... Перевернiть у пам'ятi своє життя i покладiть на шальки
добро та зло... Побачите, що переважить...
   - Може, воно i так... - озвався, немовби сам до себе. - Все  ж  каторга
удома легша, межи людей, на нашiй-таки землi...
   - На нашiй - не своїй землi! - спахнув Тарас. I схаменувся. Навiщо  вiн
сперечається,  тривожить  душу  дiдову!..  Чим  далi,  тим  болючiша  йому
ганьба-неволя свого народу, вiн ледве-ледве стримується, щоб не волати  до
серця й мозку кожного, з ким починає мову про цю кричущу несправедливiсть,
про цей людський (чи божий!) смертельний грiх. Допоки  ж,  браття,  будемо
терпiти зло!..
   - Малюєш? Жаль, що я погано бачу... - сказав старий. -  Про  колiїв  ти
написав геть-чисто, як все  було.  Здавалося,  не  залишилося  вiд  них  i
слiду... Аж нi, не вмерла слава!..
   - Спасибi вам... - розхвилювався Тарас од слiв старого. - Коли б не ви,
не вашi розповiдi про Колiївщину!..
   - Я багатьом, Тарасе, розповiдав, а  ти  один  почув  душею,  серцем...
Батько твiй, умираючи, сказав слова пророчi, що з тебе  станеться  великий
чоловiк.
   - Або ледащо, також  велике,-  додав  Тарас,  знiяковiвши  вiд  дiдової
хвали.
   - Ледащо тим прикметне, що байдуже йому до всього, крiм  живота,  -  не
приставав старий на жарт. - Ти ж плачеш о всiм  народi,  молишся  за  весь
народ...
   Тарас притих. Так коротко i так високо нiхто ще  досi  не  оцiнив  його
поезiй. Ось вона, прекрасна мить, заради якої варто  пройти  усе,  що  вiн
пройшов, i витримати, що б не послала доля йому в майбутньому!..
   - Таки Тарас?! - почулось нагло поряд.
   Звiв очi й вгледiв кремезного, мiцного  дядька,  який  iшов  до  нього,
розкинувши широко руки.
   - Не впiзнаєш? - осяяв вуса усмiшкою.- Гнат Бондаренко!
   - Хiба тебе впiзнаєш - розрiсся, нiби столiтнiй  дуб!  -  зрадiв  Тарас
товаришевi.
   Вiтаючись, вони вдивлялись  з  подивом  один  ув  одного  i  засмiялися
нарештi разом.
   - Ну й Гонта!
   - Ну й Залiзняк!
   Знов обнялись i ще раз поцiлувалися.
   - Ти й досi ще гайдамачиш? - спитав друзяка Гнат.
   - А ти забув дитячi нашi iгри?
   -  То  як  дивитися...-  насумрився.-  Сам  добре  знаєш,  як  крiпакам
козакувати...
   Запала тиша. В'яла весела радiсть зустрiчi.
   - Ви побалакайте, а я пiду полежу, - устав старий i сторожко,  мов  був
скляний, пiшов до хати.
   - Ну, як ти? - сiв на призьбу Гнат.
   - Малюю ось...
   - Похожий. А пам'ятаєш, як ти менi кобилу Кошицеву намалював?  А  школи
нашої не позабув?
   - Гiрка була наука. Менi ще й досi сняться рiзки дяковi...
   - Те що, - озвався рiзко Гнат. - От нагаї на панськiй стайнi!..
   - Мене також не поминула ця благодать, - сiв поруч. - Лише  п'ять  лiт,
як я на волi.
   - Щасливий.
   - Нi! Довкола стiльки горя, наруги, зла, що  серце  сходить  кров'ю.  Я
вирвався. А ти, Микита, Йосип? А вся Кирилiвка, увесь народ наш бiдний? Як
можу я дивитися на цю ганьбу й радiти, що сам тепер на волi!..
   - Нi, ти радiй, Тарасе. Хай вороги не  тiшаться,  що  ми  й  на  це  не
здатнi.
   - Коли б менi сказали: вернися сам у крiпаки  -  й  за  те  народ  твiй
звiльнимо, я з радiстю одяг би знов кайдани!
   - Тарасе, ти згориш, як свiчка,  що  надто  ясно  свiтить,  -  промовив
скрушно Бондаренко.
   - Не можу, брате, блимати. В душi таке щось дiється, вирує так!..
   - Ти плачеш?
   - Глянь довкола, прислухайся... Село неначе вимерло!.. Як  у  хлiвi,  з
якого вранцi вивели волiв до плуга... А ми ж бо козаки, ми ж люди, ми  всi
- народ, що потрясав Стамбул, Варшаву, кров'ю  писав  свою  iсторiю,  свої
права та вольностi! Де все це нинi, хто ми?! Раби нiмi, худоба,  яку  пани
мордують...
   - Тихiше!.. Ще хтось почує та донесе  до  панських  вух...  -  злякався
Гнат.
   Тарас махнув рукою.
   - Згадай, куди загнали Залiзняка...
   - А Гонту, брате, четвертували.
   - Я нинi - титар...
   - Читав мою поему про Колiївщину?
   - Аякже!
   - Титар був закатований.
   - Хоч круть, хоч верть... - розвiв руками Гнат. -  Немає  нам,  Тарасе,
куди подiтися!
   - Я знаю шлях, та ще мости на ньому не всi помощенi... -  сказав  Тарас
неголосно.
   Гнат тiльки глянув i не спитав нiчого.
   Сидiли довго мовчки; кожен шеретував почуте_ _нинi_ _й сказане.
   - Недавно в нас, у Павлiвцi, убили  пана,  -  перший  озвався  Гнат.  -
Шмагав людей, безчестив сiльських дiвчат, а потiм бив вагiтних...
   - I що?
   - Розправилися, мов з гайдамаками. Суд був. Пiшли_ _на_ _каторгу...
   - А що ж на те кирилiвчани? Їм не пече?
   - За сповiдними розписами у нас сiмнадцять  покриток.  I  кожен  другий
битий...
   - А ти дивуєшся моїм сльозам!.. - скочив Тарас на ноги. - Вiн  хоче  їм
читати тихi проповiдi та просвiщати їх пiдлi панськi душi!.. Дурний єси!..
   - Про кого ти?
   - Про Кулiша. Завiвся в мене такий ласкавий приятель... Пiд корiнь всiх
- чужих, своїх! Щоб потiм комусь iще не закортiло на шию людям сiсти!..
   I знов мiж них постала тиша. Гнат озирався нишком,_ _чи_ _хтось не чув,
не бачив. Тарас ходив нервово тiсним двором, гамуючи налите гнiвом серце.
   - Їдь швидше звiдси, - озвався Гнат, пiдводячись. - Не муч себе. I  нам
нiчим не допоможеш, i сам ускочиш в якусь бiду...
   - Мої брати тут, сестри! - скипiв Тарас.
   - Збери, як можеш, грошi та й викупи свою рiдню.
   - Ми вирвемо усiх людей з неволi!
   - Ти ж сам сказав, що треба ще мости робити на тiй дорозi. Як мовиться,
синиця в жменi лiпша од журавля, що в небi... Їдь, Залiзняче, з  миром  i,
як поможе тобi господь, добийся волi хоча б своїм!
   - Це ж прiрву грошей треба, - сказав Тарас похмуро.
   - Чи рiки кровi... Ввечерi приходь до мене. Зiйдемося усiм  школярським
братством.
   - Брат во рiзках Богорського!
   - А що? I досi, як згадаю, всю спину менi пече.
   - Зате зробився титарем.
   - А ти поетом.
   - Господи, а я то думав, звiдки вони беруться, вiршi!
   - Все, все з вишневих рiзок, братику, - обняв Тараса Бондаренко.
   Провiвши Гната до ворiт, Тарас зайшов у хату. Дiд спав  на  полику,  не
роздягнувшись. З покутя свiтив очима Саваоф... Заплутавшись  у  павутиннi,
дзижчала тоскно муха...
   Тихенько вийшов з хати. Поклав альбом та олiвець у свiй  бувалий  у  не
одних бувальцях старий портфель... А може, i справдi збирати грошi  не  на
поїздку до вимрiяного роками Рима, а  на  братiв?..  Паскудно  як  звучить
звичайне слово, коли його ужити в паскуднiм дiлi! Грошi на брата...  Мовби
це на коня, корову!.. Людьми торгують  нелюди!..  Почому  брат?  А  що  ви
просите за цю сестру?.. Як скинете хоч п'ять карбованцiв, то  я  вiзьму...
Єдиний шлях добути грошi - портрети панськi! Взяти в одних панiв,  дiстати
панзлем iз гаманцiв, набитих туго, й вiддати  в  iнший  гаман.  Мета  така
висока, що задля неї можна й залiзти в твань, в  якiй  живе  i  борсається
вельможне панство!.. Вiн малюватиме одну за  одною  надутi,  ситi  пики  й
лупитиме з них, скiльки зможе.  Грошi  в  них  все  одно  украденi,  чужi,
крiпацькi, зiбранi iз поту й слiз. Проп'ють їх, десь змарнують на  чужинi,
а так - пiдуть на волю. Чудово!.. Нинi можна й полишити своє село, братiв,
сестер й поїхати, як домовлялися, в оте  Убiжище,  де  жде  Гребiнка.  Вiн
обiцяв представити його панам-сусiдам, якi зберуться скоро на  пишний  бал
iз приводу чи iменин, чи ювiлею якогось дуки. Їхати!.. I не  казати  своїй
рiднi нi слова, щоб їх отак не мордувало тяжке ждання, як мордувало колись
його. Добуде й скаже. Воля дорожча Рима!..
   Хто ж це iде селом, так гупаючи?  Для  череди  ще  нiби  рано...  Може,
ввiйшли в село гусари?.. Брязь, брязь рушницями...
   - Кругом!
   Гуп, гуп... А-а, вартових мiняють! Жандармам теж не  спиться.  Недремне
око його величностi государя!.. Добре, що не всевидяще...  Пiвцарства  вже
було б на каторзi! По всiй iмперiї клянуть царя, мiнiстрiв,  тупу  чиновну
братiю. Все прогнило, погрязло в брехнi, моральнiй ницостi та в хабарах!..
А  кажуть,  все  благоденствує...  Крiпак  радiє  своїй   неволi,   солдат
безглуздiй  муштрi,  усi  малi  народи  -  високiй  царськiй  милостi,  що
внеможливила духовний їхнiй розвиток, звела до стану бидла, яке  ще  їсть,
працює, множиться, але душi не має уже давно!..
   ...Гребiнка його зустрiв, мов брата. Нiщо тут, власне, i не  нагадувало
про панський двiр. Все просто, щиро, по-старосвiтськи.  Не  дiм,  а  добра
хата, не флiгель для приїжджих, а звичайнiсiнька собi  хатина,  розписана,
немов яйце на великдень. I  господиня,  стара  вдова,  турбується  не  про
маєтки-статки, а лиш про те, щоб усi були наїденi по саме годi. Правда,  є
дворових душ п'ять  чи  шiсть.  Та  що  це  за  дворовi!  Рiдня  чи  добрi
приятелi... Євген прослав  рядно  в  саду,  пiд  грушею,  лежить  у  синiх
шароварах та вишиванцi... Рай на землi! Утечище од всiх скорбот,  що  ними
свiт переповнився. Рай серед пекла... Праведник, який  не  творить  зла  й
заплющує смиренно очi на муки ближнiх... Праведник?..
   - Лягай, Тарасе, та вiдпочинь з дороги, - посунувся на край ряднини.  -
Завтра у нас похiд у Мойсiвку, де буде справжнiй шарварок.  Такого  ти  не
бачив i в Петербурзi!.. Обiдати нас погука паньматка...
   Тарас сiв поряд. Раптом йому одкрився духовний свiт Гребiнки, якого вiн
ранiше нiяк не мiг збагнути. Вони давно знайомi, Євген  зробив  для  нього
багато справдi доброго, не раз пiдтримував,  намовив  Мартоса  на  видання
тепер уже вiдомого всiй Українi "Кобзаря", i, попри все це,  друзями  вони
не стали. Мабуть, причина в  цьому  хуторi,  в  Убiжищi,  якого  навiть  у
Петербурзi не покидав Євген нiколи, прагнучи прожить життя без зайвих бур,
без ризику. Вiн добрий, чуйний, лагiдний, залюблений у степ, садок та хату
на березi крутому Оржицi... Малорос, сказати можна, хрестоматiйний, такий,
якими нас хотiли б бачити i друзi, й недруги...  А  де  ж  отi,  засмаглi,
дужi, з шаблею в мiцнiй руцi, з розмаяним на вiтрi чубом?  Де  лицарi,  що
йшли на смерть, на муки за рiдний край, за волю, за те, щоб плем'я наше не
стерлося з лиця землi, щоб слово не онiмiло в нiмих устах  нащадкiв?  Хiба
їх кров не обiзветься у жилах правнукiв, не  збурить  їхнi  душi  бажанням
люто вирватися iз панських пут, з кайданiв?..
   - Ти спиш? - спитав.
   - Дрiмаю... - сказав господар. I запитав: - А що?
   - Ти сам дрiмаєш i присипляєш iнших.
   - Лягай i спи...
   - Спасибi. Колись iз нас  смiятимуться,  що  ми  проспали  свiй  рiдний
край!.. Вже й так нас звуть тетерваками й мають скрiзь за нiщо...
   - Я ж говорив: не їдь, Тарасе, на Україну, - сказав Євген не  скоро.  -
Ти ж не послухався...
   - Боятись глянути у вiчi правдi?
   - Правду не всяк витримує...
   - То що ж менi, сховатися у нору?
   - Ще ваш Григорiй Сковорода вважав безпечнiшим гнiздо мостити в травцi,
а не вгорi, де кiбчики чигають хижим оком...
   - А як на мене, то лiпше смерть у кiгтях кiбця, нiж пiд копитом вола чи
хряка!
   - Лiпше прожить життя i вмерти своєю смертю.
   - Прожить?_ _Чи_,_ може, проживотiти?
   Гребiнка не вiдповiв. Дрiмав собi, i жодна рисочка  не  ворухнулась  на
його лицi. Нараз ледь-ледь здригнувся i насторожився.
   - Обiдать час! - промовив i спритно встав.
   - Не кликали ж...
   - Борщем запахло. Отже, пора творить молитву i приступати.
   Не встигли вийти з саду, як справдi стрiли покликача.
   - О! - пiднiс врочисто палець i усмiхнувся господар гостевi...
   ...У Мойсiвку вони приїхали пiсля  снiданку.  Євгена  Павловича  вiтали
вельми радо. Чутка, що вiн прибув, пiшла палацом, i гостi висипали з  усiх
кiмнат та зали, щоб глянути на вславленого письменника.
   Тарас тримався осторонь. Розцiлувавшись з якимсь панком, Гребiнка  взяв
його за плечi i пiдштовхнув легенько у бiк Тараса.
   -  Знайомтеся!  Це  Олександр  Афанасьєв-Чужбинський.  А  це...   Тарас
Шевченко.
   - Кобзар?! - засяяв Афанасьєв.
   Тарас обняв його: вiн перший iз землякiв прислав йому iз України вiдгук
на першу книжку. Вiршем!
   - Спасибi вам, Олександре... То був для мене голос землi  моєї,  серця,
що усмiхнулося менi навстрiч.
   - Прошу до мене, хлопцi! - узяв нових  гостей  пiд  руки  Олександр.  -
Умиєтесь з дороги, струсите з одежi пил. Я маю тут  хоч  невеличку,  проте
окрему "комнату", сирiч свою свiтличку.
   Палац Волховської, на диво, був якийсь  легкий,  прозорий  нiби.  Може,
його таким робили великi,  свiтлi  вiкна,  а  може,  те,  що  в  нiм  жили
бездумно, пускаючи на вiтер тисячi  та  й  сам  маєток,  бо  господиня  не
вболiвала, що i кому залишить пiсля себе. У неї, власне, була одна турбота
- розтринькати своє майно, i з цим веселим замiром вона справлялась легко,
незважаючи на свiй уже похилий вiк.
   Причепурившись, Гребiнка тут же спустився вниз.
   - Як прочитав, Тарасе, я твiй "Кобзар",  щось  сталося  таке,  таке  зi
мною!.. - розхвилювався Чужбинський. - Сиджу, не бачу свiту, i серце  ледь
не вискочить менi з грудей... "Ось  вiн,  прийшов,  явився!..  -  снується
думка. - Господи, невже таки ти зглянувся на Україну!.."
   - Спасибi... я... - не знав Тарас,  що  мовити.  Не  сподiвався,  їдучи
сюди, почути такi слова.
   - Всi тут немов прокинулись вiд "Кобзаря"!..
   - Дозвольте? - з'явилася в порозi усмiшка ледь  не  до  вух,  а  слiдом
вповзло пузце.- Тут, кажуть, Тарас Григорович?
   Тарас пiдвiвся.
   -  Закревський,  Вiктор.  Прошу  не  плутати  мене  з  Платоном,   моїм
єдиноутробним братиком, що зневажає мене за те єдино, що  я  не  вдався  в
нього, - обняв Тараса, нiби вони давно знайомi. - То ось який  вiн,  Тарас
Шевченко! - вiдсторонився, щоб роздивитися. - В такiй звичайнiй чарцi таке
вино!!
   - Софiя вам доводиться...
   - Моя сестра, - махнув рукою Вiктор.
   - Читав її роман i повiсть. Гарно!
   - Як сходить сонце, зорi одразу блiднуть...
   - Можна? - ввiйшов новий вiдвiдувач.
   - Пан Лукашевич, - представив його Закревський, i, як здалось Тарасовi,
не без iронiї.- Вiдомий вам етнограф. Мiж iншим,  теж  Платон,  як  i  мiй
брат...
   - Платон Якимович, - вклонився гречно.
   Тарас також вклонився.
   - Поручкайся, старий самiтнику,  зi  славним  нашим  гостем!  -  гукнув
Закревський.
   -  Здрастуйте,-  подав,  скривившись,  руку  пан  Лукашевич.  Й  спитав
бридливо в Закревського: - Ти вже залився зранку?
   - Не висох ще пiсля вчорашнього, - всмiхнувся той. - Mon cher  Капнiст!
- розкрив  обiйми,  вгледiвши  нового  гостя.  -  Ось  вiн,  кобзар  Тарас
Шевченко!
   - Вiтаю вас у рiднiм краї, - мило всмiхнувсь Капнiст.- Щасливий, що маю
честь...
   - Олексо, без церемонiй, - спинив його  Закревський.  -  Ми  ж  козаки,
брати свободи й рiвностi! Облобизай Тараса, а ти - його... Отак... Амiнь!
   - Ти вже того, занадто!.. -  насумрився  пан  Лукашевич,  аж  вид  йому
почервонiв. - Кричиш, шумиш...
   - Я знаю, чого ти  трешся-мнешся,  -  примружив  очi  Вiктор.  -  Тобi,
Платоне, муляє...
   - Панове! - вчасно прийшов Гребiнка.- В залi жде господиня, що хоче теж
побачити i привiтати поета нашого в своєму домi.
   Тарасовi дали дорогу, i вiн у супроводi  своїх  прихильникiв  пiшов  до
зали. На всiм шляху його вiтали  радо  окремi  гостi,  а  бiля  входу,  де
стовпилося з пiвсотнi гарно вбраних  чоловiкiв,  жiнок,  дiвчат,  зустрiли
оплесками, якимись вигуками, що їх не змiг почуть виразно вiд  хвилювання.
Невже його поезiя, його думки, його кривавi сльози знайшли  такий  палкий,
сердечний вiдгук у цих людей, панiв, яких картає вiн за муки свого народу,
вважай, у кожнiм словi своїх книжок?..
   - Тетяно  Густавiвно,  дозвольте  вам  представити  Тараса  Григоровича
Шевченка, поета i художника, - долинув до нього голос Євгена Павловича,  й
Тарас побачив перед собою стару, всю бiлу панi, що приязно йому всмiхалася
i подавала руку. Взяв обережно, ледь-ледь потиснув i вiдпустив. Годилося б
поцiлувати, але не змiг примусити себе.
   - Ви так люб'язнi, що завiтали до нас на свято ангела мого покiйного...
Ви, мабуть, десь купили неподалiк маєток? На скiльки душ?
   - Я ледве сам з душею вирвався вiд Енгельгардта!  -  сказав  Тарас  так
голосно, що всi довкола стихли.
   - Чудовий у вас, паничу, батечко! - сплеснула бiлими руками панi. - Пан
Енгельгардт...
   - I вороговi не побажаєш, - буркнув Тарас. I раптом  йому  здалося,  що
наступає вечiр.
   Гребiнка, як добрий дух, прийшов на помiч.
   - Панi, я заберу од вас Тараса Григоровича, бо  тут  iще  є  дами,  якi
горять бажанням з ним познайомитись... Вже вибачай  її,  стару,  -  шепнув
Тарасовi, як вiдiйшли. - Їй цього року стукнуло вiсiмдесят.
   - Ого! - простив Тарас. - Нiвроку собi бабуся... А мати моя  померла  в
сорок...
   - Коли кому написано... Ви, панi Ганно, все  розквiтаєте!  -  перепинив
струнку чорнявку iз чорними, аж нiби синiми, очима.
   Такої вроди Тарас не бачив навiть у Петербурзi. Умить забуто  прикрiсть
iз господинею, сумнi думки. Вся зала втонула в сонцi...
   - Знаєте, ми "Катерину" вашу читали не менше ста разiв, - сказала, нiби
завуркотiла струмком весняним.

   _Не слухала Катерина_
   _Нi батька, нi неньки,_
   _Полюбила москалика,_
   _Як знало серденько..._

   - Ви так читаєте, що я свiй вiрш не впiзнаю! - спромiгся на  комплiмент
Тарас. - Яка вимова, дикцiя!..
   - На Полтавщинi у нас не те,  що  за  Днiпром,  -  сказав  Гребiнка.  -
Слухай, мотай на вус. Тут мова, брат, не займана, без будь-якого домiшку.
   - Платоне, а йди сюди! - покликала красуня пана, що йшов поважно залою.
- Мiй чоловiк.
   - Закревський.
   - Ми чули, ви художник, - всмiхнулась мило Ганна.  -  То,  може  б,  ви
намалювали з нас двох портрети? Ми живемо тут недалеко...
   - Знаю. Сьогоднi мимо їхали з Євгеном Павловичем.
   - Як жаль, що нас там не було!
   - Тарас Григорович! - пiшов на нього, немов ведмiдь, Тарновський. -  От
добре, синку, що я тебе побачив. Є дiло.  Треба  зняти  копiю  з  портрета
князя Рєпнiна.
   - А де портрет?
   - В Яготинi. Капнiст тобi туди покаже шлях. Я чув,  що  й  ти,  Олексо,
бажаєш мати копiю з того портрета?
   - Правда.
   - Тодi, вважай, домовилися...
   Тарновський вийняв хустку i смачно,  з  шумом  висякав  свого  великого
важкого носа. I, не поглянувши на товариство, пiшов собi.
   - Кажуть, у нього Глинка писав "Руслана i Людмилу", - озвалась Ганна.
   - Iстинно, - сказав Тарас. - Сам Глинка менi про це розповiдав.
   - Щасливий! Ви знайомi з генiєм...
   - А чули, якi романси вiн написав на вiршi  Вiктора  Забiли?  -  спитав
Капнiст.
   - Я чув, я знаю, - встряв i собi Чужбинський.

   _Гуде вiтер вельми в полi,_
   _Реве, лiс ламає..._

   Тарас скривився i пiдхопив:

   _Плаче козак молоденький,_
   _Долю проклинає..._

   - Ще, ще, Тарасе Григоровичу! - аж подалась до нього Ганна. -  Голос  у
вас!..
   -  Я  лiпше  вам  заспiваю  iншої,  -  не  став  Тарас  манiжитись.   -
Пiдпомагайте!
   - Новий романс столичний? - засяяли її великi й гарнi, до щему в серцi,
очi.
   - Нi. Це "романс" тутешнiй.  Таких  столицi  не  написать...  -  сказав
Тарас. Притих, знайшов тональнiсть  i  заспiвав  -  широко,  вiльно,  нiби
посеред степу, їдучи на мажi з сiллю:

   Ой _у полi криниченька,_
   _З неї вода протiкає._
   _Ой там чумак сiрi воли пасе_
   _Та з криницi напуває!.._

   Бачив, що панство враз причаїлося, здерев'янiло.  Зала  була  заповнена
нiмими постатями, немов скульптурами... Зробивши паузу,  вiн  перейшов  на
повну силу голосу:

   _Воли ревуть, води не п'ють, -_
   _Бо в Крим дорiженьку чують._
   _Ой бог знає та бог вiдає,_
   _Де чумаченьки ночують..._

   Спiвав i нiби бачив себе в степу, на возi, пiд всiяним  зiрками  небом.
Неквапно iдуть воли, риплять колеса, линуть  ключем  на  пiвдень  гуси  чи
журавлi... Похитується широка спина батькова у вицвiлiй старiй сорочцi,  а
сам вiн, батько, нiби весняний птах, дзвенить журбою-пiснею...

   _Насипали над чумаком_
   _Та високую могилу,_
   _Ой посадили та в головоньках_
   _Та червону калину..._

   Коли замовк, у залi якусь хвилину-другу стояла мертва тиша. А  потiм  -
нiби пострiл:
   - Обiдать  подано.  Прошу  до  столу,  гостi  дорогi!  -  промовив  син
Волховської.
   I раптом зала вибухнула шаленим шквалом оплескiв.  Хтось  щось  кричав,
хтось навпростець протовплювався до того мiсця, де ще у чарах пiснi  стояв
Тарас...
   Закревська також стямилася i привселюдно оповила руками шию  спiвака  й
поцiлувала його в наповненi сльозами очi.
   - Та ви ж, як бог,  спiваєте!..  -  промовила  також  крiзь  сльози.  I
розвела руками: - В простiй селянськiй хатi вродилося таке незнане диво!..
   - Дай же i я  чоломкну  тебе,  Тарасе-братику,  -  полiз,  сопучи,  пан
Лукашевич. - Багато я чув чудових спiвiв, а щоб такий!..
   - Прошу, прошу до столу! Обiдать час, панове!
   Тлум став поволi меншати, перемiщатися до iнших, менших зал...
   ...Удвох з  Капнiстом  вiн  їхав,  нетерпеливлячись,  до  Лукашевича  у
Березань. Щоправда, пан Олекса не  полюбляв  чомусь  Платона  Якимовича  i
супроводжував Тараса тiльки до яготинського маєтку князя Рєпнiна,  де  сам
тодi вiн тимчасово жив.
   - I справдi в нього є стiльки книг? - спитав Тарас, не вiрячи, що в цiй
глухiй далечинi, в якогось пана-хуторянина ховаються такi скарби.
   - Не знаю, люди кажуть... Вiн вихваляється, де тiльки може.
   - А був на Сiчi?
   - Їздив. I за кордон, в Червону Русь  та  Чехiю.  Щось  там  придбав  з
рукописiв...
   Лице Капнiста при цьому стало якесь лихе, потворне. Дивний вiн чоловiк:
вiд настрою враз перемiнюється, мов додають до  нього  рiзних  контрастних
фарб.
   - Ви знаєте, коли казати щиро, я вражений тутешнiм  панством,  -  мовив
Тарас задумливо. - Як їхав iз-за Днiпра, готовий  був...  Ет,  що  недобре
згадувати!.. В нас там здебiльшого пихата шляхта. Крiвцi з нас попили!..
   - Кров п'ють усюди... Й питимуть, допоки ми не станемо, як  iншi  люди,
вiльними вiд злої сили самодержавства...
   - А правда, що ви були з святими лицарями  свободи  у  груднi  двадцять
п'ятого?
   Капнiст поправив вiжки, нокнув на конячину.
   - Хто був - загув, - озвався. - Волконський, князь, що жiнка за  ним  в
Сибiр поїхала, то ж рiдний брат Рєпнiна.
   - Не розумiю.
   - Є давнiй звичай. Коли славетний рiд  переводиться  через  вiдсутнiсть
чоловiкiв, комусь iз рiдних по материнськiй лiнiї передають i титул, i всi
права та прiзвище... От ми вже майже й дома!..
   - Це Яготин?
   - Ото палати княжi... На дощ збирається?
   - Щось дуже схоже... Гарно!.. Палац, парк, рiчка, хмари...
   - А Рєпнiни i досi ще листуються з опальним родичем, - не  мiг  Капнiст
спинитися. Видать, йому з думок не йшла ця тема. - Старого князя,  власне,
позбавили усiх постiв, "замкнули" тут, а вiн не хилить голову... Не  жарт,
колишнiй  вiце-король  Саксонiї,  губернатор  Малоросiї,  член   Державної
ради!.. Цар побоявся, щоб вiн не став на Українi гетьманом... Княгиня ж  -
внучка Розумовського...
   - Дружина князя Рєпнiна?
   Капнiст кивнув. I раптом зробився майже красенем,  пiдсвiчений  якимось
внутрiшнiм, незримим сяйвом.
   - А правнучка Кирила-гетьмана, княжна Варвара, що за душа!
   Невдовзi в'їхали в розкiшний парк, у глибинi якого бiлiв палац.  Одразу
стало душно. У верховiттi навiть не  ворушилось  листя,  хоча  велика,  аж
чорно-синя хмара закрила вже пiвнеба.
   - Но, но! - захльоскав вiжками Капнiст. - Не вистачало, щоб ми  намокли
за чверть версти вiд дому.
   Кiнь припустив. Колеса зашурхотiли м'яко по вкоченiй жовтавiй  рiнi,  й
тому здавалося, що дощ уже почався.
   В'їжджали в двiр, пiд флiгель, де жив Капнiст, немов  за  ними  гналися
розбiйники або вовки.
   - Ху-у!.. - засмiявся, оддавши вiжки конюховi, Капнiст. - Проскочили...
Не знаєш, де княгиня? - спитав слугу, що вибiг їм назустрiч.
   - Їхнi сiятельства ось тiльки що пiшли гулять по саду.
   - Спитати треба дозволу, - сказав Капнiст  Тарасовi.  -  Картини  тi  у
вiтальнi. Пiдемо в сад?
   - Ходiмо... - здвигнув Тарас плечима.
   Княгиню з донькою вони знайшли на луцi, коли  вже  чорна  хмара,  немов
кошлата овеча шапка, накрила весь Яготин.
   - Вертайтеся,- пiдбiг Капнiст.- От-от гроза  почнеться!  Стара  княгиня
глянула з-пiд капелюшка на темне небо, скривилася, мов  дитинча,  в  якого
хочуть забрати iграшку, й промовила м'яким, та владним голосом:
   - Ще обiйдемо хоч раз лужок, устигнемо.
   Тарас вклонився мовчки, бо Олексiй Васильович забув  його  представити.
Вiдповiла лише княжна - висока, ставна дiвчина уже в  лiтах:  напевно,  їй
було за тридцять...
   Тим часом лунко ударив грiм, де взявся дужий вiтер, i дощ линув немов з
вiдра.
   Капнiст схопив за руку стару княгиню i кинувся_ _iз нею в  сад.  Княжна
побiгла слiдом.
   Тарас лишився. Може, що не покликали його пани, а може, що не  хотiлося
йому страхатися святої зливи перед жiнками. Вимокне -  то  й  що?  Надворi
лiто, дощик хоч i рясний, та теплий...

   _Iди, iди, дощику!_
   _Зварю тобi борщику_
   _У новому горщику,_
   _Тобi каша, а нам борщ,_
   _Щоб ряснiший iшов дощ!-_

   згадав дитячу приспiвку. Дощ - благодать, дощ - хлiб i мед, дощ_..._
   - Ради бога, вибачте! - пiдбiг Капнiст. - Я думав... Я геть  забув  вас
познайомити i запросити!..
   - Пусте,- сказав Тарас, потiшений тим, що Капнiст  не  впав  нiтрохи  в
його очах.
   - Чому ви тут лишилися?
   - Не знаю...- мовив щиро.- Чудовий дощ!
   - Ви мокрий весь.
   - А ви сухий?
   - До ниточки!
   Йшли, смiючись, байдужi до зливи й грому. А на балконi, мов на  хмаринi
ангел, на них чекала княжна Варвара. Порожевiла, збурена грозою, бiгом.
   - Швидше! - махнула їм рукою, немов крилом.
   - Го-го-го-го! - розкрилив руки  й  собi  Капнiст.  -  Прекрасний  дощ,
божественний!..
   До Березанi приїхав пiзно ввечерi. Платон Якимович iще не спав. Удвох з
якоюсь пишною, ще молодою жiночкою пили наливку в залi,  або  свiтлицi,  й
розкiшнi вуса його стовбурчились, як у кота.
   Тарас ввiйшов, не дочекавшись,  поки  слуга  запросить,  i  привiтався,
мабуть,  занадто  голосно,  бо  пан  Платон  розлив   наливку   з   чарки.
Нахмурившись, уже збирався гаркнути_  _на_  _пiзнього  такого  гостя,  але
впiзнав Шевченка й розплився в щедрiй усмiшцi.
   -  Тарас  Григорович!  Оце  презент!  А  я,  по  правдi  кажучи,  й  не
сподiвався.
   - Знали, чим заманити, - книгами... - обняв Тарас господаря, що встав i
вийшов йому назустрiч.- Не бачу щось... Напевно, у кабiнетi?..
   - Терезiє, - гукнув Платон до жiночки,  -  подай-но  ще  карафу!  Та  й
закусити, що бог послав.
   Терезiя звелась немовби  аж  невдоволено,  хитнула  звабно  стегнами  й
понесла свою красу з свiтлицi, мов повну чару.
   - Дружина?
   - Як сказати... - всмiхнувся, нiби муркнув, Платон Якимович.
   - Аж проситься на полотно. Натура!
   - То намалюй! - спiймав його на словi. - Я заплачу, що  скажеш.  Краса,
вона недовговiчна... А так було б колись на що поглянути i що згадати...
   - Як пустиш покриткою?
   - Ну що ти, що ти! Вона шляхтянка, вiльна. Та  й  розпечатана  не  мною
грiшним...
   - Жаль?
   - Все, все в руках господнiх, братику!.. - зiтхнув грайливо,  вгледiвши
в дверях Терезiю, що спритно несла тацю з карафою i тарiлками. -  Терезiє,
це пан Тарас, художник iз Петербурга.
   Вона осяяла таким зеленим поглядом, що проникав до дна душi,  ледь-ледь
присiла,  як  роблять  панночки,  що  вчилися  в  iнститутi,  й  промовила
нарозспiв, нiби i не по-нашому:
   - Тер-резiя.
   - Тарас Григорович тебе змалює.
   - Справдi? - зрадiла жiнка. - Мене нiхто нiколи не малював!
   - Не дивно. В цiй Тмутороканi... Поїхали б у Петербург...
   - Ну що ти, що ти, братику! - сполошився Платон Якимович. - Хiба їй тут
погано? Терезiє, запрошуй гостя!
   Iч, налякався! Де вiн таку доп'яв? Щастить, щастить Платонам! Самi  уже
пiдтоптанi, а бач, яких  красунечок  собi  взяли...  Закревська  -  просто
диво!..
   - Прошу, Тарасе, спробуй моєї власної, - пiдсунув  повну  чарку  Платон
Якимович. Тарас узяв i випив мовчки.
   - Оце таки по-нашому! - потер господар руки. - Бери, що є, закушуй.
   - Спасибi. Я вечеряв в Яготинi з Капнiстом. У вас був дощ  сьогоднi?  А
там такий вперiщив!.. То де ж твої, Якимовичу, книжки, пiснi, лiтописи?
   - На все свiй час, - пригладив господар вуса.  -  Завтра  настане  їхня
черга... Такi дiла робити треба, братику, при яснiм сонцi...
   - Тодi дозволь менi пiти спочити. Наїздився за цiлий день...
   - Це можна. Федоре!
   Влетiв слуга й завмер, мов камiнь, бiля порога.
   - Федоре, - звелiв уже ласкавiше, - влаштуй  ось  пана  на  нiч.  Гукни
Параску, треба ж постiль послати гостевi...
   Терезiя грайливо пирхнула.  Цей  ритуал,  напевно,  тут  вiдбувавсь  не
вперше.
   - Не клич нiкого, Федоре, - сказав Тарас, як вийшли в сiни чи  коридор.
- Сам постелю. А хто така Параска?
   - Покоївка, - озвався тихо Федiр. - Була торiк при пановi, тепер же...
   Федiр не доказав. Завiв його в кiмнату з мiцним широким  лiжком,  добув
вогню i запалив воскову свiчку.
   - Мо', щось бажаєте?
   - Нi. Тiльки сну.
   - Добранiч вам.
   - Спасибi. Пан довго спить?
   - Вилежується...
   Слуга пiшов. Роздягшись, Тарас пiрнув пiд прохолодну ковдру, дмухнув на
свiчку. В темрявi переглядав минулий день. Вже ледь не мiсяць кружляє  вiн
Лiвобережжям, знайомиться  з  тутешнiм  панством  (здебiльшого  з  старшин
колишнiх!) i не збагне його єства. Там, за Днiпром, це - шляхта, недобитки
козацьких шабель, панство, що вiдродилось i розрослося пiд скiпетром царiв
росiйських. Там - вороги, одвертi, навiть чеснi  в  своїй  ворожостi  його
народовi. А тут - i вiра, i кров одна... Колись же їхнi  дiди  i  прадiди,
напевно, десь плiч-о-плiч iшли на смерть за волю, за рiдний край,  а  нинi
однi - пани, а другi - в них у рабствi.  Дiди  лежать,  можливо,  в  однiй
могилi, вбитi одним i тим же недругом, а внуки - за стiл не сядуть  разом,
не знайдуть мови спiльної, бо -  вороги...  Щоправда,  вже  щось  бродить,
багато хто  iз  цих  панiв  соромиться  свого  становища,  яке  їх  змушує
визискувати  братiв  по  роду-племенi,  шукають  навiть  виходу  -  хто  в
"мочемордiї", хто  у  збираннi  та  виданнi  народних  старих  пiсень  (як
Лукашевич!), хто у журбi за тим, що вже минуло i поросло  травою...  Може,
коли б їм дати поштовх, пiдняти їх i вивести на  спiльний  шлях  до  волi,
заговорила б козацька кров?.. Яка ж вона: та, що лилася в битвах,  чи  та,
що в наших жилах?.. А може, то не мак червоно горить, куди не  глянеш,  по
всiм степу, а наша кров, пролита  впродовж  столiть!..  Розвихрено  летять
полями конi, гарячим сяйвом зблискують козацькi  шаблi...  Вiктор,  Платон
Закревськi... Поряд Платон Якимович на вороному, з  шаблею...  Тарновський
мчить, i кiнь пiд ним аж свiтиться вiд дорогої збруї... А далi, ген по той
бiк поля, суне, як хмара, лава вершникiв... I вся чомусь назустрiч  першiй
лавi!.. Вiн мчить мiж них, - теж з  шаблею  i  на  конi,  -  гукаючи,  щоб
повернули, що тут свої... Не слухають. Земля двигтить, здiймається до неба
чорна курява...  У  нiй,  мов  тiнi,  лиця  його  братiв  Микити,  Йосипа,
Варфоломiя... З ними слуга Платонiв Федiр, Гнат  Бондаренко,  ще  хтось  з
кирилiвчан, iз яготинцiв!..
   Прокинувшись, не мiг прийти до тями. Лежав,  облитий  липким,  холодним
потом, i важко дихав. Правиця й досi ще вiдчувала рукiв'я шаблi,  в  горлi
стояв луною крик-Дверi тихенько рипнули, i в щiлинi  з'явились  зляканi  й
цiкавi очi Лукашевича.
   - Ти вже не спиш?
   - Заходь, заходь.
   - Менi сказали, що ти кричиш.
   - Приснилася якась химерiя.
   - Бо слався сам... Параска так прослала б, що спав би, мов убитий.
   - Параска - моя сестра.
   - Того не може бути! - гукнув Платон Якимович. - Я не купляв  нiкого  у
Енгельгардта... Вона тутешня iз дiда-прадiда.
   - I все ж - сестра, - сказав Тарас уперто.  Платон  задумався,  пошкрiб
мiцну потилицю.
   - А-а! - посмiхнувся. - Втямив.  Це  фiгурально  мовлячи...  Прекрасно!
Може, навiть i благородно. Та, вибачай, безглуздо... Бог сотворив  Парасок
на радiсть нам, мужчинам.
   - Бог сотворив - людину.
   - В двох iпостасях.
   - Рiвних. Бо внеможливив життя одної, котроїсь, без iпостасi другої.  В
письмi святому сказано, що жiнку створено було пiзнiше, отже,  як  майстер
вже мав досвiд i мiг творити краще i досконалiше. Ти тiльки глянь на  себе
i на Терезiю...
   - Тьху! - спалахнув Платон Якимович.
   - Не вболiвай. Чоловiки також потрiбнi, кориснi... -  не  пощадив  його
Тарас. - Терезiя ж - то материнське лоно. А що є в свiтi вищого, як  мати?
Мати!..
   - Виходить, я повинен їй мити ноги?
   - Мудрий ти чоловiк, Якимовичу. Як в око встрелив! Мити i юшку пити.
   - Ти жартiвник, - всмiхнувся. - Вставай мерщiй, вмивайся,  бо  снiдання
уже готове.
   - А кажуть, ти довго спиш.
   - Хто каже? Федiр, може? - нахмурився Платон Якимович.
   - Нi. Чув у Мойсiвцi, - уникнув правди, щоб не  послати  нею  слугу  на
стайню.
   - У Мойсiвцi всього почуєш... Тiльки не всьому треба вiрити...  Приходь
мерщiй. Поснiдаємо - й за харч духовний.
   Духовний харч  i  справдi  був  неабиякий!  Найперше  Тарас  припав  до
Львiвського лiтопису, i повстання  Трясила,  яке  його  давно  цiкавило  i
хвилювало, заграло  зовсiм  iншими,  новими  гранями.  Тут  недалеко,  пiд
Переяславом, велась вiйна за визволення всього народу з ярма  духовного  i
полiтичного, тут пролунав, можливо, перший дзвiн того походу, в який повiв
Богдан Хмельницький свої полки супроти  Речi  Посполитої.  Кров  пролилась
немарне, вона вiдлупилася за  два  десятки  лiт  у  переможних  битвах,  у
визволеннi  землi  вкраїнської  вiд  злої  волi  шляхти  i   короля!..   У
визволеннi... Де ж дiлася ота здобута такою кров'ю воля?.. Коли  б  не  цi
рукописи, не жалюгiдна кiлькiсть книжок, що чудом вирвалися iз забуття, ми
вже поснули б ходячи. Щоправда, є ще думи, пiснi, казки, легенди...  Проте
вони пiдтримують i живлять  душу;  розум  жадає  правди  чистої,  iмен  та
фактiв, прагне знайти  причини  явищ,  добути  з  них  суспiльний  досвiд,
визначити своє духовне ставлення до днiв давно минулих i все  ж  близьких.
Iсторiя - корiння древа нацiї, його зв'язок живлющий iз джерелом, що б'є з
землi...
   - Ну як? - ввiйшов Платон Якимович до кабiнету.
   - Це сущий скарб!
   -  Як  будеш  їхати  до  Петербурга,  вiзьмеш,  даси  в  цензуру.  Десь
видрукуємо - нехай читають люди...
   - Вiн був уже друкований в Москвi, чотири роки тому.
   - У мене ще є дещо, прилучимо й так подамо в цензуру, -  сказав  Платон
Якимович багатозначно. - Такi книжки, Тарасе, в нас мають  бути  у  кожнiй
хатi.
   - Це золотi слова, Платоне! Коли  б  пани  розщедрилися  на  те  велике
дiло...
   - Не всi пани  такi,  як  я,  твiй  скромний  друг,  -  зiтхнув  Платон
Якимович. - Я вчився, брате, з Гоголем у Нiжинськiй гiмназiї  вищих  наук,
навчався потiм у Рiшельєвському лiцеї аж у Одесi, збирав пiснi та думи...
   - Хочеш, я поцiлую тебе за це?
   - Ну що ти!.. Труждаюся задля свого народу, для України.
   - Ти, кажуть, був на Запорожжi, на Хортицi? Там є хоч щось? Я хочу  теж
поїхати, хоч краєм ока глянути.
   - Поїдь. Далека, правда, й тяжка дорога...
   - На Сiч ми всi повиннi їздити, як мусульмани в Мекку! Там серце  наше,
одвiчний дух народу й волi!..
   - Налiзло всiляких зайд! - обурився нараз Платон Якимович.
   - Зло у самому рабствi, - махнув Тарас рукою, неначе  шаблею.  -  Чужi,
свої!..
   - Е-е, не кажи! З своїми легше.
   - Правда... - всмiхнувся на те Тарас. Своїх давно б упорали! Коли б  не
братство панське, не спiльна їхня сила, народ хiба носив би  своє  ярмо!..
0! Може, в тому iстина, що й люд увесь поневолений повинен, мусить дружно,
плече в плече, повстати й гуртом зламати панство?..  В  книжках,  якi  вiн
читав про Сiч та Запорожжя, є свiдчення того, що Сiч приймала всiх голякiв
i  приглядалась  пильно  до  тих,  хто  прагнув  зверхностi  над  сiчовими
братчиками та хуторiв, хоча отi "добродiї" були й своїми...
   - Ось намалюю портрет Терезiї, - сказав Тарас рiшуче, - й гайну на Сiч!
Коли-то ще я матиму таку можливiсть...
   - Оженишся або пiдеш на службу - i поминай як звали! Вже, певно,  є  на
оцi якась чорнявка?
   - Козак спочатку їде на Запорожжя, а вже потому жениться. Отак  i  я...
Платоне, завтра ж... нi, краще зараз же почну портрет Терезiї!
   ...Вiтер, низовий, дужий, пружний, котив за ним цупкий курай, що схожий
був на голови у малахаях. Хмари повзли вгорi похмурi та щедросльозi,  нiби
були то плакальницi по запорозькiй вольницi, що тут колись гуляла... Тепер
гуляв канчук по спинах  онукiв  славних  лицарiв!..  На  Хортицi  статечнi
нiмцi-колонiсти копали бульбу й гергали межи  собою,  нiби  зальотнi  сiрi
гуси. Коли сказав їм з докором, що тут колись жили та билися  iз  ворогами
козаки, вони лише посмiювалися...
   I Чигирин, гетьманська резиденцiя в часи  Хмельниччини  та  пiсля  неї,
зустрiв його руїною та запустiнням. Нiщо тут, власне, i не нагадувало тiєї
слави... Тясьмин дрiмав, зарослий кугою та осокою, i понад ним  лiтали  не
шестикрильцi соколи та чайки - душi тих, що полягли за  волю,  а  вороння.
Чогось воно, зiбравшись у чорнi зграї,  то  кружеляло  над  Чигирином,  то
враз, немов сполохавшись  хтозна-чого,  вкривало  степ  чи  гору,  де  був
Богданiв замок, своїм сумним покровом...  Може,  i  досi  сняться  воронам
козацькi очi, видовбанi тут сто шiстдесят п'ять рокiв  тому,  як  турки  в
лютiй битвi взяли фортецю, вирiзали усе живе довкола...
   Хатки, хатки... Густа осiння курява на споришi, на лопухастих  пустищах
та пiд тинами, де бабраються лiниво кури, свинi та дiтлашня...  Єврейський
говiр... Сонний, спiдлоба погляд стрiчного... Важка, помiрна  хода  волiв,
порипування старого воза...
   Iшов i ледве втримував себе вiд того, аби не звести руки й не  крикнути
крiзь сльози й гнiв до бога, свiту цiлого про  цю  страшну  трагедiю  його
землi, його народу-мученика!.. За вiщо ж ти впродовж  столiть  караєш  люд
свiй, господи? Чи ми не ставили тобi церков, чи не  приносили  тобi  офiр,
вертаючись iз битви з половцями в  далекiм  Полi?  Може,  ти  так  на  нас
розгнiвався за те, що ми не стримали нещадних орд Батия,  впустивши  їх  у
храми, де ти витав? Тодi дозволь  лиш  нагадати,  господи,  що  ми  стояли
мужньо i падали вже тiльки мертвi, що вороги ввiйшли по наших трупах i  по
мечах... Ми добрi були й довiрливi. Занадто, може... I  пiднялась  рука  у
тебе, господи, за це карати, коли ти сам велiв нам  бути  такими  в  своїх
священних заповiдях!..
   Спинився бiля єдиної в Чигиринi, та й то обдертої, кам'яницi,  де  мали
бути "присутственные  места"  Богданової  столицi.  Почув  би  його  думки
тутешнiй справник! Ще їдучи до Чигирина, вiн знав,  що  той  гребе  ногами
землю i скрiзь, де тiльки може, вишукує ворожий дух,  крамолу.  Вiн  десь,
напевно, вичитав, що тут колись потужно билось  велике  серце  України,  i
прагне вислужитися, пiдслухавши (чи уявивши!) хоча б слабке вiдлуння  того
биття. Як там не є, а мусив зайти i взяти дозвiл у пана справника на огляд
"города" та виїзд з нього.
   Стрiвся з чiпким, суворим поглядом.
   - Слухаю вас, пан...
   - Шевченко.
   - То чим служити можу?
   - Ось тут, на подорожнiй, поставте свiй автограф.
   - Не зрозумiв.
   - Ну, дайте дозвiл на прожиття i виїзд.
   - Чого приїхав?
   - Глянути на Чигирин, дихнуть його повiтрям i змалювати дещо.
   - Щось ви, панове, внадилися!..
   - Тепер вже я "не зрозумiв".
   - Тут був Кулiш...
   - А-а, пан Панько! I що ж вiн?
   - Ходив, бродив, розпитував  i  малював.  Не  можете  нiяк  забути!  Та
зрозумiйте, що назавжди докiнчено i з Україною, i з вiльнодумством!
   - Спасибi вам, що пояснили, - приклав Тарас до серця руку. -  Тепер  ми
твердо знатимемо. А то були вагання...
   - То-то ж! - закозирився. - Давай бумагу. Шмякну тобi що треба.
   Вийшов, ще посмiхаючись, на сонну вулицю. I смiх, i грiх!  I  сльози...
Ось хто тепер панує, де панував ти,  Хмелю...  Ясновельможний  посол  його
величностi у чинi справника!.. Вiн може, має право та повноваження будь-що
зробити з кожним, хто потрапляє йому на очi, бо вiн - всевладна рука царя.
Цей туполобий страж  спокiйно  може  собi  дозволити  читати  проповiдi  й
напоумляти професорiв, поетiв, художникiв, бо вiн себе  вважає  вищим,  бо
вiн отут, у Чигиринi, i цар, i бог...
   До Суботова вела вузька дорога попiд горою. Заросла густо споришем, так
нiби тут не їздив нiхто возами. Певно, в селi  лишилось  мало  дворiв,  що
мають коней або волiв. Ще трохи - й пiде весь край з торбами. Тiльки  куди
ж iти? Де є земля жирнiша, i лiто  лагiднiше,  й  дощi  ряснiшi,  й  народ
охочiший до працi в полi?..
   Неквапно, сонно в'ється в долинi тихий Тясмин. За ним  махають  крилами
два вiтряки й поблискують хрести дiвочого монастиря. А на горi,  праворуч,
темнiють убогi залишки гнiзда орлiв Богданових i бiля них чорнiє  трагiчно
й моторошно високий хрест.
   Богданiв хутiр зустрiв пришельця храмом, що  схожий  був  на  саркофаг.
Запущенiсть, похилий хрест на геть облiзлiй банi навiювали  гiрку  печаль.
Нi огорожi, нi деревця, нi будь-якого знаку  турбот  людських...  Воiстину
гробниця волi й долi!.. Ще й, мов на смiх,  цей  хутiр  тепер  належав  не
пановi чи крiпаковi, а козаку, що чудом якимсь уник  крiпаччини,  Можливо,
аби душа Богданова, що й досi тут витає, не знала,  що  пороблено  з  його
орлами, як гнуть вони мiцнi козацькi спини на панськiм полi?..
   - Добридень вам, - почув нараз несмiливе.
   Ось вiн, козак Антiн Яременко, прямий нащадок гетьмана! Нi, не по кровi
(якої вже, напевно, не залишилося нiде i  слiду!),  а  по  руїнах  хутора.
Стоїть  худий,  спрацьований,  у  полотняних  штанях  i   латанiй   старiй
сорочцi...
   - Козаче, я тобi не пан,  -  сказав  Тарас,  подаючи  правицю.  -  Мене
Тарасом кличуть. Тарас Шевченко.
   - Невже отой, що "Гайдамаки"? - спитав господар вражено.
   - Не хто ж, а вiн!
   - Нi, правда?
   - Ось хрест святий! - перехрестився.
   Яременко заметушився внутрiшньо, зиркнув сюди, туди  й  нарештi  гукнув
кудись за поруйноване склепiння льоху:
   - Гафiє! Текле! Синку! До нас прийшов  кобзар  Тарас  Шевченко!  Несiть
хлiб-сiль, стрiчайте гостя! Батьку, - вклонився вже Тарасовi, -  прошу  до
хати!
   Антiн ураз перемiнився: з пониклого зробивсь стрункий, з байдужого став
енергiйним, гострим на слово й погляд. Козак, справжнiсiнький тобi козак!
   - Я вашу книжку, батьку, позичив i переписав. Пишу i люто плачу. Вмиюся
i знов пишу...
   Тарасовi клубок застряв у горлi. Нiколи вiн не думав, що тi рядки,  якi
самi мережилися вiдгомоном його думок, так  привiтають  люди,  вiзьмуть  у
душу, нiби свої думки...
   I справдi, його зустрiли  хлiбом  на  рушнику,  ввели  в  свiтлицю,  як
дорогого гостя, i посадили пiд образами. Господар сiв навпроти, поклав  на
стiл важкi брунатнi руки й захоплено дививсь .на  гостя.  Потiм  примружив
гарнi-гарнi прекарi очi i прочитав по пам'ятi:

   _Сини мої, гайдамаки,!_
   _Свiт широкий, воля, -_
   _Iдiть, сини, погуляйте,_
   _Пошукайте долi..._

   Зiтхнув, утер щоку долонею i осмiхнувся:
   - Пишу i плачу... Думав:  невже  людина  може  отак  сказать?  Питаю  у
Кулiша, а вiн смiється й мовить: "Та  ми  з  цим  паном  "богом"  пили  по
чарцi-другiй пiд Межигiр'ям!"
   - Правда. Таки пили... - всмiхнувся на те Тарас.
   - Гафiє, а ке сюди карафу! - зрадiв Антiн, - Мо',  й  з  нами,  батьку,
вип'єте?
   - Якщо дасте, то вип'ю, - сказав Тарас. - Бо я ще, правду мовлячи, i не
обiдав...
   - Гафiє, Текле, швидше несiть усе,  що  маєте!  -  зрадiв  Антiн  такiй
"людськiй" розмовi. - I правда, що ви крiпак з Кирилiвки?
   - Був крiпаком, та визволився, - озвався хмуро.
   - Вибачте, - збагнув Антiн, що зiпсував веселий настрiй  гостевi.  -  Я
думав, що ви з панiв. Не вiрилось, що з голякiв, таких, як ми...  -  Налив
по чарцi. - Будьмо!
   Тарас кивнув i випив. Лише тодi побачив, що чарка в його  руцi  старого
срiбла...
   - Викопав її в городi, - сказав Антiн, помiтивши його увагу.
   - Мабуть, iще часiв хмельниччини...
   - Дарую вам. Прошу вас, не вiдмовляйтеся! - пiднiс  благально  руку.  -
Менi приємно думатиметься, що ви п'єте з моєї чарки.
   - Дякую.
   За борщиком та за варениками Тарас ловив якiсь аж надто пильнi погляди,
якими його вивчав  господар,  неначе  був  художником,  i  врештi-решт  не
витримав:
   - Чого ви так придивляєтесь? Я вам когось нагадую?
   - Нi, батьку, нi, - знiяковiв. - Я думаю, я прикидаю... Коли б нам  вас
за отамана...
   - То що було б? - спитав Тарас, вiдчувши пiд серцем холод.
   - Не вiдаю... Та щось було б! За батьком таким, як ви, пiшли б усi.  Ми
вигребли б царя i панство начисто!
   - Козаче, то не жарти.
   - Я не жартую, - мовив Антiн спокiйнiше, але  так  само  вперто.  -  Ми
почали б, а там - поляки, далi - простий народ московський. Хiба холопство
їхнє солодше, батьку, нашого?
   -  Неволя  скрiзь  однакова.  Проте  ще  треба  спершу  збудить  людей,
розбурхати...
   - А ви пишiть! Правдиве  ваше  слово  гучнiше  дзвонiв,  дужче  од  ста
гармат! Я знаю це по  собi.  Я  нiби  став  стосилим.  Читаю,  гнiваюся  i
наливаюсь мiццю, скидаю пута з серця, пiдношусь духом!..
   - Антоне, де ви вчилися? - спитав Тарас, здивований його словами.
   - В дячка. А що?
   - Говорите, немов поет.
   - До "Гайдамакiв" ваших я знай мовчав,  душа  моя  дрiмала,  як  вiл  у
спеку.
   - Будемо будить людей, знiмать з очей  полуду,  з  душi  -  байдужiсть,
вiдчай. А там саме покаже...
   - Будити i запасатись зброєю!
   - Тихiше...
   - Ех, злетiти б на вороного та вихопити iз пiхов шаблю! - блиснув козак
очима. - Хоч перед смертю глянути б... - пригас, пригас.  I  заспiвав,  на
подив, словами iз "Гайдамакiв":

   _Лiта орел, лiта сивий_
   _Попiд небесами;_
   _Гуля Максим, гуля батько_
   _Степами-лiсами._
   _Ой лiтає орел сизий,_
   _А за ним, орлята;_
   _Гуля Максим, гуля батько,_
   _А за ним хлоп'ята..._

   - Хто склав до слiв цих музику? - здивовано спитав Тарас.
   - Не знаю, - знизав Антiн плечима. - Її спiвав пiд кобзу старий кобзар,
коли ножi святили.
   - Ти ж там не був.
   - Хто знає... Дiд, може, був... Чи прадiд...

   _Запорожцi тi хлоп'ята,_
   _Сини його, дiти._
   _Помiркує, загадає,_
   _Чи бити, чи пити..._

   На другий день вiн виїхав з Чигирина, i всю дорогу, аж до Кирилiвки, де
мав хрестить дитину у брата Йосипа, в його душi  лунала  та  дивна  пiсня,
створена хто знає ким.

   _Нема в його нi оселi,_
   _Нi саду, нi ставу..._
   _Степ i море; скрiзь битий шлях,_
   _Скрiзь золото, слава..._

   ...Тривожнi й щемнi слова Антоновi про кошового спливли на думку знову,
як вiн побачив княжну  Варвару  Рєпнiну.  Власне  це  вже  була  не  перша
зустрiч, коли вважати за першу ту, пiд час грози. Княжна i правнучка, хоча
й не обраного народом, гетьмана! Нехай i з волi царської, та все  ж  носив
таке звання її химерний прадiд. Козацький син,  граф,  президент  Академiї
наук i гетьман. Бiдняк i  власник  тисяч  крiпацьких  душ.  Брат  фаворита
iмператрицi...
   Його привiв до неї Варварин  брат  Василь,  який  зустрiв  художника  i
влаштував у флiгелi. У вiтальнi були також княгиня,  князь,  двi  дiвчини,
одна з яких одразу впала в око.
   Спочатку його  представили  княгинi  й  князевi,  а  потiм  уже  княжнi
Варварi.
   - Моя сестра, - сказав Василь.
   - Шевченко.
   - А ми знайомi з .вами, - всмiхнулася княжна Варвара, й  лице  її  враз
засвiтилось нiжнiстю. - Ви пам'ятаєте оту раптову зливу?
   - Ще б пак! - всмiхнувся Тарас також. - Я вимок геть. А  через  мене  й
Капнiст!..
   Цей спiльний спогад прибрав одразу всi перепони, що  роздiляють  людей,
якi допiру лиш познайомилися. А може, в тому зрушеннi було  й  щось  iнше,
дужче. Нова людина часто несе в собi дух перемiн, прийдешню нашу долю.
   - А це Глафiра й Таня, - знайомив далi Василь  Миколайович.  -  Глафiра
теж малює...
   Ось чим вона сподобалася одразу! А може, й тим, що  молода  i  гарна...
Поруч з княжною Варварою вона здавалась пiдлiтком.
   _-_ Ви малюватимете портрет папа? - спитала княжна Варвара.
   - Нi. Тiльки копiї з портрета Горнунга.
   - Ви бачили його?
   - У вереснi, як ви були у Седневi, я заїздив навмисне, щоб, подивитися.
   - Жаль... Де були ви потiм? Мабуть, у тих Закревських?..
   - Їздив на Запорожжя, у Чигирин, додому, в своє село Кирилiвку...
   - Як вашi рiднi? Усi живi, здоровi?
   Тарас нахмурився, i те княжна помiтила.
   - Пробачте. Певно, я завдала вам болю?
   - Батьки давно померли... Брати i сестри тягнуть своє ярмо крiпацьке...
   В очах княжни з'явились сльози.
   - Треба їх якось викупити, - сказала згодом твердо.
   - Для цього я i беруся за всi замовлення. За рiк чи  два  добуду  таким
ось робом грошi i визволю.
   - Тарасе, ви свята людина! - запальне вигукнула княжна. I спохватилася:
- Дозвольте вас так називати...
   - Дякую.
   - За що?
   - За ваше добре слово.
   Вона помовчала якусь часину, видно, на щось одважуючись, i запитала:
   - Взялися б ви намалювати портрет папа i двох маленьких дiток Базiля?
   - Я ж вам сказав.
   - Домовилися!
   Хоча довкiл снували iншi гостi та домочадцi,  в  них  утворився  якийсь
осiбний,  лише  для  двох  призначений  духовний  свiт.  Слова,  якi   тут
вимовлялися, були  простi,  звичайнi,  проте  вони  лунали  для  них  обох
по-iншому, бо в них була якась своя тональнiсть, свiй колорит. Лице княжни
Варвари взялось легким рум'янцем, великi карi  очi  осяяло  душевне  чисте
свiтло, змiнились жести, рухи... Спiвзвучнiсть душ!  Княжни  й  сiльського
хлопця, ще й крiпака?.. Ти ж вiльний, поет, художник!.. Душу не переробиш.
Вона така ж, та сама, що i колись. П'ять вiльних рокiв - то  тiльки  шоста
частка мого життя... Зате яка!.. Це правда. За них прожито бiльше, нiж  за
усi  крiпацькi...  Тепер  тебе  приймають  як  рiвного  в  такiй  сiм'ї!..
Приймають, бо я артист... Не тiльки. Ти  став  борцем  за  волю,  за  свiй
народ, твої пiснi доходять до найглухiших сердець по всiй Вкраїнi!..
   Вiн помiчає раптом у найвiддаленiшому кутку вiтальнi Глафiринi  уважнi,
гарнi очi, й душа його вже опускається на грiшну землю.
   - Кого чи що ви там побачили? - спитала нараз княжна стурбовано.
   - Прекрасний твiр, - всмiхнувся.
   - У нас картин чимало, - зрадiла чомусь княжна. - Ви ж оглядали  деякi,
як заїздили...
   - Є твори, в якi вдивлятись можна усе життя.
   - Це правда. В Женевi я...
   - Григоровичу, вам не набридло це тет-а-тет? - пiдплив  Базiль.  -  Моя
сестра - фiлософ. I взагалi, як для слабкої статi, вона розумна надто.
   - Розум не може бути вадою, - сказав Тарас.
   - От бачиш, злий Базiлю! - торжествувала княжна  Варвара.  -  Ти  кажеш
так, бо любиш жiнок вродливих, але дурненьких...
   - Краса - це розум жiнки!
   - Краса вiд бога,  братику,  а  розум  можна  i  вдосконалювати,  -  не
залишилася в боргу княжна Варвара.
   - Навiщо, Варю? - спитав Базiль i взяв пiд руку гостя. -  Ходiмо  лiпше
вип'ємо чогось мiцного!..
   - Нiкуди вiн не пiде, Базiлю! - сказала  владно,  хоча  i  зовсiм  тихо
княжна Варвара, й Базiль одразу знiтився. - Йди сам, коли бажаєш. А вiн  -
поет, володар душ!.. Ви ж не п'єте, Тарасе?
   - Т-а... як коли... - зам'явся.
   - Вливати вино в уста, якими говорить бог, - блюзнiрство. Ви  згоднi  з
цим?
   - Звичайно. От тiльки... де ви бачили такi вуста?
   - Кажу про вас, Тарасе.
   - Ну, я пiду, - озвався Базiль, задкуючи. - Мої вуста ще,  слава  богу,
лише мої!
   - Пробачте, що я так грубо... - мовила княжна Варвара. -  У  нас  пiшла
тут мода на вiльнодумцiв, що п'ють на знак протесту, чи мочеморд.  (Бридке
яке придумали собi наймення!) Закревський Вiктор у них  тепер  отаманом...
Не пiддавайтеся хоч ви на цю оману!
   - Я постараюся, - вклонився чемно.
   Очi з кутка молили, кликали. Княжна також помiтила те притягання.
   - Глафiру ми взяли в сiм'ю маленькою, - сказала раптом  сухо.  -  Я  їй
була за матiр, бо рiдна вмерла ще при пологах. А за  три  мiсяцi  помер  i
їхнiй батько.
   -  Тяжка  сирiтська  доля...  Сам  сиротою  вирiс.  Згадаю  -   страшно
робиться... Хто йде, скубне, як той бур'ян, що при дорозi...
   - Бiдний...
   - В селi в нас мало хто дожива до старостi. Тяжка робота, злиднi...
   - Яка ганьба - це рабство! - промовила княжна Варвара палко. - Коли б я
мала владу, я знаю, що зробила б!..
   Вона була цiєї митi  така  прекрасно-гнiвна,  така  пiднесена  в  своїм
поривi творить добро, що у Тараса пробiг мороз по спинi. Ось жiнка - друг,
натхненниця, чийсь добрий ангел! Досi  вiн  не  стрiчав  такої  i,  правду
кажучи, не сподiвався колись зустрiти.
   - Менi Капнiст розповiдав, що ви  та  гетьман  Розумовський...  -  тихо
почав Тарас.
   - У прадiда мого у шафi лежав батiг, з яким вiн пас худобу в Лемешах, -
сказала княжна Варвара просто. - I я пишаюсь тим батогом  не  менше,  анiж
гербами князiв Волконських та Рєпнiних.
   - Ви дивна жiнка!
   - Дивна... Бо ви не знаєте,  що  декабрист  Волконський  -  мiй  рiдний
дядько, що батько мiй давно в опалi, ще й пiд ганебним  слiдством,  що  ми
усi тут, власне, як на засланнi... Ваш  друг  Капнiст,  мiж  iншим,  сидiв
також у Петропавловськiй...
   - Як декабрист?
   - Принаймнi у тiй же справi. Й звiльнений був у вiдставку...
   - Все фiлософствуєте? - прийшов з буфетної Варварин  брат,  причмокуючи
губами.- А дами там ображенi, що ти, сестрице, заволодiла гостем i не даєш
можливостi нiкому з ним погомонiти.
   - Про що? - примружила княжна Варвара очi.  -  Цiкавлять  вас,  Тарасе,
новi паризькi моди й плiтки мiсцевих панiй? - спитала рiзко, з викликом. I
схаменулася: - Пробачте ще раз...
   - Варет, сьогоднi ти помилилася. Вони бажають, аби Тарас Григорович  їм
прочитав поему про Катерину.
   - Дива, та й годi,  -  мовила  на  те  княжна  Варвара.  -  Тарасе,  ви
розворушили й таку  застиглу  силу,  як  маєткове  панство!  Iдiть,  iдiть
читайте. Я теж послухаю.
   Тарас пройшов на iнший край вiтальнi й, коли Базiль оголосив, хто й  що
читатиме, почав гранично просто, мов ведучи  розмову  на  добрiй,  дружнiй
бесiдi:

   _Катерино, серце моє!_
   _Лишенько_ з _тобою!_
   _Де ти в свiтi подiнешся_
   _З малим сиротою?_
   _Хто спитає, привiтає_
   _Без милого в свiтi?_
   _Батько, мати_ - _чужi люде,_
   _Тяжко а ними жити!.._

   Передихнув, понизив трохи голос, бо й сам чомусь розхвилювався:

   _Вичуняла Катерина,_
   _Одсуне кватирку,_
   _Поглядає на вулицю,_
   _Колише дитинку..._

   Читав, i серце бралось мукою, тiєю, що п'ять рокiв тому примусила  його
полишити чарiвнi пензлi, фарби i взяти до рук перо. Вже не було  вiтальнi,
укоханих в добрi жiнок, а тiльки лiс, та поле, та в ньому  бiдна  покритка
iз немовлям...

   _Реве, стогне хуртовина,_
   _Котить, верне полем..._

   За що вони страждають, ошуканi в своїй довiрi чи  просто  взятi  силою?
Святе, найвище в жiнцi осквернено лукавим панством,  кинуто  на  глум  пiд
ноги людям! Щастя стає трагедiєю, любов бiдою... Мало їм поневолити  труди
i днi людини, ще треба вбити душу, не полишити у нiй нiчого божого,  того,
що нас тримає на висотi людського духу i не дає нам стати бидлом, яке  лиш
знає плуга та жмут трави!..
   Як дочитав i повернувся душею в затишок вiтальнi князя Рєпнiна, побачив
- жiноцтво плакало. Невже i в них ще є в серцях щось схоже на спiвчуття до
скривджених своїх сестер з народу, невже й вони ще здатнi пройнятись горем
ближнього, коли той ближнiй тiльки простий крiпак!..
   Перший озвався князь Миколай Григорович:
   - Прекрасно, дивно!.. Тiльки, на жаль, втрачається художня  сила...  Я,
що прожив так довго на Українi, i то не все уловлюю... Коли б ця рiч  була
написана доступною для всiх нас мовою, воiстину їй не було б цiни!
   - Так,  так,  -  пiдтримала  його  княгиня,  онука  графа-гетьмана,  що
зберiгав у шафi батiг свого дитинства. - Все зрозумiло начебто, а  глибина
поезiї лишається поза душею...
   - Можливо, ця поезiя для iнших  душ...  -  пiдкинув  слiвце  I  Базiль.
Пiдвiвся i поспiшив туди, де звик шукати найвищий смисл свого буття,  -  в
буфетну.
   - Iншi - всi неписьменнi, - не поступилася стара княгиня.
   - Поезiя без читача - це той же голос, що вопiє в пустелi,  -  промовив
князь.
   - "Кобзар", папа, читають всюди, - втрутилася княжна Варвара.
   - I переписують, щоб мати власний, - пiдтримала її Глафiра.
   - Де? Тут, - пiдвiвся князь. - А вся Росiя-матiнка що-небудь вiдає  про
цi чудовi вiршi? Тож-то й воно! Що толку з того, що ми  поплачемо  з  бiди
людської? Треба будить Росiю, всiй розкривати очi  на  те,  що  рабство  -
анахронiзм!.. Пробачте, я вже пiду... Спасибi за гарний вечiр!
   Княгиня теж устала.
   - Варваро, донечко, ти проведеш мене до спальнi? - мовила, коли  княжна
збиралася заволодiти гостем.
   Варвара згасла, нiби згадала враз, що їй уже за  тридцять  i  що  давно
одквiтла її дiвоча днина.
   - Я мушу йти, - озвалась журно. - Подумайте над тим, що мовив тут князь
Рєпнiн. Вiн не завжди був таким анахоретом... Знає людей i свiт.
   - Спасибi. Я подумаю.
   - Ми мало так знайомi, проте я вже упевнена, що бог вам дав  не  тiльки
значний талант, а й розум такої ж сили.
   - Дякую за добре слово. Розум - це рiдний брат таланту...
   Уже  в  своєму  флiгелi  (вiн  ще  не  жив  нiколи  в  таких  розкiшних
апартаментах!) Тарас зiтхнув полегшено. Лiг на м'яке широке лiжко, заслане
тонким, з мережкою по  всьому  краю,  простирадлом,  i  стомлено  заплющив
очi... Чудна княжна Варвара!.. Мудра i через те  нещасна,  мабуть...  Кого
вона в цiм вавiлонi мойсiвському  (бо  ж  там  збираються  усi  достойнiшi
пани-сусiди) могла зустрiти собi до пари? Однi собачники  та  мочеморди!..
Є, правда, двоє-троє iз офiцерiв, скажiмо, Якiв де Бальмен, та й  тi  весь
час у вiйську та у походах... Якiв йому сподобався чи не найбiльше.  Граф,
офiцер, а щира душа!.. Не  сподiвався  зустрiти  тут  таких  панiв,  такий
прийом. Скажи комусь, що в домi князя його приймають, мов  брата  рiдного,
то не повiрять... Яка дочка!.. Яка Глафiра!.. А Ганна, Ганна, що  чарувала
всiх на балу у Мойсiвцi!.. У неї диво-очi,  якiсь  аж  чорно-синi!  I  вся
вона... Вiн намалює її портрет, вiн скаже їй... Хай подумки...  Заснути  б
швидше, може, вона присниться... Бiдна княжна Варвара... Щось є  у  нiй...
Розумнi й до болю чеснi очi...
   Тихо поплив у них, як в озеро...
   ...Вперше вiн зрозумiв,  що  не  байдужий  княжнi  Варварi,  коли  вона
приревнувала його прилюдно до вихованки. I це  злякало.  Не  тим,  що  так
боявся дiвочих чар,  а  тим,  що  знову  щемно  згадав  Суботiв  i  козака
Яременка, який хотiв хоч перед  смертю  гульнути  з  шаблею  на  вороному.
Здавалося, сама всесильна доля (а може,  бiль  України!)  ведуть  його  до
того, щоб вiн з'єднав людей в однiм  палкiм  поривi  до  визволення  з-пiд
чорних сил  крiпаччини  й  самодержавства!..  Дивно,  що  навiть  князь  з
презирством мовить про поневолення селян панами... А  Лукашевич,  Капнiст,
Закревський... Вiктор. Платон  помовчує  i,  кажуть,  сам  на  стайнi  б'є
крiпакiв. Платон навряд чи стане за долю краю рiдного... А втiм, натхнений
Ганною... Далась тобi та Ганна!.. Жiнки в дiлах iсторiї вiдiграють активну
роль... Гадаєш, правнучка Кирила-гетьмана пiднiме панство?.. Мабуть,  вона
сама собою i не спроможеться, а той, хто з нею, нiби духовне вiно,  вiзьме
права... Ой, не смiши! Яке було гетьманство, такi й  права!..  I  все-таки
для тих, хто звик дивитися царевi в рот i визнав права  й  закони  лише  з
його благословення, Кирило - справжнiй гетьман...
   Жбурнув сердито пензель. I лiзе ж до голови таке дурне!.. Чому - дурне?
Коли ти їй до серця, вона - тобi... Менi до  серця  Ганна,  чужа  дружина.
Стрiв би її п'ять рокiв тому, коли  була  ще  дiвчиною!..  Вона  пiшла  б,
гадаєш, за  крiпака?..  Проклятий  свiт,  проклятi  люди!  А  ця  пiде  за
вiльного, але простого, бiдного?.. Ну... твiй талант... Що  мiй  талант?..
Багатство... Вiн мiй лише  наполовину!..  А  чий  же  ще?..  Народу,  краю
рiдного! Я їй такий до серця, а як пiднiметься зi дна душi  моєї  усе,  що
там зiбралося, як потече сторiками по Українi, вона  мене  жахнеться,  мов
юродивого! Я їм читав. написане уже давно, а те, що вирвалося у  Березанi,
як повернувся з мандрiв на Запорожжя та Чигиринщину, не  прочитаю,  навiть
не покажу. Це не для них. Для iнших душ, як мовив княжич.  Платону  навiть
не прочитав... То буде потiм... Потiм?  А  зараз  ослiп  кинутися,  мов  у
жертовне вогнище?.. Коли для краю рiдного, усяка жертва виправдана й свята
по сутi! Може, це ще й приємна жертва... Стати - хай тимчасово - власником
крiпацьких душ?.. Ти можеш їх не взяти... Вона вiзьме! Для неї це  хоча  й
огидний, та все ж природний суспiльний стан... А як же її слова?.. Слова й
дiла не завжди одне i те ж. Поговорити можна.  А  щоб  звiльнити,  знищити
несправедливiсть - замало слiв, потрiбне чесне дiло!..
   Узяв тоненький пензель, змiшав двi фарби й легко торкнувся копiї,  яку,
вважай, закiнчував. Князь мов дививсь на нього i водночас -  крiзь  нього,
неначе вiн був духом, а не людиною iз плотi й кровi. Це нервувало, муляло.
Коли б не знав живого або хоча б не вiрив його словам, сказав би зараз без
етикету цьому вельможi... Брат декабриста, нинi опальний  князь...  У  них
свої рахунки з самодержавством... I це вже щось. Для доброго, святого дiла
нема дрiбниць, все має пiти на користь справi!..
   - Пане, пани вас кличуть на вечоровий чай, - несмiливо сказала дiвчина,
яку недавно взяли з села в покоївки.
   - Я вже казав тобi, кирпата, що я не пан! - обурився  Тарас  укотре.  -
Художник я, але не пан. Такий, як ти. Збагнула?
   - Так не буває, щоб пан та був людиною. Чи те,  чи  те...-  всмiхнулася
лукаво дiвчина
   Ця фiлософська думка, що визрiла десь у глибинах  його  народу,  попала
прямо в серце. Або ти пан, або людина. Третього не може бути...
   - То ви прийдете чи вам сюди принести?
   - Прийду, прийду. Лише помию руки.
   Дiвчина нечутно зникла, а вiн  стояв  i  вдумувався  в  страшнi  слова,
промовленi  йому  дитинними  її  устами.  Можливо,  вона  вкладала  у  них
простiший, звичайний змiст i йшлося в них про пана та крiпака; для нього ж
вони лунали мов одкровення. Як же йому, сердезi, жити мiж двох свiтiв,  як
поєднати, злити цi два свiти для себе i для борнi!..
   Варварi нетерпеливилося, й вона прислала знову покликача.
   Вже за столом, за чаєм, Базiль йому й собi знай пiдливав мiцного  рому,
й тому невдовзi вони удвох iз  княжичем  дiйшли  такого  стану,  коли  їх,
зрiлих уже людей, враз потягло на витiвки,  як  хлопчакiв.  Княжна  хотiла
угамувати, проте  Базiль  вiдтрутив  її  з  рiшучiстю,  достойною  якогось
лiпшого застосування:
   - Варет, будь ласка, не заважай! У нас з Тарасом чудовий настрiй, i  ти
не псуй його своїми проповiдями!
   Княжна як стiй насумрилася. Дивилася  у  чашку  з  чаєм,  i  це  чомусь
Тарасовi здалось  смiшним,  ба  навiть  вартим  кари.  Вiн  пiдморгнув  до
молодого князя i помiнявся  iз  ним  мiсцями,  аби  сидiти  бiля  Глафiри.
Дiвчина йому всмiхнулась мило й сказала зовсiм тихо, щоб не  почув  нiхто,
крiм нього:
   - Варвара буде гнiватися...
   - Заради вас я згоден на будь-якi тортури!
   - Я - третiй зайвий, - сказала сумно дiвчина.
   - Вас це гнiтить?
   - Можливо... Гляньте, гляньте, Варвара зблiдла... - прошепотiла Глафiра
злякано.
   - А може, я тут зайвий? - спитав Тарас.
   - Ще нi, - зробилась ураз серйозною. - А втiм...
   - Гадаєте, княжна Варвара...
   - Схоже. I це вже крутить у носi князевi й старiй княгинi...
   - Ви так висловлюєтесь, неначе пишете байки чи ще якусь сатиру.
   - Я ж родичка, хоча й далека, Миколи Гоголя.
   - Та ну?!
   - Тихiше! На нас i так вже дивляться...
   Опiсля чаю Тарас iз княжичем затiяли гру  в  слiпу  бабу,  i  в  салонi
знявся такий гармидер, якого тут, напевно,  ще  не  було  з  часiв  Кирила
Розумовського, що збудував палац i все довкола нього. Княгиня й князь  уже
пiшли в свої покої, i не  було  кому  спинити  чи  втихомирити  пiдвипилих
санкт-петербурзьких жартiвникiв. Варвари вони обоє дружно не  помiчали,  й
та навiть мусила сама ходити салоном з зав'язаними очима й ловити  спритну
молодь. Глафiра їй пiддалась навмисне, i це  княжну  обурило.  Вона  зняла
шовкову хустку, тицьнула її Глафiрi,  пiшла  в  куток  i  сiла  в  глибоке
крiсло. Можливо, iншим разом це вплинуло б на запальних гравцiв,  а  зараз
нiхто на те i не звернув  уваги.  Глафiра  так  старанно  виконувала  свою
комiчну роль, що весь салон перетворився скоро в якесь погромище...
   Першою прийшла до тями мадемуазель Рекордон, гувернантка малих  княжат.
Вона нараз спинилася, оглянулася_ _iз_ _явним жахом i запитала:
   - А нас за етот шалость не будут трошки висєч?
   Гра припинилася. Базiль зiбрався був засмiятися, та  передумав  i  став
знiмати пояс i заголяти свою гладку широку спину.
   - Я першим iду на стайню, - мовив, удаючи i страх, i виклик долi.
   Жарт  не  пiдтримали.  Глафiра  знайшла  очима  княжну  Варвару  й  теж
заховалася в глибоке крiсло. Учитель Штрандман метнувся наводити в  салонi
лад, так нiби й справдi всiм їм загрожувало шмагання на княжiй стайнi.
   I тут Тарас, щоб розiгнати гнiтючий настрiй, озвався знову весело:
   - Сiдайте всi, панове, я покажу сiльське весiлля в лицях!
   Пiдбадьорiла публiка сяк-так вмостилася, i,  напустивши  на  себе  виду
старого батюшки, Тарас почав "виставу":
   - А пiдiйдiть-но ближче, новопре... тьху!.. суть новобрачнi  й  станьте
по праву руч, бо я по божiй милостi кривий на лiве око й  не  ощущаю  оним
живую плоть... Чому одразу четверо?
   - Нас двоє, батюшко,- защебетав Тарас жiночим голосом. I знову басом:
   - Зрю, зрю, но токмо не ворушiться i не вмножайтесь!..
   - Господи, то як же їм без дiток!.. - заголосив Тарас бабусею.
   Всi засмiялись...
   Раптом княжна звелась на ноги i гнiвно мовила:
   - Тарасе, як ви можете! Поет-пророк,  якому  доля  випала  благовiстити
своїм братам по вiрi й по  народовi,  ви  тут  блазнюєте,  жбурнувши  свiй
святий вiнець пiд ноги! Молюсь за вас, а ви, Тарасе...
   У повнiй тишi, вражений її словами, Тарас пiдбiг до неї, схопив  блiду,
тремтячу руку й поцiлував.
   Княжна спахнула. Очi її взялись туманом.
   - Ну як... Ну як ви можете!.. - прошепотiла й ледь-ледь погладила  його
пониклу голову...
   У дивному сум'яттi духу прийшов Тарас  до  флiгеля,  сiв  у  пiтьмi  на
круглий м'який диван, який бiлiв при мiсяцi, що заглядав в  одне  вiкно  й
ледь-ледь присвiчував  йому  замiсто  свiчки...  Яка  людина,  жiнка!  Яка
духовна сила й готовнiсть жертвувати заради  iнших,  бути  для  них  зорею
ясною в тяжкi хвилини!.. Така не дасть нi  збочити,  нi  занепасти  духом.
Бiблiйна жiнка!.. Гетьман був iграшковий, а правнучка, на подив, справжня,
пишна своїм духовним свiтом... Як же вона сказала? "Жбурнувши свiй  святий
вiнець пiд ноги!" У нього, правду кажучи, мороз поповз по  спинi  при  цих
словах... Нiколи вiн не замислювався, яким повинен бути,  вiн  просто  був
таким, яким удався... Може, вона i  має  рацiю,  можливо,  й  справдi  вiн
мусить бути речником високих iстин, прапором, завжди й у всьому цiльним  i
непогрiшним? Витiвками чи недотепним  жартом  руйнується  його  пресвiтлий
образ, лице спiвця-пророка, що вимальовується з його  поезiй.  Коли  читав
недавно свою "Слепую", вони усi  розчуленi  були  до  слiз,  хвалили  його
росiйську мову й  росiйський  вiрш,  i  раптом  вiн  -  лицедiй,  зображує
сiльську комiчну сценку!.. Княжнi було вiд чого  забути  такт  i  вичитати
йому, немов хлопчиськовi!..  Звичайно,  має  рацiю.  Проте  чи  зможе  вiн
утриматися в її прекрасних рамцях, весь час недремно стежити за  тим,  щоб
бути в образi, який вона вважає для нього справжнiм, iстинним?  Нудна  це,
мабуть, штука поет-пророк! Нi випити,  нi  закусити,  нi  мовити  людське,
звичайне слово, поупадати за молодицею, яка тебе хвилює i збуджує  в  тобi
земну, - i зовсiм не поетичну, - пристрасть... Їй що! Намислила його таким
i хоче, щоб вiн з живого й грiшного перетворився на свiтлий  символ  вiри,
на пам'ятник собi самому. Невже його поезiї  окреслюють  його  таким?  Нi!
Мабуть, нi... А втiм, хто прагне зрушити зневiрений народ до волi, той має
стати свiточем, який горить, не гаснучи,  i  по  якому  звiряють  шлях  до
iстини!..
   Устав, пройшовся по кабiнету, вже вирiзняючи усi предмети. А чи  пiдуть
за ним таким, Варвариним,  козак  Антiн  Яременко,  Гнат  Бондаренко,  отi
чудовi хлопцi, що пригощали його вночi пiд Межигiр'ям?  Хтозна,  хтозна...
Далась тобi та клята думка, висловлена в Суботовi!.. Коли б деiнде,  може,
уже й забув би, а там, де тiнь Богданова, його душа, витає i квилить  досi
чайкою (совою виє!), вона здалась пророчою, велiнням тих, хто вмер  колись
за волю, за Україну. Не може ж так тривати вiчно. Повинен же хтось прийти,
вдихнути в груди людям вогонь  борнi  й  пожертви,  зiбрати  всiх  в  одну
могутню силу, вдарити i  розiрвати  пута!..  Гадаєш,  ти  достойний  такої
честi?.. Iншi вважають так. Яременко не перше мовив слово, вiн  лиш  надав
цiй думцi козацького смислу. Ще в Петербурзi висловлювалися такi думки,  i
тут, у нас на Українi, я чув не раз. Я нiби збудив надiю. Старшi мене  тут
кличуть батьком, як то колись отаманiв...
   Ввiйшов до спальнi, рвучко лiг не роздягшись... Iдоли ж завжди в одному
одязi!..  Всмiхнувся.  Ця  Варвара-великомучениця  (в  дiвках   сiмнадцять
рокiв!) вжене його в якусь бiду... Побачимо! Коли є шанс зробити щось  для
волi, чому б... Облиш! Глафiра тобi ж сказала ясно, що  князь  з  княгинею
вже насторожi... Донечка у них така, що не стриножиш, - вирветься...  Вона
тебе обплутає, що не посмiєш i вгору глянути... Бридня. За мною,  братику,
стоять полки козацькi, що сплять давно в могилах, крiпацький  люд  з  обох
сторiн Славутича, вся чорноморська вольниця! Я знаю, бачу,  вiрю,  що  лиш
поклич - пiднiметься увесь народ!.. Ти лiпше добре виспись... Хай буде те,
що буде!.. Це вiдступ?.. Нi. Для рiшень час не настав. Є тiльки дух, iдея.
Мов задум твору. Потiм прийде натхнення, думка набуде  форми  й  виллється
живим, гарячим словом, що, мов мiсток, проляже до iнших душ...
   ...Як не тримався образу, в який його убгала  княжна  Варвара,  та  при
однiй оказiї (весiлля, славнi люди!) не згледiвся, як випив зайву чарку, й
святий вiнець пророка схитнувсь у нього на головi, а може, навiть  й  упав
пiд ноги. Достеменно про те не  мiг  сказати,  бо  погуляли  добре  i  вiн
збагнув своє падiння аж у  Зеленiй  Рудцi,  в  маєтку  панiв  Закревських.
Вродлива панi Ганна йому принесла чималий кiвш розсолу. Напився в  смак  i
запитав:
   - Я часом не у раю?
   - Який же ви, Тарасе, непам'яткий... - всмiхнулась Ганна сонечком. Щось
пiдняла з пiдлоги, сховала нишком кудись_ _за_ _пазуху i так на  нього  по
тому глянула, що дух йому перехопило...
   Тепер ходив похмурий i насторожений, чекаючи на "день  суботнiй",  коли
княжна (чутки бiжать, розходяться, як у степу пожежа) його  почне  шмагати
рiзками притч та алегорiй. I дочекався. Мiж  аркушiв  його  "Слепой",  яку
княжна для нього переписала, знайшов її послання.
   "Немногим  даны  в  удел  лира  и  свирель,  но  имеющие  сердце  любят
вслушиваться в бряцание певцов восторженных  или  жалобно  вопиющих,  и  в
ответ на их золото есть и у  них  для  обладателей  высокого  таинственная
молитва и искренние желания, и они  (имеющие  сердца),  чающие  в  будущем
прекрасного, воскликнут: бедная Оксана[2] Люди тебя погубили, и твой  поэт
забывает тебя!"
   На другiм боцi аркушика мiстивсь не  менш  прозорий  натяк,  який  його
розчулив. Вона  так  прагне,  бiдна,  порятувати  грiшника,  уберегти  для
людства його талант, перебираючи на себе трудну  роль  ангела,  що  осiняє
його святими крилами.
   "...Грех и соблазн стараются пошатнуть сосуд, и чистая,  золотая  струя
на самом  краю  готова  выкатиться  из  него  и  быть  поглощенной  грязью
разврата... Горячая слеза упадает из очей ангела на сердце поэта - она его
прожгла и обновила: он не погиб - нет!.."
   Читав i каявся за зайвину, що випив був на весiллi (за Ганну - нi!), за
те  шаленство,  яке  вони  чинили  з  його  високомочемордiем  Закревським
Вiктором, i серце пiк  йому  великий  сором  перед  княжною.  Свята  душа!
Уболiває за нього так, неначе рiдна мати або дружина... Чим вiн припав  до
серця цiй мудрiй чистiй дiвчинi,  чим  сколихнув  її  давно  вже  приспане
бажання кимось опiкуватися, когось любити нiжно, комусь  вiддати  трепетно
усю себе? Незайманiсть i непотрiбнiсть - важкий тягар, який носити тяжко i
найсильнiшим духом!..
   Не  смiв  пiти  i  глянути  княжнi  Варварi  в  очi.  Хотiлось   чимось
виправдатись, очистить душу й стати хоча б на час таким, яким вiн має бути
в її очах. Тим паче був i привiд: уже давно тривожив його новий  сюжет  чи
тема, душа виповнювалася тим почуттям, тим  настроєм,  з  якого  завжди  й
раптом народжувалися його  поеми.  Правда,  таких  поем,  якою  мала  бути
зароджена в його душi недавно, ще не писав. Хотiв у  нiй  з'єднати  почуте
все i пережите в  Яготинi,  своє  життя  i  мученицький  жертовний  подвиг
лицарiв святої волi, якi пiшли за неї на шибеницю або в Сибiр, не  каючись
i не схиливши голови перед всесильним деспотом, що сiв на трон,  пройшовши
по їхнiх долях. Хотiв створити пiсню, гiмн їхнiй мужностi й  самопожертвi,
бо тiльки так, безстрашно, не озираючись i не  жалкуючи  за  тим,  що  вже
полишено й до чого вже немає нам вороття, добути можна  iстину,  перемогти
ворожу силу, вирвати iз неї долю свого народу. Горiв  минулим,  давнiм,  а
линув думкою в прийдешнє, де не буде  неволi,  зла  i  розбрату.  Ловив  у
фактах, вчинках могутню волю iнших, тих, що  звершили  визначене  для  них
iсторiєю, а сам єднався серцем з тим поколiнням мислячих i не  бажаючих  i
далi жити в рабствi, коли єдино, на що потрiбен розум, - щоб  славословити
тиранство й гнiт, бездарнiсть i нетерпимiсть тих, хто при  владi  й  силi.
Вiн розумiв, що змусило пiти на ризик змови й на вiдчайдушний,  приречений
ще на початку крок на Сенатську площу. То був не бунт, а вiдчай людей, якi
не бачили для себе змоги ждати й збирати сили. Iнодi йому самому хочеться,
- до болю в грудях, - вийти на  свiй  майдан  i  крикнути  тиранам  в  очi
правду!..
   Дiстав папiр, вмочив перо в чорнило й пiрнув у твiр,  як  завжди,  усiм
єством, забувши про все на свiтi. Писалось легко  й  важко:  рядки  лягали
швидко, немов самi собою, проте невдовзi виступив на лобi пiт i стало чути
серце. Що не кажiть, а вiршi, доступнi всiм, давались значно  важче,  анiж
свої, що спурхували, мов солов'ї, i сповнювали солодким  щемом  душу.  Тут
вiн писав, нехай  -  творив,  а  там,  на  рiднiм  теренi,  рядки  лились,
виспiвувалися, немов чекали в серцi на мить свого народження.
   Воiстину чотири днi трудився  в  потi  чола  i  все  заради  того,  щоб
зрозумiли його до титли й коми не тiльки рiднi люди, а й цi  пани...  Чому
вони, проживши стiльки рокiв на Українi, не вивчили, не осягнули  мови  її
народу? Бездарнiсть? Нi. Тут знають аж кiлька мов, i  по-французькому  всi
розмовляють краще, нiж по-росiйському Зневага? Мабуть, гiрше, бо зневажати
можна те, що iснує, що визнаєш.. Вони вважають, власне, що це й не мова, а
дiалект, "наречие", яке того не варте,  щоб  витрачати  на  нього  час.  О
господи!.
   Жбурнув перо (стемнiло!) й не став свiтити свiчки. Сьогоднi мусив  пiти
в так званий великий дiм, бо вже його розпитують, чи не розгнiвався вiн на
княжну Варвару за те її послання.
   Вiн припiзнився трохи й застав лише княжну, Глафiру, Таню та Рекордон.
   - Добривечiр! - вклонився всiм одразу. - Хтось десь сказав, що хтось на
когось сердиться. Не вiрте! Все то вигадки.
   Княжна Варвара  почервонiла,  а  далi  зблiдла  i  пiдiйшла  до  нього,
тримаючи в руках червоний вовняний шарф.
   - Це вам, - промовила, ховаючи вiд нього очi. - Менi  здалось,  Тарасе,
що ви на мене гнiваєтеся... Чотири днi!..
   - Спасибi!.. Я захопився одним цiкавим дiлом...
   - Щось пишете? - насторожилася чомусь княжна. Напевно, вона боялася вже
не лише за поведiнку свого поета, а й за майбутнi його писання.  Вийде  iз
послушанiя чи, приклонивши голову, пiде по стежцi праведнiй, що люба їй?
   - Розледачiв, рознiжився, - сказав Тарас сердито. - Тепер тягну,  немов
у плуг запрiгся!..
   Ввiйшов лакей i тихо прибрав зi столу. За ним пiшла, не попрощавшись, i
гувернантка. Зостались тiльки Тарас, княжна Варвара та сестри Псьол.
   Запала тиша. Тарасовi вона здавалась схожою на передгроззя i нервувала.
Вiн сiв у крiсло бiля Глафiри й  Танi,  що  розглядали  якийсь  альбом,  i
запитав:
   - Казав Капнiст, що  дiд  ваш  був_  _на  Запорожжi  кантаржiєм[3].  Це
правда?
   - Так,- сказала Таня. Глафiра наче i не почула. Вона була  напружена  i
насторожена, хоч удавала, що геть спокiйна.
   -  А  чули  ви,  що  хто  привiв  би  на  Сiч  таємно  жiнку  (бо  явно
заборонялося), тому присуджувалася  негайна  смерть?  -  спитав  Тарас.  -
Щоправда,  був  i  такий  химерний  звичай.  Якщо  засудженого  до  страти
погоджувалася собi  узять  за  чоловiка  котрась  з  дiвчат,  якi  жили  в
зимiвниках, його прощали. Мабуть, сiчовики  вважали  одруження  страшнiшим
смертi, i тут вони, звичайно, мали рацiю...
   - Як говорити такi дурницi, - не витримала княжна Варвара, -  сидiли  б
краще й далi в самотинi.
   I знову стало тихо. Шумiв надворi вiтер, i хльоскав дощ по вiкнах.
   - О, тихий ангел пролетiв... - мовив Тарас невдовзi.
   - Ви вмiєте ще й розмовляти з ангелами? - озвалася княжна Варвара. - То
розкажiть i нам, про що вони говорять.
   Тарас схопився з мiсця, побiг у той куток  вiтальнi,  де  на  тендiтнiм
столику завжди було чорнило, папiр та пера, сiв i почав  писати.  Вiдтодi,
як увiйшов i глянув на бiдолашну княжну Варвару, в  душi  зажеврiли  рядки
присвяти - вiдповiдi на всю її турботу та вболiвання.

   _На пам'ять 9 ноября 1843 года._
   _Княжне Варваре Николаевне Репниной._
   __
   _Душе с прекрасным назначеньем_
   _Должно любить, терпеть, страдать;_
   _И дар господний, вдохновенье,_
   _Должно слезами поливать._
   _Для вас понятно это слово!.._
   _Для вас я радостно сложил_
   _Свои житейские оковы,_
   _Священнодействовал я снова_
   _И слезы в звуки перелил._
   _Ваш добрый ангел осенил_
   _Меня бессмертными крылами_
   _И тихоструйными речами_
   _Мечты о рае пробудил._

   Поклав перо, взяв аркуш i, пiдiйшовши, подав княжнi Варварi.
   - Приймiть оцю присвяту, а твiр я вам вручу пiзнiше.
   Княжна взяла, хвилюючись,  неначе  брала  не  аркушик,  а  немовля,  що
тiльки-но прийшло у свiт, i прочитала. Щоки її  поблiдли,  губи  тремтливо
стиснулися, немов вона збирала  всю  силу  волi,  щоб  не  вчинити  чогось
такого, що недозволено в їхньому колi, й стала читати вiрш удруге.
   - Дайте менi ваше чоло, -  сказала  вона  нарештi  й  поцiлувала  поета
чистим  поцiлунком,  в  якому  була,  проте,   й   прихована   вiд   iнших
пристрасть...
   Поема була закiнчена в селi Андрiївцi, поїхати куди умовив його Базiль,
i прочитати її Тарас змiг тiльки аж у кiнцi листопада,  як  повернувся  до
Яготина. В Андрiївцi ж одверто вперше йому зробили натяк  на  те,  що  вiл
повинен знатися з волом, а кiнь з конем. Базiль кривився тяжко,  плювався,
лаяв усе на свiтi, проте сказав: "На  бiса  тобi,  Тарасе,  моя  сестра!..
Знайди собi гарненьку та молоденьку, женись..." "Я не  збираюся  займатись
цим найближчi роки", - утiшив його Тарас, хоч сам не був упевнений в своїх
словах.
   Коли вони приїхали й попали якраз на чай чи на  легку  вечерю,  де  всi
були, окрiм княгинi,  що  занедужала,  Тарас  уперше  виконав  свою  тяжку
обiцянку, якої, власне, прямо i не давав: не  пiдiйшов  i  не  подав  руки
княжнi Варварi, хоча вона схопилася на рiвнi ноги, як тiльки вiн  з'явився
в дверях вiтальнi. Вклонився всiм i  сiв  за  стiл  на  вiльне  мiсце  мiж
Базiлем i Танею. Варвара вмить зiв'яла, нахмурилася i не  звела  на  нього
погляду, аж доки чай скiнчився i старшi вийшли. Правда, Капнiст, що саме в
них гостював, лишився.
   На Базiля найшла весела хвиля (посилена недавно в шинку), i вiн, хоч як
це муляло сестрi Варварi, знов заходивсь варнякати та жартувати.  I  цього
разу всi камiнцi, хоч непомiтно, кидали в її город. Почав з  молитви,  яку
вона дала Тарасовi перед вiд'їздом з Яготина.
   Хтось вжив за бесiдою це милозвучне слово, i князь Базiль не  пропустив
нагоди:
   -  Бiдний  Тарас  Григорович,-  зiтхнув  печально.-   Iншим   дають   у
путь-дорогу ковбаси, хлiб та шинку, йому ж - молитву...  Спинимося,  було,
обiдати; я наминаю, аж трiск  iде,  а  вiн,  сердешний,  вийме  напахчений
духами аркушик, пiднiме очi горi й проказує свою молитву...  А  може,  ти,
Тарасе, лише дивився в аркушик, а сам молився: "Господи! Пошли менi смачне
стегно свиняче й кiльце кров'янки, бо я охляну, господи, й не зможу  денно
й нiчно читати цю молитву"?
   - Не слухайте  його,  панове,  то  вiн  усе  вигадує,сказав  Тарас,  не
гнiваючись, бо сам любив дотепний жарт, - Молився я єдино, щоб вiн не з'їв
усiх припасiв за одним присiдом уже на першiй станцiї.
   - Е нi! - схопився княжич з мiсця. - Читав молитву_ _чи_ _не  читав?  -
спрямував довгий палець, мов пiстолет, у груди.
   - То й що?
   - Ось бачите! - зрадiв Базiль. - Молитвою Тарас три днi перебивався,  а
на четвертий - не  витримав  i  согрiшив  со  чаркою,  со  ковбасою  i  со
шинкаркою...
   - Стривай! А де взялась шинкарка?
   - ...I со борщем, який  з  усмiшкою  нам  подала  шинкарка!  -  вточнив
Базiль.
   Варвара, яка  сидiла  помiж  Капнiстом  i  Рекордон,  зiскочила,  немов
дiвчисько, на диван, пройшла за спиною свого сусiда й побiгла геть.
   - Василю, ти переборщив, - сказав Тарас докiрливо.
   - Вона також не знає мiри...
   - Це все ж, Базiлю, не виправдання, - мовив Капнiст. - Є речi,  з  яких
не слiд смiятися...
   -  Мене  вони  поставили  в  чортзна-яке  становище,  i  я  ж   повинен
панькатися! - скипiв завжди веселий княжич.
   Тарас вiдчув, що йдеться про  ту  розмову,  яку  з  ним  мав  Базiль  в
Андрiївцi, й душа його взялася  болем.  Не  так  за  себе,  як  за  княжну
Варвару. Хотiв негайно, зараз же зробити щось для неї, пiдбадьорити  її  i
втiшити. Тяжкi часи для неї ще попереду. Видно, це квiточки, а  ягiдки  ще
не дозрiли...
   - Чого, Григоровичу, похнюпив голову? - спитав Базiль.
   - Я думаю.
   - Про що? Їй-богу, я не хотiв, так вийшло...
   - Давай покличемо твою сестру. Ти вибачишся. Я  ж  прочитаю  свою  нову
поему. Гаразд?
   - Мене звiльни од вибачення i вiд поеми! - сказав Базiль. - Тим паче  я
ще не був у мами.
   - То ти ж пришли Варвару!
   - Скажу дружинi. Швидше її послухається.
   - Менi пора, - пiдвiвся й собi Капнiст,  коли  Базiль,  кивнувши  всiм,
пiшов з вiтальнi.
   - Прошу, побудьте трохи, - спинив Тарас. - Я прочитаю зараз нову поему.
   - О! Тут написану? - засяяли в Капнiста_ _очi_._
   - Тут i в Андрiївцi.
   - Це та, присвячена княжнi Варварi?
   Тарас кивнув. Дiстав  з  кишенi  зошит  i  стрiвся  раптом  з  поглядом
притихлої давно Глафiри. Ступив до неї.
   - Побудьте й ви. Сьогоднi вам читатиму...
   - Нам чи княжнi Варварi? - спитала гостро дiвчина.
   - I вам. Поема їй присвячена, але написана вона для всiх.
   Ввiйшла княжна Варвара i мовчки сiла бiля Капнiста.  Той  щось  спитав.
Вона похмуро вiдповiла.
   Тарас наблизився до канделябра, де щойно лакей  поставив  високi  свiжi
свiчi. I враз щось щемно й холодно йому стиснуло серце, як це було щоразу,
коли виносив на суд людський своє нове творiння. Передихнув, кивнув чомусь
Глафiрi й почав тремтливим вiд хвилювання голосом:

   _Двенадцать приборов на круглом столе, _
   _Двенадцать бокалов высоких стоят;_
   _И час уж проходит,_
   _Никто не приходит;_
   _Должно быть, друзьями_
   _Забыты они._
   _Они не забыты,- в урочную пору,_
   _Обет исполняя, друзья собрались,_
   _И вечную памятъ пропели собором,_
   _Отправили тризну - и все разошлись._
   _Двенадцать их было; все молоды были,_
   _Прекрасны и сильны; в прошедшем году_
   _Наилучшего друга они схоронили..._

   Як прочитав усю поему, згорнув рукопис i пiдiйшов нетвердим  кроком  до
княжни. Вона тихенько плакала...
   - Прекрасно, сильно! - ступив Капнiст навперерiз. -  Проте  не  все.  В
окремих мiсцях розтягнуто, i є рядки, подiбнi до вже колись написаного...
   Тарас обминув одного з живих героїв твору i зупинився перед Варварою.
   - Це вам, - промовив  глухо.  -  Ще  до  цього  рукопису  належить  мiй
автопортрет, який вручу вам завтра.
   I вийшов геть, не вислухавши її подяки.
   ...Зайшла зима. Холодна, снiжна, вiтряна. Тарас  мав  бiльше  часу  для
малювання, яке добряче був занехаяв за "Тризною" i справами, що в них  усе
було непевне та ефемерне, як увi снi. Годинами сидiв з палiтрою i проганяв
думки про те, що вийде з "Варварiади",  як  сам  назвав  взаємини  свої  з
княжною. Тепер вiн бiльше їздив, вивчав  усюди  настрої  простих  людей  i
панства, бо, як сказав би колись у  Римi  старий  Катон,  й  наш  Карфаген
повинен бути зруйнований... Княжна Варвара не полишила його у  спокої,  як
вiн її. Подарувала власне оповiдання-сповiдь, що звалось "Дiвчинка", i тим
його на кiлька днiв розхвилювала  знову.  Бiдна,  нещасна  жiнка,  що  вже
стоїть на тiй трагiчнiй гранi, коли всуцiль попереду самотина, а за  тобою
- пустка. Пропаща сила, зайва душа на свiтi... Страшно!..
   Прощання їхнє, власне, вже почалося у тi години, коли вони вiдтворювали
на полотнi чужих дiтей. Вiн малював,  вона,  як  мати,  бавила  базiленят.
Вдивляючись у їхнi милi личка, в шовковi кучерi, в  невинно-хитрi  очi,  в
яких було, здавалося, щось вiд княжни Варвари, Тарас ледь-ледь  вгамовував
у грудях сум, що дужче й дужче його поймав, спливаючи терпким  клубком  до
горла. Боявся щось промовити чи попросити прибрати лiпшу позу, аби себе не
виказати i, може, навiть не  розридатись.  Власне,  вiн  не  кохав  княжни
Варвари... Це щось було святiше i значно вище того кохання, що викликала у
нього в серцi Ганна i що могла б, напевно, викликати Глафiра. Бiдна княжна
Варвара... Вiн чув її  тужливу  щиру  душу,  вiн  мiг  би  поряд  жити  на
будь-яких умовах, не виключаючи й любовний статус,  бо  не  була  байдужою
йому як жiнка...
   - Васю, сиди рiвнiше. Варю, тримай отак голiвку, - рахубилася з  дiтьми
княжна. Потому поцiлувала хлопчика, поправила на грудях бант у дiвчинки...
Вся - доброта, вся - ласка!..
   Тарасовi заслало слiзьми очi.
   Щоб не помiтила того княжна i дiти, поклав палiтру,  пензель  i  швидко
вийшов...
   За кiлька днiв прощався зi ще одним красивим сном.
   Надворi знялась така хурделиця, що вiн одразу ж пiсля снiданку залiз  у
лiжко знову й переглядав журнали, якi, хоча й з запiзненням, одержували  в
Яготинi. То тут, то там стрiчалися знайомi прiзвища, i вiн  неначе  бачив_
_їх в iпостасi - в трактирi десь, у театрi чи на залитих пiвнiчним  сяйвом
нiчних мостах, якi так любить у Петербурзi вся артистична братiя... Пливли
думки. Поволi й сам випливав iз круговертi, яка його тримала тут,  мов  на
припонi...  Гребiнка  вже  давненько  у  Петербурзi...  Брюллов  сидить  з
палiтрою в однiй руцi й застиглим пензлем в другiй перед  своєю  замученою
уже давно "Облогою" i думає про свiй  невдалий  -  тепер  уже  колишнiй  -
шлюб... З ним надломився великий Карл... А може,  творчим  людям  найкраще
жити, як бог пошле, бурлаками, щоб воля їхня не  знала  пут  сiмейних?  Як
ризикуєш, то тiльки сам. Удача, слава  самi  знайдуть,  з  ким  подiлитись
радiстю, а горе, сум чи злий талан осилиш сам. Зламаєшся -  теж  з  легким
серцем, знаючи, що не завдав нiкому болю...
   Вiтер свистiв та вив за вiкнами, й Тарас  не  зразу  почув  несмiливий,
примерзлий стук у дверi.  Як  одчинив,  до  хати  ввалилось  щось  велике,
залiплене так щедро снiгом, що годi було вгадати, хто це.
   - Добридень вам, - озвалося густим, охриплим голосом,  який  Тарас  уже
десь чув.
   Вiн зняв кожух  iз  подорожнього,  струсив.  Тим  часом  гiсть  стягнув
закляклими руками шапку.
   - Федiр?! - впiзнав Тарас слугу Платона Лукашевича, - Яким ти вiтром?
   - Панським, - скривився той, зриваючи бурульки  з  вусiв.  -  Прямо  iз
Березанi...
   - На конях їхав?
   - Пiшки...
   - Всi тридцять верст?!
   - Я р-рано в-вийшов... - раптом почав тремтiти Федiр.
   Тарас побiг в їдальню, налив горiлки  в  келих  (добре,  що  був  учора
Фiшер[4] з своїм запасом!) i влив, -у гостя рука не слухалася, - прибульцю
в рот. Той хекнув, весь стенувся, немов витрушуючи з грудей мороз, й  лише
тодi полiз за пазуху й дiстав якусь цидулку.
   - Вам пан прислав...
   Тарас схопив той папiрець i прочитав, злякавшись, що там таке  нагальне
дiло, в якому кожна мить на вагу життя чи смертi. "Брате! - писав  Платон.
- Як зможеш, прибудь до мене. Маю листа зi Львова вiд Головацького. А ще -
вино токайське, яке менi привезли вчора з Києва. Платон".
   - Це все? - спитав похмуро Федора.
   - Нiчого бiльше не давали Платон Якимович...
   - Скотина твiй Платон Якимович! - скипiв Тарас. - Скидай скорiше чоботи
й  лягай  у  лiжко!  -  крикнув.  -  Погнать  людину  за  тридцять   верст
чортзна-чого... Скотина!.. Чого стоїш? Негайно знiмай свою взувачку i -  в
тепле лiжко!..
   - Треба назад iти... - озвався сумно Федiр. - Наказано сьогоднi ж  бути
вдома...
   - В степу замерзнеш!
   - Мушу. А то приб'є. Вже краще...
   - Я не пущу!
   - Спасибi... Лiпше я вже пiду. Назад дорога довша.
   Федiр став одягатися.
   Тарас пiшов до кабiнету, вмочив перо i  написав,  роздрипуючи  чорнило:
"Як можеш ти, козацький син, через якусь дурницю чинить таку жорстокiсть?!
В мороз, в завiю послати людину пiшки за  тридцять  верст!  Оце  любов  до
ближнього? Оце козацька воля, якої ти бажаєш для України? Катюги  всi  ви,
змiї, що ссете кров з грудей свого народу! Ноги  моєї  не  буде  бiльше  у
Березанi!"
   Згорнув, тицьнув у руку Федоровi.
   - На. Вiддаси своєму пановi, - сказав похмуро. - 3 богом!.. Стривай! Ти
їв сьогоднi?
   - В корчмi, недавно... Може, не вiддавати пановi цей папiрець? - спитав
тривожно.
   - Треба, - сказав  Тарас.  -  Ми  надто  вже  терплячi  до  цих  свиней
годованих, їх треба всiх!.. - махнув рукою.
   - Добре... Здоровi будьте, батьку!
   Пiшов у снiг, в хурделицю. А чи дiйде?..
   Метався по кабiнету, й думки  також  металися,  пекли  нестерпно  душу.
Хотiв пiти до князя, щоб попросити коней до Березанi, i не  пiшов:  одного
поля ягоди! Словами добрi, лагiднi, а як до дiла... Смiшно! Свої пани,  не
шляхта!.. Розвiсив губи, радий, що всi до нього приязнi,  приймають,  нiби
рiдного, ще й називають братом!.. Ось вiн, твiй "брат"  Платон  в  натурi,
без машкари. Собачник, собача кров!..
   На другий день ополуднi той самий  Федiр  знову  прийшов  до  нього  за
тридцять верст i мовчки подав шматок одiрваного сяк-так паперу. Цидула  ця
була коротка й така вiдверта, що далi нiкуди: "У  мене  таких  олухiв,  як
той, що привiз тебе до мене, триста!"
   - Ти знаєш, що написано на цiм паперi? - спитав Тарас у Федора.
   - Менi того пан не казав.
   - Що вiн вродзоний шляхтич, а я крiпак недавнiй i  що  таких,  як  брат
мiй, який привiз мене у жовтнi до Березанi, у нього триста душ.
   - Дозвольте менi пiти,- сказав похмуро Федiр.
   - Не змерз?
   - Нi. Пан помазав оцтом бiля хвоста...
   - Бив?!
   - Лиш погладив. Якихось два десятки всипав, i то не сам!.. - всмiхнувся
криво Федiр.
   Вiд гнiву дух перехопило. Безсилий був  щось  вдiяти,  i  це  найбiльше
мучило.
   - Листа звелiв не брати, - долинув хриплий голос.
   - То йди... - промовив, стримуючи сльози. - Вибач, тебе  пiдставив  пiд
батоги.
   - Йому що є причина, а що нема!..
   Як справився  з  осклiлим  серцем,  Федiр  уже  пiшов.  Чорнiло  тiльки
розталим снiгом, де вiн стояв...
   Останнiй акт "Варварiади" розiграно було на рiвнi поганих драм. Капнiст
узяв на себе роль духiвника, довiреної  особи  батька-матерi  i  виконавця
вироку, що за всiма ознаками був остаточний й оскарженню не пiдлягав.
   Почав з княжни Варвари, а як добився успiху й скарав_ _її_  _самотнiстю
на все життя, узявсь за iншу жертву.
   Коляска вже була готова, коли ввiйшов  до  флiгеля  i  запропонував,  а
може, просто оголосив:
   - Ну що, Тарасе Григоровичу, засидiлись ви,  мабуть,  тут.  Поїхали  до
Ковалiвки! Моя дружина скучила, та й є про що погомонiти нам тет-а-тет...
   - 3 речами чи без речей?
   - Навiщо ж так! Нам треба поговорити. Без зайвих вух, не кваплячись...
   - Ця прямота вам робить честь.
   - Я ж офiцер, Тарасе, а не манiрна панночка.
   - Там знають?
   - Так.
   - Поїхали!
   Як тiльки вихопилися з Яготина, Капнiст почав розмову;
   - Я можу бути з вами цiлком одвертим?
   - Дивно... Боюсь, що ви не зможете, -  сказав  Тарас,  дратуючись.  Аби
чогось не сталось, заметушилися, мов шершнi!..
   - Ви розумний, Тарасе, добрий, i не хотiли б, аби  сiмейству,  яке  вас
щиро любить i поважає, зробилось зле?..
   - Я не замислив нiчого злого для Рєпнiних.
   - Буває зло приховане...
   - Ви обiцяли бути цiлком одвертим.
   Капнiст помовчав, глянув краєчком ока на спiврозмовника (сидiли  поряд)
i запитав:
   - Ви бачите, в якому станi княжна Варвара?
   - В доброму, живому станi.
   - Ви не шануєте її нiтрохи?
   - Люблю, як може брат любити свою сестру.
   - Облиште цi химери! Княжна також менi про це спiвала. Ми ж не  малi  й
не з'їхали ще, слава богу, з  розуму,  аби  повiрити  в  безглузду  байку.
Братство таке, як правило, веде до шлюбу...
   - Це не природно?
   Капнiст промовчав. Потiм сказав iз притиском:
   - Варвара роду княжого...
   - А я - крiпак! - скипiв Тарас. - Iз цього й треба було почати.
   - Ви не крiпак - художник, - мовив Капнiст спокiйно. - I все  ж  княжнi
Варварi...
   - Потрiбен князь?
   - Принаймнi...
   - Даремно ви так сполошилися! Iз неї вийшла  б  гарна,  розумна,  добра
жiнка, та вся бiда у тому, що  серед  ваших  княжичiв  та  усiляких  iнших
панiв-псарiв немає їй до пари жодного.
   - Вважаєте, що тiльки ви...- всмiхнувсь Капнiст.
   - Нi, не вважаю! Менi її безмiрно жаль, та я нiчим не можу допомогти...
Я з крiпакiв, з народу, i мiсце моє мiж бiдних, простих людей.  Варварi  ж
зась. Для вас народ закритий, як i для нього жорстока ваша  каста.  У  нас
дороги рiзнi, й вони зiйтися можуть лише в бою - лице  в  лице,  у  лавах,
повних зненавистi!..
   Капнiст нiчого не вiдповiв.
   - Даремно її козацький прадiд берiг  батiг  у  шафi.  Хто  паном  став,
напився з народу поту й кровi, тому нема  шляху  назад,  мiж  ним  i  нами
прiрва.
   - В тобi кричить образа, - сказав Капнiст, вдоволений, що  так  успiшно
(i швидко!) виконав свою нелегку мiсiю.
   - Нi, гнiв, - сказав Тарас. - Ви стямитеся, та буде пiзно!
   - Згоден, що нас колись прирiжуть свої ж селяни, - мовив на те Капнiст.
- А поки що прошу вас бiльше не повертатись у Яготин.
   - Тепер все ясно. Дякую. Одне питання тiльки. Це воля князя чи i княжни
Варвари?
   - Й княжни Варвари.
   - Бiдна... - зiтхнув Тарас. - Не  помогла,  сердешнiй,  i  прадiдiвська
релiквiя...
   Щоб не було пересудiв серед домашнiх, йому iще "дозволили" вернутися на
кiлька днiв, скiнчити портрет онукiв князя i копiї з його портрета.
   Назовсiм поїхав вiн з Яготина на другiм тижнi уже нового року.
   Княжна Варвара кинулася йому на шию i, плачучи, перехрестила йому чоло.
   Тарас хотiв щось мовити їй на прощання, але  не  змiг.  Ховаючи  налитi
слiзьми очi, метнувся геть з кiмнати.
   Баскi буланi вже нетерпляче мiсили бiлий, дитинно чистий сiчневий снiг,
що пiд копитами ставав брудним, аж чорним...
   Вже почало свiтати, а вiн лежав одягнений на лiжку в камерi й переживав
iще раз сумне прощання в Яготинi. Найбiльше йому тепер болiло, що за  усiм
тамтешнiм побитом i жениханням, - коли  так  можна  висловитися  про  їхнi
складнi взаємини, - вiн призабув важливiше -  неволю  рiдних  йому  людей.
Звичайно, брав замовлення i малював портрети, проте не в повну силу. Може,
той задум був  ще  з  самого  свого  початку  бiльше,  нiж  легковажний  i
нездiйсненний, але  ж  вiн  був  i  спробувати  його  здiйснити  -  святий
обов'язок!.. Його п'янила воля, нове становище  межи  людьми,  -  чи  пак,
панами, - i вiн пустився берега... Страшно тепер подумати, що з  ним  було
б, якби узяв княжну Варвару. Появ жону, як мовилося в  старi  часи...  Вiд
того вiн не став би князем, та увiйшов би в її родину, в кола, в яких  вiн
був лиш гостем. "Це хто такий?" - питали б люди,  -  чи  пак,  пани,  -  й
вiдповiдали б пошепки: "А-а, муж княжни Варвари..." - "Чого це  вiн  такий
похмурий?" - "Вiршi уже йому не пишуться..."
   Всмiхнувся. Добре тепер тобi вигадувати, як там було б!.. Так добре, що
далi просто нiкуди. Лежиш собi, вiдпочиваєш. Одне  погано  тiльки,  що  на
замку й за гратами i що твоє  прийдешнє  в  чужих  руках...  Усе  в  руках
господнiх!.. Голос княжни Варвари? Мабуть, вона за ним печалиться,  шукає,
як би вирвати його з жандармських лабетiв... Це  щастя,  що  вiн  один  як
палець, що не страждають нинi його дружина, дiти!..
   Фонтанкою промчав якийсь спiзнiлий (а може,  раннiй  надто)  екiпаж,  i
знову стало тихо. Як добре, що є в людини пам'ять,  що  все  прожите  нами
належить нам i що до нього короткi руки навiть  синьомундирих!..  Ось  тут
його мордують (лише морально поки що), а вiн всю нiч гуляє по рiднiй своїй
землi, мов той козак-нетяга, й нiхто йому того не  може  заборонити.  Йому
кують кайдани, а вiн ширяє  соколом  над  запорозьким  безкраїм  степом  i
видивляє крiзь чорну млу крiпаччини святую волю, чує пiснi свого народу ще
тих часiв, коли його не змусили зiйти  з  коня,  вiддати  гостру  шаблю  i
похилити голову... Допоки в нас є пам'ять i є душа,  ми  вiльнi  навiть  у
казематах, а без душi, без пам'ятi - раби й на вольнiй волi!..
   Десь дзигарi  пробили  п'ять.  Почулася  рiзка  команда,  кроки.  Хтось
перевiрив замок дверей, пристукнув, мов кiнь копитом, чоботом, i  кроки  -
iншi, соннi - прогупотiли тихнучи...
   Заснути б!.. Вiн заплющив намученi безсонням очi, й  сон  огорнув  його
туманним мревом, як немовля...
   Прокинувся вiд обережних поштовхiв.
   - Як ви мене  злякали!  -  зiтхнув  солдат  полегшено.  -  Я  вже  було
подумав... Вставати час.
   - Не спалося менi всю нiч, земляче...
   - З незвички всiм не спиться. Та  це  мине.  Людина  звика  до  всього.
Спершу, було, в казармi я теж не спав - все  думав,  думав...  А  довелося
якось ставати в стрiй з  шпiцрутеном  -  я  навiдрiз!  Усипали  й  менi  з
пiвсотнi - допомогло...
   - Ну, Сидоров! Опять болтаєш? - почулось десь у коридорi.
   Солдат швиденько вийшов i причинив важкi окутi дверi.
   Було вже зовсiм видно. На вулицях усе густiшав  гуркiт  та  цокання  об
брук пiдкiв. Санкт-Петербург  -  простий,  трудящий  -  ставав  до  працi.
Панський ще мiцно спав... Коли ж за нього вiзьмуться його  новi  мучителi?
Десь серед дня,  напевно.  А  може,  їх  примусить  нагальнiсть  справи  i
значення, яке, з усього видно, їй  надають,  приїхати  сюди  ще  зранку...
Жаль, не звiльнив свою рiдню!.. Для  того,  -  аби  добути  грошi,  -  вiн
розпочав, як повернувся до Петербурга, свою  офортну  серiю  про  Україну.
Тепер вона приречена, як i багато дечого в його  життi!..  Не  мав  iлюзiй
щодо своєї долi, бо тут було недремне "око государево",  а  вiн  посмiв  у
вiршах сказати щиру правду й про августiйших катiв народу. Спочатку мав би
викупити братiв, сестер, а потiм уже до дiла братися... А  втiм,  у  цьому
теж є небезпека вiдступу: свої, приватнi справи, коли на них зважати,  так
нас засмоктують, що на велике дiло не залишають  уже  снаги.  Вони  ж  нам
служать часто i виправданням байдужостi  чи  небажання  офiрувати  в  iм'я
народу, волi та справедливостi. Своя сорочка до тiла ближча -  iстина,  чи
постулат, що робить народ безсилим, кволим i непридатним до  громадянських
рiшучих дiй...
   - Ви й досi ще не встали? - принiс Сидоренко з трактиру тацю з їжею.
   - Журюсь, що дечого не доробив, - сказав Тарас. - Коли б знаття...
   - То ж недаремно кажуть, що вiд суми та вiд тюрми...
   - Тодi про це не думалося...
   День проминув у марному  чеканнi  виклику  до  кабiнету  слiдчого.  Уже
надходив вечiр, коли цей друг сердечний  i  рiдний  батько  заблудлих  душ
з'явився сам. В партикулярнiм одязi, з привiтним, милим усмiхом.
   - Ну, як ви тут? - спитав з порога, нiби прийшов у гостi.
   - Кукаємо, - сказав Тарас.
   - Це що... - оглянув Попов похмуру  камеру,  неначе  був  уперше.  -  У
Петропавловськiй - ото, скажу вам, камери! Камiння, вогкiсть, а на  додачу
- ще й пацюки... Зайдеш по службi iнодi  на  п'ять  хвилин  -  п'ять  днiв
потому моторошно... Не дай вам бог!..
   - Сiдайте, - вказав Тарас на лiжко.
   - Спасибi. Я вже якось... - всмiхнувся Попов, - Хоч тут  не  камери,  а
номери, як у готелi, сидiти в них не з медом! - пожартував. I все ж присiв
на край вузького лiжка. - Сiдайте й ви.
   - Я й так сиджу, - пiдтримав жарт.
   - Печально...
   - Радуватись нема пiдстав.
   - Ви знаєте, я всю добу продумав, шукаючи для вас якогось виходу...  Не
поспiшайте мене спростовувати! -  пiднiс  рiшуче  руку.  -  Гадаєте,  менi
приємно, коли такi таланти, такi уми Росiї марнуються, йдуть у  Сибiр,  на
каторгу або в солдати? Я патрiот... Не смiйтеся!  Так,  патрiот.  I  гiрко
менi дивитися, як iз дурного розуму...  Пардон!  Через  свою  наївнiсть  i
недосвiдченiсть такi чудовi люди занапащають собi життя.
   - Дивно менi це слухати, - сказав Тарас.
   - Не сподiвались, що й тут є чеснi, поряднi люди?
   - Та нi... По правдi кажучи, не сподiвався, що ви мене  вважатимете  за
простачка, якого можна пошити в дурнi баєчкою.
   - Не вiрите, - промовив сумно. - А я ж до вас  зi  щирим  серцем...  Як
здумаю про вашу зустрiч з Дубельтом або Орловим, менi стає не по собi. Ото
жандарми iстиннi! Ми, вся молодша чиновна братiя, їх боїмося, нiби самi  у
чомусь виннi, самi дерзнули в помислах... Бр-р!..
   - I чого ж ви хочете? - спитав Тарас.
   - Вам слiд признатися,  -  сказав  Попов  схвильовано.  -  Покаятись  i
попросити милостi у государя...
   - У чому маю каятися?
   - В своїх злочинних намiрах.
   - А признаватися?
   - Все розказать одверто, назвати  спiвучасникiв,  розкрити  всi  нюанси
злочину...
   - I що за те?
   -  Гадаю,  що  государ  зважатиме  на  каяття  i  на  всiляку  помiч  у
розкриттi...
   - А тридцять срiбникiв?
   - Не розумiю.
   - Будуть, питаю, тридцять срiбникiв?  Iуда  їх  одержав,  а  чим  би  я
поступавсь Iудi Iскарiотському, якби пристав на вашу раду!
   - Отже, вам є iз чим таїтися?
   - Нема.
   - Дозвольте тодi спитати, за що давати срiбники?
   - За принцип зради. Чи за готовнiсть зрадити. Ви думаєте, що, поламавши
в людинi гiднiсть, зробите її вiрнiшою престолу i батькiвщинi? I дерево  з
гнилим нутром не дерево, а порохня, нi на що вже не годна й недовговiчна.
   - Коли вже ви так полюбляєте художнi образи, я теж скажу: й  здоровому,
мiцному дереву порою слiд зiгнутися, щоб не зламала буря. Шквал пролетiв -
розпрямилося i знов живе i зеленiє...
   - А як з душею, совiстю? - спитав Тарас.
   - У дерева нема душi, - зiрвався з тону слiдчий.
   - А в мене є. I в кожного, кого ви нинi прагнете зiгнути вiтром  влади,
погроз, обiцянок. Нiчого ми такого не наробили, щоб нас ламати,  нiвечити,
плювати нам у душi.
   - Ви посягнули на лад, у нас iснуючий.
   - Коли i чим? Я вже сказав, що нi про яке там Товариство...
   - А хто писав оцi рядки?

   _За богами - панства, панства_
   _В серебрi та златi'_
   _Мов кабани годованi,-_
   _Пикатi, пузатi!.._
   _Аж потiють та товпляться,_
   _Щоб то ближче стати_
   _Коло самих: може, вдарять_
   _Або дулю дати_
   _Благоволять; хоч маленьку,_
   _Хоч пiвдулi, аби тiлько_
   _Пiд самую пику .._

   - Не правда, може, скажете? - спитав Тарас похмуро, бо що тут може  вiн
заперечити.
   Попов знизав плечима:
   - Я при дворi, тим паче при виходах їх  iмператорської  величностi,  не
був нi разу...
   - I я не був. Хiба що у Петергофi...
   - От бачите. А написав, облив багном щонайдостойнiших людей iмперiї!
   - Такими їх уявляють люди по їх дiлах.
   - Хто? Iмена! - подавсь Попов до нього, на мить забувши, що вiн прийшов
як добрий друг.
   - Вiзьмiть ревiзькi книги усiх маєткiв панських i прочитайте, -  сказав
Тарас. - Як мовиться, нєсть їм числа!
   - А ти, Шевченко, штучка!.. - скривився на те Попов. - Виходить, правду
каже твiй землячок Андрузький, що ти у цьому дiлi був голова. Ну, може,  i
не голова... А що душа, то це менi вже ясно!
   - Як видно, вiн сказав вам те, що ви хотiли вiд нього чути.
   - Найбiльше кажуть власнi твої поезiї, - всмiхнувся хитро слiдчий. -  А
це ж, звичайно, лиш невеличка частка того, що робиш, думаєш...
   - Що я роблю, всiм видно. Ну а що думаю, то вже, пробачте,  власна  моя
парафiя, i вам до неї зовсiм немає дiла.
   - Нам є до всього дiло. Ми - око й вухо государево.
   - Звучить, нiвроку, гарно. А пахне зле. Послухали б, що про вертеп  ваш
кажуть у Петербурзi!
   - Бояться, отже, - гмикнув самовдоволено. - Й сидять тихенько, мирно. I
тiльки ви, панове, з дурного розуму затiяли свою возню з слов'янством...
   - Принаймнi я нiчого не затiвав, - сказав Тарас, не уловивши, куди  вiн
гне.
   - Я знаю, ти, Шевченко,  дививсь  на  це  як  на  дитячу  забавку...  -
примружив слiдчий очi. - Ти прагнув значно бiльшого,  того,  про  що  твої
наївнi слов'янофiли не смiли навiть мрiяти!...
   - У вас тому є докази? - спитав Тарас спокiйно, хоча  пiд  серце  вповз
холодок. Як стали їм вiдомi найпотаємнiшi його думки?
   - Коли б були, ми трусонули б так  тi  губернiї,  що  тiльки  пух!..  -
розкрився лише на мить i знову влiз в овечу  шкуру  слiдчий:  -  Це  жарт,
звичайно. Вибачте. Як патрiотовi, вам  тяжко  слухати  такi  погрози.  Все
розумiю. I спiвчуваю навiть... Я  вже  пiду,  -  пiдвiвся.  -  А  ви  собi
подумайте. По правдi мовлячи, у вас нема нiяких шансiв на порятунок. Окрiм
одного. Того, що я пропоную. Похилу голову меч не сiче!
   Не попрощавшись, вийшов.
   Тарас сидiв у сутiнках i намагався визначити, що знають тут про нього й
по що Попов приходив. Не мав i краплi сумнiву в його змiїнiй  сутi.  Бажав
лише дiзнатися, чого йому потрiбно, яка мета кiнцева його  вiдвiдин.  Щось
вiн уже пронюхав про той ледь-ледь розгорнутий  великий  замiр  визволення
з-пiд панства чи тiльки вчув, помiтив його страшну самодержавству  тiнь?..
Згадав лише Андрузького, який не знав бiльше, нiж iншi братчики...  Добре,
що на гарячих диспутах про товариство,  його  мету  й  можливостi  вiн  не
сказав нiчого про те, над чим три роки трудився сам i  люди,  якi  збирали
силу без балачок, мовчазно, зате напевно знаючи, на що iдуть, за що готовi
вмерти!.. Єдине, за що  вхопитись  можуть  царевi  пси,  -  це  Кухаренко,
точнiше,   їхнє    листування,    в    якому,    правда,    нема    нiчого
"предосудительного". Ну й слово вигадала тупа чиновна братiя! Язик зламати
можна. За пiвверсти смердить мундиром i  канцелярiєю...  Ач,  закрутило  в
носi їм вiд поеми "Сон"! Образилися за "царствующий благополучно дом" i за
придворну зграю - "щонайдостойнiших людей iмперiї". Яка  iмперiя,  такi  й
достойники, що пiдпирають її устої!.. Нiяких шансiв, каже, на порятунок...
Окрiм  одного  -  зради!..  Йому  тепер  не  страшно,  бо   вiн   здiйснив
найголовнiшу частку свого призначення: мов  Прометей,  дав  Українi  живий
вогонь неспокою, самоповаги, гiдностi й жаги до волi. Правда, лише жаги. А
мiг би дати й волю. Ще б рiк, два, три!.. Тривалий, глибокий сон  знесилив
його народ, занурив у безнадiю... Каже, що трусонули б так тi губернiї, що
тiльки пух!.. Це ж може хтось збудити народ навмисне й  кинути  катам  пiд
ноги... Вiн розпочав розбурхувати, за кроком крок, поволi, не  гарячкуючи,
а тут вiзьмуть i зроблять кровопускання... Господи, якщо ти ще на небесi й
якщо тобi не затягло полудою недремнi очi, не допусти!.. Що той Сибiр,  що
каторга, якими тут погрожував йому жандарм! Його заслати можна, скарать на
горло навiть - то все пусте; поезiї його вже вилетiли у  бiлий  свiт,  мiж
люди. Тiльки б не вмер народ i воля жила б у  нього  в  серцi,  хоч  ледве
тлiла б малою iскрою пiд попелом згорiлих душ!..
   Схопився i заходив тiсною камерою, мов щось його погнало. Думки на мить
примовкли, а потiм тихо вишикувалися в стрункi рядки  поезiї  i  полилися,
збурюючи тривожно серце:

   _Менi однаково, чи буду_
   _Я жить в Українi, чи нi._
   _Чи хто згадає, чи забуде_
   _Мене в снiгу на чужинi -_
   _Однаковiсiнько менi._
   _В неволi вирiс меж чужими,_
   _I, не оплаканий своїми,_
   _В неволi, плачучи, умру,_
   _I все з собою заберу,_
   _Малого слiду не покину_
   _На нашiй славнiй Українi,_
   _На нашiй - не своїй землi..._

   Дiстав з кишенi згорнутий в маленький зшиток аркуш, шмат олiвця  i  сiв
мерщiй, щоб записати... Темно! Вогню  нема.  I  свiчки...  Хай  буде  так!
Звикати треба в пам'ятi тримати все,  що  зрине  в  це  врем'я  люте  його
життя...

   I не пом'яне батько з сином,_
   _Не скаже синовi: "Молись._
   _Молися, сину: за Вкраїну_
   _Його замучили колись"._
   _Менi однаково, чи буде_
   _Той син молитися, чи нi..._

   Ковтнув невольнi сльози, що пiдступили  йому  до  горла,  й  мовив  уже
уголос, з болем, неначе був на людях, серед людей:

   _Та не однаково менi,_
   _Як Україну злiї люде_
   _Присплять, лукавi, i_ в _огнi_
   _Її, окраденую, збудять..._
   _Ох, не однаково менi._

   Заплющив  очi  i  сiв,  знеможений  стрiмким  душевним   спалахом,   на
арештантське ложе. Всмiхнувся. Вiн прикутий а муза  його  ширяє  вiльно!..
Завзятi царськi цербери, ну що ви знати можете про серце  спiвця  людей!..
Похилу голову меч не сiче... А гордiй - меч не страшний!
   Сон навалився хмарою. Солодкий сон...
   I знову його збудив Сидоренко.
   - Ну ви й спите! - всмiхнувся. - Одразу видно, що без грiха.
   Тарас не  став  спростовувати  його  хоча  i  мудру,  та  хибну  думку.
Праведники спокiйно можуть спати перед судом царя небесного. Царi ж  земнi
найдужче бояться правди й праведникiв.
   - Вчорашнiй гiсть нагнав на мене такого сну, - промовив устаючи.
   - У нас його тут звуть iще спокусником, - сказав  солдат  неголосно.  -
Всiм стеле вельми м'яко, а  спати  -  як  прийдеться...  У  душу  влазить,
лащиться... Прошу в проходку!
   - Сидоров, давай сюди! Ну, Сидоров!..
   - Чого це вiн завжди кричить? - спитав Тарас.
   - Хто, унтер? Така у нього служба. По крику й честь. Цей  хоч  не  лiзе
битися. А був до нього унтер - не дай вам бог!..
   - Чому - менi? - стривожився.
   - Вiд нас частенько таких, як ви, передають покутувати до  вiйськ,  якi
стоять за Каспiєм чи на Кавказi...
   - Сидоров!!
   - Прошу в проходку! - виструнчився Сидоренко.
   Ця новина лягла на душу каменем. Вiн знав з дитинства, що лучче вмерти,
анiж пiти в солдати. До тих, що вiн уже  прожив,  додати  строк  у  чверть
столiття, i вийде... Боже праведний! Усе життя!..
   Сяк-так поснiдав чаєм та куснем хлiба (решту вiддав Сидоренку) , лiг на
мишасту ковдру й дивився в сiре небо, якого ледь виднiлася  вузька  -  над
дахом! - смужечка. Ото i все, що має нинi  з  безмiру  небес  i  степу,  з
волi!.. На чому й де спiткнувся? Як дав себе загнати в  пастку?..  Мабуть,
тi зiбрання, де бiльше  дискутували,  анiж  робили  дiла,  тепер  вилазять
боком... Це ж так спокусливо  остерегти  вiд  змовникiв  його  величнiсть,
престол i всю iмперiю!.. Щаблi, якi долати мав би десятки лiт,  опустяться
тобi до нiг. Будь ласка! Ти знаменитий,  чиновний,  можний,  знаний  самим
царем!.. Iмперiї мiцнi людьми, якi живуть  чеканням  зради  ближнiх.  Тому
вони й зникають урештi-решт, руйнуються,  бо  хробаки-донощики  пiдточують
колись тверду основу,  знекровлюють  найперше  мозок  нацiї  або  держави.
Ледь-ледь озвалася суспiльна совiсть Києва, замислилася над тим, як  лiпше
побудувати життя народу й краю, а зрада вже насторожила  вуха,  а  хробаки
iмперiї заворушились, виповзли на ще здорове тiло -  i  почалася  мерзенна
їхня трапеза!..
   Солдатська зла недоля  страшнiша,  нiж  крiпакова.  Солдат  завжди  пiд
наглядом, завжди в гуртi нещасних, таких, як вiн. Той,  хто  додумався  до
цього зла пекельного, не був людиною, ба навiть звiром, бо звiр  не  стане
мучити так тяжко й довго жертву!.. Може, сказати все, жбурнути їм  у  пику
те, що на думцi в нього, i заробити почесну смерть? Забiгали б, як  пацюки
у повiнь!.. Їм цi слов'янськi братчики  тодi  здалися  б  дiтьми,  а  їхнi
вчинки - грою!.. Спокiйно... Може, з ним  теж  умiло  граються...  Солдат,
здається, щирий. Тут не театр. Актор i то не зможе зiграти  так  правдиво.
Попов он грає добренького, та пальцi знати...  А  як  старається!  Згадав,
безбровий, Пушкiна! "И за учителей своих  заздравный  кубок  поднимали..."
Нiчого собi навчитель юностi! Такий навчить... Про вовка, бач, помовка,  а
вiн i в хату!
   - Як тут? - долинув голос iз коридора.
   - Порядок повний, ваше благородiє!
   - Та не кричи так, братику!.. Подумають, що горимо. Або що  хтось  утiк
iз камери...
   - На мiсцi всi, вашбродiє!
   - Ну й голосок...
   - Стараємося!
   Заклацав ключ у дверях.
   Тарас пiдвiвсь на лiжку i, сидячи, чекав на гостя.
   - Ну ти, Шевченко,  й  завдав  роботи  нашим  перекладачам!  -  ввiйшов
поважно слiдчий. -  Потiють,  бiднi,  трудяться,  а  прочитаєш,  вибач,  -
белiберда. За що тебе так розхвалила критика? А землячки  на  тебе  просто
моляться! Вбий, не збагну... А може, ти кудесник або чаклун?
   - Був би я чаклуном!.. - зiтхнув Тарас.
   - Майнув би звiдси в Київ, на Лису гору?
   - Таж не сидiв би...
   - Чим же тобi погано з нами? - примружив бiлi вiї. - Гуляєш, їсти щодня
дають...
   - У гостях добре, мовиться, а вдома краще!
   - А де ж твоя домiвка? В Кирилiвцi ти вже чужий, вiдрiзана, як  кажуть,
скибка...  У  Рєпнiних...  -  поглянув  гостро,  з  посмiшкою.  -  Схопив,
здається, облизня... Ну ти й нахаба, братику! Iз грязi - просто в князi!..
   - Княжну Варвару ви б залишили в спокої, - сказав Тарас, пiдводячись.
   - Бо що? - наїжився.
   - Орлову може це не сподобатися. Вони, здається, родичi...
   Попов принишк, зiщулився.
   - Спасибi за попередження, - озвався нарештi тихо. - Я  це  сприйму  як
вiдгук серця вашого на все, що прагну зробити вам...
   - Ви й тут нещирi.
   - Ясно, що ви менi не вiрите... Хоч прикро, я не ображаюся... На  вашiм
мiсцi,  певно,  i  я  не  йняв  би   вiри...   З   якої   речi,   справдi,
жандарму-слiдчому та вболiвати за тих, якi надумали пiдняти руку...
   - Нiчого ми не надумали, - сказав Тарас. - Пробачте... Про  це  мовчати
треба. Я розумiю.
   Тарас згорнувся в камiнь. Щось десь пронюхав певне чи так, старi доноси
про Рєпнiна? Варвара йому розказувала  про  цi  чутки,  про  те,  як  радо
пани-вкраїнцi з Лiвобережжя зустрiли князя, коли вертався на Україну...
   - Вам не здається, що гра свiчок не варта? - спитав тим часом слiдчий.
   - У карти я не граю.
   - Чого ж це ви? Такий азартний...
   - Нi на що. Та й не навчився змалку. Це ганж на гранi  злочину,  та  що
поробиш... Винен!
   -  Ви  жартiвник,  -  всмiхнувся  слiдчий.  -  Хочете  сховати  лiс  за
пiдлiском?
   - Не зрозумiв... - удав Тарас наївного.
   - Старий фортель злочинцiв - признатися в якiйсь дрiбницi, аби уникнуть
кари за бiльший злочин.
   - Бiльший ще треба мати.
   - Бунт, повстання, по-вашому, лише якась невинна забавка?
   - Не можу мати думки про те, чого не знаю, чого в життi  не  бачив.  На
Українi всюди було спокiйно.
   - Я не сказав би... Слухайте!  -  подавсь  до  нього  слiдчий.  -  Коли
повстала Польща, ви, як менi згадалося, були у Вiльнi?
   - У Вiльнi був Енгельгардт. А я при  ньому  служкою.  Та  й  ми  втекли
швиденько до Петербурга.
   - А хто це - ми?
   - Ми з Енгельгардтом. Правда, вiн сам поїхав, мене ж послав етапом, мов
каторжанина...
   - О, виявляється, ви вже знайомi з оцим нелегким способом  мандрiвки  в
край вiддалений! - гукнув Попов. - I, попри це, дерзнули... Тут треба мати
мужнiсть i силу волi. Браво!
   - Я не дерзав, менi звелiли i повели, - звернув  Тарас_  _зi_  _стежки,
яку йому прослав Попов.
   - Хто? - стрепенувся слiдчий.
   - Таж Енгельгардт.
   - Того не може бути! Щоб Енгельгардт брав участь в крамольнiй змовi?..
   - У змовi? - посмикував Тарас за нитки цього вертепу.
   - Гадаєш, нам не ясно, що ваше всеслов'янське братство лише  бiльш-менш
пристойна ширма?..
   - До чого тут слов'янське братство?
   - Я так i знав! - зрадiв Попов. - Гулак та iнша братiя - самi собою,  а
ви окремо, глибше?
   - Еге. Ми з паном Енгельгардтом...
   - Де вiн живе?
   - За рогом, тут, на Моховiй,  дiм  Щербакова.  Пан  Енгельгардт,  Павло
Васильович.
   - Полковник  гвардiї  його  величностi?  Хiба  вiн  теж  iз  ваших,  iз
малоросiв тобто?
   - Пшепрашам, трохи поляк, а трохи нiмець...
   - Чорт знає що! - утерся слiдчий хусткою, що вже була геть мокра.  -  I
вiн у вас був, кажеш, за головного?
   - Людина - кремiнь. Спробуй десь не послухатися -_ _на_  _стайню  зразу
ж!
   - Тобi, напевно, теж перепало?
   - Вишмагали за паршивеньку свiчку. Я малював...
   - Щось я тебе, Шевченко, не зрозумiю... - сказав Попов,  помовчавши.  -
То брав полковник участь у вашiм дiлi?
   - В якому дiлi?
   Хтось за дверима пирхнув.
   Попов пiдвiвся, мовчки оглянув ще раз бранця, що незворушно  стежив  за
ним преясним поглядом, i видихнув iз явним розчаруванням:
   - А я принiс запитання, якi збирається тобi  поставити  наш  генерал...
Тепер не дам! Побудеш в його руках, одразу порозумнiшаєш. Вiн умовлять  не
любить... Ти ще згадаєш, братику, моє благе  бажання  допомогти,  та  буде
пiзно!..
   Вийшов, щосили грюкнувши зозла дверима. Тонко задеренчало скло у  вiкнi
за гратами, i стало тихо-тихо. Невдовзi клацнув двiчi ключ у замку.
   Не каявся,  що  поводив  за  носа  цю  бiлоброву  бестiю.  Бач,  уявив,
поганець, що має дiло з тетерваком,  якого  легко  можна  накрить  сiльцем
пiдступностi!.. А що, як хтось повiрить цьому  "друзяцi"  й  щиро  розкриє
душу?.. Добре, що вiн нiкого з братчикiв не  посвятив  у  той  насправжнiй
повстанський план, який у серцi виплекав i вже почав  потроху  здiйснювати
на Українi... У ньому теж братерство. Не всеслов'янська - бiдацька єднiсть
усiх слов'ян... Щоб рокiв три-чотири побув iще на волi, здригнувся б трон,
завирувала б уся iмперiя!.. Так по-дурному вскочили. Тепер усi  затаяться,
позалiзають нишком поглибше в нори. А  жаль...  Була  надiя!..  Республiки
братiв-народiв... Славно!..
   - Даремно ви, Тарасе, взяли на кпини слiдчого, -  ввiйшов  Сидоренко  з
обiдом iз  трактиру.  -  Хто  прагне  в  рай,  i  чортовi  повинен  свiчку
ставити... Тепер вiн буде мститися за те, що ви його пошили в дурнi.
   - Як бог не видасть, свиня не з'їсть, - махнув Тарас  рукою.  -  Склади
менi компанiю. Самому сумно їсти.
   - Не велено, - зiтхнув солдат. - Спасибi... З усього видно,  скоро  вас
поведуть до Дубельта, - сказав тихенько. - Там ви вже не дражнiться...
   - Дякую. Ти як сюди попав, земляче? Пан здав за щось чи витяг номер?
   - Ат, iз дурного розуму. Найшло  -  i  влiз  у  це  лайно...  Бiжу,  бо
унтер!..
   - Сидоров!
   - Я тут! Обiд приносив.
   - Ну, Сидоров, наплачешся на гауптвахтi!
   - Велено ж приносить їм обiдати...
   - Дурак! Базiкать з ними не дозволяється! Утямив?
   - Слухаюсь, вашблагородiє! - гукнув чимдуж Сидоренко i чiтко  вийшов  у
коридор. Ще й пiдморгнув Тарасовi.
   За  ним  конвой  прислали  на  третiй  день.  Кремезних  два   жандарми
ввалилися,_ _немов ведмедi, в дверi й одразу вихопили iз пiхов шаблi.
   - Пiшов! - звелiв один i перший рушив з -камери.  За  ним  -  Тарас.  А
другий гримiв слiдом пiдковами, як добрий огир.
   Був теплий день. Весною пахло навiть у цiм дворi, де все нове,  весняне
пригнiчувалося ще в бростi. Десь, на Фонтанцi,  мабуть,  заклично  кахкали
розбурханi квiтневим вiтром крижнi... Блакить i простiр!.. Воля!..
   - Пiшов! Пiшов! - паняє, немов худобину, конвойний вiстрям шаблi.
   - Послухай, ти, обережнiше, - сказав Тарас. - Не знаєш, хто я, що я,  а
вже поводишся, мов з каторжанином. А може, я нi в чому не завинив?
   - Дивак. В Росiї всi винуватi в чомусь!
   - Окрiм царя i нас, жандармiв, - з  усмiшкою  додав  його  напарник.  -
Давай, давай!
   Вони ввiйшли у бiльший корпус,  спустилися  два  маршi  вниз,  а  потiм
стiльки ж пройшли  одразу  вгору  i  коридором  вийшли  до  розмальованих,
парадних, мабуть, сходiв. Дивно, що вiн цього нiчого не пам'ятає, хоча вже
був тут у день приїзду...
   Ступав по бiлих сходинках i роздивлявся химерних  левiв  з  крилами  на
золотавих поручнях, пастушок поряд з вiвцями на мармурових  стовпчиках.  А
потiм звiв на стелю очi й пiрнув у вiк минулий, де ще  могли  вживатися  i
пастораль, i диба, i безпросвiтний несмак крiпосника...
   Нараз себе й жандармiв побачив у величезнiм  дзеркалi.  Зарослий  весь,
неначе старий варнак iз лiсу... Пан генерал злякається...
   Годинник-ваза, який стояв над дзеркалом, пробив четверту годину дня.
   - Давай-давай! - штовхнули в бiк. - Роззявився...
   - А може, вiн нiколи себе не бачив у дзеркалi? - хихикнув другий.
   - Зараз йому розпишуть пику! Назад iтиме, то не впiзнає.
   Жандарм постукав у позолоченi високi дверi, прислухався... i вiдчинив.
   - Дозвольте ввести, вашблагородiє!
   - Введiть, - сказав похмуро Дубельт, спiдлоба змiрявши  заарештованого.
- Самi побудьте там, за дверима.
   У кабiнетi, крiм генерала, було ще двоє: Попов i незнайомець, так  само
в партикулярнiм одязi. В камiнi горiв огонь. На столику  стояла  пляшка  й
прозорi зграбнi чарочки...
   - Що, випить хочеться? - вловив Тарасiв погляд пан генерал.
   - Нi, - вiдповiв спокiйно, як наповчав його земляк Сидоренко.
   - Ти, кажуть, дружиш з Бахусом?
   - П'ю, як i всi, не бiльше.
   - А вiршi пишеш п'яний чи при тверезiм розумi?
   - Певно сказать не зважуся...
   - Пакость таку писати можна лише  в  гарячцi,  -_  _бридко_  _скривився
Дубельт, ткнувши рукою в грубий зошит.
   Тарас промовчав.
   - Ось вона, мужицька вдячнiсть! - пiднiс повчально палець пан  генерал.
- Воля таким шкiдлива! Викупили, знайшлись добренькi... Хто  iз  крiпацтва
викупив? Який болван?
   - Тут, ваше  превосходительство...  -  хотiв  Попов  сказати  щось.  Та
генерал його спинив.
   - Ну? - запитав Шевченка, пронизуючи його суворим поглядом.
   - Сказати можна, сам  iмператор...  -  протяг  Тарас,  любуючись  очима
Дубельта,  що  враз  полiзли  рогом.  -  Великий  Карл  намалював  портрет
Жуковського для iмператорської родини,  i  за  цi  грошi  я  викуплений  у
Енгельгардта.
   - Який ще Карл? - отямилось превосходительство.
   - Брюллов.
   - А-а, це вiд нього втекла  дружина,  знаю!  Таки  болван,  -  поглянув
багатозначно на двох своїх помiчникiв. Тi усмiхнулись трепетно. - А чом це
ти, художник, не малював, а  кинувся  писати  вiршi?  Щоб  сiять  смуту  i
невдоволення?
   - Нi.  Я  з  дитинства  любив  поезiю  i  малювання.  Почав  писати  ще
крiпаком...
   - Навiщо, в iм'я чого?
   - Вони самi писалися, - знизав Тарас плечима. -_ _їх пiдхопили,  видали
й просили ще писати...
   - Хто?
   - Земляки, вкраїнцi.
   - Продовжуйте, - кивнув Попову Дубельт i пересiв у крiсло бiля камiна.
   Попов прокашлявся, заглянув скоса в якийсь папiр i запитав:
   - Є свiдчення, що ви були активним членом Товариства святих  Кирила  та
Мефодiя. Хто заснував це Товариство? Хто написав його статут?
   - Я тiльки тут почув про  це,  i  свiдчення,  коли  вони  насправдi  є,
брехливi.
   - Святий, святий!.. - озвався Дубельт. - Вперше вiн,  бачте,  чує...  А
хто кричав найдужче на зiбраннях i закликав до винищення усiх панiв?!
   - Не знаю. Бо я не був присутнiй.
   Попов заждав, чи ще щось скаже Дубельт, i запитав так  само  рiзко,  як
генерал:
   - Де ви збиралися дiстати зброю, коли i за яких обставин застосувати?
   Запала тиша. Чути було лише рипiння пера.
   - Я вже сказав, що не причетний до будь-якого Товариства. I через те не
можу  на  це  питання  вiдповiсти,  -  промовив  Тарас  спокiйно,  хоча  й
стривожився.  У  Товариствi,  власне,  не   ставилося   питання   збройних
виступiв... То, може, хтось потрапив до рук жандармiв  з  iнших,  тих,  що
слов'янську єднiсть i спiльну волю прагли здобути в битвах, кров'ю?
   - Ми володiєм свiдченням,  що  саме  ви  спонукали  всiх  до  активних,
рiшучих дiй i що людей лояльних i щиро вiдданих престолу  та  iмператоровi
ви називали не раз падлюками. Це правда?
   - Нi.
   - Все бреше! - схопився з крiсла Дубельт i знову сiв. - Ну_,_ ти в мене
дограєшся! - додав крiзь зуби. Рвучко  налив  |  у  чарку,  випив.  Потому
плюнув люто в огонь камiна.
   - Бiльшiсть iз ваших вiршiв - пасквiлi на лад, на уряд._ _Може,  ви  їх
навмисне писали так, такими,  щоб  розповсюджувати  iдеї  вашого  таємного
Товариства i готувати збройне повстання? - спитав Попов.
   - Писав, та й годi, - мовив на те Тарас. -  А  про  якесь  повстання  я
вперше чую...
   Як ви дiйшли до  того,  що  написали  бридкi,  злочиннi  вiршi  супроти
священної  особи  государя  iмператора  та  августiйшого  його  сiмейства,
забувши в них своїх високих благодiйникiв?
   Тарас замислився, не поспiшав  давати  вiдповiдь.  Тут  треба,  мабуть,
сказати правду, оскiльки вiн не скаже бiльше,  як  вже  сказав  у  вiршах.
Правда ця проти них, за нього. Не пасквiлi вiн написав, а те, що  чув,  що
бачив скрiзь на власнi очi!
   - Бувши ще в Петербурзi, я  всюди  чув  невдоволення  та  гнiвний  осуд
государя та уряду. Повернувшись на Україну, почув ще бiльше  й  гiрше  мiж
молодими людьми й статечними; я побачив нестерпну бiднiсть  i  неймовiрне,
просто-таки   жахливе   пригнiчення   селян    панами,    посесорами    та
економами-шляхтичами, й все це робилося  й  робиться  iменем  государя  та
уряду. Неправда, зло, неволя, гнiт, безправ'я!.. Вiд цього можна не те  що
вiршем висловити своє обурення, а навiть з глузду з'їхати. Якби ви  тiльки
глянули на це життя, на цi страждання!..
   - Досить! - схопився Дубельт на рiвнi  ноги.  -  Чи  ти  i  нас  бажаєш
понавертати до Товариства святих Кирила й  Мефодiя?  А  ще  казав,  що  не
ганьбив нiколи уряду та государя.  Якщо  вже  й  тут,  при  нас  усiх,  не
стримався i розпустив дурний  язик,  то  що  вже  мовити  про  зiбрання  у
Києвi!.. Негайно, все,  що  знаєш!  -  затупотiв  ногами.  -  Бо  я  звелю
застосувать тортури! Мої хлоп'ята зроблять за пiвгодини з  тебе  торбу  iз
переламаними кiстками!.. Ну?!
   - Крiм того, що вже сказав, нiчого я не знаю, - мовив Тарас спокiйно. I
тим ще бiльше пiдлив в огонь олiї.
   - Недолюд, виродок! - пустився зовсiм берега пан  генерал.  -  Згною  в
тюрмi, на каторзi! Геть, геть з моїх очей, бо  я  приб'ю  тебе  на  мiсцi,
зараз же!.. Конвой! Конвой! - заверещав, неначе його хтось пiк чи рiзав. -
Забрать його!
   Влетiли два молодцi з оголеними шаблями, взяли пiд пахви й вивели.
   - Пустiть! Якого бiса!.. - повiв Тарас плечима  уже  на  сходах  побiля
дзеркала, й вони прибрали руки. Поправивши мундир, один пiшов попереду,  а
другий, кинувши своє "давай!", ступив назад.
   - А ти, брат, штучка!.. - мовив, коли спустились сходами в напiвпiдвал,
i, як здалось Тарасовi, захихотiв.
   У камеру його ввели, як у могилу.  Морок  тут  був  густий,  застояний.
Вiкно i навiть грати на тлi його зливалися в суцiльну темну пляму...
   Не чув, коли пiшов конвой,  коли  замкнули  дверi  (йому  щоразу  серце
проймалось тихим болем) i як прилiг на лiжко. Лежав, дивився  в  темiнь  i
намагався визначити, чим повернулася до нього доля  -  спиною  чи  осяйним
своїм лицем. По тому, як було смеркотно в камерi, в  його  душi,  напевно,
мiг зробити сумний для себе висновок... Тодi поглянув на дiло так, немовби
в ньому йшлося про когось iншого, а не про нього. Переглядав  з  цiкавiстю
виставу "Допит у генерала" i не знаходив похибок у поведiнцi й  вiдповiдях
героя драми.  Може,  було  б  прикинутися  таким,  яким  його  вважає  пан
генерал?.. Хто знає, чи помогло б, а сам би потiм  бридився  не  день,  не
два. Для Дубельта вiн хлоп i бидло й досi, дарма що вже поет, художник, що
вiльний дев'ять рокiв... Минуло дев'ять рокiв, як вiн  на  волi!  Сьогоднi
двадцять  перше,  а  завтра  двадцять  друге  -  день   визволення,   день
найщасливiший в його життi!.. Аж дев'ять рокiв!.. Тiльки  якихось  дев'ять
рокiв... А тридцять три прожито!.. Вже  тридцять  три...  З  них  двадцять
чотири роки - в пiтьмi неволi! Нi, трохи бiльше. Вiд п'ятого  числа,  коли
його взяли жандарми на перевозi через Днiпро, вiн, власне,  втратив  волю.
Надовго?.. Може, на все життя!.. Якщо пошлють солдатом десь на  Кавказ  чи
на Урал, за Каспiй, назад йому не повернутися... Украли  iроди  сiмнадцять
днiв! Не повних дев'ять рокiв...
   Йому так  жаль  зробилось  отих  украдених  у  нього  днiв,  що  сльози
виповнили розплющенi широко очi й поволi стали скочуватися по скронях...
   Не витирав, не намагався угамувати. Тут їх нiхто не бачитиме,  а  може,
стане легше...
   Коли принiс Сидоренко вечiрнiй чай, удав, що спить.
   - Ну й чоловiк! - не добудившись, зiтхнув солдат. - Пiсля такого допиту
спить, як дитя...
   Це звеселило трохи. Пожалкував за  чаєм  навiть.  Та  не  покликав,  не
попросив принести знову: мабуть,  усе  вже  випито,  i  земляковi  було  б
незручно...
   На вулицi або в дворi  тим  часом  спалахнуло  свiтло,  й  камера  ледь
прояснiла. Грати лягли на дверi й стелю побiля них,  мов  перекрили  дужче
йому дорогу звiдси. Гай-гай! Недарма кажуть, що до в'язницi широкий  шлях,
а з неї - тiльки стежечка... Погрожував йому тортурами...  Кортить  катюзi
вишмагати, як крiпака, не може вiн змиритися, що хтось позбувсь неволi, що
став також людиною, та  ще  й  не  просто  там  мiщанином,  ремiсником,  а
як-не-як художником, ще й вихованцем уславленої на всю Росiю Академiї!  О,
їм усе дозволено! I вишмагають, i покалiчать, i ти  нiде,  нi  в  кого  не
знайдеш правди, захисту, бо там, де йдеться про  iмператора  або  iмперiю,
закон втрачає силу i дiє тiльки примха та  дикий  страх  тирана,  що  десь
глибоко в серцi невольно носить сумнiв у правотi й законностi своєї влади.
Сумнiв - це звiр, який постiйно жадає жертви,  кровi.  У  груднi  двадцять
п'ятого вiн випив повну чашу, цей царський звiр, ця сутнiсть  царя  Миколи
Першого. Вiдтодi страх стоїть за троном тiнню, мов кат з мечем. Котилися ж
iз плахи iмператорськi голови!..
   Коли б йому заснути й  справдi.  Ранок  мудрiший  вечора.  Хоч,  правду
кажучи, навряд чи вiн щось вигадає, щоб  вирватися  з  цього  сiльця.  Тут
звикли не виявляти iстину для блага тих, хто мав недолю сюди потрапити,  а
навпаки, доводити вину будь-що, бо в тому  їхня  служба,  бо  цар  повинен
знати, що Третiй вiддiл пильно стоїть мiж ним i  пiдданими,  що  тiльки  в
них, жандармах, його безпека й спокiй...
   Заплющив очi. Тихо почав наспiвувати далеку журну пiсню,  що  хтозна-як
потрапила до нього в душу. Певно, її спiвала мати бiля колиски Йосипа... А
мо', сестра... Попри неволю й злиднi, в селi у них спiвали й знали  пiсень
без лiку... Навiть  серед  двiрнi  у  Вiльнi  жили  тi  милi  спiви.  I  в
Петербурзi. Тiльки зберуться двоє-троє кирилiвчан i впевняться, що пан  не
вдома, зразу ж озветься з серця пiсня. То був немовби голос землi, з  якої
вирвали їх повелiнням пана й упхнули в цю  собачу  будку  бiля  палат,  де
мешкає вельможний їхнiй власник... Що сталося  б  з  убогим  тим  козачком
Тарасом, якби не пiсня рiдна, не земляки!..
   Пробило десь дванадцяту, а сон не йшов. Натомiсть пливли думки, летiли,
неначе дикi гуси в осiнньому сумному небi... Боже, це ж вiн уже,  напевно,
не проведе їх поглядом на вольнiй волi, вiльний, як i вони!..
   I знову сльози стисли йому судомно горло. Проте здолав їх, змусив  йому
скоритись. Мовчки спiвав собi ту пiсню, що присипляла братика,  а  сон  не
йшов, бродив усе десь манiвцями мiста... Як вiн бродив у першу свою  весну
в Санкт-Петербурзi... Скiльки спливло води  за  цi  роки,  як  все  довкiл
змiнилося!... Й найбiльше вiн...
   Не спалося, а нiч - як сива туга... Немов туман, що з  моря  вповзає  в
мiсто веснами...
   ...Уперше вийшов з двору аж навеснi,  коли  водою  взявся  i  задзвенiв
струмками столичний снiг. Стояв туман, в якому  ледве  вгадувалося  низьке
квiтневе сонце.  Баскi  змокрiлi  конi  вихоплювалися  за  кiлька  крокiв,
хлюпали на нього  талим  снiгом  i  пропадали  знову.  Сани  навперемiш  з
каретами... Тулився до вогких стiн, покритих слизькою  плiснявою  (гав  не
лови, бо це тобi не Вiльно, а  Петербург!),  i  прагнув  щось  розгледiти,
побачити незнане мiсто не тiльки першим планом, а й з перспективою, як  на
картинi. Старий Рустем навчив його цiй мудростi. Щоправда,  вiн  показував
на  полотнi,  накреслюючи   умiлим,   звичним   рухом   деталi   плану   i
перспективи... Туман також був сiрий, як полотно...
   - Побережись! - гукнув з туману кучер. Протупотiли мимо швидкi  копита,
зблиснула карета золотом, i щезло  все...  Натомiсть  вималювався  ажурний
мiст, пiдвiшений на ланцюгах над  рiчкою  або  каналом.  Складалось  дивне
враження: мiст вiв кудись у невiсть, спирався тiльки ближнiм своїм  кiнцем
на берег... Карети, люди канули десь там, зникали... Звiдти,  iз  небуття,
з'являлись iншi, мчали, летiли, йшли...
   - Побережись!..
   Став збоку, сперся на огорожу рiчки й глянув, притримавши рукою  шапку,
вниз. Вода була важка, холодно-сiра, крига - з побляклим снiгом, чорна...
   Промчали  кiлька  синьомундирих  вершникiв,  i  мiст  зiтхнув  натужно,
застугонiв. Напевне, йому також нелегко щодня витримувати такий тягар...
   За рiчкою з туману вималювався високий  шпиль,  якiсь  крилатi  постатi
людей чи птахiв... Сонце ледь-ледь пiдсвiчувало, й вони пливли, здавалося,
довкiл шпиля у небi, немов живi...
   Iз острахом ступив на мiст; той ледь  тремтiв,  погойдувався  вiд  двох
карет, що мчали одна за одною. Йому казав хтось iз дворових, що цим мостом
i вулицями, якi за ним, дiйти невдовзi можна до  набережної  рiки  Неви  й
палацу, в якому нiби живе сам  цар.  У  Вiльнi,  коли  народ  пiднявся  на
боротьбу,  вiн  чув  не  раз  i  навiть  читав  на  аркушиках,  якi  вночi
розклеювали на стiнах, що iмператор - тиран, пригноблювач, кат i  душитель
волi. А тут на нього моляться, збiгаються з усiх-усюд,  коли  почують,  що
проїздить... Вiн, правда, сам не бачив, а тiльки чув вiд iнших,  вiд  тих,
що вже виходили iз двору в мiсто... Вийшли б стрiчать  царя  в  Кирилiвцi?
Напевно, так. Виходять же до перелазiв, стоять i довго дивляться,  коли  в
село в'їжджає барвистий полк гусарiв... Ба, навiть зирили, мов  на  якеєсь
диво, на гурт свиней, яких чомусь переганяли з Моринцiв аж у Вiльшану!.. А
тут - сам цар!..
   Коли зiйшов на тверду землю,  вiдчув  себе  певнiше.  Обабiч,  -  ще  в
туманi, який поволi рiдшав, - пiдходили аж до дороги ряди дерев, i зринула
в душi тривога, що вiн прямує не в той, що треба, бiк  i  вже  виходить  з
мiста... Тодi чому ж околиця така багатолюдна? Що тут робити панству?..  У
Вiльнi йому доводилося бувать на  вуличках,  де  тулиться  нужденний  люд;
карети там не стрiнеш. А тут - одна за одною!..
   Зiтхнув полегшено, коли побачив знову широку, справжню вулицю, де кожен
дiм  немов  змагався  з  iншими  в  красi,  багатствi,  пишностi.  За  всi
сiмнадцять рокiв свого життя вiн ще не бачив  вкупi  такої  сили  розкошi,
таких палацiв, вишикуваних один побiля одного, й  такої  кiлькостi  карет,
панiв. Здавалося, що тут весь час триває всепанський бал...
   Спинився, щоб перевести подих. Вiдчув приємне тепло в  ногах  i  глянув
лагiдно на ще новi шкаповi чоботи. Коли вели їх з Вiльна, розлiзлися  його
старi, намучився, заледве нiг не вiдморозив, зате тепер блаженствує. Як не
крутилися i пан, i  Прехтель,  його  дворецький,  а  мусили  новi  купити:
соромно, щоб козачок був схожий на жебрака.  Добрячi  чоботи!  Вважай,  це
першi в його життi, якi йому  дiсталися  не  пiсля  когось.  Завжди  чиєсь
доношував. Бо сирота!..
   Чомусь спливла на пам'ять дорога в Київ, власне, аж у далеке Вiльно,  з
валкою для молодого пана,  що  там  служив.  Як  ночували  .вперше  побiля
Лисянки, до них прибився слiпий кобзар, що був не раз у Кирилiвцi й Тараса
мiг впiзнати по голосу. Дiзнавшись, куди й для чого  його  везуть,  старий
мовчав довгенько, а потiм мовив журно:
   - Не маю що подарувати тобi на згадку, то подарую  думу  про  сокола  i
соколя.
   Торкнувся струн, уп'явся незрячим поглядом у вечорову далеч i заспiвав:

   _У недiлю барзе рано-пораненьку_
   _Налетiли соколи з чужої далекої сторони,_
   _Да сiли-упали у лiсi на преудобному деревi, на орисi,_
   _Да звили собi гнiздо шарлатнеє,_
   _Знесли яйце жемчужнеє_
   _Да, i сплодили собi дитя - _
   _Бездольнеє, безроднеє соколя._
   _Як полетiв ясен сокiл у чистеє поле_
   _Живностi доставати;_
   _Ой да живностi не достав,_
   _А соколя своє, бездольне, безродне дитя, утеряв..._

   - Ти що, заснув? - заторсав його двiрник, тримаючи в руцi лопату, немов
рушницю.
   - Нi, дядечку... Згадав село...
   - Ти звiдки?
   - Аж з України, з Київщини.
   - А я, браток, орловський...
   - Далеко тут до Неви?
   - Йди прямо. А там вiзьмеш праворуч, де буде мiст.
   - Спасибi.
   - Ходи здоров! Чий будеш?
   - Я Енгельгардтiв.
   - А-а, чув. Недавно в'їхали в дiм Щербакова...
   Брiв по розкислiй вулицi й намарно  силувався  згадати  далi  думу  про
сокола i соколя. Пригадував, що соколя забрали якiсь стрiльцi, що  завдали
в неволю аж у далекий Царгород i що туди дiстався сокiл  i  визволив  своє
дитя...
   Коли зiйшов на зграбний мiст i глянув  униз  на  лiд,  почув  зненацька
голос того, хто дав йому в дорогу цю журну думу-пiсню:

   _А сокiл налiтав, та на крила взяв,_
   _Та на високу-високу гору пiдношав:_
   _"Ей, соколя моє, бездольне, безродне!_
   _Лучче ми будем по полю лiтати_
   _Та собi живностi доставати,_
   _Анiж у тяжкiй неволi_
   _У панiв проживати._
   _Ей, то ж то у панiв єсть що пити i їсти,_
   _Та тiльки не волен свiт по свiту походити..."_

   Нева йому вiдкрилася спочатку дальнiм берегом, фортецею на тому боцi  й
шпилем, який впивався в небо посеред  неї.  Туман  порiдшав  чи  тут  його
прогнав солоний  вiтер,  що  дув  од  моря  видолинком,  покритим  льодом,
зламаним, напевно, тим же низовиком. Вода була висока i  неспокiйна,  нiби
вiдчула силу скинути важку, набридлу кригу; то тут, то там чорнiли страшнi
вимоїни чи ополонки й чомусь якраз на втоптаних людьми стежках. Здавалося,
що люди  йшли_  _по_  _кризi,  тодi  пiрнали  й  знову,  щасливо  й  легко
виринувши, продовжували свою дорогу льодом...
   Оглянувся i вгледiв ряд палацiв, якi  тяглися  шнуром  уздовж  Неви.  I
цього туманного  квiтневого  дня  вони  були  веселi,  свiтлi  й  нiби  аж
безтурботнi... Набережною повз них летiли вершники, карети,  сани...  Люди
сидiли в них гладкi, поважнi, випещенi, а дiти  -  схожi  на  херувимiв...
Були й простi, що їхали в звичайних санях або  брели,  як  вiн,  дивуючись
всьому довкола...
   З того потоку вихопив двох паничiв,  що  йшли  поволi  вздовж  парапету
набережної i розмовляли про те, якими фарбами слiд малювати рiчку,  закуту
в лiд, щоб передати фактуру й тон...
   - Пробачте, - ступив до них. -_ _Чи не могли б ви_ _менi_ _вказати,  де
Академiя?
   - Ой! - звiв крилатi брови один iз них. - Тебе Михайлом кличуть?
   - Нi, я Тарас.
   - А я уже  подумав,  що  Ломоносов  ще  раз  прийшов  творить  науку  в
Санкт-Петербург!..
   - Їх тут аж двi, - сказав серйозно другий. - Яка тебе цiкавить?
   - Ну-у, та, де вчать художникiв...
   - Ого! - сказав насмiшкуватий. - То може, це Брюллов приїхав з Рима?
   Його товариш глянув на нього гостро i показав рукою кудись за рiчку:
   - Бачиш, там, унизу, будинок з портиком?.. Нi, краще ти йди набережною,
аж поки вгледиш пам'ятник - iз мiдi вершник,  -  минеш  його  й  навпроти,
через Неву, побачиш дiм...
   - Мокрицький, ти послав би лiпше його в Сенат...
   - Побережи, Елькане, свою дотепнiсть для когось iншого, - вiдрiзав той.
   - Спасибi. Я вже знайду! - побiг Тарас по набережнiй.
   Минав палаци, нiби простi селянськi хати,  й  весь  час  позиркував  на
другий берег рiчки, бо вiн таки розгледiв великий дiм з  низьким  округлим
дахом i скромним бiлим портиком. А ще шукав очима хоча б якого-небудь туди
моста... О, знову шпиль!.. Дивись, човни будують чи кораблi!.. Це,  певно,
Адмiралтейство. Вiн чув уже про нього... Два  мiсяцi  живе  в  столицi,  а
вперше змiг побачити її дива...
   Трiщала глухо,  кришачись,  на  рiчцi  крига.  Проте  чомусь  не  пахло
весняним соком, котиками, як то було у Вiльнi або в Кирилiвцi...  Вiн  так
любив цю пору, цей благодатний, щасливий час пробудження  всього  навколо.
Скресання рiчки, теплий вiльготний вiтер завжди в душi  народжували  якiсь
новi надiї... Торiк весна йому послала Ядзю, блакитнооку, веселу  дiвчину,
що закохалася у нього враз, з одного, власне, погляду.  Вiн  теж  спочатку
кинувся у той щемливий, солодкий вир, а потiм згадав село,  Оксану...  Очi
її побачив поряд з лицем Ядвiги... А ще згадав при тому,  що  вiн  крiпак,
невольник!..
   Як затулило Адмiралтейство йому  Неву,  зробилось  страшно:  раптом  та
Академiя на тому боцi щезне, "яко щезає дим".  Чомусь  цей  дивний  вислiв
прилип до нього ще з тих часiв, як жив з дяком Богорським, у школярах...
   Зрадiв, коли побачив вершника, за ним Неву й ще  далi  -  той  будинок,
який його цiкавив. Стояв вiн зовсiм близько бiля Неви,  й  вона  була  тут
вужча, нiж там, де вiн її побачив. Проте моста нiде  не  видно,  мовби  до
того берега тим, що жили на цьому, було байдуже... Як же  туди  дiстатися?
Як подолати вiдстань, що  нинi  вже  була  мiзерна  у  порiвняннi  з  тими
свiтами-землями, якi пройшов до неї на безнадiйних своїх шляхах?..
   Спустився  вниз,  де  з  кам'яної  сходинки  якийсь  бiдаха   пiдсакою,
позв'язуваною в кiлькох мiсцях, намарне прагнув спiймать рибину в  чорнiй,
немов смола, вузькiй водi. Ступив на лiд, де чiтко виднiлась стежка  через
Неву, попробував - нiвроку ще, мiцненький. Лякали чорнi ями удалинi, та їх
не так багато. Порою лiд .здригався, мов вiд удару, рiчкою котився гул, та
Академiя була все ближче, ближче... Бачив широкi дверi, портик i три  ряди
великих, свiтлих вiкон. За ними нiби вгадувалися якiсь рухливi постатi...
   - Куди тебе чорти несуть! - схопили його за плечi червонi, мокрi  руки.
- Нева вже скресла, булькнеш в якусь промоїну i тiльки!..
   - Я на той бiк, до Академiї... - сказав Тарас, i сам тепер злякавшись.
   - Приспiчило? Нема терпцю пождати,_ _як лiд зiйде в затоку  i  наведуть
мiст на човнах?
   - Я так хотiв поглянути!..
   - Туди нема тепер дороги, хлопче. З Невою кепськi жарти. Так  що  паняй
назад i жди моста, соколику...
   Йшли далi мовчки, нiби сказали все, що треба  було  обом  сказати.  Вже
бiля берега той чоловiк пiдняв свою пiдсаку i прикипiв очима до ополонки.
   З набережної Тарас поглянув знову на Академiю,  на  широченну  й  немов
лускату рiчку, яка здригалась, пружилася, неначе люта, страшна  потвора...
Так довго йшов... Так довго!..
   ...Мистецтво прийшло саме  на  Мохову,  в  дiм  Щербакова.  Тарас  його
побачив уже тодi, коли наводився останнiй блиск - робилися  поправки  там,
де вказував пан Енгельгардт.  Художник  -  високий,  гарний,  впевнений  -
торкавсь велично пензлем десь полотна чи дерева, й вони теплiли;  наче  аж
оживали. Пан, що приїхав з дачi i  приймав  роботу,  тужився,  аби  знайти
побiльше вад у розписах, i майстер ждав терпляче тих вказiвок, проте робив
поправки так, як вважав за краще сам, i це найбiльш сподобалося Тарасовi.
   - Та-ак, кабiнет... - промовив iз присвистом пан Енгельгардт,  заходячи
поперед майстра в святая святих. - Все витримано в одному стилi?
   - Не сумнiвайтесь, витримано. Як малював, сам вiдчував себе  японцем  i
навiть чай пив, сидячи на килимку, iз порцелянових японських чашечок.
   - Так, так...  -  всмiхнувся  пан.  -  Так,  кажеш,  японський  чай,  з
японських чашечок... А подавав хто?
   - Учень, - знизав плечима майстер.
   - А я подумав - гейша... - примружив ласо очi.
   - Ну, це вже ви запрошуватимете до себе гейш.
   - Тихiше!.. Там дружина, - кивнув на дверi.
   - Вибачте.
   - I статуетки справжнi?
   - Аякже, всi до одної.
   - Дивись менi, Василю, щоб  без  обману!  Знаєш,  якi  у  мене  бувають
люди!..
   - Знаю, Павле Васильовичу, - чомусь прив'яв художник.
   - Я довiряв тобi в усьому. Ми ж як-не-як сусiди...
   Художник щось непевне гмикнув.
   - Мiй брат Андрiй i панi твоя Анна Григорiвна...
   - Прошу вас, Павле Васильовичу, - приклав  до  серця  руку  майстер,  -
дивiться далi. В мене сьогоднi можуть перехопити значний контракт.
   - Не любиш, як нагадують тобi минуле...  -  промовив  з  посмiшкою  пан
Енгельгардт. - Приємного, звичайно,  мало...  I  все  ж  даремно  ти  так,
голубчику! За добрим паном людям живеться значно  краще,  як  на  голоднiй
волi...
   - Приїхали? - шепнув Iван Ничипоренко,  легенько  стисши  лiкоть  свого
дружка Тараса.
   - Як бачиш... Хто це?
   - Маляр, або художник, Василь Ширяев.
   - Важний...
   - Гаразд! - сказав нарештi  жадане  слово  пан  Енгельгардт.  -  Зажди,
ласкав будь, Прехтеля й скажи, щоб вiн розрахувався.
   - А може б, ви...
   - Не бiйся, вiн не викручуватиметься, - всмiхнувся пан. - Хiба що  буде
прагнути щось увiрвати й собi на куш.
   - I де ви його взяли такого!
   - А що?.. Шляхтич вродзоний. З дрiбних, збiднiлих, правда...
   - Не позаздриш тим крiпакам, над ким вiн має владу.
   - До речi, ось один iз них, - кивнув Павло Васильович у бiк  Тараса.  -
Малює теж.
   - А ходить у козачках?
   - Набрид менi проханнями вiддати його в науку.
   Тарас спiймав цiкавий погляд майстра  й  перетворився  увесь  на  слух.
"Вiзьмiть, вiзьмiть!" - благав-молився подумки.
   - Вiн справдi здiбний?
   - Вчився у Вiльнi трохи...
   - Гм, гм... - вагався майстер, кусаючи нервово нижню губу.
   - Ось вiн зробив, - подав Iван малюнок, який устиг принести.
   Ширяев довго мовчки його вивчав, тодi всмiхнувся хитро:
   - Знайшли дурного... Думаєте, що як нема диплома  вiд  Академiї,  то  я
повiрю, нiби це малював лакей ваш!..
   Пан Енгельгардт засяяв вiд задоволення.
   - Не тiльки мiй козачок, голубчику, а й учень  славного  на  всю  Литву
Рустема...
   - Професора унiверситету?
   - А то ж якого!.. Може, вiзьмеш його в свою артiль?
   Ширяев змiряв поглядом принишклого й  уже  напiвживого  вiд  нетерпiння
хлопця i запитав:
   - Пiдеш до мене учнем?
   Тарас не змiг сказати й слова.  Лише  стояв  i  слухав,_  _як_  _сльози
скочуються йому по щоках.
   - Пiде, пiде! - втрутився мерщiй Iван.
   - Контракт складете з Прехтелем. Завтра я пiдпишу, - сказав уже похмуро
пан Енгельгардт Ширяеву.
   ...Вiн бiг, летiв у ту гiрку свою науку, як пташка, випущена на волю  з
клiтки. Знав, розумiв, що це лише удвiчi бiльша клiтка, що вiн, крiм пана,
матиме  ще  й  майстра-вчителя,  та  все  ж  радiв  -  бо  вчитиметься.  I
малюватиме! Не крадькома, не криючись  з  шматком  паперу  та  олiвцем,  а
вiльно, без будь-якого страху за цi свої художества попасти знов на стайню
для екзекуцiї. Ба навiть муситиме робити це найлiпше на свiтi дiло, бо  на
чотири роки вiн - учень майстра, знаного, напевно, всiй столицi! Тепер вiн
теж художник. Сам зароблятиме собi на хлiб, ще й пановi на рукавички чи ще
на щось, про що всi знають, окрiм самої панiї... Та бiс  iз  ним!  Вiднинi
вiн  не  сидiтиме,  мов  той  божок  японський,   пiд   кабiнетом   i   не
вслухатиметься у сонну тишу: раптом гукнуть  подати  люльку  чи  ще  якусь
дурничку, що взяти можна, навiть не встаючи з дивана... Тiльки було б чому
навчатися, а вiн уже не пошкодує сили, перейме все до крихти!..
   Iшов весняним мiстом, немов селом. За рiк так  вивчив  Санкт-Петербург,
що чувся тепер у ньому, нiби тут народивсь i вирiс. Жаль, що в  мiстах  не
личить iти й спiвати. А то б гукнув на весь проспект Лiтейний свою  велику
радiсть! Чомусь прийшла на пам'ять i  поривалася  на  петербурзьку  вулицю
колись почута в Києвi весела пiсня про чумака. Не мав де дiтись  з  нею  i
заспiвав. Хай подумки, хай сам для себе, але так дзвiнко i так завзято, аж
перехожi на нього зиркали.

   _Що в Києвi на риночку_
   _Та п'є чумак горiлочку._
   _Пропив воли, пропив вози,_
   _Пропив ярма, ще й занози - _
   _Все чумацькеє добро!.._

   А ось i храм Володимира... Той перший дiм на Загородньому  проспектi  -
Управа ремiсникiв. А трохи далi, за три будинки,  живе  Василь  Григорович
Ширяев... Вiднинi там, панове, житиме й  Тарас  Григорович  Шевченко!  Вiн
стане  кращим  учнем,  пiдмайстром,  майстром!..  Тiльки   було   б   чому
навчатися... Квартирнi стiни - це ще не полотно... Рустем навчив  його  не
тiльки класти мазки й штрихи, а й розумiти глибинну суть мистецтва як мови
образiв, як вираження людського духу... Ага, ось  дiм  Крестовського,  тут
десь живе Ширяев. Звичайно, вiн у бельетажi, де вiкна всi високi й свiтлi,
бiльшi ледве не вдвоє од тих, якi на iнших  поверхах.  Художнику  потрiбне
свiтло. Як фарби й пензлi... Це теж  Рустемове.  Вiд  нього  вiн  перейняв
науку свiтлотiнi...
   - Чого роззявив рота? - спитав двiрник, наблизившись. - Чи примiряєшся,
кудою легше влiзти?
   - Нi, не вгадали, дядьку, - сказав Тарас усмiхнено. - Для чого  влазити
тому, хто може ввiйти спокiйно в дверi? Художник Василь Григорович  Ширяев
живе в якiй квартирi?
   - Маляр Василь Ширяев? - перепитав чомусь двiрник.  -  Ти  ж  ким  йому
доводишся? - прискалив лiве око, мов прицiляючись.
   - Я буду учнем. Вчитимусь теж на художника.
   - А-а... - повернувся до нього спиною двiрник.
   - То де живе Ширяев?
   - Он там, - вказав мiтлою на другий поверх. -_  _Ото  його_  _балкон  i
вiкна...
   - Дякую.
   З  трудом  знайшов  потрiбнi  дверi  й,  передихнувши,   постукав   так
несмiливо, як, певно, стукають новоприбулi душi в мiцнi ворота раю.  Нiхто
йому не вiдчинив, i вiн постукав дужче. Прислухався... У глибинi  квартири
почулись кроки, кашель. Нарештi дверi рипнули i попливли у коридор.
   - Заходьте, в нас не  замкнено,  -  долинув  iз  напiвмороку  хлопчачий
голос.
   - Здрастуйте, - ступив Тарас через порiг.
   - Новий, напевно, учень? - спитав той самий голос.
   - Еге.
   - Федот Ткаченко.
   - Нi, я Тарас Шевченко.
   - То я - Федот Ткаченко! -  гукнув  хлопчина  весело  й  закашлявся.  -
Прихворiв я... - сказав невдовзi сумно. - Тому й наставили мене лакеєм.
   - А так ти хто?
   - Теж учень.
   Це не сподобалося Тарасовi. Йдучи сюди, був певен, що  з  тим  марудним
дiлом для нього все покiнчено...
   Тим часом вони ввiйшли до передпокою, де стало  добре  видно,  й  Тарас
розгледiв хлопця. Худий, високий, нiби  аж  перегнутий  бiля  плечей,  вiн
схожий був на молодого бусла. Подiбнiсть цю  пiдсилював  i  довгий  нiс  з
горбинкою. I тiльки очi були такi глибокi й такi якiсь дорослi,  що  важко
було у них дивитися.
   - Оце i всi твої пожитки? -  спитав  Федот,  теж  роздивляючись  нового
учня. - Скупенький, братику, у тебе пан.
   - Для себе вiн не скупий.
   Федот зiтхнув, немов старий.
   - Де житиму? - оглянувся Тарас довкола.
   - Покої учнiв вище, аж на горищi, - не без лукавства сказав Федот. - Ти
звик до панських, мабуть?
   - Горiли б вони вогнем!..
   - Можеш пройтись поглянути, яка колись  у  тебе  буде  хата,  -  сказав
Федот. - Як станеш майстром, викупишся, тодi й собi наймеш таку.
   - А й справдi, - пристав Тарас на пропозицiю. - Веди, показуй!
   Хлопець сховав за кашель посмiшку i вiдчинив найближчi дверi.
   - Це кабiнет. Василь Григорович  тут  спочивають,  творять  i  поучають
учнiв, як треба слухатися своїх майстрiв-учителiв...
   Тарас не мiг очей одвести вiд шафи, геть заставленої книгами.  Картини,
й тi не схвилювали так, як оця книжкова розкiш.
   - Ти що? - спитав Федот стурбовано.
   - I все те вiн читає?!
   - Як має час. Або коли не має чого робити.
   - Вiн справдi був крiпаком?
   Федот кивнув. Замислився.
   Стояли вдвох i думали, яке то щастя випало на долю майстра  їхнього,  i
душi їм поймала тяжка жура. Неволя  всiм  нелегка,  а  для  талантiв  вона
удвiчi важча.
   - Ти звiдки родом? - тихо спитав Тарас.
   - Iз Грунi, що на Полтавщинi.
   - А я з Кирилiвки, це поблизу Звенигородки.
   - Далеко ж ми зустрiлися!..
   Не вiдповiв. Згадалась знову дума про соколя, i стало жаль до болю,  що
пам'ятає з неї лише уривки...
   - Тепер пiдемо, глянеш, яка у нас вiтальня, - долинув, мов iз-за стiни,
Федотiв голос.
   - Досить... Ходiмо лiпше в своє гнiздо пiд дахом, - сказав Тарас.
   ...Увечерi за ним прибiг, засапавшись, Федот Ткаченко.
   - Слухай!.. У кабiнетi  в  пана...  Тьху!..  В  майстра,  в  майстра...
Читають вiршi вголос...
   Тарас схопився з лiжка.
   - Чиї?
   - Здається, Пушкiна. Читає Iван Кiндратович, земляк i друг Ширяєва.
   Коли вони спустилися, Тарас хотiв  шмигнути  до  кабiнету  (дверi  були
вiдчиненi), але Федот його притримав у передпокої.
   - Туди не можна. Хазяїн буде гнiватися.
   У кабiнетi сидiло троє чоловiкiв i господиня,  виряджена,  як  справжня
панi. Власне, i всi вони по одягу були пани. Василь Григорович мав  навiть
вигляд  аристократа.  Може,  у   порiвняннi   з   iншими,   що   виглядали
простакуватими, ба просто сiрими, i в модних фраках.
   - Нi, вiн чудесний, дивний! - манiрно мовила, подаючи  до  чаю  печиво,
панi Ширяєва. - Й такий незвичний - чорний i кучерявий...
   Бiлявий гiсть - мов вигорiлий на сонцi - тихенько пирснув  i  заходився
мiшати чай у чашечцi. Його рука була важка й незграбна.
   Василь Григорович спiдлоба глянув на благовiрну, що сiла поруч нього  i
поправляла сукню.
   - Ви пам'ятаєте, три роки тому  в  "Северной  пчеле"  був  надрукований
маленький вiршик Пушкiна "Портрет"? - спитав лукаво  третiй  з  чоловiкiв,
одягнений   з   претензiєю,   але   й   недбало   трохи,   як   одягаються
художники-академiсти. - Так, кажуть, вiн присвячений мадам Закревськiй...
   - Закревськiй Грунi? - перепитав Ширяев. - Що мiнiстерша?
   - Це ще не все, - всмiхнувся (певно, Iван Кiндратович!), -  "Наперсник"
теж про неї...

   _Твоих признаний, жалоб нежных_
   _Ловлю я жадно каждый крик..._

   - Це чортзна-що,  -  скривився  кремезний  гiсть.  -  Ну  переспав,  ну
спокусився дамочкою... Навiщо ж про це писати й друкувати!
   - Е, не кажiть! - пiшла на захист автора мадам Ширяєва. - Розумнi  люди
кажуть, що вся поезiя вiд цього йде...
   - Подай-но краще рому, - сказав Василь Григорович. - Коня кують...
   - Був мужиком i ним лишився! - кинула йому сердито жiнка. Проте пiшла й
принесла пляшку.
   -  "Гаврилиаду"  теж,  кажуть,  Пушкiн  написав...  -  бридливо   мовив
гiсть-пуританин.
   - Ми з Василем Григоровичем... - хотiла щось повiдати панi Ширяєва,  та
чоловiк її спинив, звернувшись до земляка: - Iване, ти прочитав  би  краще
нам iз "Полтави"! Те, пам'ятаєш, мiсце, де гетьман ходить садом...
   Iван Кiндратович пiдвiвся,  взяв  iз  шафи  тоненьку  книжку,  послинив
палець, перегорнув.
   - Я теж люблю, в захопленнi вiд цих рядкiв, - сказав, сяйнувши зором. -
Яка краса, гармонiя!..

   _Тиха украинская ночь._
   _Прозрачно небо._
   _Звезды блещут._
   _Своей дремоты превозмочь_
   _Не хочет воздух_
   _Чуть трепещут_
   _Сребристых тополей листы._
   _Но мрачны странные мечты_
   _В душе Мазепы: звезды ночи,_
   _Как обвинительные очи,_
   _За ним насмешливо глядят._
   _И тополи, стеснившись в ряд,_
   _Качая тихо головою,_
   _Как судьи, шепчут меж собою,_
   _И летней, теплой ночи тьма_
   _Душна, как черная тюрьма..._

   Тарас заплющив  очi,  вслухаючись  у  дивну  музику  рядкiв  поеми  про
батькiвщину, й поволi голос перетворився у жеботiння  в  яру  струмка,  що
витiкав iз джерела... Над ним постали верби - русалками, що  чешуть  коси,
вдивляючись у дзеркало нiчного ставу... Вздовж берега пiшли рядком  тополi
- мов парубки на iнший куток села... А в небi сяяв круглим млиновим  колом
мiсяць i мерехтiли зорi - як спiлi вишнi... Тихо зiтхає вiл, натомлений за
день в ярмi... Десь цiвкає спросоння пташка... Садком  проходить  вiтер  -
падає в траву достигле яблуко... По стежцi ледве чутно скрадається  кудись
їжак... Далеко, десь у степу, iрже заклично й сумно козацький  кiнь  -  не
вiрить, що спить його господар холодним сном... Дзвiнкий дiвочий  голос  з
якимось свiтлим сумом виводить нитку пiснi:

   Ой на горi огонь горить,
   А в долинi козак лежить...

   - Пушкiн, панове, генiй! - ввiрвався в те видiння_ _Iван_ _Кiндратович.
   - Генiй i патрiот, - сказав невдовзi твердо  кремезний  гiсть,  -  Коли
французькi балакуни хотiли пiдтримать  бунт  полякiв,  вiн  дав  їм  гарну
вiдсiч...
   Тарас згадав, як вирувало Вiльно, як люди прагли визволення  i  вiрили,
що час настав, що осiнь та для  Польщi  стане  весною  волi...  Ядзя  йому
розказувала...
   - Це  теж,  мiж  iншим,  Пушкiн,  -  сказав  Iван  Кiндратович,  пiднiс
натхненно голову i нiби викарбував на повнiй тишi кабiнету:

   _Во глубине сибирских руд_
   _Храните гордое терпенье,_
   _Не пропадет ваш скорбный труд_
   _И дум высокое стремленье._
   _Несчастью верная сестра,_
   _Надежда в мрачном подземелье_
   _Разбудит бодрость и веселье,_
   _Придет желанная пора:_
   _Любовь и дружество до вас_
   _Дойдут сквозь мрачные затворы,_
   _Как в ваши каторжные норы_
   _Доходит мой свободный глас._
   _Оковы тяжкие падут,_
   _Темницы рухнут - и свобода_
   _Вас примет радостно у входа,_
   _И братья меч вам отдадут._

   - То й що? - стенув плечима кремезний гiсть.
   - Виходить, рiзнi Пушкiни...
   - Пушкiн один i той же, теми й проблеми рiзнi. Та - во ганьбу  державi,
а ця - во славу...
   - Дзусь звiдси! - гаркнув Василь Григорович, помiтивши у дверях учнiв.-
Понаставляли вуха...
   ...Тиждень удвох з Федотом терли та м'яли фарби. Врештi гукнули  їх  до
майстра й дали роботу iншу: пофарбувати паркан особняка на Мойцi.
   - Поглянув би старий Рустем!.. - зiтхнув Тарас, коли  вони  взялись  до
дiла.
   - Хто це?
   - Професор Вiленського унiверситету, який менi давав уроки.
   - Ого! I довго ти у нього вчився?
   -  Мало...  Як  збунтувалось  Вiльно,  мiй  пан  покинув   службу   при
губернаторовi й утiк сюди.
   - Там страшно було?
   - Нiтрохи. Навiть весело!.. Так нiби лiд трiщить на рiчцi,  колеться  й
рушає, зносячи усяке смiття...
   - Розбили їх?
   - Розбили...
   Довгенько квецяли щiтками мовчки. Потiм Федот оглянувся,  чи  хтось  не
ходить близько, й промовив пошепки:
   - Той вiрш, який читав недавно Iван Кiндратович, - про декабристiв,  що
пiднялися проти царя Миколи тут, на Сенатськiй площi...
   - Давно?
   - Сiм рокiв тому. П'ятьох iз них повiсили, а iнших -_ _всiх_ _у  Сибiр,
на каторгу... Тс-с! Хтось iде...
   Фарбуючи  чавунне  пруття  огорожi,  Тарас  нiяк  не_  _мiг_  _збагнути
причину, яка спонукує царiв, панiв боротися з людьми, що прагнуть кращого,
й не так для себе, як для свого народу...
   - Може, хоч на стовпах намалювати якiсь пейзажi або портрети... - мовив
Федот, шуруючи угору-вниз, угору-вниз великою, важкою щiткою. -  Я  другий
рiк навчаюсь цiй мудрагелiї i не  просунувсь  далi  нi  на  йоту...  Бiсiв
"парканний" клас!
   - Вже другий рiк? - перепитав, здивований i водночас  уражений.  -  Таж
майстер наш, як мовиться, також "iз грязi..."
   - Схоже, що вiн помщається за все погане, чого зазнав, як був таким, як
нинi ми з тобою, - глибокомудро сказав Федот.
   - Це ж пiдло!
   - А я хiба кажу, що нi? - всмiхнувся журно хлопець. Приплющив лiве око,
змахнув-торкнувся пензлем до сiрої площини каменю - i вже на нiй, схиливши
лукаво голову, з'явився песик. Поряд, мов вирiс, пан...
   Тарас ступив до нефарбованого стовпа й так само вправно намалював  козу
та дiвчинку.
   Федот оббiг його i спритно накреслив голову коня в гнуздечцi...
   - Попсуєте паркан, то матимете,  -  промовив  пан,  що  зупинився  бiля
Тарасової "картини". - Це чортзна-що!..
   Злякавшись, хлопцi кинулися мерщiй замазувати свої творiння.
   Пан зачекав, так нiби жив у цьому  домi,  й  пiшов,  насвистуючи  якусь
легку мелодiйку.
   Надвечiр, як закiнчилась фарба, Тарас  вiддав  Федотовi  своє  вiдро  i
щiтку, а сам побрiв по мiсту.
   - Ти ж не  загулюйся!  -  гукнув  йому  товариш.  -  Бува,  що  майстер
перевiряє!
   - Прийду, коли стемнiє!
   - Так нинi ж бiлi ночi!..
   Тарас розвiв руками: мовляв, у тiм немає його вини, що в Петербурзi все
день та день.
   Як завжди, вийшов найперш на набережну Неви. Цей вiльний простiр  серед
тiсного мiста його приваблював, бо чимось подiбний був до степу.  Можливо,
обширом i свiжим вiтром, що гнав рiкою хвилi... Вiтер гойдає тирсу, котить
по нiй вали за обрiй... А може, тим, що тут так само легко дихалося, як  i
в степу...

   _В чистiм полi тирса шумить,_
   _Катран зеленiє,_
   _В чистiм, полi своя воля,_
   _Що й серце нiмiє..._

   Пiд теплим синiм  небом  аж  на  верху  могили  сидить  кобзар...  Весь
бiлий... I тiльки кобза чорна, немов труна...
   Прогнав далеке  марево,  оглянув  рiчку,  виповнену  вiтрильниками,  що
причаїлися на якорях i тихо ждали ночi, коли розводять  наплавний  мiст  й
дають їм вiльно вийти в  широке  море...  Море...  Ось  що  йому  найбiльш
нагадує безкраїй степ!.. I щогли - немов тополi...
   Пiшов неквапно набережною. Праворуч  хлюпала  в  камiнний  берег  стара
Нева. Лiворуч - бiло-синьо пишалися стрiмкi палаци. Мiж ними й  ним  текли
потоки екiпажiв, карет, барвистих вершникiв та  пiшоходiв,  i  той  живий,
розкiшний плин обходив його, мов явора,  що  хтозна-як  посiявся  i  вирiс
тут...  Нi,  вiн  собi  здавався  не  явором,  а  молоденьким  дубом,   що
вкоренився... Де там! Дубком, якого  вирвали  з  його  землi  й  гвалтовно
пересадили на це камiння!..

   _Я ж думала, що дуб зелененький,_
   _А то стояв козак молоденький..._

   Де взявся тут Оксанин голос? У шарварок мiської вулицi долинув  вiн  -з
Кирилiвки чи, може, з серця?
   - Ти вмiєш плести вiнки?
   - Я так давно не плiв їх...
   - Бiдненький мiй...
   - Не треба мене жалiти, бо плакатиму...
   - Ти вже великий, плакати тобi не личить.
   - Плачу за Україною... I за кущем калини, що на вгородi...
   - Посторонись!!
   Вiйнуло вiтром, тупотом. Замало не зачепивши, промчав розкiшний  виїзд.
За ним, немов за вихром, лишилась смуга пустки, яка  поволi  зменшувалася,
точнiше сказать, залюднювалася.
   Сенатська площа стрiла його вечiрнiм сутiнком.  Призахiдне  червонувате
сонце ледь  дiставало  вершника,  й  над  ним  свiтився  мiдний,  багровий
вiдблиск - нiби сочилась кров... Чого вони, тi декабристи, повстали тут?..
За що вони повстали? I хто вони?..
   Пройшов довкiл, оглянув коня та вершника i прочитав слова, накованi  на
постаментi: "Петру Первому Екатерина Вторая Лета 1782"... Це той Петро, що
вимостив кiстьми людськими цi болота, а Катерина - iмператриця, що завдала
в крiпаччину всю Україну... Коли б не це,  вiн  був  би  вiльний!..  Козак
Тарас Шевченко!..
   Пiшов на мiст через Неву. Човни ледь-ледь погойдувало, i  мiст  зiтхав,
порипував, мов був живий. По  ньому  теж  лилися  навстрiч  потоки  карет,
людей. Вода внизу була густа, аж чорна...
   Оглянувся i вгледiв вершника, що мчав за ним, пiднiсши праву руку,  так
мов велiв йому вернутись чи зупинитися!..  По  скелi  лунко  гупали  важкi
копита...
   Здолавши страх, що пiдмивав його побiгти хитким мостом,  Тарас  постояв
трохи, вслухаючись у дзюркотiння води межи човнами, й поволi  рушив  далi.
Не озирався, правда. Натомiсть пильним поглядом вивчав ряди  вiтрильникiв,
якi чекали ночi. Вишукував  мiж  них  подiбнi  до  запорозьких  чайок,  чи
байдакiв, що борознили бурхливе Чорне море. Дивно, їх у  життi  не  бачив,
тих байдакiв, а от шукав мiж цих заморських суден i не знаходив...

   Ой на Чорному морi,
   _На бiлому каменi,_
   _Ой там сидить ясен сокiл-бiлозiрець,_
   _Низенько голову склонив_
   _Та жалiбно квилить-проквиляє..._

   Як тiльки вийшов на твердь Васильєвського  острова,  узяв  лiворуч,  до
Академiї. Пiдходив тихо, сторожко,  благоговiйно  якось,  немов  цей  храм
мистецтва мiг побачити його  й  прогнати.  Дивився  трепетно  на  скромний
портик, на де-не-де освiтленi великi вiкна...  Не  смiв  зайти  до  храму.
Вдивлявся тiльки пильно в тих, хто виходив звiдти... Вони собi смiялися  i
розмовляли, жестикулюючи, прощались, тисли руки, а потiм ще й гукали  один
до одного про казна-що!..
   Пройшов ще далi, вибрав бiльш-менш безлюдне мiсце  й  присiв  на  сiрий
камiнь, що мав лягти в нову гранiтну пристань. Поки там  майстер  кинеться
його розшукувати, вiн зможе тут пораювать на волi, вiдчути  себе  творцем,
художником...
   Заходила червнева бiла нiч. Сонце уже лягло, занурилося в холоднi хвилi
моря, а навкруги було так само видно, як i при  ньому.  Правда,  не  стало
тiней i перспектива зменшилася  наполовину...  Нишкли  межи  колон,  немов
когось злякалися, двi бiлi статуї, що прикрашають портик... Одне за  одним
гасли близькi й такi далекi академiчнi високi вiкна... Холод скрадавсь  од
моря набережною... Густий пiвнiчний холод...
   Вiдчув, що змерз, що тягне з вiкна за гратами нiчна квiтнева вiльгiсть.
Намацав на бильцi лiжка ковдру й укрився нею. Може, отак, укрившись, засне
скорiше... Котра ж тепер  година?..  Ат,  все  одно!  Його  години  лiчить
жандармський корпус, породження страху володарiв  перед  своїм  народом...
О!.. Знову десь озвався пiвень. Другий його пiдтримав... Якi ж  це  вже?..
Не третi. Мабуть, першi... Там, на горищi,  мiсяць  свiтив  якраз  у  мале
вiконечко i тiнь од рами падала теж на стiну й пiдлогу, як тут од  грат...
Щоправда, та тiнь йому здавалася хрестом... Вiдтодi, як  залишився  в  тiй
комiрчинi сам, без Федота...
   ...Вiн тiльки вiдав та, може, бог, що дiялося в його душi, як друг його
й товариш по комiрчинi Федот Ткаченко одержав вiльну!.. Та ще й не сам,  з
братами, що теж були художниками... Нi,  вiн  страждав  не  вiд  надмiрних
заздрощiв, не через те, що гiрко йому було дивитися на радiсть друга. Щиро
радiв за нього, плакав разом iз ним, обнявшись... Коли ж лишився  в  оселi
сам, весь жах його становища найшов на нього, нiби буремна нiч. Раб,  раб,
раб, раб!.. Йому  минуло  двадцять,  а  вiн  не  те  що  волi  -  й  надiї
визволитися, хоча б колись, не має!.. Сидiв у темрявi, як у журбi, й журба
його була неначе темрява. Мiсяць, що  зазирав  iзвечора  в  його  вiконце,
пiшов собi по небу далi, й тепер нiчого не осявало сумну оселю...  Мiг  би
добуть вогню i запалити свiчку, але не мав: господар не дозволяв  свiтити,
щоб не було пожежi. Та й, правду  кажучи,  йому  в  пiтьмi  сьогоднi  було
немовби легше. Спостерiгати себе в бiдi, в  розпуцi  -  це  нiби  грати  в
театрi роль... Театр, живопис, музика, лiтература - все, все для iнших,  а
не для нього!.. Чим же вiн завинив перед тобою, господи, що  душу  дав,  а
волю лишив у скриньцi панськiй, за сiмома печатями?!
   Лiг на своє  убоге  учнiвське  лiжко,  пiрнув  лицем  у  злежану  масну
подушку, проте думки вiд  того  не  вгомонилися,  не  задрiмали,  стомленi
недавнiм шалом. Стали хiба ще важчi, нiби замерзле груддя. Вергав одну  за
одною, а їх усе не меншало, вони лише перемiщались, змiшувалися... Та й що
вiн мiг удiяти в своїй тяжкiй недолi, чим сам собi  допомогти?  Просити  в
пана волi, так вiн не дасть, для нього талант, мистецтво  -  тiльки  пустi
слова...  Щоправда,  коли  зробив  його  портрет  (сидiв,   сердешний,   i
позував!), вiн зрозумiв, що  з  нього  можна  мати  для  себе  зиск:  став
вимагати, щоб малював його утриманок, яких було...  Ат,  що  лiчити  чужих
коханок!.. Може, пiти i - з мосту  в  воду?..  Без  боротьби,  без  спроби
використати усе, що можна в його становищi, для долi й волi?..
   Перевернувся, лiг горiлиць. Довкола  стояла  така  пiтьма,  що  очi  не
розрiзняли нiчого в нiй... Йому на мить здалося, що вiн уже в могилi. I не
злякавсь нiтрохи. Навiть вiдчув якусь полегкiсть...
   Схопився, сiв. Не штука пiти з життя... Звичайно, йому знайдеться мiсце
в раю, бо тут страждає тяжко... Чому ж тодi,  аби  попасти  в  тi  райськi
кущi, нiхто з людей багатих не прагне  вистраждатись  на  цiй  землi?..  А
раптом вони щось вiдають таке,  чого  не  кажуть  бiдним?..  Можливо,  бог
шепнув їм, що рай на цьому свiтi i пекло - тут!.. Он майстер не ходить сам
до церкви i їх не  дуже  силує...  Щось  тут  не  так...  Олжа  злилася  з
правдою... Де правда, де?! Яка ж у тому правда, що Енгельгардт  живе  собi
по-райському, а вiн, Тарас, i тисячi таких, як вiн, iснують лише для того,
щоб слугувати пановi, трудитися на нього в потi, оберiгати  його  добра  й
умножувати щоденно їх?.. Де тут високий, небеський смисл?.. Сама неправда,
вигадка  на  власне  благо  панства!..  Чим  Енгельгардт,   скажiмо,   так
прислужився боговi, що той зробив його володарем  крiпацьких  душ,  i  чим
вони, нещаснi, так завинили тяжко,  що  бог  вiддав  їх  пановi  на  вiчнi
муки?.. Пiдло й несправедливо!.. I це  всеблагий  батько,  творець  всього
живого й сущого!..
   Ширяєв, не дочекавшись учня, пiднявся до нього сам.
   - Чого це ти вилежуєшся? - гукнув з порога.- Сонце уже ген де, а  ти...
Вставай негайно - i до роботи!
   Не вiдповiв. Лежав увесь схололий, мов кам'яний.
   Ширяев тихо гмикнув i пiдiйшов. Торкнув плече рукою,  в  якiй  уже  був
острах, i попросив, зрадiвши, видно, що все гаразд:
   - Ну ж уставай... Вже всi давно поснiдали й до працi  стали...  Хлопче,
не випробовуй мого терпiння! - зiрвався знову на звичний тон. - Гадаєш, як
похвалив твою роботу, то можна вже й комизувати? Таких, як ти,  у  мене!..
Ти ж сам просив узяти тебе в науку?
   - Вважаєте, що  це  наука?  Що  терти  фарби  та  фарбувать  паркани  -
мистецтво, краща школа для живописця?
   - Робитимеш, що я звелю, - сказав суворо майстер.  -  Моя  артiль,  мiж
iншим, не Академiя... Чи ти бажаєш знову пiти  до  пана  у  козачки?  Або,
або!..
   - Є третє... з мосту в рiчку...
   - Це, брат, пусте, - озвався тихо майстер.
   - А вiчно носить ярмо крiпацьке - велика мудрiсть?!
   - Я ж визволився. Ткаченко теж, - присiв Ширяев на лiжко,  яке  недавно
займав Федот. - Бач, випурхнув, - оглянув ковдру, наче  хотiв  знайти  там
тiнь Федотову. - Тепер, я чув, готується до Академiї...
   - Менi вже двадцять рокiв, а що я вмiю, знаю?
   - Малюй, учись...
   - Де ? Як?.. Ви он книжки ховаєте, так нiби я, читаючи, їх погризу!
   - Скажу, аби давали тобi книжки... Надумав таке дурне -  топитися!..  -
пробурмотiв. - Ти ж не якась панянка...
   - Людина я, художник!! Вже краще б я не мав нiяких здiбностей!
   - Ти, мабуть, правду мовиш,  -  сказав  Ширяев  тихо.  -  Простiй  душi
спокiйнiше... I все ж талант - вiд бога...
   - А мо', вiд чорта? Може, вiн iскру ту пiдкинув, щоб ми  зазнали  пекла
ще на землi?
   - Не знаю, - зiтхнув  Ширяев.  -  Може...  Ти  вже  вставай,  вмивайся,
снiдай... Робота, вона не любить ждати! А в вiльний час - малюй  побiльше.
Потiм знайдем тобi дорогу до Товариства заохочення художникiв. Я теж  його
не оминув, Тарасе...
   Майстер рiшуче встав i вийшов.
   Тарас також схопився. Щоб не забув Ширяев, що обiцяв, побiг слiдом.
   - А можна зараз взяти одну з книжок, що на комодi?
   -  Еллiнами  тобi  займатись  рано,  -  зiтхнув  Ширяев,  певно,  тепер
жалкуючи. - Та вже бери...
   - Спасибi! - гукнув Тарас й побiг униз по сходах.
   ...Мабуть,  щоб  заспокоїти  (чи  налякати!),  за  кiлька  днiв  Ширяев
покликав учня i показав йому  свої  роботи  й  теми,  якi  виконувалися  в
Академiї лиш кiлька рокiв тому. Були  це  "Смерть  Лукрецiї",  та  "Смерть
Вiргiнiї", та "Смерть Сократа", та "Смерть Олега, князя древлянського"...
   Слов'яни, греки, римляни!.. Потрiбно стiльки знати!.. А вiн, сердешний,
вчився лише в дячка... В Рустема, правда,  вчився!..  Читати  вмiє?  Вмiє.
Iншi про те все знають не з досвiду, а теж з книжок...
   Накинувся на книгозбiрню майстра й за кiлька  мiсяцiв  вiдчув,  що  Рим
йому вiдомий бiльше, нiж Петербург. В останньому тепер  вiн  бачив  безлiч
ознак старого Рима. Колони, портики, особняки,  ансамблi  цiлi...  Власне,
тут  теж  раби  й  патрицiї,  безправ'я  люду  бiдного  й  безмежне  право
панства... Неволя - скрiзь неволя. Та й можнi, що на Тiбрi, що на Невi,  -
однаковi... Лукрецiя ж - звичайна покритка, збезчещена жорстоким  паном...
Скiльки таких дiвчат у Петербурзi, по селах, там, на Українi!..
   Тепер йому давали свiчi, й  щовечора  робив  ескiзи  й  шукав  найлiпше
композицiйне вирiшення малюнка про смерть Лукрецiї...
   Була якраз недiля, й одразу пiсля снiдання  Тарас  засiв  за  цю  тяжку
роботу. Тяжку, бо все осилити мав самотужки, при тому ще й  вгадати  смаки
всiх чи принаймнi бiльшостi поважних членiв комiтету Товариства заохочення
художникiв. Пiдтримка їхня була для нього нинi єдиним шансом вийти на шлях
мистецтва й волi.
   Не мав нi фарб, нi пензлiв i через  те  робив  малюнок  тушшю...  Сюжет
простий: Лукрецiя, дочка сенатора, згвалтована вельможним царським  сином,
заколює себе ножем. Все дiло в тому, як розмiстити  постатi,  яку  сюжетну
ролю надати кожнiй. Не забути й одягу.  Бо  драпiровка,  як  i  виразнiсть
тiла, в пошанi в класах Академiї i  в  Товариствi.  Вiн  чув  про  це  вiд
Зайцева (Iван Кiндратович) та й вiд самого майстра. А ще - малюнок повинен
мати єдиний центр, довкiл якого, мов вулицi довкола площi, збереться все й
триматиметься...  Напевно,  центром  треба  зробити  постать  дiвчини,  що
завдала собi смертельної рани... Просто, й так роблять всi... Всi - це  не
кращий доказ... Кожен художник має душу i власнi очi,  кожен  щось  прагне
висловити своїм малюнком... Сюжет - це тiльки привiд  до  самовираження...
Суть не в самiй  Лукрецiї,  точнiше,  не  тiльки  в  нiй...  Наруга  гiрша
смертi... Смерть як очищення... А засiб - нiж... Нiж  має  бути  в  центрi
всього малюнка! Пiднятий високо нiж, який хтось, - може, батько, - за мить
до цього вихопив iз неживого серця...  Нiж  як  трагiчний  символ  свободи
вибору мiж злом неслави й смертю!.. Правда,  по  селах  покритки  вдаються
часто до  ополонки...  Зимовий  став  -  теж  символ...  Скiльки  їх,  тих
сiльських Лукрецiй, iде пiд лiд!.. А скiльки їх марнують своє життя  попiд
тинами, жебраючи й покутуючи невольний грiх свiй... Iншi, яких  батьки  не
вигнали й не довела до вiдчаю  сiльська  мораль,  годують  своїх  дiтей  в
самотностi... Його сестра у третьому недавно стала покриткою вiд  офiцера.
Яка ж була струнка, вродлива дiвчина!.. Катруся... Вiн,  бувало,  дивитись
мiг годинами на ту красу... Писав йому Микита-брат у Вiльно,  що  Катерину
Гриневу перед рiздвом накрили... Це нинi їй вже двадцять п'ять, а  донечцi
її - чотири... Була б утiха матерi...  А  так!..  Всю  нiч  тодi  не  змiг
заснути. I не стрiчався вiдтодi з Ядзею, бо чим могли скiнчитися  тi  милi
зустрiчi!.. Вiн-бо крiпак... До смертi - раб!.. Не мiг же  вiн  у  рабство
заманювати коханням вiльну дiвчину!.. Колись, як ще жив у Кирилiвцi,  йому
завжди здавалося, що  то  про  доньку  Гриневу  та  про  Романа  Жорнового
спiвають хлопцi пiсню:

   Ой у полi криниченька;
   В нiй холодна водиченька,
   Ой там Роман воли пасе;
   Катерина воду несе...

   Вiн справдi якось бачив їх бiля криницi... Господи, яка була то пара!..
Якщо йому на долю випаде десь пiдучитися, вiн намалює таку  картину...  Не
намалює, бо сльози застуватимуть йому  її...  Знiвечено  той  диво-цвiт!..
Катрусю звабив пан-офiцер, Романа геть скалiчили на панськiй стайнi...
   Сидiв над чистим аркушем, i щось таке творилося в його душi, чого i сам
не мiг збагнути. Рим, i Лукрецiя, i царський син-спокусник, i Петербург  з
будинком, де жив Ширяєв з учнями, розтали нiби, зникли у  мревi-далечi,  а
замiсть них до комiрчини, в якiй сидiв, до серця, що лунко билося  в  його
тривожних грудях, вривались вихром видива минулих днiв, пейзажi його  села
i люди, що з ними вирiс i до яких  його  тягла  невидима,  проте  незборна
сила. Йому хотiлось плакати,  смiятись  з  жартiв,  чутих  на  колодках  в
Кирилiвцi, бiля толоки, спiвать пiсень, якi ввiйшли у  плоть  i  кров,  як
входять у нас свiдомiсть i мова матерi, виспiвувати свою журбу за  рiдним,
далеким  краєм.  Серце  його  виповнювалося  п'янким   бажанням   зменшити
багатоверсту прiрву, що пролягала тепер мiж ним та  рiдними  йому  людьми,
мiж цим брудним горищем i повним вiтру степом, де хоч немає  волi,  так  є
веселi спомини, казки й пiснi про волю. I є, нехай химерна, прибита горем,
злиднями й слабка, мов iскра в попелi,  та  все  ж  жива  надiя!..  Сидiв,
вслухався з подивом у власну душу, нiби чиюсь чужу, не знану досi, й  тихо
поймався  страхом.  Потiм  зринала  радiсть:  вловлював  у   тiй   терпкiй
незнаємостi врочисте щось, хвилююче,  ледь  не  святе...  Не  мiг  сказати
певно, що то було, - якесь лиш дивне  марево,  передчуття  чогось  нового,
вiщого...
   Отямився, коли побачив аркуш, перо в руцi й маленький шкалик  з  тушшю.
Лукрецiя! Його зоря надiї, єдиний шлях до волi та Академiї!..
   У центрi має стати той чоловiк з ножем, пiднесеним  як  символ  волi...
Праворуч, трохи ближче, вже нежива Лукрецiя, напiвлежить у крiслi.  Довкiл
рабинi, мабуть, її коханий - римлянин з мечем при боцi... Далi -  до  краю
вражений якийсь патрицiй. Може, нехай ця постать буде батьком?.. Прибiг на
крик... Лiворуч, трохи збоку, щоб видiлити  ножа  в  руцi,  ще  розмiстити
двох. Щоб замикали групу композицiйне... Так вчив Рустем...
   Намiтив, ледь-ледь, фiгури та iнтер'єр, поставив  аркуш  бiля  стiни  i
вiдiйшов, щоб глянути на нього здалеку... Нiчого. Може бути...  Задрапiрує
весь заднiй план, поставить лiжко, чи то пак ложе... Праворуч -  грубку  з
вазою а ля декор, як каже їхнiй майстер, розтягуючи  безбожно  "о".  Щораз
немовби хоче почати пiсню. I пiдмайстри та учнi не пропускають таких нагод
- затягують котрусь  на  "ой".  Ширяєв  злиться,  пирхає.  А  раз  притих,
заслухався, коли Тарас почав свою улюблену - про зiроньку,  що  заховалася
за чорну хмару... Дивно... Чому в душi у нього весь час лунає пiсня?... Чи
тiльки щось подiбне - без слiв, сама мелодiя... Або  слова  без  музики...
Якi десь чув... Буває, хтозна-якi, що раптом  зринають  з  серця...  Дивнi
якiсь слова: на пiсню схожi нiби, проте й не з пiснi; вiршi,  проте  й  не
схожi зовсiм на тi, що чув вiд когось або читав...
   Геть, геть химери! Треба робити дiло. Аркуш  стоїть,  давно  полишений,
осиротiлий... Старий Рустем сказав би, що спершу треба оволодiти рисунком.
"Шiсть рокiв рисуй, шiсть мiсяцiв малюй  i  будеш  майстром..."  Оволодiти
можна, от тiльки де?.. Коли б йому потрапити до Академiї!.. Вiн там учився
б i денно, й нiчно!..
   Зiтхнув, узяв свiй начерк i сiв до столу. За  лiто  мусить  пiдготувати
кiлька таких робiт, подать на розгляд до Товариства.
   Почав чомусь iз постатi, яка з  ножем...  Згадався  дiд,  його  вечiрнi
розповiдi про Колiївщину, i комiрчина нараз розсунулася до  безконечностi.
Перед очима постав старезний дубовий лiс, по ньому скрiзь  гайдамаки...  Й
вози з ножами, шаблями... Спiвають пiвнi, батюшка врочисто кропить  зброю,
благословляючи на бiй за волю...
   Поклав перо, схопив у руки голову i довго  отак  сидiв  на  роздорiжжi,
слухаючи то крики римлян,  вражених  безумним  вчинком  дiвчини,  то  глас
старого батюшки, що надихав ватагу Залiзняка...
   ...Як мовиться, немає злого, щоб на добро не вийшло. У Товариствi  йому
сказали: "Поки що нема пiдстав. Надалi матимемо  вас  на  увазi.  Працюйте
бiльше..." Хотiв спитати, коли i де, та не посмiв. А навеснi  знайшов  сам
вихiд. Його фiгурним класом став Лiтнiй сад, де  на  алеях  бiлiли  статуї
старих богiв. I тут невдовзi сталася знаменна зустрiч, що повернула  круто
його крiпацьку долю.
   Липень почався дощами, грозами. Третього  дня  Тарас  прокинувсь  рано,
немов вiдчув, що буде сьогоднi тихо й  сонячно,  накинув  тиковий  брудний
халат, схопив вiдро iз фарбою й великий стертий пензель. Оглянувся, чи  не
забув чогось узяти, й побiг униз.
   Ще тiльки ледь займався рожевим  схiд.  Санкт-Петербург  велично  спав,
натомлений гульнею, працею... Позавчорашнє свято в Петергофi  його  самого
стомило так, що вчора ледь прочумався. Не мiг же вiн признатися, що був на
гульбищi замiсть роботи, й тому старався,  трудячись  за  двох  чи  трьох.
Робота була проста, дешева. Не те, що вiн виконував ранiш на набережнiй  в
Сенатi, де працювала артiль Ширяева три роки тому...
   Пiсля дощу так легко, гарно дихалося. Схололi за  нiч  вулицi  були  ще
чистi, вмитi, якiсь рахманнi... Чимось вони нагадували  йому  село...  Та,
власне, i в Лiтнiй сад вiн ходить ранками, аби вiдчути красу природи, душу
дерев, трави... I малювати! Це основне... У Лiтньому вiн забуває iнодi, що
в Петербурзi, в мiстi... Заплющить очi й нiби сидить у парку в  Будищах...
Щоправда, там, у Будищах або  Кирилiвпi,  все  пахло  дужче,  бiльше  було
пташок... А як гули джмелi та бджоли!..
   Бiля Фонтанки стрiвся iз першим променем. Власне,  побачив  вiдблиск  у
верхнiх вiкнах замку, що височiв по той бiк рiчки, навпроти входу  в  сад.
Вода ледь-ледь туманилася, i мiст, яким iшов, здавалося, плив у повiтрi...
Нiби казковий килим чи корабель...
   У Лiтньому було ще сiро й вогко. Тут ще стояла бiла коротка нiч...
   На озерi дрiмали бiлi лебедi...
   Сьогоднi вiн мав змалювати статую, яка зображувала Сатурна,  що  поїдає
свою дитину.
   Заглибившись у Лiтнiй сад до перехрестя алей великої_ _та_ _поперечної,
оглянув  кiлька  богiв  Еллади  й  Риму  i  зупинився  перед   Сатурном...
Освiтлення було слабке, всi лiнiї - якiсь  розмитi...  Та  що  мав  дiяти?
Вдень тут людей!..
   Сiв на вiдро (для цього сам зробив мiцну i щiльну кришку), дiстав папiр
та олiвець. Примружив очi й швидко, одним рiшучим рухом  накреслив  контур
плеча й руки, якою бог пiдтримував маленьку  нiжку...  Дивно:  вiн  поїдав
своїх дiтей, а люди його  за  те  шанують...  Чи  шанували...  Сатурн  був
начебто колись царем Iталiї, при ньому всi жили щасливо  й  вiльно...  При
пожирателi своїх дiтей?.. Он Iрод  побив  дiтей  у  Вiфлiємi,  аби  знайти
Iсуса, й за те його осуджують... Цар Олександр звелiв  убити  царя  Павла,
свого татуся рiдного, й нiхто йому не докоряє!.. А Катерина послала вбивць
до чоловiка й зробила їх коханцями... Це не боги, земнi царi... А  кажуть,
богом данi!.. Все ж не боги... А як же римляни могли вклонятись боговi, що
їв своє потомство? На честь Сатурна зводили величнi храми. А  перед  Новим
роком три днi весь Рим гуляв на сатурналiях, i в  день  останнiй,  третiй,
раби вважались вiльними... Вiльний лиш день на рiк!.. Цiкаво, як  то  себе
вiдчути вiльним?.. Це зла, нелюдська вигадка - лиш день на  рiк!..  Неволя
не має свят чи вихiдних, це як безмежна, суцiльна нiч!..
   Почулись нагло кроки, й Тарас сховав папiр за пазуху.  Оглянувся  -  до
нього йшов невисокий худий панок.
   - Ти що  тут  робиш,  хлопче?  -  спитав  вiн  раптом,  нiби  десь  пiд
Вiльшаною.
   Тарас знiтився:
   - Я тут нiчого... Я не роблю... Йшов на роботу_ _мимо й зайшов  сюди...
Помалювати...
   - Справдi? - всмiхнувся пан. - Дай глянути.
   Тарас дiстав з-за пазухи папiр з малюнком.
   - Добре... їй-богу, добре! - сказав,  немов  зрадiвши,  коли  розглянув
начерк. - Ти часто тут малюєш?
   - Та... щонедiлi... - знiтився. - А як працюємо неподалiк, то забiжу  i
в будень...
   - Ти вчишся десь на маляра?
   - Й на живописця,- сказав Тарас поспiшно.- Вчусь у Ширяєва...
   - Я знаю його, земляче! Ти звiдкiля?
   - З Кирилiвки.
   - З тiєї, що бiля Вiльшани?
   - Ви знаєте моє село?
   - Земляче, я iз Богуслава! I вчуся тут в Академiї.
   - На живописця?
   - Еге. Мене Iваном кличуть. Iван Сошенко. А ти ж хто будеш?
   - Тарас... Ой! Я вже мушу бiгти! - зиркнув на сонце, що ледь  пробилось
променем крiзь темiнь крон.
   - Куди це ти так поспiшаєш?
   - Таж на роботу...
   - Слухай, зайди до мене в недiлю вранцi i принеси з собою свої малюнки.
   - А де менi шукати вас?
   Сошенко взяв олiвець у нього i на малюнку просто щось написав.
   - То ти ж приходь!
   - Спасибi! - гукнув  Тарас,  вже  на  бiгу  ховаючи  папiр  за  пазуху.
Оглянувся, чи це не сон, не витвiр його уяви. Земляк  стояв  i,  мило  так
всмiхаючись, махав йому рукою.
   Наступного дня увечерi, коли до зустрiчi лишалась тiльки  одна  коротка
нiч, Тарас збагнув, що вчора вiн зустрiвся, власне, iз Академiєю. Хоч знав
кiлькох людей, що вчилися у цьому храмi, й стрiчався з ними iнодi, то  все
були, за винятком братiв Ткаченкiв, чужi, байдужi до нього люди.  А  це  -
земляк, iз Богуслава!.. Бач,  не  пройшов  повз  нього,  сам  поцiкавився,
назвався, дав адресу i запросив додому...
   Лежав  на  лiжку,  втомлений,  дивився  в  бiлу  стелю,  а  бачив  сад,
скульптури,  чув  тихий,  теплий  голос...  Iван...  Iван  Сошенко!..  Сам
пiдiйшов, назвався... А як сказав,  розглянувши  його  малюнок:  "Добре...
їй-богу, добре!.."
   Сльози йому заслали очi... Якiсь спокiйнi, лоскiтнi.  Ранiше  плакав  з
горя чи вiд образи, а  це  -  вiд  щастя,  вдячностi...  Бач,  пiдiйшов!..
Навчається в нiй, в Академiї, а не погребував убогим учнем  маляра!..  Мов
старший брат, мов батько... Зайди до мене, каже, i принеси свої малюнки...
   Схопився з лiжка й кинувся збирати все, що встиг зробити за  час  свого
учнiвства. Були  тут  тi  малюнки,  якi  носив  показувати  до  Товариства
заохочення художникiв, i тi, що нiс за пазухою крiзь хуртовини з Вiльна, й
останнi, тi, що виконав у бiлi  ночi  в  Лiтньому.  Не  знав,  якi  з  них
кращi... Згорнув усi.  Такого,  як  цей  земляк,  нема  чого  боятися.  Не
насмiється, глянувши на цi учнiвськi вправи, а  щось  порадить,  певно,  i
допоможе. Вчиться ж в Академiї!.. Коли б йому на  волю  та  в  Академiю!..
Так, як брати Ткаченки... Федот заходив якось... Орел!.. Щось воля  робить
таке з людьми... Висвiтлює немовби їх iзсередини...
   Щоб не заплакати, став  до  вiкна,  де  тихо-тихо  сяяла  липнева  нiч.
Похмурий дах будинку стримiв мiж ним та небом, немов гора...
   Раненько, коли ще дiм i вулиця глибоко  спали,  встав,  одягнув  єдиний
свiй коричневий сюртук, який  придбав  недавно  в  того  ж  таки  Ширяєва,
причепурився i, прихопивши сувiй з малюнками, зiйшов униз. Той настрiй,  з
яким  заснув  увечерi,  вгорнув  його  ще  дужче.  Груди   немов   набухли
передчуттям чогось ясного, щасного, а в головi пливли одна за одною  думки
- як бiлi хмари в блакитi  неба...  Просто  так  пiдiйшов,  озвався  щирим
словом... Добра, мабуть, душа!..  Iван  Сошенко...  Гарно...  "Ти  що  тут
робиш, хлопче?" Це запитання,  що  налякало  тодi  його,  тепер  здавалось
музикою... Дивно, вiн не помiтив  спершу,  що  розмовляють  з  ним  рiдною
мовою!.. Земляк... Маруся Богуславка колись  з  неволi  визволила  сiмсот,
невольникiв,  що  тридцять  лiт  були  в  кайданах...  А  це  Iван...  Теж
Богуславець... Чи то йому здається, чи  справдi  чув  колись  i  думу  про
Богуславця, що вирвався з неволi сам i вивiв сотнi бранцiв на рiдну Сiч!..
Поволi все забувається... Пiснi, слова, обличчя рiдних...
   Й спливла молитва з думи про Богуславку... Чи Богуславця?..

   _Ой_ _визволи, боже,
   Нас всiх бiдних невольникiв_
   _З тяжкої неволi,_
   _З вiри бусурменської,_
   _На яснi зорi,_
   _На тихi води,_
   _У край веселий,_
   _У мир хрещений!.._

   Вже на Болотнiй, де жив Iван Сошенко, Тарас спинився, бо  зрозумiв,  що
надто рано вибрався до нього в гостi. Мiсто ще всюди спало... Власне,  тут
вже була околиця чи передмiстя. Вулиця вся забудована  особнячками,  серед
яких найвищi - триповерховi. Удалинi стояв туман, а в ньому  бiлiли,  нiби
привиди,  худi  берiзки...  Мабуть,  тут  справдi  десь  болото.   Болотна
вулиця... I як воно, це мiсто, виросло на болотах? Низина  скрiзь,  рiчки,
затоки. Скiльки сюди вгатити треба було людської працi,  каменю!..  Сто  з
гаком рокiв гатять, копають, крiплять, мучаться у днi жахливих  повеней...
Так нiби в усiй iмперiї нема сухого мiсця!..
   Ось цей будинок... Гарний.  Один  з  найвищих.  Найкращий  дiм  на  всю
Болотну  вулицю!..  Бiля  ворiт  росте  береза...  Нiби   струнка   русява
дiвчина... Або русалка... Кажуть, у  них  зеленi  коси...  Там  зеленiють,
мабуть, бо топляться таки ж дiвчата русi  або  чорнявi...  Горе  жене  їх,
бiдних, iз цього свiту. Може, вони тому й не люблять живих  людей,  що  не
дали дожити вiку...
   Вийшов двiрник з ворiт, потягся i насторожено зиркнув на нього.
   - Когось шукаєш? - мовив зi сну охриплим голосом.
   - Шукаю дiм Шумилової, а в ньому учня Академiї Iвана...
   - Пан Сошенко живе он  там,  -  сказав  двiрник  кудись_  _на_  _третiй
поверх, i не дослухавши. - У цi ось дверi входиш i пiднiмаєшся...
   Потягся знову i позiхнув, прикривши дрiбним хрестом свiй волохатий рот.
З похмiлля, певно, мучиться.
   - Ступай, ступай, - пiдбадьорив вiн гостя. - Iван Максимович у  нас  iз
раннiх пташок.
   Вже на площадцi вiн зупинивсь, картаючи себе за  те,  що  не  спитав  у
двiрника квартири. Дверей було аж двоє, i невiдомо, якi Сошенковi. Хотiв в
однi постукати, а далi в другi, та не посмiв. Стояв i ждав оказiї...  День
розгорявся, люди вже прокидались: чулись десь тихi кроки, гомiн... Мабуть,
Iван Максимович (здається, так сказав двiрник) малює вже  чудово...  Жаль,
не спитав, чи вiн давно навчається... Це ж треба так  узяти  i  пiдiйти!..
Нi, є ще добрi люди на цiй землi!.. Хоч з виду пан, насправдi ж...
   - Здоров, земляче! - мовив знайомий голос.
   Дверi були зачиненi, й Тарас оглянувся. На самiй верхнiй сходинцi стояв
Iван Максимович i простягав до нього руку...
   Не тямлячи себе вiд радостi, Тарас метнувсь до нього, схопив ту  братню
руку й нагнувся, щоб поцiлувати. Рука лякливо вирвалася, i,  щось  сердито
буркнувши, Iван Максимович пройшов повз нього в дверi, якi були праворуч.
   Тарас закляк. Це ж вiн подумав, певно, що раб хотiв поцiлувати пана, що
вбогий учень маляра й душею вбогий!.. Боже, яка ганьба!..
   Хоч дверi були вiдчиненi, рвонув униз, по сходах.
   Отямився, як опинивсь на Загородньому проспектi, неподалiк  будинку,  в
якому жив. Збiг на своє горище, жбурнув сувiй з малюнками i впав  лицем  у
вогку, тверду подушку...
   Вони зустрiлись знову аж  через  тиждень.  Проте  зустрiлись!..  Бо  що
написано на роду, того не об'їдеш i на льоду. А може, просто  обоє  прагли
зустрiчi. Хто знає,  що  творилося  в  душi  Сошенка,  а  для  Тараса  цей
довгий-довгий тиждень був справдi страсним тижнем...
   Таки в недiлю вранцi вiн малював у Лiтньому одну  з  численних  статуй.
Володаря  прекрасних  муз,  зцiлителя  i  сонцелюба  чомусь  поставили   в
самотинi, в глухому закутi неподалiк  од  каналу.  Стояв,  розвiвши  руки,
неначе кликав нiмо своїх чарiвних подруг i дивувався, що тi  не  йдуть  на
владний поклик Аполлона...
   Вiдра не мав сьогоднi й  тому  присiв  пiд  деревом  на  корневищi,  що
випирало з грунту. Освiтлення  було  мiзерне,  без  свiтлотiней...  От  би
намалювати удень, при сонцi!.. Мрiя, якiй не збутися... Що б  вiн  сказав,
той добрий Iван Максимович, оглянувши його малюнки?.. Уже три  роки  тому,
коли розписували Сенат, вiн був не просто учнем,  а  рисувальником,  робив
картони й часто їх сам виконував на стiнах, стелi та полотнi. Та  й  пiсля
того... Все це не те, не те! Йому потрiбна школа, професори, освiта!.. Вiн
не якийсь там хлопчик i розумiє, що без науки, без Академiї не стати  йому
художником. Он вже на що Ширяєв, а не  дали  йому  звання  художника,  хоч
подавав свої роботи до Академiї...
   Прилаштував зручнiше картон, папiр i видобув з кишенi олiвця.  Коли  не
має змоги спiймать у небi  журавля,  нехай  же  цiвкає  хоча  б  синиця  в
жменi!..
   Як i тодi, почув чиїсь неквапнi кроки й, напружившись увесь, оглянувся.
Це йшов Iван Максимович! До нього йшов... Якась  гаряча  хвиля  захлюпнула
його вiд нiг до голови, й коли б його спитали, чого було в  нiй  бiльше  -
страху чи щастя-радостi, не вiдповiв би, бо сам того не вiдав...
   Не привiтавшись, мовчки Сошенко взяв його  за  руку  й  повiв  ранковим
садом.  Слухняно  йшов,  залитий  все  ще  хвилею,  i  так  йому  хотiлося
поцiлувати руку, яка його тримала й кудись вела!..
   - Гарсоне, двi склянки чаю! - гукнув Iван  Максимович,  як  увiйшли  до
павiльйону, - Та бубликiв нам кiлька штук!.. Сiдай, будь  ласка,  -  мовив
уже до нього. Пiдсунув  йому  стiльця,  сiв  сам,  всмiхнувся  приязно.  -
Гарячий чай iз  бубликами  -  моє  любиме  снiдання...  Ти  любиш  чай  iз
бубликами?
   - Я все люблю, - сказав Тарас.
   - Скупий, видать, хазяїн? - зiтхнув Iван Максимович.
   - Не тiльки мiй, - всмiхнувся. - Така хазяйська вдача...
   Принесли  чай  та  бублики.  Сошенко  щедрим  жестом  дiстав  монету  i
розплатився. Та все ж  Тарас  помiтив,  що  з  грiшми  в  нього  туго,  що
розлучався Iван iз ними, як iз близькими родичами.
   Чай їх зiгрiв i зблизив. А може, й  те,  що  пан  Iван  Максимович  був
тiльки з виду паном. Як там не є, а вийшли iз павiльйону, мов давнi, добрi
друзi. I тут Iван Максимович згадав ту прикру зустрiч на третiм поверсi.
   - Чого це ти тодi дав драла? - спитав мов так, мiж iншим.
   Тарас спахнув. Гаряча хвиля знову його накрила, хлюпнула йому в лице.
   - Злякався... Ви розгнiвалися... - почав було виправдуватися.
   - Я не розгнiвавсь, - тихо сказав Iван Максимович.  -  Менi  лиш  стало
гiрко...
   - Менi також...
   - Що, пан примушує вас цiлувати руку?
   - Я краще вмер би! - палко гукнув Тарас. I мовив згодом тихо: -  Я  вам
хотiв, як батьковi... Усi чужi, байдужi... I раптом - ви!..
   Сошенко обняв його правицею, притис до себе мiцно i вiдпустив.
   - Пiди вiзьми свої малюнки й приходь до  мене!  Благо,  дорогу  ти  вже
знаєш... - всмiхнувся вiн самими лише очима. - I зви мене Iваном. Як  звав
би брата. Добре?
   Тарас зiрвався з мiсця, нiби вiдчув на спинi  крила,  й  побiг  додому.
Крокiв за сто спинився, пiднiс високо руку й гукнув, немов у Будищах або в
своїй Кирилiвцi, смакуючи дзвiнке iм'я:
   - Iване, я зараз же прийду до вас!..
   ...Натхненний, просто вражений тим дивним днем, прожитим  у  товариствi
вiльного (та ще й художника!), Тарас за тиждень знову прийшов трудитися  у
Лiтнiй сад. Хоча Iван Максимович, розглянувши його малюнки  i  похваливши,
порадив бiльше писать з натури, йому  хотiлося  домалювати  свого  нiчного
Аполлона. Розпочались роботи по розпису  Великого  театру,  й  тепер  сюди
заходити не по дорозi, та й нiколи. Лише недiлi вiльнi...
   Чомусь увесь цей тиждень йому стояло перед очима  його  село,  вiн  чув
пiснi, якi спiвали хлопцi на колодках, страшнi казки, бувальщини, якi вони
розказували... Вiн бачив рiдне небо, великий повний мiсяць i розсип зiр...
Надворi лiта полудень, а вiн стояв на Невському, йдучи з роботи, й  слухав
спiв солов'їв... Не петербурзьких - рiдних, тих, що  йому  спiвали  колись
давно, в дитинствi... В левадi їх тьма-тьмуща!.. Сядеш, було,  в  ногах  у
мами (бiля хреста чомусь незатишно) i цiлий вечiр слухаєш  i  солов'їв,  i
шерех крил кажанiв, i сплеск рибин у ставi, i  перемову  в  глибинах  неба
чистих великих зiр... А раз, в театрi просто, пiд час роботи, йому прийшов
на пам'ять старий Днiпро - весь збурений, мов горобина, жахлива нiч,  яким
його вiн бачив, коли возив до Києва Iвася, сина Кошиця...
   Вода стояла в озерi така спокiйна й рiвна, як чисте скло. Легкий  туман
завис над нею хмаркою, що вся була прозора... А ген  пiд  дальнiм  берегом
бiлiли, мов русалки, величнi соннi лебедi...
   Бог Аполлон  i  досi  мовчки  кликав  до  себе  муз.  Бiдаха!..  Стояв,
простерши руки у безнадiю... Може, вiн зачарований?..
   Вдивлявся довго в  статую,  ходив  довкола,  вишукуючи  ознак  життя...
Химери!.. Чого  ти  бродиш,  тягнеш?  Сiдай,  малюй!..  Смiється  хтось?..
Спiває?..

   _Ух! Ух!_
   _Солом'яний дух, дух!.._

   Оглянувся - i спiв затих. Нема нiде нiкого...
   Вслухаючись, сiв бiля дерева, де малював минулого разу, поклав  картон,
дiстав з кишенi олiвець, якого йому вручив Iван Максимович...  Водив  його
обiдати до  панi  Юргенс,  подарував,  крiм  олiвцiв,  аж  два  естампи...
Душевний вiн чоловiк!.. Iван Сошенко... Iван Сошенко-Богуславець...

   _Iван Богуславець теє зачуває,_
   _Словами промовляє:_
   _"Не лайте мене, браття, не проклинайте,_
   _Може, нам, браття, бог милосердний буде помагати,-_
   _Чи не будем ми з неволi виступати?.."_

   Кобзар сидить у тирсi бiля могили, i  сивий  вiтер  котить  повз  нього
хвилi-гори...
   Потер рукою очi, аби прогнати видиво й почать роботу. Скоро  скiнчиться
нiч i люди заповнять сад. У нього тiльки , якась година...
   Дивився то на Аполлона, то на папiр,  торкаючи  його  чудовим  олiвцем,
дарованим найлiпшим другом-братом, а думка його  вилась  над  степом,  над
вербами, що посхиляли вiття в днiпровий плин... Де бачив вiн оцi  старезнi
верби? У Києвi?.. А може, десь над Россю?.. Кигичуть чайки, плачуть хтозна
за ким... Десь кiнь iрже, об землю б'є копитом...

   Ой _конику вороненький,_
   _А де ж мiй син молоденький?.._

   Спiймав себе на тому, що не малює, а слухає  старi  пiснi,  якi  колись
посiялися в його душi й аж нинi враз проросли... Чув  голоси:  то  батькiв
("Гей же, да журба мене скрутила, Да журба мене  зсушила,  да  гей!"),  то
материн ("Тихо-тихо Дунай воду несе, А ще тихше дiвка косу  чеше..."),  то
дiда Йвана голос, що дивно так, нарозспiв, розказував про те,  що  дiялося
колись давно... Вони, далекi тi голоси, були живi чи воскресали  в  ньому,
так нiби вiн берiг їх багато лiт, носив з собою, в серцi...
   Малюнок був ледь розпочатий. Гiрше - пропало те завзяття, з яким iшов у
Лiтнiй сад, щоб змалювати бога усiх мистецтв, володаря чарiвних  муз!..  А
вже край неба висвiтлився, мов сповiщаючи ще  сонний  свiт,  що  йде  ясне
свiтило й розпочинається грядущий день...
   Згадалась раптом тиха весняна нiч, край неба,  з  якого  теж  осяйно  й
врочисто виплив мiсяць... Нi, тiльки серпик  мiсяця,  що  враз  пiрнув  за
хмару, а потiм  знову  виринув...  Пiд  ним  -  крислатi  верби,  якi,  де
взявшись, люто терзає вiтер... Хвилi щосили  б'ють  у  берег...  Аж  серцю
тiсно в грудях; немов воно удвiчi, втричi виросло...

   _Реве та стогне Днiпр широкий,_
   _Сердитий вiтер завива..._

   Не проспiвалися, а якось дивно  мовилися  слова,  сплiтаючись  у  стрiй
рядкiв, нечуванi якiсь слова...

   _Додолу верби гне високi,_
   _Горами хвилю пiдiйма..._

   Пiшли за тими iншi, спiвзвучнi їм, також ранiш не  чутi  слова,  рядки.
Виходить, словом, нiби фарбою, намалювати можна живу картину... Навiть  ще
яскравiшу, глибшу!..

   / _блiдий мiсяць на ту пору_
   _Iз хмари, де-де виглядав..._

   Перевернув скорiше  аркуш  iз  Аполлоном  i  записав  те,  що  спливло,
вродилося в його душi, набравши плотi слова,  поезiї  чи,  може,  пiснi...
Лячно було дихнути, поворухнутися, щоб  не  прогнати  чари,  що  хтозна-де
взялися в цю бiлу нiч...

   _Неначе човен в синiм морi,_
   _То виринав, то потопав...-'_

   доповнив образ мiсяця,  породженого  тим  дивним  чаром,  спомином  про
рiдний край. Ця нiч була, вiн бачив її... А може,  вона  йому  приснилася,
намалювалась пензлем в його уявi?.. Буряна, тривожна  нiч...  I  хвилi,  й
верби, й мiсяць!.. I пiвнiв спiв... Вони ж  таки  спiвали?..  Нi,  то  вже
потiм, потiм, коли на свiт благословиться в далекiм небi... А поки  що  то
тiльки скрип якогось старого дерева... Та крик сичiв...
   Мiцнiше стис олiвця i дописав - чотири уже рядки:

   _Ще третi пiвнi не спiвали,_
   _Нiхто нiде не гомонiв,_
   _Сичi в гаю перекликались,_
   _Та ясен раз у раз скрипiв..._

   Сидiв, дивився з подивом на свiй нежданий витвiр, сяк-так записаний  на
тому аркушi, що був призначений для бога муз, i вiдчував -  свiт  навкруги
став iншим, перемiнився. Власне, перемiнився лише вiн сам,  збагнувши,  що
малювати  може  не  тiльки  пензлем,  фарбами...  Брав  аркуш  з   вiршем,
вiдстороняв, як те робив з малюнками, i роздивлявся, вчитувався.

   _Реве та стогне Днiпр широкий..._

   Якихось два чи три мазки - й картина! Не тiльки вималювана, але  й  уже
озвучена... Заплющиш очi - й нiби усе те бачиш, чуєш... Реве, аж стогне...
Дужий, широкий Днiпр... А вiтер гне додолу верби й котить за валом вал, як
тут бува, на морi... Невже це вiн намалював?.. Нi,  написав!..  Аж  дивно:
писати вiн не любив, листа Микитi-братовi й то малював би лiпше, якби було
можливо, i раптом - на тобi!..

   _Ще третi пiвнi не спiвали..._

   Це час, коли русалки виходять грiтися пiд їхнiм сонцем - мiсяцем,  коли
сновиди бродять або причиннi...
   Поклав на мiсце аркуш, взяв олiвець з картону й застиг,  уже  побачивши
нову картину... В нових тонах... О господи!..

   _В таку добу пiд горою,_
   _Бiля того гаю,_
   _Що чорнiє над водою,_
   _Щось бiле блукає..._

   Отямився, коли почув за спиною  чиїсь  квапливi  кроки.  Згорнув  папiр
швиденько й сховав його за пазуху.
   Це знову був Iван Максимович!
   - Ти тут... - сказав засапано. - А я тебе вже шостий день шукаю!.. Куди
ти щез?
   - Щез... канув... виринув... - протяг Тарас,  немовби  хотiв  слова  цi
випробувати на смак. Засяяв тихо  усмiшкою  i  проказав,  як  дiд  колись,
нарозспiв:

   _Неначе човен в синiм морi,_
   _То виринав, то потопав!.._

   - Захворiв? - спитав Iван Максимович.
   - Ми почали роботу в Великому театрi, - сказав Тарас бадьоро,  устаючи.
- Тепер менi не до богiв...
   - Ну й добре. Пиши з натури бiльше.
   - Пишу, пишу, Iване!..- обняв Тарас товариша.
   Проте свого "малюнка" не показав.
   Проїхала  нiчна  карета.  Хмiльнi  гвардiйцi  (лише  вони  могли   собi
дозволити спiвати тут посеред  ночi!)  горланили  фривольну  пiсеньку  про
нескупу мамзель-актрису та про корнета, що звершив кiлька подвигiв за бiлу
нiч... I знову стало тихо. Напевно, вже було над ранок, а сон  не  йшов...
Поезiя тодi немов прийшла на помiч йому i тим, хто згодом не шкодував часу
i сили, аби його, Тараса, умкнуть з неволi панської. Поезiя  ж  у  тiй  же
мiрi збiльшила його страждання, коли тривала битва титанiв од мистецтва iз
Енгельгардтом - найбiльшою свинею в торжкових туфлях,  як  висловився  про
нього Карл Брюллов. Поет повинен бути вiльним; хоча б душею, духом!.. Були
раби  поетами?  Навряд...  А  хто  складав  невольницькi  пiснi  та  думи?
Невольники, або раби!.. Нi, козаки нiколи не пiдкорялись рабству й серцями
були завжди на волi! Хто скуштував цей  райський  плiд,  не  може  жити  в
путах, його душа витатиме нескута,  вiльна  й  прагнутиме  лише  одного  -
вирвати й нещасне тiло з каторги!..
   ...Уперше вiн повiрив у те, що може бути  звiльнений,  коли  почув,  що
Карл Брюллов ходив  до  пана  Енгельгардта.  Великий  Карл  кипiв  великим
гнiвом. I хоч його дипломатична мiсiя не мала  успiху,  Тарас  зрадiв.  За
нього дбає, прагне його звiльнити великий майстер, свiточ  мистецьких  кiл
Росiї!
   Розповiдаючи про цей вiзит, Iван зiтхав трагiчно. Нарештi вiн  пiдвiвся
з хиткого стiльчика й сказав:
   - Ходiмо ще до одного Павловича.  Покажеш  йому  тi  вiршi,  якi  давав
Мокрицькому.
   - Гребiнка з них смiятиметься, -  нахмурився_  _Тарас_,_  згадавши,  як
Євген Павлович на кпини брав недавно_ _чиїсь пристойнi вiршi.
   - Нехай собi, - махнув Iван рукою.  -  Брюллов  i  то  не  посмiявся...
Дивно, - озвався вiн по хвилi, - якiсь школярськi вiршi  на  Карла  бiльше
вплинули од всiх твоїх малюнкiв...
   Вiд жовтня мiсяця Сошенко жив  на  Васильєвському,  в  одному  домi  iз
земляком, що вже вiдомий був не лише наливками, смачним домашнiм салом,  а
й "Малоросiйськими приказками", як вiн назвав свої дотепнi й мужнi  байки.
Тарас уже їх прочитав i полюбив за них ще дужче цього пирятинського Мамая.
   Євген зустрiв їх стримано, вже по лицю Iвановому, напевно,  визначивши,
що їх ввела до нього якась недоля.
   - Брюллов нi з чим вернувся од Енгельгардта? - спитав iще у передпокої.
   Виходить, вiн посвячений, а виду, бач, не  подавав.  Жалiють  його,  не
хочуть, щоб вiн даремно мучився, ждучи святої волi. Знали б вони, цi добрi
люди, що вiн ще змалку мучиться, щодня,  щороку  прагнучи  лише  одного  -
волi!..
   - Карл Павлович такий лихий був, що не знаходив собi весь вечiр  мiсця,
- сказав Сошенко. - Бачиш, а вiн смiється! - кивнув у бiк Тараса.
   - Брюллов назвав його свинею в торжкових туфлях, - пирснув.
   - Кого? - спитав Гребiнка.
   - Таж Енгельгардта!
   - Чому "в торжкових туфлях"? - здвигнув Євген плечима.
   - Й амфiбiєю!..
   Євген лише щось буркнув i запросив гостей пройти до кабiнету, в чарiвне
царство книг. Вiдколи Тарас ухожий до цих багатств, вони весь час стоять у
нього перед очима i кожна книжка гукає, кличе, манить його до себе. Щоб не
Євген, до смертi, мабуть, не розiбрався б в цьому хаосi  добутих  людством
знань.
   - Сiдайте, прошу.
   - Треба робити щось, Євгене Павловичу, - сказав Сошенко твердо. Вiн хоч
плохий та несмiливий, а, як потрiбно, впертий, цей  Богуславець.  -  Може,
сходив би ти?
   Гребiнку аж пересмикнуло.
   - Бачиш... Коли вже вiн Брюллову вказав на дверi...
   - А звiдкiля ти знаєш? - почудувався Iван словам господаря.
   - Я знаю Карла Павловича, - всмiхнувся той.
   -  Вони  там  добре  зрiзалися.  Брюллов  одвик  в  Iталiї  вiд   наших
диво-звичаїв i наших типiв. Треба пiти тобi, Євгене! - своєї вiв Сошенко.
   Гребiнка зморщив лоба (високого, як у Сократа!), узяв зi столу  книжку,
поклав назад, пройшовся по кабiнету. Щось муляло йому.
   - Я ж не художник, хлопцi... - озвався вiн нарештi. - Яке  твоє  собаче
дiло, скаже!.. Коли б я з ним та був знайомий ближче...
   - А дiло, Павловичу, твоє пряме, - не випускав  Сошенко  з  рук.  -  Ти
вiршi його читав?
   - Вже й Енгельгардт узявся за вiршування?!
   - Нi. Наш Тарас...
   - Ти справдi пишеш вiршi? - спитав не скоро,  змiрявши  Тараса  гострим
поглядом.
   - Пишу... - пiдвiвся  Тарас  iз  крiсла,  весь  спаленiвши,  нiби  його
спiймали на недозволеному.
   - I можеш їх показати?
   - Може, - сказав Iван Максимович. - У нього дещо є при собi. Тарасе, не
будь макухою!
   Тарас дiстав з кишенi зошит, в який недавно переписав свою  "Причинну",
й подав Гребiнцi.
   Той мовчки взяв, прокашлявся, мов боячись розкрити  зошит  i  прочитати
чужу ганьбу,  ще  раз  поглянув  пильно  на  настиренних  своїх  гостей  i
зважився. Перегорнув обкладинку, почав читати знехотя...
   Тарас згорнувся в крiслi, як зайченя, налякане  далеким  шумом  орлиних
крил, й очей не зводив з  його  лиця.  Воно  було  спочатку  якесь  пiсне,
байдуже, а потiм брови рiзко полiзли вгору, впали й застигли так, аж  поки
з грудей Євгена Павловича не вирвався якийсь непевний,  мабуть,  невольний
звук. Потому лицем пройшла i  щезла  легка  судома  й  на  лобi  виступили
краплини поту...
   -  Кажеш,  ТИ  написав?...  -  спитав  Гребiнка  глухо,  немов   чогось
злякавшись. - А може, просто переписав?
   - Переписав, бо перше було вчитати важко...
   - I звiдки ж ти переписав? - скривився.
   - Та з аркуша, де Аполлон...
   - А звiдкiля до тебе втрапив той божий  аркуш?  -  з  притиском  спитав
Гребiнка, нiби чинив судейський допит.
   - Ну як  тобi  "Причинна"?  -  втрутився  Iван  Максимович.  -  Як  для
початку...
   - Де ви її взяли? - ступив до них Гребiнка.
   - Вiн написав, - тицьнув Сошенко пальцем Тараса в руку.
   - Справдi?! - не мiг тому повiрити.
   -  Давно  вже...  В  Лiтньому   саду...   Як   малював   там   Аполлона
Бельведерського...
   Гребiнка сiв у крiсло й перегорнув негрубий зошит._ _Не_ _стямився,  як
став читати вголос:

   _Вона все ходить, з уст нi пари._
   _Широкий Днiпр не гомонить:_
   _Розбивши вiтер чорнi хмари,_
   _Лiг бiля моря одпочить,_
   _А з неба мiсяць так i сяє;_
   _I над водою, i над гаєм,_
   _Кругом, як в усi, все мовчить..._

   - Ти бачив Чорне море? - спитав ураз.
   - В чумачку з батьком їздив, як був малий.
   - Ти написав одну лиш цю баладу?
   - Та нi... Були ще й iншi...
   - I де ж вони?
   - Порвав.
   - Чому?
   - Бо вийшли якiсь... немовби недомальованi...
   Гребiнка встав, пройшовся  по  кабiнету,  не  випускаючи  з  руки  його
"Причинної".
   - Ось де вони! - ввiйшов Мокрицький рвучко.  -  О!  Ти  вже,  певно,  i
прочитав? - побачив зошит з  вiршем.  -  А  я  оце  прибiг  до  тебе,  щоб
розказать, порадувати...

   _Реве та стогне Днiпр широкий,_
   _Сердитий вiтер завива.._

   Прекрасно!  Яка  картина!..  I  хто?  Якийсь  пiдмайстер  маляра!..   -
пожартував. Примружив раптом очi й приклав до лоба руку. - Нi, я тебе десь
бачив... до того, як познайомив нас Iван Максимович...
   - I я вас... - тихо сказав Тарас.
   - Де i коли?
   - Весною тридцять першого... На березi рiки Неви...
   - Я сам там був?
   - З Ельканом...
   - То це тобi я показав дорогу до Академiї?!
   Тарас лише всмiхнувся.
   - Ну-у, показати - не  мудре  дiло...  А  ти  введи!  -  пiдкинув  Iван
Максимович. - Ти ж Аполлон...
   - Стараємося! - крутнувся, немов хлопчак, Мокрицький.  -  Я  тiльки  що
зустрiв старого Венецiанова i розмовляв...
   - Ось хто нас може виручити! - сказав Гребiнка  весело.  -  Венецiанов!
Для нього це не первина.
   - Про що ви? - спитав Мокрицький.
   - Вчора менi сказав Карл Павлович,  щоб  я  сходив  до  Енгельгардта  й
дiзнавсь... - зам'явся Iван  Максимович.  -  А  я  подумав:  краще  комусь
статечнiшому... Й прийшов сюди...
   Гребiнка розвiв руками, стрiвшись iз запитальним поглядом нового гостя.
   I стало тихо.
   - Треба просити, Йване, Венецiанова, - зiтхнув Мокрицький. - Треба...
   - То я пiду, - пiдвiвся Iван Максимович, - Як кажуть, куй залiзо,  поки
воно гаряче...
   Тарас сидiв, дивився на цих людей, що стали йому мов рiднi, й не  знав,
як дякувати їм за велике їхнє уболiвання.
   - Спасибi вам... - озвався.
   - Поки нема за що, - сказав Мокрицький просто, так нiби йшлося про щось
дрiбне. Сiв на те  саме  крiсло,  з  якого  встав  Сошенко,  й  додав  уже
серйозно: - Аби була вiд тебе слава для України...
   Тарас промовчав. Де там йому про славу дбати й  про  Україну,  коли  ще
досить пановi кивнути пальцем - i вiн на стайнi чиститиме пiд кiньми!..
   Гребiнка знову й знову читав його "Причинну", неначе прагнув вичитати у
нiй якiсь таємнi знаки, i це весь час примушувало Тараса  бути  пильним  i
ждать_ _тiєї митi,_ _коли_ _нарештi скаже той власний присуд вiршевi.
   - Це неймовiрно!.. - мовив. - Щоб перший твiр...
   - Я прочитав Жуковському... - почав було Мокрицький.
   - I що? - спитав Гребiнка, не дочекавшись, коли скiнчиться пауза.
   - Сказав, що це хвилююче i...  дуже,  дуже  талановито...  Не  задирай,
Тарасе, носа!
   - У нього вiн i так весь час задертий, - сказав Гребiнка з усмiхом.
   - Зате у нас з тобою носи дзьобами! - скочив на рiвнi ноги Аполлон, - Я
зголоднiв. Євгене, у тебе десь був добрий кусень  сала  i  в  пляшцi  -  я
пригадую - лишилася ота наливка бiсова, що спутує по другiй чарцi ноги,  а
ке на стiл!
   Коли вони виходили iз кабiнету, вiн пригорнув Тараса  i  мовив  просто,
тихо, але схвильовано:
   - А ти пиши, Тарасе. Малюй, пиши. Щоб ми гуртом не вирвали тебе у пана?
Того не може бути!..
   Венецiанов не тiльки взявся виконати таку складну i делiкатну мiсiю,  а
за годин двi-три, вертаючись вiд  Енгельгардта  з  Мохової,  сам  поспiшив
принести добру звiстку.
   - Вiтаю вас, панове! - гукнув з порога. - Що ви тут споживаєте?
   - Наливку, сало, пундики, - сказав Мокрицький, ловлячи  його  захований
за скельця погляд.
   - Налийте й нам пiвчарочки! - без церемонiй до столу сiв Венецiанов.
   - Ну як? - не витримав Iван Максимович,  що  теж  прийшов  сюди  чекати
доброї чи злої звiстки.
   Тарас також напружився, бо розумiв, що, може, в цi години  вирiшувалася
його подальша доля.
   - Чого Брюллов з ним зрiзався?.. - сказав, уживши чарку, Венецiанов.  -
Звичайний пан, помiщик... Щоправда, з гонором. Протримав мене, як  личить,
у передпокої годину з гаком i лиш  потому  вже  запросив  до  кабiнету.  А
кабiнет  -  в  японськiм  стилi,  розкiшний  i  дорогий.  Якесь  набобство
просто!.. Так от. Вiн слухав, слухав  мене  уважно  i  перебив:  "Скажiть,
панове, прямо, чого вiд мене хочете ви та Брюллов?  Послухайте  -  вiн  же
справжнiсiнький американський дикун!" Пан Енгельгардт зареготав. Я спершу,
правду кажучи, був розгубився,  а  там  прийшов  до  тями  i  просто,  без
дипломатiї, все пояснив. "Отак би й зразу,- мовив, -  а  то  заводите  про
фiлантропiю!.. То вас цiна цiкавить? Двi тисячi  п'ятсот  карбованцiв.  Ви
згоднi?" Я погодився. I ось я тут!..
   - Спасибi вам велике! - устав Iван Максимович. -  Я  зараз  же  пiду  й
скажу Брюллову.
   - Це вам спасибi, братцi, -  всмiхнувся  Венецiанов,  -  Коли  б  я  ще
зустрiвся iз диваком, що називає  великого  Карла  Брюллова  американським
дикуном!
   Тарас злякався суми. I тiльки те, що друзi його не дуже цим зажурилися,
пiдбадьорило трохи  i  повернуло  йому  надiю.  Правда,  у  цiй  печальнiй
певностi (є панська згода й сума!) була i ще  одна  гiрка  краплина:  йому
цiна двi тисячi  п'ятсот  карбованцiв...  Йому  цiна...  Мов  хряковi  або
коневi!.. Його, нащадка волi й сина її степiв, купують i  продають!..  Двi
тисячi п'ятсот карбованцiв - ось красна тобi цiна, Тарасе... Вiн,  звiсно,
знав i бачив сам, як продавалися крiпацькi душi, та тiльки зараз, нинi, як
сам попав у цей гешефт, збагнув усю ганебнiсть  такого  торгу.  Душу  його
живу,  надiлену  великим  вмiнням  мислити,  писати  вiршi  та   малювати,
виводять, мов худобину, i продають!.. Нехай на волю, в iнше,  нове  життя,
та продають!..
   - Тарасе, ти не радий? - спитав його Мокрицький, що був уже напiдпитку.
- В такому дiлi згода - половина справи.  Тепер  одне  лишилося  -  добути
грошi.
   - Радий, - сказав  Тарас,  пiдводячись.  -  Я  вже  пiду.  Хазяїн  буде
гнiватися...
   - Скажи йому...
   - Що вивели мене на торг? - спитав крiзь сльози, рiзко. - А раптом  вiн
дасть бiльше?
   У повнiй тишi вийшов. Двi  тисячi  п'ятсот  карбованцiв!..  Це  вам  не
жарт... Нiчого собi загнув... Вторгує!.. А за самого ж,  певно,  нiхто  не
дав би i половини! Собача кров... Ножа б йому у груди, i по торгах!
   Пiдходив до Академiї, в якiй, можливо, скоро i вiн не буде пасинком,  а
рiдним сином. Це помогло розвiяти недобрий настрiй. Скоро!..
   ...Великий Карл узяв на  себе  найважчий  труд  по  визволенню  його  з
неволi. Жуковський мав зiграти роль "сидячу", бо  саме  з  нього  вирiшено
було створить портрет для лотереї. Брюллов часу не гаяв, вiн  добре  знав,
що вартий кожен день чекання для  юнака.  I  раптом  усе  спинилося,  коли
портрет уже було закiнчено. Спочатку пан зволiкав (контракт з Ширяєвим  ще
не скiнчився), а потiм сталося таке, чого нiхто не мiг усунути або хоча  б
переiнакшити. В сiм'ї царя дiзналися про той портрет, - Жуковський, певно,
комусь сказав чи похвалився, - i забажали мати серед своїх полотен  i  цей
шедевр Брюллова. А може, просто царевич Олександр  хотiв  дiстати  портрет
Жуковського, свого учителя. То не бiда, а лихо тiльки в тому,  що  лотерея
тепер  залежала  вiд  iмператора,  коли  вiн  схоче,  зможе  чи   повелить
розважитись  улюбленою  своєю  грою.  А  час  збiгав...   Терпiння   також
зменшувалось, пiдупадало...
   Брюллов не витримав тортури  часом  перший.  Побачивши  в  очах  Тараса
сльози, коли зайшла (укотре!) мова  про  лотерею,  вiн  спаленiв  i  кинув
гнiвно прямо в  лице  Жуковському,  що  позував  для  ще  якихось  дрiбних
поправок:
   - Нащо було казати там, при дворi!
   - Її високiсть Марiя Миколаївна спитала в мене, над чим працює  великий
Карл Брюллов, i я сказав, що над моїм портретом... - знизав плечима Василь
Андрiйович. - Не мiг же я збрехати!
   - А жаль.
   - Що - жаль?
   - Що ти такий цнотливий. Якби сказав неправду або  хоча  б  "не  знаю",
Тарас уже навчався б у Академiї!
   - Менi самому прикро, - зiтхнув Василь Андрiйович, - та  що  поробиш...
Служба!
   - Як там у Грибоєдова? "Служить бы рад, прислуживаться тошно..."
   - Ти знаєш, Карле: я не прислужуюсь, - сказав Жуковський стримано. -  А
що служу, то, може, в цьому є вищий смисл... Нiкому з нас не байдуже, яким
колись зiйде наслiдник на престол...
   - Даремний труд - метати бiсер перед свиньми!
   - Не треба так... - сказав Жуковський  з  докором.  -  Всi  знають,  ти
людинолюбний, добрий, i раптом - бiсер перед свиньми...
   - Людинолюбний - може... Але не царелюбний, мiй дорогий.
   - Ти довго жив в Iталiї, одвик од наших звичаїв.
   - Бридкi, ганебнi звичаї! - не пiддавався  на  вмови  Карл  Брюллов.  -
Вони, цi їх величностi  та  їх  високостi,  прагнуть  мене  зробити  своїм
придворним пачкуном. Накидали менi замовлень - на пiвжиття!
   - Iнший тому радiв би...
   - Iнший, але не я!
   - Одне  тобi  сказати  можу,  Карле,  -  промовив  якось  сумно  Василь
Андрiйович, - тут не шанують гордих... Пушкiн ще, може, жив би й жив би...
   - Щоб я дозволив убить мене якiйсь нiкчемi у котелку чи в кiверi?!
   Цей патетичний вигук згас у рожевiй тишi. Кiмната, де творився  портрет
Жуковського, була суворо витримана в червонiм тонi, який вражав усiх,  хто
вперше сюди заходив. I тло портрета було таке ж, червоне... Примружишся  -
й здається, нiби заграва стоїть край неба...
   I не помiтив, коли ввiйшов Василь Iванович Григорович, що також брав до
серця його нещасну долю.
   Вiн привiтався мовчки, лише поклоном, минув навшпиньки художника з його
"моделлю", прямуючи в куток, з якого стежив Тарас за працею свого кумира.
   - Ти теж хороший, пане секретар! - напав Брюллов на нього  -  Не  можеш
щось придумати, щоб твiй земляк учився?
   - Ось визволимо його...
   - Ти ж знаєш не гiрше мене, що вперлися в глуху стiну - скипiв Брюллов.
- До чого двiр торкнеться, усе мертвiє!..
   - Карле, прошу тебе... - скривився Василь Андрiйович. -  Ти  ж  тут  не
сам...
   - Хай слухає! Принаймнi буде знати, що цар не бог!
   - Ти, Карле Павловичу, даремно тратиш порох, - сказав Василь  Iванович.
- Забув, що вiн iз України?
   - То й що?
   - У нас не вiрять в земних богiв.
   - Нiхто?
   - Ну-у, може, трохи панства... - сiв у глибоке крiсло бiля Тараса. -  А
люд простий... Земляче, ти  чув  хоч  раз,  допоки  жив  на  Українi,  щоб
згадували царя або царицю?
   - Чув.
   - Хто й де?
   - Як їхав з Києва й заночував пiд лiсом iз чумаками...
   - I що ж вони казали? - спитав Брюллов.
   - Спiвали пiсню.
   - Навiть?! А я вже був повiрив!..
   - Не поспiшай, - всмiхнувся Василь Iванович, так нiби був присутнiй  на
тiй ночiвлi. - У нас пiснi є всякi... Тарасе,  ти  не  забув  тiєї  пiснi?
Можеш нам проспiвати або хоча б переказати?
   Тарас зиркнув на  конференц-секретаря,  що  в  Академiї  був  справжнiм
богом, i заспiвав:

   _Катерино, вража нiмко,_
   _Що ти наробила?_
   _Степ широкий, край веселий_
   _Панам роздарила..._

   - Здаюсь, - розвiв Брюллов руками. - Оце молитва!.. Жуковський, слухай,
ти прочитай її своєму учневi! - розвеселився великий Карл.
   - А як спитають, де я її почув? - скривився Василь Андрiйович.
   - Я геть забув, що ти правдивий  навiть  серед  розбiйникiв,  -  сказав
Брюллов. I посерйознiшав: - Нi,  треба  щось  придумати!..  Може,  Михайло
Юрiйович там пiдштовхне? Вiн, кажуть, мастак такого дiла. Гофмейстер же!
   - Вже пробував, - зiтхнув Василь Андрiйович.  -  I  Вiєльгорський,  щоб
знали ви, панове, там не всесильний...
   - Чеснiй людинi скрiзь не з медом, - сказав Василь Iванович.
   - Панове, ми повиннi, ми мусимо!.. - страждав Брюллов.
   - Тарасе, чи ти не мiг би сказать Сошенку, -  озвався  по  довгiй  тишi
Григорович, - щоб вiн зайшов до мене?
   - Коли?
   - Скажiмо, сьогоднi ввечерi...
   Тарас  збагнув,  що  їм,  цим  трьом  чудовим  людям,  щось  треба  тут
обговорити без зайвих вух, i, попрощавшись, вийшов.
   Хоча вже був початок квiтня, весна ще  тiльки-тiльки  входила  у  скуте
льодом мiсто. Нева, покрита кригою, як i тодi, коли її  побачив  уперше  з
набережної Двiрцевої, була пустельна й сiра, мов нежива... I сiрий  камiнь
набережної, i сiрi сфiнкси бiля води, i сiре хмарне небо, i  сiрий  портик
Академiї навiювали йому журу. Шiсть рокiв вiн бродить тут,  довкола  цього
будинку, вже навiть трохи там малював таємно у класах  гiпсових  голiв  та
гiпсових фiгур, знайомий був з її найкращими професорами,  а  стати  учнем
нiяк не мiг. На ньому було тавро невольника, а тут  навчатись  можуть,  чи
мають право, лиш люди вiльних  станiв...  Хто  вигадав  такий  закон,  щоб
подiлити людство  на  вiльних  i  на  рабiв?  Як  можуть  миритись  з  цим
мислителi, митцi та й просто люди, в яких  є  .серце  в  грудях?  Чому  їм
тiльки муляє, коли в неволi бачать талановитих, здiбних,  а  люд  простий,
звичайний, що, наче вiл, виконує важку  роботу  панську,  їх  не  цiкавить
зовсiм? Чому в неволi злої такi цупкi й нещаднi руки?.. Мiг би  давно  вже
бути вiльним, так щось  стає  щоразу  на  перешкодi.  То  пан,  то  цар!..
Всемилостивий, чадолюбивий, мудрий!.. Що там йому до мук якогось  хлопа!..
Рiк, цiлий рiк триває страшне чекання!.. Сам сатана не вигадав би  тортури
ще жахливiшої!..
   Сошенко "впав ще нижче" i жив тепер ледь не в пiдвалi. Мабуть,  тому  i
вiн, Тарас, виною, бо користався часто його запрошеннями то на обiд, то до
театру, який любив нестямно, то на якiсь прогулянки, що вимагали грошей. А
нещодавно "викупив" його в Ширяєва на цiлий мiсяць!.. Коли ж вiн вирветься
з рук Енгельгардта й стане митцем,  людиною,  що  може  теж  робити  iншим
благо!..
   Торкнув ногою раму, - та не була защебнута, - й полiз вiкном до хати.
   - Свят, свят! - перехрестився лячно Iван Максимович. - Це ти, Тарасе? А
я було подумав, що лiзе чорт!
   - Вгадав, Сохо. Я злий, як чорт, я лютий, як сто чортiв!
   - Що сталося?
   - Не можу бiльше ждати! Пiду спалю кубло паскудне панове,  його  заб'ю,
собаку, а сам... а сам... Не знаю, що зроблю з  собою!  Як  жити  так,  то
краще вмерти! Мить - i по всьому, вiльний собi козак...
   - Життя, як кажуть мудрi, це боротьба, - сказав Iван Максимович.
   - Боротись? З ким?
   - З тим, хто з тобою бореться, хто став тобi на перешкодi...
   - Цар, пан, крiпаччина! Як, чим менi боротись з ними?!
   - Принаймнi не палiнням покоїв панських, не самогубством...
   - Ох мав би я хоч поганеньку зброю! - заскреготiв зубами.
   В кiмнатi стало тихо.
   - Ти вiд Брюллова, може?
   - Та звiдти, звiдти... Василь Iванович просив, щоб ти зайшов  до  нього
сьогоднi ввечерi.
   - Напевно, щось про викуп, про лотерею?
   - Нi. Там усе ще в кризi, як  i  Нева...  Всеблагий  наш  iмператор  не
зволять ще згадати про те, що їм схотiлося добути портрет наставника свого
синочка... Ех, мiг би я, так нагадав би!..
   - В тебе таки вселився бiс, - сказав Сошенко злякано.  -  Накличеш  iще
бiду... Ти, певно, дуже перетрудився, виснажився. Малюєш стiльки!..
   - Iване, я вже бiльше мiсяця, як i колись, фарбую якiсь паркани, стiни!
   - Чому?
   - Нема роботи iншої...  Ти  уявляєш,  портрет  Євгена  Павловича,  клас
Академiї з його фiгурами, якi дали наснагу до малювання сотням  таких,  як
я, i - жовта фарба, щiтка й паркан якогось особняка!..
   - Недовго вже, недовго... Ти потерпи...
   - Душа горить, Iване!
   - Малюй, пиши свої вкраїнськi вiршi - це дасть душi  полегкiсть,  i  не
накой, будь ласка, отих дурниць, що лiзуть  тобi  в  голову.  Прошу  тебе,
благаю!
   - Ходiмо десь побродимо...
   - Авжеж, авжеж, - заметушився Iван Максимович. -  У  мене  тут  задушно
трохи... Маю оце замовлення, то не виходжу днями. Прогулянка менi потрiбна
вкрай!
   Тарасовi аж стало жаль товариша. I не тому, що вiн багато трудиться (не
первина!), а за постiйнi прикрощi, що завдає йому своїми бiдами.
   Обняв Соху й поцiлував.
   - Вже й лащиться! - зiтхнув Iван полегшено. - Тарасе, ти - як березень:
по сiм погод одного дня.
   - Ходiм на Стрiлку, далi вiд Академiї, - сказав Тарас,_ _як_ _вийшли  з
дому.
   - Тягне до Петропавловської?
   - Ну й жарти в тебе... Цур їй, тiй Петропавловськiй!
   - Сьогоднi ти такого наговорив, що я...
   - Туди i то нема дороги крiпаковi! Для нас - лиш панськi канчуки та  ще
хiба - в солдати.
   - Знайшов за чим жалiти.
   - Я хочу вмерти вiльним!
   - Вмирають усi однаково.
   - Е, не кажи! Я бачив, я пам'ятаю  крiпацьку  смерть...  Тобi  того  не
зрозумiти, Йване...
   Аж  бiля  Бiржi  стишилися.  Ступали  мовчки,  дивлячись_  _на_   _той,
двiрцевий, берег, на Петропавловську, що виступала з води мiцними  стiнами
та  бастiонами,  на  Петербурзьку  сторону,  де  височiли  гордо  численнi
храми...
   -  Хоч  на  болотi,  твердо  стоїть  Петрове  дiтище,  -  сказав   Iван
Максимович.
   - Бо на кiстках...
   - Вже прочитав "Iсторiю русiв"?
   Тарас нiчого не вiдповiв. Цю рукописну книгу вiн не читав,  а  пив,  як
спраглий воду, бо вперше стрiвся з розповiддю не про чуже й далеке, а  про
своє, про рiдне, що вiдшумiло битвами й спливло у вiчнiсть кров'ю дiдiв  i
прадiдiв. Збагнув тодi, читаючи, що для народу, краю  або  держави  знання
свого минулого чи не найперша заповiдь. Iсторiя - це нiби крила...
   - Скоро спливе Невою крига, мiст наведуть, i стане  гарно,  тепло...  -
щулячись, уголос думав Iван Максимович, що не любив зими  та  осенi.  -  А
вдома в нас, на Українi,  вже  ряст  цвiте,  напевно,  й  дерева  вкрились
бростю... Течуть дими вiд спаленого бадилля...
   Спинилися неподалiк ростральної колони i слухали далекий, ледве  чутний
голос землi, що їм дала життя i вклала в груди душу...

   _Тече вода в синє море,_
   _Та не витiкає;_
   _Шука козак свою долю,_
   _А долi немає...-_

   почав Тарас неголосно читати вiрш, написаний учора ввечерi,  коли  було
на серцi так недобре, що хоч бери та вий на мiсяць.

   _Пiшов козак свiт_ _за очi_;__
   _Грає синє море,_
   _Грає серце козацькеє,_
   _А думка говорить:_
   _"Куди ти йдеш, не спитавшись?_
   _На кого покинув_
   _Батька, неньку старенькую,_
   _Молоду дiвчину?_
   _На чужинi не тi люде,-_ Тяжко з ними жити!
   _Нi з ким буде поплакати,_
   _Нi поговорити..."_

   Бачив, як в очах Iванових повиступали сльози, й вiд того  сам  ледь  не
заплакав. Нишком ковтнув клубок, що пiдступив до горла, й закiнчив вiрш:

   _Сидить козак на тiм боцi,_-
   _Грає синє море._
   _Думав, доля зустрiнеться,-_
   _Спiткалося горе._
   _А журавлi летять собi_
   _Додому ключами._
   _Плаче козак - шляхи битi_
   _Заросли тернами..._

   Довго стояли мовчки. Потiм взялись за руки, нiби малi бездомнi  сироти,
й пiшли поволi до Академiї...
   ...Цей свiтлий день почався напередоднi  ввечерi,  як  Аполлон  прислав
йому записку.
   - Четвертий раз приходжу, - сердито буркнув дядько, який принiс.
   - Пробачте. Я працював за мiстом i повернувся тiльки що...
   - А ноги бий...
   - Охоче дав би вам щось на чай, так, присiйбо, не маю.
   - Навiщо ж вам пани листи шлють,  коли  в  кишенi  порожньо?  -  стенув
плечима дядько i рушив неквапно вниз. - Заробиш тут... Аякже...
   Тарас дiстав кресало, добув вогню  i  запалив  недогарок.  Свiчок  йому
чомусь не принесли з квартири майстра.
   Узяв цидулку бережно i розгорнув... Заплющив очi; раптом у нiй про волю
йдеться? Вiн знав, що вже зiбрали грошi, - не дочекавшись царських, - що й
лотерея мала ось-ось вiдбутися, проте боявся глянути  на  цей  папiр...  А
раптом!.. Правду кажучи, йому кортiло вельми дiзнатись, що в записцi...  Й
коли вже бути до  краю  щирим,  то  мусив  сам  собi  признатися,  що  вiн
найбiльше боїться краху. I пан, i цар встругнути можуть яку завгодно штуку
з його тяжкою волею!..
   Нарештi зважився i прочитав. У нiй був тiльки  натяк  на  щось  значне:
"Тарасе!  Узавтра  будь  обов'язково  об  одинадцятiй  в  квартирi   Карла
Павловича. Про це  просив  Жуковський!  Твiй  Аполлон".  Свiт  похитнувсь,
розплився йому в очах... Невже це те,  на  що  чекав  вiн  стiльки  лiт?..
Можливо, вiн працював на дачi вiльний вже день чи два!.. Вiн - вiльний!..
   I враз погас. Не треба себе настроювати на  рай.  А  раптом  узавтра  -
знову пекло?..
   Вiд хвилювання не стало зовсiм сили. Сiв на своє тверде учнiвське лiжко
(хоч вiн уже й пiдмайстер!), стис у долонях голову й заплющив знову очi...
Остання нiч неволi... А може? Нi, Ширяєв уже йому сказав  би...  Щоправда,
вiн не був на дачi, має якусь роботу в мiстi... Пiти  спитати?..  Лячно...
Та й пiзно вже. Напевно, сплять... Дружина саме хвора...
   Дмухнув на свiчку. Треба мерщiй лягти й заснути. Нiч переспить,  а  там
недовго ждати. Об одинадцятiй... Яка ж  вона,  та  воля?  Це  ж  сам  собi
господар! Нема тобi нi пана, анi хазяїна!.. Хочеш iти  -  iди,  спiвать  -
спiвай, а плакать  -  плач!..  Можеш  куди  завгодно  їхати  й  робити  що
завгодно!.. Його вiзьмуть, звичайно, до Академiї! Вiн  буде  там  законним
учнем, таким, як всi... Одним iз кращих буде! Бо довго так чекав на  право
вчитися у цьому храмi, бо добре знав  цiну  такому  щастю!..  Звичайно,  в
листi напише рiдним, що вже на вiчнiй волi, й вони там  будуть  радi...  I
водночас  ще  глибше,  болючiше  збагнуть  свою  неволю!..  Його  брати  i
сестри!.. Та навiть iншим  людям,  односельчанам,  ровесникам,  товаришам,
його щасливе звiльнення вiд панських пут  не  принесе  полегшення.  Сльози
йому стiкали з сумних очей, як навеснi стiкає з берези  сiк.  Страждав  за
люд закований, за рiдний край, що став всуцiль долиною печалi й слiз...
   Прокинувся зi сходом сонця. Вже за вiкном радiли дню горобцi  -  ганяли
один за одним, цiвкали з таким завзяттям,  що  вже  по  цьому  можна  було
сказати:  до  Петербурга  прийшла  весна.  I  справдi,  день  був   ясний,
ласкаво-теплий, тихий. До комiрчини вривались пахощi кори,  води,  якогось
зела...
   Знайшов записку  й  перечитав.  Сьогоднi  об  одинадцятiй!..  На  нього
ждатимуть такi великi люди, як Карл  Брюллов,  поет  Василь  Жуковський!..
Одне вже це на казку бiльше схоже, анiж  на  правду.  Й  ждатимуть  заради
нього!.. Добре, що є на свiтi, крiм зла, неправди, гнiту,  й  такi  чудовi
люди!..  Йому  в  останнi  роки  щастить  на  них:  Сошенко,   Мокрицький,
Вiєльгорський, Гребiнка, Венецiанов, Брюллов, Жуковський, Григорович... Та
все якi таланти, якi високi душi!..
   Вдягнувся, вмився й вийшов. Була ще, може, сьома, та вiн не мiг  сидiти
й ждати. Мусив iти на вулицi, межи людей, щоб  не  лишатись  вiч-на-вiч  з
часом. Не уявляв, як витримає, коли з'ясується, що не по волю  кличе  його
Мокрицький!.. За рiк розтануло немало таких надiй...
   Нева текла широко й вiльно. Щоправда,  десь  вiд  Шлiссельбурга  пливли
шуга й уламки льоду, та це веснi не вадило. Вже навели понтонний  мiст,  i
знову Нева цвiла вiтрилами човнiв та бiльших суден,  що  ждали  ночi,  аби
пройти угору чи вниз, до моря, де починалося "вiкно в Європу"...
   Ледве знаходив силу втримувати себе на цьому боцi. Згадував, як вiн сiм
рокiв тому побiг на лiд, бажаючи скорiше глянути на Академiю,  i  як  його
порятував  рибалка...  Може,  сьогоднi  вiн  одержить  право   входити   в
прекрасний цей будинок як рiвний  серед  рiвних!..  Для  вiльних,  мабуть,
рiчка теплiша, лагiднiша, i небо вище, й хмари в його блакитi легшi?.. Хоч
би не розiрвалось серце в останню мить неволi!..
   Повiльно ж як минає час!..
   Не згледiвся, як опинився аж на  Сенатськiй  площi,  бiля  моста  через
Неву. Щоб згаять час, пройшов довкола пам'ятника... Тут пролилася за  волю
кров... А чи була б та воля, якби вони  перемогли?..  Це  вiн  не  був  би
панським уже дванадцять рокiв та ще й чотири мiсяцi!.. Сьогоднi ж двадцять
п'яте, як i тодi... Дванадцять рокiв волi!.. Росiя стала б iншою.  Вкраїна
теж... Якою ж то вона була б, сердешна його Вкраїнонька!.. Їй, певно,  теж
i небо здалося б вищим, i хмари легшими, й Днiпро теплiшим,  лагiднiшим...
Була б щаслива, мабуть... Де воля, там i щастя!..
   Мiст ледь похитувався. Карет було ще мало, бо панство все  гуляє  довго
ввечерi, а вранцi довго спить. Спостерiгав, хто йде, хто їде повз нього  в
той чи другий бiк, i мiг по тому  руховi  розгледiти  Санкт-Петербург  без
панства; якби воно заснуло i не прокинулося... Були б  це,  мабуть,  першi
веселi похорони!..
   Дiйшов до сфiнкса, вибрав затишне мiсце й сiв, щоб бачити лиш краєм ока
Академiю, що так його сьогоднi тягла до себе, вабила. Вiн поглядав  то  на
Неву, то на знайомi вiкна квартири Карла Павловича,  куди  йому  з'явитись
треба об одинадцятiй... Сьогоднi вiн не мiг прийти ранiше... Як незворушно
тихо спливав час!.. Вже довго так  чекає,  а  не  пора.  Мокрицький  i  не
подумав, мабуть,  коли  писав  своє  послання,  як  тяжко  буде  ждати  до
одинадцятої!..  Сошенко,  певно,  трудиться.  Дiстав  якусь   роботу   вiд
Пошехонова й тепер сидить, потiє... Чи буде й вiн у Карла Павловича?  Той,
хто знайшов його у цьому Вавiлонi, зiгрiв, у  люди  вивiв.  Без  нього  ця
врочиста мить... А раптом це все твої фантазiї? А  раптом  йтиметься  лише
про щось буденне?.. Нi, нi!  Того  не  може  статися!  Вiн  стiльки  ждав,
надiявся...
   Тепер сидiв, зiщулившись, мов пiд ударом долi, й не смiв  поглянути  на
заповiтнi брюлловськi  вiкна.  Боже,  невже  йому  судилося  iще  й  таке,
найтяжче випробування!..
   Його зустрiв слуга Лук'ян.
   - Заходь, заходь, Тарасе, - всмiхнувся  тихо  й  приязно.  -  Давно  не
був...
   - Робота... Жуковський тут?
   - Приїхав. Удвох iз графом Вiєльгорським.
   Тарасовi забило дух: всi з'їхались...
   -  I  пан  Мокрицький  тутечки...  -  додав  Лук'ян  багатозначно,  мов
прочитавши його думки. - Вони в червонiй_ _хатi...
   Легенько взяв його за плечi й повiв, неначе хворого або малого. Тарас i
справдi чувся таким слабким, що ноги йому тремтiли.
   Коли ввiйшли в "червону хату", хто був у нiй,  притихли.  Мокрицький  i
Вiєльгорський встали й  зиркнули  на  Василя  Андрiйовича,  який  стояв  з
Брюлловим бiля портрета.
   -  Добридень  вам...  -  сказав  Тарас,  шукаючи   в   очах   присутнiх
пiдтвердження своїх надiй.
   Йому нiхто i слова не вiдказав. Натомiсть  Василь  Андрiйович  урочисто
ступив до нього, вийняв якийсь папiр з кишенi  й  подав  йому.  У  повнiй,
мертвiй тишi!..
   Тарас узяв i розгорнув. Найпершим побачив герб з орлом в овалi, а потiм
- крупно своє iм'я:  "Тараса  Григорьева  сына  Шевченка";  над  ним  були
написанi  слова,  яких  вiн  ждав  так  тяжко  i  так   нестерпно   довго;
"Энгельгардтъ отпустилъ вечно на волю..."
   Далi вiн вже не змiг читати.  Крiзь  сльози  ледве  бачив  веселi  лиця
друзiв, якi йому щось мовили. Вiн розумiв те по  губах,  а  слiв  не  чув,
оглушений своїм безмiрним щастям... Лук'ян подав йому вина, з його бокалом
цокнулися чиїсь бокали... Вiн пив вино, що змiшувалося з сльозами, а серце
в  грудях  гупало,  як  на  пожежу  церковний  дзвiн,  й  кричало:  "Воля!
Во-о-оля!!!"
   ...Бiг по Четвертiй лiнiї, стискаючи її в руцi, й не  чув  землi  попiд
собою. Воля!..
   Зустрiчнi люди кидалися вiд нього геть, а вiн  гукав  їм  нiмо  на  всю
весняну вулицю: "Я вiльний, вiльний, вiльний!.."
   Панковi, що був похожий на управителя, який iще не так давно хотiв його
послать на стайню i вiдшмагати, вiн ледве стримався,  аби  не  крикнути  у
вiчi: "Зась!"
   Сонцю, що раптом зблиснуло мiж двох будинкiв, вiн усмiхнувся радiсно  i
показав затиснуту в руцi свою свободу. Вiн вiльний, сонце, вiльний!..
   У щедрiй зливi променiв, - та й сам немовби промiнь, - пiдбiг  до  того
дому, де жив Iван Максимович в напiвпiдвалi, i  зупинився,  щоб  перевести
подих. Вiкно було вiдчинене - весна, весна!.. I  вiн,  не  довго  думаючи,
шугнув у нього. З  трiском  упав  мольберт,  посипалися  на  землю  фарби,
пензлi...
   - Ти що, здурiв, Тарасе? - спинив його Сошенко, що також ледь  не  впав
додолу.
   - Воля! Iване, воля, воля!!
   В нестямi вiн душив  за  шию  друга,  пiдстрибував  i  все  кричав,  що
сталося, що вiн тепер на волi.
   - Де вiдпускна? - спитав Iван Максимович.
   - Ось, ось Вона! - розтис кулак, в якому нiс, мов пташку, своє  щасливе
звiльнення.
   Сошенко взяв, уважно всю прочитав, заплакав i стис в обiймах хлопця, що
став йому за два минулi роки мов рiдний брат.
   - Iвасю мiй!.. Iвасю... -ридав Тарас, не в силi бiльше стримуватись.  -
Якби не ти!..
   - Поплач, поплач... Востаннє... Хай виллються усi крiпацькi сльози...
   Вiдчув, що радiсть гасне, немовби щось їй стало на перепонi.
   - Ще рiки їх проллються, крiпацьких слiз! - промовив жорстко, нiби й не
вiн тут млiв од щастя хвилину тому. - Скiльки людей в неволi!..
   - Добре, що ти вже вирвався.
   - Невже це правда?! - радiсть сплеснула знову крилами. - На волi я,  на
волi?!
   Турнув мольберт ногою,  прийняв  стiлець  i  рвучко  пiшов  навприсядки
довкруг Iвана, що й досi ще тримав, мов свiчку, згорнутий в сувiй папiр iз
волею:

   _На городi пастернак, пастернак;_
   _Чи, ж я тепер не козак, не козак!.._

   - Чого кричиш? - просунув жандарм у дверi голову. - Приснилась, мабуть,
шибениця?
   - Такi "приємнi" речi, шановний, сняться лише панам, - сказав Тарас, не
встаючи.
   - А ти не пан?
   - Художник я, з вiдпущених.
   - Пан вiдпустив? - здивовано спитав жандарм.
   - Нi, добрi люди викупили.
   - I в скiльки ж це їм обiйшлося?
   Тарас сказав. Жандарм лиш свиснув.
   - Дорого... - зiтхнув невдовзi. - Мав би вже  шануватися...  Хоч  довго
був на волi?
   - Сьогоднi дев'ять рокiв.
   - Угу... Ну, спи! Свiтанок скоро...
   Вiн позiхнув, замкнув неквапно дверi. I знову стало тихо.
   Так, це уже сьогоднi... Минуло дев'ять рокiв, а вiн не встиг отямитися,
напитись волi!.. Дивна у нього доля: вирвався,  щоб  стати  художником,  а
став поетом, знаним на всю Вкраїну... Покликання! Воно весь час стояло  за
ним, художником, як злий чи добрий генiй, вихоплювало  з  руки  малярський
пензель, вкладаючи натомiсть гусяче перо... Вони з Сошенком, власне, за це
почубилися... Ну, не лише за вiршi, й за  Марусю,  коли  казати  правду...
Точнiше буде - i за Марусю, i за поезiю!..
   ...Вiн мов зiрвався  з  прив'язi:  хотiв  усе  побачити,  усе  пiзнати,
вивчити i... надолужити за згаянi свої лiта. Брюллов збагнув ту спрагу, ще
й на правах учителя... нi, навiть просто друга, що  трохи  старший  вiком,
сприяв цьому.
   Вони були в театрi, й Карл Павлович  пiдвiз  його  в  своїх  презручних
санях аж до дверей.
   - Чекаю вранцi, - мовив, подаючи Тарасу руку.
   - Буду.
   Тарас зiскочив на мерзлий снiг,  махнув  рукою  кучеру.  Полоззя  лунко
рипнули (бо морозець!) i споро помчали вулицею до Академiї.
   Насвистуючи легкий мотив iз  опери,  яку  вони  допiру  слухали,  Тарас
вдихнув повiтря, розправив плечi. Добре!.. Минуло лиш пiвроку, як вiн став
учнем Академiї, а як змiнилося його життя i як  вiн  сам  перемiнився!  На
ньому фрак, єнотова розкiшна шуба, годинник, шаль,  цiпочок...  Як  там  у
Пушкiна?

   _Острижен по последней моде;_
   _Как денди лондонский одет -_
   _И наконец увидел свет..._

   Хоч не про нього сказано,  та  й  вiн  побачив  дещо  за  час,  вiдколи
визволився з крiпацтва. Тепер вiн добре знає (на власнi очi бачив, був  на
вiдомих усiй столицi лiтературних вечорах!) весь цвiт мистецтва. А скiльки
вiн наслухався, ввiбрав у душу, в пам'ять!..
   - Гуляли десь, Тарасе? -  з'явилася  в  дверях  Маруся,  небога  їхньої
хазяйки дому.
   - В театрi був.
   - Iз ким же? - примружила лукаво очi.
   - З Карлою.
   - Це ж хто така? - надула пухленькi звабнi губки.
   - Професорка.
   - Бридка, напевно, й лiтня?
   - Не молода. Але бридкою її назвати грiх. Красуня навiть...
   - Овва! - задерла гордо кирпатий нiс Маруся. I  враз  заплакала:  -  То
йди, то йди до неї!..
   Тарас обняв за плечi дiвчину й поцiлував.
   - Її немає,  рибонько.  То  Карл  Брюллов,  професор  мiй,  учитель  по
Академiї.
   - А ти не брехен, часом? - перекрутила вона  на  свiй,  нiмецький,  лад
колись почуте вiд них з Iваном слово.
   - Ось  хрест  святий!  -  перехрестився.  -  А  щоб  було  мiцнiшим  це
присягання, я прикладусь до  образа,  -  чоломкнув  знову  бiлу  пухкеньку
щiчку.
   Маруся все простила й припала теж до нього.
   - Тарасе, йди вже спати! -  гукнув  Iван  сердито  i  розчинив  навстiж
вiкно.
   Маруся,  тихо  пирснувши,  втекла  додому.  А  кавалер  постояв  трохи,
охолоняючи (вiд доторку до цеї рибоньки йому стає щоразу душно),  й  пiшов
до хати.
   - Це  казна-що!  -  обурювався  Iван  Максимович  бiля  мольберта.  Вiн
працював, сердешний, вдень i вночi.
   Тарас роздягся мовчки, шаснув мерщiй пiд вогку, холодну ковдру.
   - Носять тебе чорти повсюди... - бурчав Сошенко  далi.  -  То  бал,  то
вечiр лiтературний, а то театр чи просто свято Бахуса!.. А дiло ж саме  не
робиться... Он фарби вже позасихали!.. Скажи, на ласку божу,  навiщо  тобi
те панство, тi пияки, нероби?
   - У них -  знання,  яких  менi  бракує,  вони  з  дитинства  вчилися  в
гiмназiях, унiверситетах...
   - На що вони тобi здалися, отi знання! Ти маєш такого вчителя, як  Карл
Брюллов, то вчися в нього; оволодiй своїм майбутнiм фахом у повнiй мiрi!..
   - Iване, ти не розумiєш... - почав Тарас довiрливо.
   - То вже Iван дурний для тебе? - скипiв Сошенко  дужче.  -  Ранiше  був
розумний, а став дурний?
   Тарасовi до слiз зробилось прикро. Не так вiд слiв, як вiд самого тону.
Вiн ладен був схопитись з лiжка, кинутися на шию друговi й просити в нього
вибачення за те, у чому був не винен зовсiм, та не посмiв, щось  стало  на
перешкодi.
   - Ну що це ти вигадуєш? - сказав  натомiсть  лагiдно.  -  Для  мене  ти
навiки як батько рiдний...
   - Батька потрiбно слухатися! - не угавав Iван Максимович.
   - У чому ж я тебе не слухаюся?
   - Закинув геть навчання, гуляєш, пишеш вiршi!..
   - Хiба це грiх - писати вiршi?
   - Маєш таку протекцiю,  такий  талант!  За  кiлька  рокiв  можеш  стать
академiком.  Лише  малюй,  малюй,  малюй!..  А  вiн  сидить  i  пише   про
Катерину-покритку!..
   - Чого ти в'ївся в неї, в ту "Катерину"? Не розумiю...
   - Стiльки часу потратив марно на казна-що!
   Помовчали. Заятрилась ще свiжа рана в серцi  -  смерть  Котляревського.
Коли  почув,  заплакав  i  написав  сльозами  вiрш...  Невже  i  вiн   теж
казна-що?..
   - Не гнiвайся, а ось послухай лiпше, що  написав  я  на  вiчну  пам'ять
Котляревському...

   _Праведная душе! прийми мою мову,_
   _Не мудру, та щиру. Прийми, привiтай,_
   _Не кинь сиротою, як кинув дiброви,_
   _Прилини до мене хоч на одно слово_
   _Та про Україну менi заспiвай._
   _Нехай усмiхнеться серце на чужинi,_
   _Хоть раз усмiхнеться, дивлячись, як ти_
   _Всю славу козацьку за словом єдиним_
   _Перенiс в убогу хату сироти..._

   - Тарасе, ти - художник! - жбурнув Сошенко пензля, що поламався в  його
руцi. - Живописом услав народ, вiтчизну...
   - "Останнiм днем Помпеї"?
   - Не розумiю... - притих Iван Максимович. - Ти ж був  такий  захоплений
цим полотном!..
   - I зараз я в захопленнi, - сказав Тарас роздумливо. - Ну, як утну щось
отаке... Хто бачитиме його, крiм купки художникiв та меценатiв  чи  просто
снобiв? Як прислужуся таким мистецтвом людям, що ним зроблю для волi свого
народу?..
   - А вiршами ти зробиш бiльше?
   - Так. Слово має крила, воно  летить  iз  уст  в  уста,  його  читають,
слухають, спiвають, злившись серцем з його творцем!..
   - Ти просто шукаєш щось на  виправдання  своїй  гульнi  та  лiнощам,  -
помовчавши, сказав Iван Максимович. - Гультяї завжди схильнi до фiлософiї.
   - Нi, намагаюся збагнути сам, що дiється в моїй душi...
   - Пiзнай себе... Не думав, що ти читав Григорiя Сковороду!
   - Сократ казав те ж саме...
   - О! - тiльки й змiг промовити затиснутий в куток Сошенко.
   - Iване, я вбираю в себе, мов губка воду, мудрiсть, яка  була  вiд  нас
захована царем, панами, злиднями... I прагну пiзнати iстину...
   - Не там, не там шукаєш, брате! Бали та дружнi учти "со возлиянием"  не
мiсце для Мiнерви!
   - Ти помиляєшся. На них я те побачив, чого  не  мiг  ранiше  бачити  iз
передпокою хоромiв панських... Знаєш, вони усi приреченi... Банкет, Iване,
пiд час чуми!..
   - Коли вже хтось приречений, то швидше ми... - зiтхнув Iван Максимович.
- Напiвголоднi, в холодi, в таких ось норах, - глянув на темнi стiни, -  у
вiчнiм страсi за день непевний завтрашнiй...
   - Сохо, ти просто виснажений i нездоровий, - сказав Тарас,  сiдаючи.  -
Ми, власне, тiльки крихти... За нами - сотнi, тисячi, мiльйони  навiть!  А
їх - мiзерна жменька...
   - Й тобi кортить ускочити до тої жменьки?
   Обурення спахнуло в ньому, немов суха солома. Та  вiн  його  утримав  i
пригасив.
   - Я вже тобi тлумачив, чого ходжу на тi бали...
   - Не вiрю!
   - Чому?
   - Бо надто вже премудро! Недавно ще був сiрий,  забитий  хлоп  -  i  на
тобi: з  Брюлловим  вiн  запанiбрата,  в  Струговщикова  -  свiй  чоловiк,
Гребiнку зве Євгеном; не Павловичем, як ми усi, а так собi, по-простому!..
Дiвчат гарненьких зваблює...
   - Сказав би так одразу! - гукнув Тарас. - Маруся -  ось  причина  твоїх
фiлiппiк! - зареготав. - А я вже, грiшним дiлом, було подумав!..
   Сошенко почервонiв.
   - Маруся також, -  мовив.  -  Ти  ж  вiдаєш,  що  я  повинен  їхати  iз
Петербурга... I я хотiв... Давно люблю... А ти прийшов, забрав її...
   - Їй-богу, не забирав! Вона сама. Я й так, i так вiд неї, аж  нi  -  до
мене горнеться...
   - Сам бачив: ти її сьогоднi поцiлував!
   Тарас не знав, що i казати друговi. Таки було.
   - То ненароком...
   - Брехен! Тьху!..
   - Бачиш, бачиш! - схопивсь Тарас  за  соломинку  жарту.  -  Шукай  собi
Марусю, та Богуславку, бо онiмечишся!
   Iван Максимович на те нiчого не  вiдповiв.  Щось  роздивлявся  довго  в
своїй картинi, хапав палiтру, пензля... Нарештi мовив глухо:
   - Шукай собi деiнде хату... Марусю теж...
   - Здурiв, їй-бо!
   - Нi. Хочу взяти її собi дружиною.
   I знову стало тихо. Так нiби їм вже  не  було  про  що  й  порозмовляти
мирно, як з братом брат...
   ...Була то перша його медаль за успiхи в навчаннi й працi в рiднiй  вже
Академiї. Рiк промайнув, як свiтле, добре свято! Тепер вiн мiг сказати, що
почувають вiльнi, не панськi люди в бiдi та радостi, бо встиг зазнати того
й того. I, попри всi печалi й дрiбнi невдачi, утвердився на думцi тiй,  що
й горе людини вiльної солодше щастя крiпака!
   Медалi їм вручали на  урочистих  загальних  зборах,  що  вiдбувалися  в
великiй  залi,  в  присутностi  всiєї  ради  Академiї,  окрiм,   звичайно,
президента, який собi мав вищий, придворний клопiт.
   Тарас прийшов ранiше, аби вiдчуть, простежити все те колись  омрiяне  i
недоступне дiйство, сiв у кутку, з якого було всiх видно i  де  самого  не
дуже бачили б. Проте його одразу ж знайшов Мокрицький.
   - Давно, давно не здибувалися! - подав тонку, неначе в музики,  руку  i
примостився поруч. - В трудах усе?
   - Допався.
   - Гляди лишень не охватися...
   - Шевченки усi мiцнi! Козацька, брате, кiстка...
   - Чого це ти насумрився?
   - Згадав братiв...
   - А-а...
   - Я на волi, а їм же вiк, до смертi...
   - Ось вивчишся, збереш потрiбну суму та й викупиш i їх на волю!
   - Може... А як же iншi?
   - Iншi твої брати?
   - Їм також волi хочеться... Собацi он ланцюг огидний, а то  ж  козацькi
душi... Мiльйони душ!
   - Ти он про що...
   - Як здумаю - усе стає немиле!
   - Не брав би так того до серця,- сказав небавом  Аполлон.-  Ми,  брате,
лиш художники, спiвцi краси...
   - А хто ж бiду спiватиме? Хто возвеличить отих малих рабiв нiмих,  яких
пани i за людей не мають?..
   - Змiнився ти, - сказав Мокрицький з подивом. - За рiк такий став...
   - Бачив, як пiсля холоду, - коли пригрiє сонечко й покропить дощ, - усе
росте? Аж шелестить! Бо довго ждало, купчило життєву силу...
   - Вiршi закинув зовсiм?
   - Вони менi жить не дають, триклятi! I малювать... - махнув рукою.
   - Якось зайду, покажеш...
   - Лаятимеш, що не займаюсь дiлом, а казна-чим?
   Мокрицький здвигнув плечима:
   - Вiршi - мистецтво теж.
   - Сошенко їх вважає за витребеньки.
   - I що ж ви з ним, Тарасе, не  подiлили?  Такi  були  друзяки.  Я  дещо
чув...
   - Ат, просто дурнi цапи!
   - Cherchez la femme...
   - Що ти сказав? Це нiби щось по-французькому?
   - Шукайте жiнку...
   Тарас на те не мав чого вiдповiсти. Сошенко не допомiг  своїй  напастi,
вигнавши його з квартири. Маруся знайшла його, Тараса, i на новiй...
   - Ти чув, вiн їде в Нiжин.
   - Коли?
   - Не знаю. Справа вже, кажуть, вирiшена...
   З бiчних дверей тим часом вийшла поважна рада Академiї i  зайняла  свої
мiсця. Почався врочистий акт.
   Тарас дивився, слухав, виходив сам до столу одержувати свою  медаль  зi
срiбла, та десь пропав той настрiй,  з  яким  прийшов  на  зiбрання,  щось
муляло йому в душi...
   - Поглянь, поглянь на Григоровича, -  шепнув  йому  Мокрицький.  -  Яка
достойнiсть царська, i кожне слово виважене , на терезах... Вельможа!
   - Бо вiдчуває силу,  -  сказав  Тарас.  -  Без  нього  i  президент,  i
вiце-президент одразу б сiли на мiлину.
   Медаль чомусь була холодна й тьмяна,  як  i  його  душевний  настрiй...
Може, це все тому, що пригадав свою рiдню, Кирилiвку?.. А може, всю обiдню
знов  зiпсував  йому  Iван  Максимович?..  Вiн  чоловiк  тихенький,  проте
настирливий та беручкий... Згадав, як вiн тебе  настирливо  виводив,  наче
Мойсей, з єгипетської неволi? Чи як не дав спокою анi собi, анi Брюллову з
усiм його синклiтом, аж доки визволили вони  тебе?..  Як  ввiв  таємно  до
рисувальних класiв i явно - в хату Євгена Павловича Гребiнки?..
   Аж стало душно. За що ж вони  горшки  побили?  Маруся  -  лише  остання
крапля, що переповнила... Ат, що там дiвчина i все, що їх  вiдчужувало,  у
порiвняннi з тим, що єднало, зближувало!.. Iван тепер поїде на  Україну  -
нещасний, хворий, скривджений i розчарований в найвищих людських чуттях...
Той велiй друг, якого, власне, вiн сотворив, постав на нього!.. Так чи  не
так, а вiн гадає, певно, що знає правду... Зрада найближчих друзiв -  наче
глибока рана в грудях... Навiщо тобi здалась, Тарасе, та бiлолиця нiмочка?
Нехай би брав її собi за жiнку Iван Максимович!..  У  Нiжинi  знайде  собi
чорняву. В стрiчках, коралях й вишитiй по рукавах сорочцi... Там жде якась
кирпатенька, з бровою, нiби ластiвчине крило!..
   - Ти що, не  маєш  де  ночувати?  -_  _спитав  Мокрицький  голосно.-  3
Михайловим не помирився?
   - Та нi...
   - Чого ж сидиш? Крiм нас, уже нема нiкого в залi.
   - А й справдi!.. - глянув з подивом i рвучко звiвся.
   На набережнiй узяв за лiкоть друга i попросив:
   - Ходiмо вдвох... провiдаємо Сошенка... А то поїде...
   - Добре, видать, почубилися!
   - Та як сказати... Дiти не  можуть  бути  копiями  батькiв...  I  друзi
також.
   - Хтозна...
   - Нема людей, якi були б однаковi. Близнята й тi лиш зовнi схожi.
   - Правда...
   - Пардон! Прошу пробачення! - заледве не збив_ _їх з нiг високий пан  в
окулярах.
   - Елькан! - зрадiв Мокрицький. - Куди бiжиш?
   - На похорон.
   - А звiдкiля?
   - З весiлля.
   - Знайомтесь!  Це  вiдомий  фейлетонiст  i  театральний  критик,  а  це
художник, теж учень Карла Павловича, Тарас Шевченко.
   - Менi приємно дуже... - подав Елькан м'яку, спiтнiлу руку.
   - Не впiзнаєш? - спитав Мокрицький критика i пригорнув Тараса.
   Елькан поглянув  пильно,  дiстав  хустинку  й  витер  ретельно  скельця
окулярiв.
   - Не мав, як кажуть, честi...
   - А пам'ятаєш того хлопчину, що в нас питав дорогу  до  Академiї?  Бiля
Неви, весною... I ти його...
   - Жартуєш?
   - Їй-богу, вiн.
   - Воiстину метаморфози!.. - розвiв Елькан руками.  -  Таки  знайшов?  -
спитав уже в Тараса.
   - Вже рiк учусь...
   - То ти i є той дiамант з народу, якого викупили Брюллов з Жуковським у
Енгельгардта?!
   - Вiн, Олександре Львовичу, - сказав  поспiшно  Аполлон,  вiдчувши,  що
надто вже безцеремонно мовлено.- Прошу любити й жалувати!
   - Жаль, жаль, що я вже мушу  бiгти!..  -  зiтхнув  Елькан.  -  А  втiм,
небiжчик може i зачекати... Махнемо, братцi, до "Капернауму"?
   Мокрицький був не проти. Й Тарас не став на перешкодi, дав "вiдпускну".
   - Ви йдiть, - сказав, - а в мене є нагальне дiло.
   - Справдi, у нього дуже-дуже нагальне дiло, - спинив  Елькана  Аполлон,
узяв його пiд руку й повiв у райськi кущi для тих, хто любить чарку.
   - Юначе, ми ще стрiнемося! - через плече гукнув Елькан Тарасовi.  -  Au
revoir, mon ami![5]
   Сошенко вже складав потроху  речi.  Не  здивувався  його  приходовi,  а
навпаки, був радий, хоча i виду не подавав.
   - Сiдай, спочинь,- пiдсунув йому стiлець.
   Слухняно сiв, дивився на дорогу людину й не мiг нiяк  повiрити,  що  не
приходив сюди, не бачив її три мiсяцi.
   - Пробач менi... Я завинив, Iване, перед тобою... -  сказав  тремтливим
голосом, немов чужим.
   -  Обоє  добрi...  -  буркнув  Iван  Максимович.  I  раптом  вдався  до
фiлософiї, чого за ним ранiше не помiчалося: - Як будемо отак сваритись за
казна-що, не знатиме народ наш щастя-долi. А з ним i ми...
   - Поїдеш на Україну!.. - зiтхнув Тарас.
   - Не заздри, - торкнувся його плеча Сошенко. -  Не  знаєш,  яка  платня
мiзерна в тому училищi... Тут злиднi, там...
   - Садки цвiтуть, напевно!.. А ряст, барвiнок!.. Боже,_ _як я  давно  не
був у нас удома, на Українi!.. Аж цiлих десять рокiв!..
   Сошенко теж задумався. Лице його осяялося якимось милим спогадом.
   - Можливо, я одужаю на тiй красi... - озвався згодом тихо.
   - Недаром кажуть, що й "дым отечества нам сладок и приятен".
   - Спасибi, що завiтав... - утер сльозу Сошенко. I осмiхнувся: - Як  там
iде навчання?
   Тарас дiстав медаль з кишенi й подав йому.
   - Вiтаю!.. Даремно я тодi на тебе так нападав.
   - А може, й нi...
   - Я радий твоєму успiховi! - промовив, нiби скинув з  плечей  тягар,  i
простягнув медаль господаревi.
   - Вiзьми собi на спомин, - сказав Тарас.
   - Та що ти, що ти!
   - Справдi. Коли по совiстi - вона твоя!
   Iван  подумав  трохи,  тримаючи  медаль  на  витягнутiй  правицi,  тодi
всмiхнувся радо й поклав її на столик.
   - Спасибi. Буду згадувати...
   Вiн пiдiйшов, обняв Тараса й поцiлував. Заплакав. Неначе знав  напевно,
що їхнi шляхи розходяться; i не на день чи мiсяць, а на роки...
   ...Вже їдучи,  Iван  гукнув  йому  останнiй  свiй  заповiт:  "Тримайсь,
Тарасе, Штернберга!.." I от вiн  радий  був  би,  та  десь  той  Штернберг
бродить по Оренбуржчинi, а вiн живе з Михайловим, точнiше, наймає на  двох
iз ним квартиру на Сьомiй лiнiї в будинку панi Аренс.
   Сюди й прийшов до нього Євген Гребiнка. Сiявся нудний осiннiй дощик,  i
гiсть добряче вимок.
   Тарас стягнув шинель iз нього i витрусив її в порожньому й вiд того  аж
лункому передпокої.
   - На бiльше вже вибачай, Євгене, сушити нiде,  -  мовив,  беручи  також
важкий з негоди капелюх.
   - Я ненадовго, - мерзлякувато повiв Євген плечима.
   - Проходь туди, там затишнiше, - вказав  Тарас  рукою  на  їхню  власне
хату. - Сiдай, - подав йому стiлець, який уже ледь животiв.
   - Єхидний дощ... - потер Гребiнка_ _руки_. -_ А де Михайлов?
   - Хтозна. Блукає десь.
   - Ти чув такого - Мартос, Петро Iванович?
   - Нi.
   - Вiн прийде до тебе, щоб змалював  його  портрет.  Заплатить  добре  -
грошики у нього водяться... I ще одне... - обвiв кiмнату поглядом. - Де ти
храниш свої папери з вiршами, сирiч рукописи?
   - Пiд лiжком, он в коробцi. А що?
   - Нiчого... Просто так поцiкавився...
   Лукава, тиха усмiшка свiтилася в його очах.
   - То як там наша "Ластiвка"? - спитав Тарас.
   - Ще в клiтцi, - махнув Євген  рукою  i  посмутнiв.  -  Панок  оцей,  -
вернувся до попереднього, - не густо має розуму, а гонором його господь не
обiйшов, i тягнеться вiн до людей вiдомих,  талановитих...  От  я  собi  й
подумав... Ну, знаєш, я напевно, уже пiду! - пiдвiвся.  -  Прохання  є  до
тебе: твої папери з вiршами нехай лежать i далi у тiй коробцi... Згода?
   - Нехай лежать, - стенув Тарас плечима. - А де ж їм ще лежати!..
   - Сошенко пише?
   - Нiби у воду канув.
   - Дивно... То на коли призначиш сеанс Петровi Йвановичу?  -  всмiхнувся
знову.
   - Мабуть, нехай приходить завтра. О п'ятiй вечора.
   - То будь здоров! - подав уже зiгрiту, ласкаву руку. - Злупиш  побiльше
з нього, - кинув у передпокої, - бо ще образиться.
   - Послати треба братовi. Просив оце...
   - На ловця, як кажуть, i звiр бiжить.
   - Дорога ложка до обiду.
   - На цiй мовi будьте здоровi!
   Жартуючи, потисли ще раз руки, й Гребiнка знову пiрнув у мжичку.
   Мартос прийшов точнiше, нiж пароплав iз Ревеля. О п'ятiй рiвно  почувся
стук у дверi, й дебелий пан, рокiв пiд тридцять, упхався в хату.
   - Здрастуйте!.. - гукнув, чомусь вiдсапуючись, хоча  пiднявся  лише  на
другий поверх. - Пiд небеса забралися...
   - До бога ближче, - скромно сказав Тарас.
   - Я - Мартос, Петро Iванович. А ви -  Тарас  Шевченко?..  -  скосив  на
лiжко очi.
   - У  мене  все  готове.  Сiдайте  ось  тут,  -  подав  стiлець,-  та  й
розпочнемо.
   - Дякую, - вмостився важко. - Витримає?
   - Сидiть лишень спокiйно... Лице лiворуч трохи, до свiтла... Так...  Не
рухайтеся!..
   Узяв картон з папером та олiвець, примружився,  щоб  роздивитись  краще
лице моделi... Що вiн весь час  косить  очима?  Не  бачив  зроду  лiжка?..
Намалювати б його отак! Мов виглядає чужих курей у шкоду...
   - А що то у  вас  таке?  -  спитав  Петро  Iванович,  як  тiльки  сеанс
скiнчився. - В коробцi тiй?..
   - Пiд лiжком?
   - Так.
   - Порою, коли журба на душу ляже, беру й пишу...
   - Виходить, то вашi вiршi?
   - Можна i так назвати...
   Мартос зiрвався з мiсця, витяг на свiт коробку й_ _взяв_ _перший-лiпший
аркушик. Поспiшно одяг пенсне i прочитав уголос:

   _Над рiчкою, в чистiм_ _полi_,__
   _Могила чорнiє;_
   _Де кров текла козацькая,_
   _Трава зеленiє..._

   Полiз по другий аркуш.
   - Багато у вас такого дива?
   - Та трохи є...
   Гiсть сiв на лiжко, поруч поставив коробку, виповнену папером,  i  став
читати. Мовчки, забувши, певно, де вiн й чого прийшов.
   - А можна менi додому взяти? - спитав нарештi.
   - Що ви! - гукнув Тарас. - Навiщо?
   - Я покажу Гребiнцi. Й коли йому сподобаються, то надрукую.
   Вперше йому таке пропонували, й Тарас не знав, як бути. Гребiнка взяв у
нього - торiк ще - кiлька вiршiв для альманаху "Ластiвка"...
   - То як?
   - Не знаю... Виб'ють мене за них панове критики!
   - Ми теж не ликом шитi - захистимо! Ви знаєте, напевно,  Корсакова?  То
це мiй друг.
   Звичайно, вiн не раз стрiчався з Корсаковим на  вечорах,  в  театрах  i
знав, що той не тiльки пише про се, про те, а й служить цензором. Кортiло,
правду кажучи, пустить  у  свiт  свої  творiння  словом...  Гребiнка  щось
загаявся iз альманахом... А те, що в цiй коробцi, йому  здебiльшого  давно
вiдоме, читане i  навiть  палко  схвалене.  Мокрицьким  теж.  Хоч  Аполлон
художник - на вiршах знається!..
   - То як, довiрите менi свiй скарб, Тарасе?
   - Берiть, - нарештi зважився. - Та не згубiть дивiться!
   - Побережу, яко зiницю ока! - врочисто мовив Мартос i згрiб усi папери.
   Коли приїхав вдруге, то попросив, вручаючи Тарасовi коробку:
   - Ми вдвох з Євгеном Павловичем не можемо навести лад. Будь ласка,  все
прогляньте, пронумеруйте аркушi, поправте, що бажаєте, i... -  усмiхнувсь,
чекаючи, щоб запитав, - i будемо робити книжку!
   Тарас стояв, уражений словами про видання, й не чув, що Мартос йому iще
розказував... Тепер його поезiї побачать свiт! Пiдуть  мiж  люди,  зможуть
заговорити до будь-кого, збудити думку... Леле!..
   - Вiн прочитав та й стогне: "Це щось таке, таке!..", а слiв  знайти  не
може... - долинула до  нього  мова  гостя.  -  Євгену  Павловичу  забракло
слiв!.. I я скажу: чудово! Я прочитав про Катрю своїй дружинi  -  плакала.
Сидить,  Тарасе,  й  плаче!  Тихенько,  так,  беззвучно.  Мов   скам'янiла
жiночка...
   Зробив сеанс коротшим, бо пензель йому тремтiв. I тiльки Мартос вийшов,
сiв до роботи. Вперше свiдомо сiв. Не тiльки, аби вiдбитися чи вилить душу
словом, сiв, щоб навести у вiршах лад... Це  ж  досi  вiн  не  читав  отак
пiдряд, не вдумувався, чи до ладу, - писав i все. Бувало, правда, тягнувся
до цих рядкiв, журився над їх недолею або читав  тихенько  якусь  поему  й
плакав; коли нiхто не бачив... Тепер  же  вiн  осмислював  i  кожне  слово
пробував, чи золоте. Мiсцями сам не вiрив, що написав, що  це  його  болi,
його журба... Веселого було так мало в його поезiї, як i в життi...  Порою
геть забував про  книжку  i  Петербург,  витав  у  полi,  в  рiднiй  своїй
Кирилiвцi, бо всi пейзажi списував iз краєвидiв свого дитинства,  з  милої
його душi Вкраїни... Послати б їй цi думи, цi щирi сльози сина, що  прагне
щастя матерi й тому страждає тяжко, безсилий щось зробити, допомогти!.. Бо
тут, бо тут... Накинуться на нього гречi, кукольники, якi,  аби  подужали,
давно пiд корiнь вирубали б всi  iншi  мови.  Хтось  захистить,  звичайно,
дасть одкоша тим мракобiсам в бiлих, як снiг, манiжках, та як-то  їм,  цим
вiршам бiдним, матиметься в такiм багнi!..

   _Думи мої, думи мої,_
   _Лихо менi з вами!_
   _Нащо стали на паперi_
   _Сумними рядами?.._

   Схопив перо, знайшов ще  чистий  аркуш  i  записав.  Одразу  ж  прийшло
продовження:

   _Чом вас вiтер не розвiяв_
   _В степу, як пилину?_
   _Чом вас лихо не приспало,_
   _Як свою дитину?.._

   Мiняв свiчки.  Печалився.  Втирав  невольнi  сльози.  Й  писав,  писав,
виспiвував себе самого, душу  свою  стражденну,  якiй  усе  на  цiй  землi
болiло... Вже за вiкном давно стояла чорна пiвнiчна нiч,  вже  спав  давно
будинок, мiсто... Спала десь Україна, зморена в своїй тяжкiй  недолi...  А
вiн писав, висотував з душi слова, й кривавилась на тому мiсцi рана...

   _Думи мої, думи мої,_
   _Квiти мої, дiти!_
   _Виростав вас, доглядав вас,_
   _Де ж менi вас дiти?_
   _В Україну iдiть, дiти!_
   _В нашу Україну,_
   _Попiдтинню, сиротами,_
   _А я - тут загину._
   _Там найдете щире серце_
   _I слово ласкаве,_
   _Там найдете щиру правду,_
   _А ще, може, й славу..._
   _Привiтай же, моя ненько,_
   _Моя Україно,_
   _Моїх дiток нерозумних,_
   _Як свою дитину..._

   Гойднувся вогник свiчки, з  дверей  вiйнуло  холодом.  Оглянувся  i  не
повiрив своїм очам - в порозi стояло щось  велике  i  волохате!..  Щоб  не
всмiхнулося, злякався б, мабуть, добре.
   - Година друга ночi, а вiн сидить! Коли б iще за малюванням! - рявкнула
нараз проява.
   - Вася! Штернберг! - метнувся Тарас до друга. - Васю, а  я  тебе  чекаю
вже цiлу осiнь!..
   Поцiлувавши Штернберга, Тарас узявсь знiмати з  нього  кожуха  й  теплу
шапку. Вася, що вже розм'як, зiгрiтий теплом i зустрiччю, враз схаменувся:
   - Там же, внизу, вiзниця й речi мої на санях!
   Жартуючи, побiгли в двiр,  принесли  все  i  розсупонили  нарештi  Васю
Штернберга.
   - Ну як там, як на  Оренбуржчинi?  -  спитав  Тарас,  що  заздрив  його
поїздцi, його новим i, певно, цiкавим враженням.
   Василь притих одразу i спохмурнiв.
   -  Страшна  земля,  страшнi  порядки...  -  мовив  потому,  нiби   геть
проганяючи якiсь  недобрi  спомини.  -  Не  приведи  господь  там  жити  i
працювати!..
   Вiн так сказав це болiсно, з таким глибоким  смутком,  що  аж  Тарасовi
мороз  пiшов  по  спинi.  Вiн  теж   притих,   згорнувся,   чогось   немов
жахнувшись...
   - Все пишеш? - весело спитав Василь.
   - Знайшовся один панок, який береться видати своїм накладом книжку.
   - То це ж чудово!
   Рвучко ступив до столу, вихопив iз купи аркушiв той, що лежав  нерiвно,
i прочитав:

   _Перебендя старий, слiпий,-_
   _Хто його не знає!_
   _Вiн усюди вештається_
   _Та на кобзi грає..._

   Поклав поволi аркуш i мовчки рушив до чемодана, який стояв бiля дверей.
Розкрив, порився в ньому й дiстав малюнок, виконаний пером i тушшю.
   - А ось тобi й фронтиспiс, - подав Тарасовi.
   То був кобзар, що примостивсь на призьбi  й  грав  щось  сумне.  Побiля
нього стояв маленький поводир, до нього лащилася собака...
   - Спасибi! Дуже гарно,
   - Зроблю офорт...
   - Ти справжнiй друг!
   - А назва є вже?
   - Назви ще не придумав,  -  сказав  Тарас,  вдивляючись  у  поле,  ледь
позначене на дальнiм планi.  Немов  вiтряк  на  обрiї?..  -  А  може,  так
назвати, як i малюнок? - з'явилась раптом думка."Кобзар"...
   - Слiпий спiвець... Наш, український безсмертний бард... Годиться!
   - Ти добрий генiй, Штернберг! - схопив Тарас в обiйми друга...
   ...Уже весною, в квiтнi, "Кобзар", як мовиться, побачив свiт. Та й  сам
Тарас за цi чотири мiсяцi встиг побувать на тому свiтi i народитись знову.
Тиф причавив ще в груднi, й щоб не друзяка Пономарьов, що взяв його в свою
квартиру в Академiї i доглядав, немов малу дитину, хто зна, чи  вiн  дожив
би до дня, коли змiг глянути щасливим оком  на  первородну  книжку.  Як  i
гадав, у петербурзьких лiтературних колах її помiтили й заговорили - кожен
на свiй манiр. Ще книжка, вважай, не встигла вийти з друку,  а  вже  пiшли
рецензiї. Захисники iмперiї накинулися на нього, нiби  голоднi  пси:  нема
такої мови, нема народу, отже, й  не  може  бути  таких  поетiв!  Iншi  їм
заперечували. В салонах теж зчинилася полемiка...
   I в цю гарячу пору Євген Гребiнка згукнув також громаду на дружню добру
бесiду.
   Штернберг був саме  "хворий"  небогою  Грицька  Тарновського,  й  Тарас
подався на Петербурзьку сторону в Кадетський корпус сам.
   Євген зустрiв, як брата, обняв i мовив весело:
   - Ну й наробив ти шелесту! "Кобзар" твiй  збурив  публiку,  розмежував.
Послухай, що розказує тут пан Маркевич!..
   Тарас вклонився одразу  всiм,  устигши,  проте,  вловити  цiкавi,  ледь
здивованi чужi й знайомi погляди.
   - Миколо Андрiйовичу, нум розкажiть, будь ласка, ще ось Тарасовi про ту
розмову, що вiдбулася в Нестора!
   Маркевич пригладив чуба, що вже почав сивiти, i посмiхнувсь у вуса:
   - Та що його розказувати... Пан Кукольник ледь не сказився, як прочитав
твою, Тарасе, книжку. Кричав - аж пiна  з  рота  бризкала  -  на  бiдолаху
Мартоса й проголосив анафему  тобi  й  твоїй  поезiї.  Вона,  -  вопив,  -
шкiдлива i небезпечна. Давно, давно  заборонити  треба  так  званi  "мови"
польську й малоросiйську!.. А Мартос так злякався,  що  цiлий  вечiр  била
його пропасниця, i вiн прокляв той день i ту годину, коли прийшов до  тебе
й надумав це злощасне дiло...
   - Хай не бере пан Мартос собi багато до голови, -  сказав  Гребiнка.  -
Думати вона не дуже здатна... Бажав хоч крихту слави, то й має тепер її!..
- всмiхнувся. - А дiло, браття, зроблено, i книжка  -  ось  вона!  -  узяв
"Кобзар" зi столу. - Ми тут читали вголос, ждучи твого приходу,  -  сказав
уже Тарасовi.
   - Як же ви довго так ховалися з таким безцiнним даром?  -  спитав  Iван
Панаєв, що був постiйним членом гуртка Гребiнки.
   - Просто мене вважали досi лише художником, - всмiхнувся йому Тарас.  -
I лаяли, коли писав словами...
   - Принаймнi я не лаяв! - пiднiс Гребiнка руки.
   - Та й не хвалив! - зiтхнув Панаєв. - Вiчна бiда - не бачимо таланту  в
ближнiх, шукаєм десь подалi!
   - Я навiть взяв у нього вiршiв для альманаху "Ластiвка". Iще  два  роки
тому, - не мiг Євген погодитися.
   - I де ж вона, та птаха?
   - Сидить, нiяк не вилетить...
   - Тож-бо й воно. А тут такий... такий поет!
   Тарасовi аж стало страшно вiд цих похвал. Вiн був i сам  упевнений,  що
може щось  зробити  корисного  для  України  найбiльше  як  художник.  Вже
намагався  навiть,  скомпонувавши  аж  двi  картини:   одну   про   смерть
Хмельницького, а другу про дружню учту козакiв. I  на  тобi!  Його  таємнi
думи, що виливалися в хвилини болю  й  розпачу,  взяли  його  на  крила  й
несуть, несуть!..
   Чи це йому здалося, чи й справдi ген, куди заледве сягає свiтло, сидить
козак?.. Примарилося...
   - Росiя - це не тiльки Булгарiн, Кукольник та  iже  з  ними!  -  сказав
Струговщиков, напевно, комусь на щось вiдповiдаючи. -  Є  й  iнша,  краща,
вища...
   Й запала тиша.
   - Добре було б, Тарасе, щоб ти утнув що-небудь нам iсторичне, - озвався
дуже вчасно вусань Маркевич. Кажуть, вiн  написав  "Iсторiю  Малоросiї"  i
досi ще весь у її глибинах, неначе сом у доннiй ямi.
   - Знаєте, я вже утнув... - сказав Тарас несмiливо. - Нi, ще не втнув, а
тiльки тну,- всмiхнувся.
   - Про що? - спитали одразу в кiлька голосiв.
   - Та-а... Колiївщину.
   - А можеш щось прочитати?
   - Зможу, - озвався хрипко.
   Гребiнка встав, налив йому вишнiвки  i  знову  сiв.  У  хатi  було  так
тихо-тихо, що аж в ушах дзвенiло.
   Не випивши, Тарас почав по пам'ятi:

   _Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали._
   _Встали, подивились на той Чигирин,_
   _Що ви будували, де ви панували!_
   _Заплакали б тяжко, бо ви б не пiзнали_
   _Козацької слави убогих руїн._
   _Базари., де вiйсько, як море червоне,_
   _Перед бунчуками, бувало, горить,_
   _А ясновельможний, на воронiм конi,_
   _Блисне булавою - море закипить..._

   Читав i нiби бачив той чигиринський козацький  празник,  коли  освяченi
були ножi. Сам дивувався - пам'ять тримала мiцно кожен рядок поеми, слово,
хоч написав цей шмат давно й вiдтодi не перечитував, трудився далi...
   Коли дiйшов до мiсця, яке найбiльше його самого  хвилювало,  надпив  iз
чарки, витер уста долонею i мовив, дивлячись на вогник свiчки:

   _"Молiтесь, братiя, молiтесь! -_
   _Так благочинний начина.-_
   _Кругом святого Чигирина_
   _Сторожа стане з того свiту,_
   _Не дасть святого розпинать._
   _А ви Україну ховайте:_
   _Не дайте матерi, не дайте_
   _В руках у ката пропадать._
   _Од Конашевича i досi_
   _Пожар не гасне, люде мруть,_
   _Конають в тюрмах, голi, босi..._
   _Дiти нехрещенi ростуть,_
   _Козацькi дiти; а дiвчата!.._
   _Землi козацької краса,_
   _У ляха в'яне, як перш мати,_
   _I непокритая коса_
   _Стидом сiчеться; карi очi_
   _В неволi гаснуть; розковать_
   _Козак сестру свою не хоче,_
   _Сам не соромиться конать_
   _В ярмi у ляха... горе, горе!_
   _Молiтесь, дiти! страшний суд_
   _Ляхи в Україну несуть -_
   _I заридають чорнi гори._
   _Згадайте праведних гетьманiв:_
   _Де їх могили? де лежить_
   _Останок славного Богдана?_
   _Де Остряницина стоїть_
   _Хоч би убогая могила?_
   _Де Наливайкова? нема!_
   _Живого й мертвого спалили._
   _Де той Богун, де та зима?_
   _Iнгул щозиму замерзає, -_
   _Богун не встане загатить_
   _Шляхетським трупом. Лях гуляє!_
   _Нема Богдана - червонить_
   _I Жовтi Води, й Рось зелену._
   _Сумує Корсунь староденний:_
   _Нема журбу з ким подiлить._
   _I Альта плаче: "Тяжко жити!_
   _Я сохну, сохну... де Тарас?_
   _Нема, не чуть... не в батька дiти!"_
   _Не плачте, братiя: за нас_
   _I душi праведних, i сила_
   _Архiстратига Михаїла._
   _Не за горами кари час._
   _Молiтесь, братiя!"_
   _Молились,_
   _Молились щиро козаки..._

   Коли замовк, у повнiй, мертвiй тишi пiдвiвся хтось у глибинi  свiтлицi,
й  помiж  похилених,  нiмих  голiв  до  нього  вийшов  стрункий  козак   з
заплаканими очима, обняв, притис  до  себе.  А  потiм  слiпо  вiдсторонив,
знайшов устами руку й поцiлував.
   - Ну що ти, що ти, Якове?.. - пiдбiг Гребiнка.
   Якось уже так сталося, що вийшли в мiсто вони удвох_  _iз_  _Яковом.  I
дивно й лоскiтно було душi Тарасовiй, так нiби вiн перелетiв  зненацька  в
часи минулi, давнi. Побрязкуючи острогами, по праву руч  од  нього  ступав
козак!.. Живий, високий, дужий!.. Не мiг йому казати "ви" й  тому  озвався
просто, по-панiбратськи:
   - То мовиш, ви нащадки сiчовикiв, якi втекли  пiсля  розгрому  Сiчi  за
Дунай, а потiм аж на Кубань?
   - Еге ж. Станицi  нашi  так  само  звуться,  як  куренi:  Щербинiвська,
скажiмо, Канiвська, Iрклiївська та Пластунiвська...
   - I як же вам на тiй Кубанi? Ще воля є?
   - Та, маємо... - поправив шапку  Якiв.  Помовчав  трохи  i  доказав:  -
Б'ємося тiльки за чортзна-що, кладемо марно голови!..
   - Бунтують тi, черкеси?
   - Людьми всiм бути хочеться...
   - Це правда... Я, мiй друже, два роки лиш на волi...
   - Був крiпаком?! - стис Кухаренко шаблю.
   - Двадцять та ще й чотири роки!..
   Зiйшли на мiст через Малу Неву. Спинилися навпроти мiсячної дороги.
   Якусь часину мовчки дивилися, як мерехтить  Нева  у  сяйвi  мiсяця,  як
почина темнiшати на небi шпиль Петропавловської фортецi.
   - В якому чинi будеш? - спитав Тарас.
   - Полковник. Чи курiнний по-нашому.
   - А козаки шанують тебе?
   - Напевно...
   Замовкли знов. Пiшли мостом, бо стало свiжо: ночi лишилась жменька.
   - Змiг би  ти  стать  отаманом?  -  спитав  Тарас.  Поглянув  скоса  на
Кухаренка й додав, чи то жартуючи, чи то всерйоз: - Приїду колись до вас у
Чорноморiю, i ти мене зустрiнеш вже на кошi... Страх хочеться менi  побути
у кошового в гостях!..
   - Ну, коли так, то стану... - всмiхнувся скупо Якiв...
   Щастить же, боже праведний, йому на добрi зустрiчi,  на  щирих,  вiрних
друзiв!..
   Коли заснув над ранок, в'язниця йому також подарувала приємну  зустрiч.
Наснився Вася Штернберг та Айвазовський. Все, як було насправдi, коли вони
сiдали на пароплав, щоб вiдпливти до Рима. Й лише одне  порушувало  веселе
те прощання: Тарас вже знав, що  друг  його  назавжди  залишиться  на  тiй
землi, проте не мiг сказати хтозна-чому. Стояв i мовчки плакав...
   А Вася радiсно махав рукою з палуби i щось гукав, аж  поки  видно  було
його...
   Хоч мало спав, прокинувся, як тiльки клацнув замок у дверях.  Знав  би,
що iталiйська тверда земля вiзьме навiки Штернберга, не вiдпустив би!..
   - Вже не спите? - здивовано спитав Сидоренко.  -  Я  ж  вам  казав,  що
звикнете...
   - Сьогоднi в мене свято, - сказав Тарас, пiдводячись.
   - День iменин?
   - День виходу на волю...
   - Слава богу! - зрадiв земляк. - Сьогоднi вас випустять?
   - Ти, братику, не зрозумiв, - зiтхнув Тарас.  -  Я  мовлю  про  те,  що
сталося аж дев'ять рокiв тому, як викупили мене з крiпацтва.
   - А я вже був подумав...
   - Й за те спасибi, що порадiв!.. А що, як ми з тобою добудем шкалика?..
   - У нас цього не можна, - оглянувся солдат на дверi. - I не просiть!
   - Не можна, то не можна... Не в чарцi щастя, правда? Добудь хоч чаю,  -
вийняв з кишенi грошi.
   - Миттю! - зрадiв Сидоренко, що не потрiбно йому порушувати iнструкцiю.
- Вмивайтеся. А я - в трактир!
   Не встиг напитись чаю, як раннiй гiсть до хати.
   - Добридень вам, добридень!.. - почав з порога весело. - Хлiб-сiль!
   - Хлiб-чай... - озвався хмуро. Йому вже встиг набриднути оцей  колишнiй
вчитель.
   - Такого дня i пити чай!.. - скривився слiдчий. - Сидоров!
   - Я тут, вашбродiє! - шмигнув солдат у дверi.
   - Бiжи в трактир й вiзьми на мiй рахунок щось випити i закусити. На двi
персони.
   - Слухаюсь!
   Сидоренка неначе вiтром здуло.
   - Шевченко, ви учора  у  генерала  були  бiльш-менш,  -  сказав  Попов,
сiдаючи. - Я потерпав, ждучи, що ви зiрветеся  на  свiй  лукавий,  єхидний
тон... О, я забув вас привiтати iз двадцять  другим  квiтня!  Напевно,  ви
тодi були найщасливiшi од всiх людей?
   - Був, та загув, - похмуро сказав Тарас.
   - Якби ж то знав, де падатимеш... - пiдтримав його Попов.
   - Хто знає, той не падає.
   - Цiкаво... Правда, злочини  творять  свiдомо,  знаючи,  що  може  бути
кара... I все ж творять!
   - У цьому я... Ви ж знаєте, яка освiта в мене.
   - Освiта нiби й справдi... А вiдповiдi даєте точнi. Такi, неначе їх вам
нашiптує якийсь юрист...
   - Правдивi, тому i точнi.
   - Можливо, й так... - примружив слiдчий бiлi, ледь-ледь помiтнi вiї.  -
Принаймнi ми вже вiримо,  що  ви  формально_  _не  входили  до  Товариства
україно-слов'янського...
   - Я ж вам казав!
   - Бо ви людина куди серйознiша, нiж цi професори та вчителi...
   Тарас вiдчув, що слiдчий йому готує пастку, i насторожився.  Бач,  друг
знайшовся щирий! Впоїти хоче й випитати... Що у тверезого в головi,  те  в
п'яного на язицi... Йому весь час тут тичуть у вiчi п'янством,  нiби  його
взяли пiд тином в обiймах Бахуса! Для них мужик без оковитої - що вiз  без
колеса. Облаяв пана - п'яний, сказав якомусь здирцi, хто вiн такий, -  пiд
чаркою, царя згадав недобрим словом...
   До камери ввiйшов Сидоренко, поставив спритно тацю на столик,  внесений
його товаришем, i зняв серветку, якою були накритi страви.
   - Приступимо? - спитав Попов i глянув так на вартових, що  тi  за  мить
iзслизли.
   - А як уп'юсь?
   - Нiчого. Тут i  проспитеся  з  богом...  До  речi,  спершу  треба  ось
пiдписатися, - дiстав папiр. - Бо скажете,_ _що був пiд чарою i  знать  не
знав, що й де пiдписував.
   То був вчорашнiй допит. Питання й_ _вiдповiдi за номерами, любовно  так
написанi.
   - Все точно?
   - Так.
   - Перо й чорнило!
   Миттю влетiв солдат,_ _неначе пiд дверима чекав наказу, з пером в руцi.
   Тарас узяв, вмочив у_ _чорну пляшечку_ _i_  _написав:  "Художник  Тарас
Шевченко".
   - А по трудах, як  кажуть,  праведних_  _i  закусити  можна.  Прошу!  -
простер гостинно руку слiдчий.
   Тарас не став манiритися.
   - У чарцi й закусi нема грiха, як мовиться в святiм письмi.
   Попов звiв бiлi брови.
   - Там справдi є такi слова?
   - Важлива суть. А слово... фу - i полетiло!
   - Е-е, не кажiть, - налив чарки. - Вiзьмемо вашi твори... Вони  завдати
можуть чимало лиха...
   - Нехай їм грець! - махнув Тарас рукою i взяв рiшуче чарку.  -  Давайте
лiпше вип'ємо.
   - За що?
   - За волю, звiсно!
   - Щоб ви її не втратили!..
   Вони люб'язно цокнулися.
   Як закусили, Попов налив по_ _другiй_._
   - У мене є чудовий тост.
   - Валяйте! - прикинувся Тарас сп'янiлим. - Пардон, мон шер...
   Попов лише всмiхнувся. Чи  бачив  гру,  чи  тiшився,  що  легко  впоїть
"друга".
   - Ви i французьку знаєте?
   - Нi. Далi цих трьох слiв не рушив.
   - Дивно... З такими здiбностями!..
   - Чого Iвась не вивчить, того Iван не знатиме, - зiтхнув Тарас. - То де
ж ваш тост?
   - За двадцять друге квiтня!
   - Спасибi. Це для мене великий день!..
   - За ту родину, яка дала за вашу волю грошi!
   Тарас пiдвiвся, виструнчився, мов на парадi,  й  гукнув,  як  справжнiй
унтер:
   - Здоров'я його величностi!
   Попов також схопився, а потiм сiв i вп'явся  пильним  поглядом  в  лице
Тараса.
   - Дивний ви чоловiк,  -  сказав,  коли  новий  "служака"  випив  i  сiв
закушувати. - Щоб жартувати в такому дiлi!..
   - Жарти я залишив за ворiтьми, на вулицi Пантелеймонiвськiй.
   - Е-е, не кажiть! - всмiхнувся слiдчий. - А втiм, це тiльки вам  робить
честь. Як правило, у нас тут швидко  пiдупадають  духом  i  тяжко,  слiзно
каються. На що вже вашi братчики, та й тi - не всi, звичайно, -  пустились
берега. Дивитись бридко...
   - Кається, хто має в чому.
   - Звiсно. Проте,  як  свiдчить  досвiд,  твердi  горiшки  завжди  таять
найбiльшi злочини, їм каяття не вигiдне.
   - Тут i купцi бувають? - спитав Тарас.
   - Не вловлюю...
   -  Крiм  вигоди,  людськiй  душi  властиве  i  дещо  iнше,   вище.   Не
припускаєте?
   - А-а! Припускаю... Хоча, по правдi кажучи, не за таких обставин...  Як
мовиться, тут не до жиру - аби лишитись живу.
   - Життя - це не найбiльша цiннiсть.
   - Цiкаво... Що ж є вище або дорожче?
   - Сумлiння чисте, воля i рiдний край.
   - Ви - патрiот?
   - Можливо... Це теж крамола?
   - У вашому випадку - так.
   - Виходить, що й патрiот лише тодi достойний шани, коли  вiн  вигiдний,
зручний для влади?
   - Ну-у... можна й так сказати.
   - А раптом це звичайний шкурник i кар'єрист?
   - Байдуже. Аби не ворог внутрiшнiй, не супостат.
   Попов налив, пiдсунув чарку.
   - Дякую, - сказав Тарас. - Напився i наївся. Тепер за мною черга. Я ваш
боржник.
   - Ат, що там, - повiв Попов рукою - Доп'ємо вже!
   - Не можу. I рада б душа у рай...
   - Це ви не можете? Ой не смiшiть!
   - Чого це вам так смiшно?
   - Бо вашi друзi твердять, що  всi  свої  зловреднi  вiршi  ви  написали
п'яним, не усвiдомлюючи того, що дiяли.
   - Було колись! - зiтхнув Тарас, шукаючи тим  часом  захисту  вiд  цього
ходу слiдчого. - Як привезли  мене  сюди,  зарiкся  пити  бiльше,  як  двi
чарчини.
   - За що така покута?
   - Треба ж колись одуматися.
   - А може, ви гадали, що їдете до нас у_ _гостi_?_ - пожартував.
   - Пора б, як мовиться, вже й знати честь, - пiдтримав той жарт Тарас. -
Шiсть днiв побув - i досить.
   - Чи тут вам зле?
   - Нiвроку. Але на волi краще!
   - Покайтеся, просiть царя... Чи напишiть, скажiмо, оду  на  честь  його
величностi...
   - Не зможу я. Самi  ж  весь  час  у  вiчi  тичете  мою  мужичу  мову  й
незграбнiсть вiрша.
   - Тiнь шибеницi або казарми так  надихне,  що  заткнете  за  пояс  усiх
вiтiїв! Чи тих, як ви назвати зводили, "тупорилих твоїх вiршомазiв".
   - Ви хочете мене безкровне стратити, моїм пером? - спитав Тарас.
   - Порятувати, мiй дорогий!.. То що,  доп'ємо,  може?  Не  пропадать  же
зiллю.
   Взяли чарки i випили.
   - То як? - спитав, заївши, слiдчий. - Утнемо оду?
   - Пишу лиш те, що пишеться, - сказав Тарас похмуро. - Художник я, а  не
поет.
   - Хитруєте, - скривився слiдчий. - Певно,_ _ви ще як слiд  не  втямили,
куди попали i що вас жде...
   - Коли господь не видасть, свиня не з'їсть.
   - Хоч ми i щиро вiруючi, та в цих дiлах керуємося не божим промислом, а
тiльки власним розумом та волею государя, - прорiк Попов сердито.
   - Без бога нi до порога, казав наш дяк Богорський, iдучи до шинку.
   - Чи ти, Шевченко, гевал, чи тiльки вдаєш такого з себе?
   - Знов не вгодив!.. Хiба ви думали, що я мудрець, коли сюди  збиралися?
Впою, гадали, бевзя i виверну  його  крамольну  душу!  Тепер  злитесь:  не
вийшло.
   - Хто зна, хто зна... - сказав Попов iз посмiшкою.  -  Тепер  я  твердо
знаю: ти небезпечнiший, нiж я вважав  ранiше.  I  пасквiлi  твої  написанi
цiлком тверезим розумом... Чого тобi так весело?
   - Дивлюсь на вас i думаю, що вам би слiд не  тикати  менi,  а  дякувати
щодня таким обiдом, як цей, який ми тут спожили...
   - За що, дозвольте взнати?
   - За те, що ви в зв'язку зi мною ввiйдете в лiтературу, в  iсторiю.  Як
антипод, як темне тло... Та це вже щось, це краще,  нiж  забуття...  Попов
Михайло? Лiтератор? А-а, той,  що  в  Третiм  вiддiлi  висотував  Шевченку
душу!.. "Щодень божий добрi ребра й серце розбиває..."  Чи  не  про  нього
сказано?
   - Отже, ти - Прометей? - примружив слiдчий очi.
   - Не знаю. Всi, хто втрапив  сюди  невольно,  щось,  певно,  мають  вiд
Прометея...
   Попов сидiв насумрений,  немовби  сич,  i  лiве  око  в  нього  нервово
сiпалося. Нарештi вiн пiдвiвся,  хитнувши  столик  з  посудом,  i  загукав
сердито:
   - Сидоренко! Тьху!.. Сидоров! - Як вбiг солдат, додав уже спокiйнiше: -
Прибрати все, що зайве!.. I щоб менi i муха не пролетiла мiж ним i свiтом!
Ясно?
   - Так точно, ваше благородiє! Сьогоднi ж виб'ємо всiх чисто мух!
   - Дубина! Я наказую, щоб в'язень цей не мiг нi з ким  нi  бачитись,  нi
листуватись!
   - Так точно!
   Слiдчий вийшов. За ним  Сидоренко  з  столом  у  руках.  Хтось  зачинив
залiзом кутi дверi й мерщiй замкнув.
   Тарас прилiг. Стомив його  цей  "дружнiй"  диспут.  Кожен  себе  вважає
мудрим, прагне пошити в дурнi iншого... Прийшов на допит не з батогом, а з
шкаликом!.. Опора трону, цербери!..  Не  жалкував,  що  дав  Попову  змогу
побачити його свiдомим ворогом  царя  й  престолу.  Гiднiсть,  самоповага,
впевненiсть у власних силах - зброя, що теж вражає недругiв.  Власне,  вiн
не додав нiчого до того, що вже сказано в його "Трьох лiтах" i що  сатрапи
царськi вже вивчили з усiх бокiв... Забаглось оди!.. Краще пiде на смерть,
та чесну, нiж на  ганьбу!..  Звичайно,  їм  потрiбна  не  ще  одна  осанна
премудрому  й  чадолюбивому,  а  зiгнутий  в  поклонi   рабському   хребет
бунтуючого  плебея.  Для  самодержця  з  присними  найiдеальнiша   картина
людностi - безмежне поле зiгнутих покiрно спин... Мерзота!.. Одна  людина,
- з прихвоснями, - гальмує  поступ,  стримує  духовний  рiст,  бо  хто  ж,
уткнувшись зором у носаки чобiт великого i всемогутнього,  побачить  небо,
обшир землi й людської мудростi,  знайде  снагу  пiднятись  духом  вище!..
Похилу голову меч не сiче, та обминають музи...
   Про нього мов забули по тiй  тюремнiй  учтi.  Попов,  який  довбав  так
старано свою прикуту жертву,  зайнявся,  мабуть,  iншими,  яких  було  тут
досить. А може, просто вигадав нову тортуру: ждати у невiдомостi не легше,
нiж терпiти муки допитiв. Були б папiр та фарби!.. Ат, що з них толку.  Що
вiн тут малював би?.. Великий Карл їм твердив,  що  без  моделi  не  варто
братися й за олiвець... Великий Карл... Бiдаха. Коли покинула його Емiлiя,
вiн геть стерявся духомё По мiсту  пiшли  плiтки...  Малi,  нiкчемнi  люди
втiшаються бiдою славних, вона для них мов лiки вiд  заздрощiв  i  почуття
своєї дрiб-ностi перед лицем таланту чи генiальностi. Є,  правда,  й  iншi
люди, душею щедрi, виповненi бажанням теж  зробити  щось,  хоч  мале,  для
слави й честi краю або народу. Ця категорiя простих людей не  заздрiсна  й
готова будь-якої митi себе принести в жертву заради тих, хто може  зробити
бiльше й лiпше. Без цих людей свiт став би сiрим, диким. Вони  немов  жива
вода для тих обранцiв долi, яким у душу вкладено незгасну iскру божу...
   Пiвмiсяця уже спливло в самотностi, мiж чотирьох казенних  сiрих  стiн,
коли всмiхнулось знову щастя людської дружби i спiвчуття.
   Прокинувся, мов i не спав. Журба, яка його гнiтила ввечерi, лишилась  з
ним, у камерi. Людинi, що  звикла  щось  робити,  кудись  iти,  до  чогось
прагнуть, дiяти, життя без руху, без боротьби  -  пекельна  мука.  Мабуть,
Попов збагнув цю рису його  натури  й  пiддав  його  такому  випробуванню.
Надворi вже буяв веселий травень, цвiли садки. З вiкна йому не видно  було
нi цвiту, нi навiть бростi, листячка (клейкого й нiжного), а тiльки раз чи
два на день доносив подих вiтру терпкi веснянi пахощi.  А  може,  те  йому
лише здавалося, бо знав, що десь iшла весна, що свiт  довкiл  оновлювався.
По синiй смужцi неба i по теплу, що  бурхало  в  його  вiкно,  вiн  уявляв
весняний Санкт-Петербург, Неву, затоку Фiнську i тi мiсця  за  мiстом,  де
побував. Спливали раптом з  пам'ятi  то  Петергоф,  то  острови,  де  Карл
Брюллов з компанiєю своїх колег та учнiв влаштовував чудовi дружнi учти...
Чи знає вiн, великий Карл, де нинi перебуває його Тарас? Чи  робить  щось,
щоб визволити його з вертепу  цих  розбишак?..  Жуковський  теж  зумiв  би
допомогти... А втiм, вони обоє не з тих, що смiливо кидаються в  боротьбу.
Полiтика - не їхня сфера. Дякуй за те, що зроблено для тебе цими велетами,
й не вимагай такого, на що вони не зважаться.  Ти  зачепив  царя,  царицю,
панство, що править їхнiм iменем, i вже  тобi  не  вийти  звiдси  в  бiлий
весняний свiт!..
   Встав, одягнувся. Нинi  вiн  добре  спав.  Вже  звикся.  А  може,  думи
змучили. Йому одне лишилося  -  роздумувати,  перебирати  в  пам'ятi  своє
життя. Iнодi приходять тихо вiршi. Якiсь  також  вториннi,  немов  iз  дна
засiка, вiдлуння грому, бурi, що вiдшумiла. Нишком лежить тепер та буря  у
кабiнетi слiдчого чи в генерала Дубельта. А може,  й  нi,  не  стихла,  не
вгомонилася. Поеми "Сон", "Кавказ", "I мертвим, i живим..." пiшли по свiту
в списках. Та й вiршi теж. Хiба їх нинi визбираєш чи заборониш!.. Вiн  тут
сидить, а слово його гуляє межи людьми - смiється, плаче, кличе!..
   - Добридень вам...
   Задумався i не почув, коли ввiйшов  Сидоренко.  Поставив  чай  i  дивно
якось м'явся, позиркуючи на в'язня.
   - А що, Мартине, в мiстi уже весна? - спитав Тарас.
   - Давно весна...
   Тарас сьорбнув iз кварти чай i знову стрiвсь очима з цiкавим поглядом.
   - Ти хочеш щось мене спитати?
   - Правда, що ви й поет? - зрадiв солдат нагодi.
   - Та трохи є...
   - "Кобзар" - то ваша книжка?
   Тарас кивнув.
   - I "Гайдамаки" - ваша?
   - Ти звiдкiля про це дiзнавсь, Мартине?
   - Я вчора був у мiстi, у земляка... - почав солдат неголосно. -  Сказав
про вас... А  вiн  мене  й  питає:  це  той  Тарас  Шевченко,  що  написав
"Причинну" i "Катерину"?.. Вiн не знаходив мiсця, як я сказав, що, мабуть,
той... Весь вечiр потiм читав менi й розказував...
   У коридорi почулись кроки.
   - Сидоров!
   - Це знову унтер, - кивнув Мартин на дверi. - Вiн нiби нюхом чує, що  я
у вас...
   - Де Сидоров? - спитав у когось унтер. - Ну, я йому!..
   Мартин шмигнув за дверi.
   - Я тут! Заносив чай.
   - Весь час стовбичиш у нього в камерi, - бурчав сердито унтер. -  Може,
кортить посидiть з ним за кумпанiю? То в нас це швидко...
   - Дякую. Я краще тут, по цей бiк.
   - Зметикував! - хихикнув унтер. - Як тут, усе гаразд?
   - Спокiйно.
   - Дивись менi.
   - Так точно!..
   На жаль, не встиг спитати,  хто  той  земляк  Сидоренкiв,  чи  має  вiн
знайомих серед людей, що вхожi в тi мистецькi кола, в яких  i  вiн,  Тарас
Шевченко, був не чужий. Нехай би друзi знали, де  вiн  сидить  i  що  йому
загрожує. Зробилось душно. Спробував вiдчинити вiкно - воно  було  забите.
Для в'язнiв тут не передбачено весни, повiтря, сонця. Дарма що суду ще  не
було, а ти уже занесений в число злочинцiв, недругiв царя й  отечества,  в
якому бiльшiсть - пасинки, а меншiсть - рiднi дiти.
   Стояв i слухав мiсто. Пантелеймонiвською  простукотiв  колесами  легкий
вiзок чи фаетон... Фонтанкою промчала група  вершникiв...  Десь  рiзали  й
кололи дрова... Цвiрiнькали в пiддашшi жвавi  горобцi...  А  що  твориться
нинi в садках, гаях та по левадах на тiй землi далекiй, на  Українi!..  Як
почина крайнеба займатись тихим сяйвом, пробуджується без лiку  птаства  й
благовiстить появу нового дня. Весь свiт дзвенить пташиним  спiвом,  сонце
купає в росах променi, ласкавий вiтер струшує на землю цвiт... Коли-то вiн
побачить оте пресвiтле диво?.. I  чи  побачить?..  Може,  йому  до  смертi
марити широким степом, небом над  Україною,  Днiпром  i  рiдним  словом...
Знали б тупi жандармськi голови, яка для нього кара страшнiша смертi!..
   Обiд принiс Сидоренко. Чомусь пiзнiше трохи. Як iншi вже й  забули  про
цю єдину радiсть.
   Поставив тацю, старанно притис окутi  дверi  й,  присiвши  поруч,  ураз
спитав:
   - Ви хочете втекти на волю? Зважитесь - скажiть менi,  i  я  вам  зможу
допомогти...
   Пiдвiвся рвучко й вийшов.
   Гаряча хвиля хлюпнула Тарасу в груди. Потiм - ураз  холодна...  Воля!..
Що це  пiдступна  пастка,  не  допускав.  Не  знав  чому,  а  вiрив  цьому
солдатовi, як сам собi. Мав здатнiсть розпiзнавати людей одразу, з ходу...
А Лукашевич?.. Згадка про Березань, де проживав  "друг  щирий",  охолодила
трохи, та не прибила його надiй. Платон - панок, собачник,  а  це  солдат,
крiпак недавнiй... Господи, за кiлька днiв вiн буде  вже  на  волi!..  Без
"вольної", без будь-яких паперiв, що свiдчили б його особу?.. Що  толку  в
тих паперах! Його ж тодi шукатимуть по всiх  кутках  iмперiї...  Звичайно,
можна десь пересидiти лиху годину, потiм втекти на Дон чи  на  Кубань,  до
чорноморцiв. Там  Кухаренко  Якiв!  Той  зробить  щось,  подбає,  щоб  мiг
спокiйно жити... Спокiйно жити... Влiзти в якусь нору й сидiти тихо?..  Не
малювати, не друкувати своїх книжок, не їздити по Українi,  не  дбать  про
те, щоб визволити її народ, не кликати  його  до  волi?..  Тодi  для  чого
жити?.. Сидiти десь у запiчку i прислухатися, чи хтось не йде по  тебе,  -
це не життя!!! Та й поки ще добудешся аж на Кубань...
   Примусив себе поїсти, бо голова йшла обертом од цих думок. Гнав  їх  од
себе, прагнув про iнше щось подумати, але не мав над ними  волi...  Можна,
звичайно, спробувати втекти з цього вертепу. Он Кармалюк тiкав  не  раз...
Вiн мав куди втiкати, його чекали друзi по боротьбi. А ти  -  один.  Та  й
зброя в тебе iнша...
   Встав, походив по камерi, що стала враз тiснiшою... Як вiн  втече,  тим
самим визнає свою вину, погiршить долю iнших, бо їх тодi пiдозрюватимуть у
нерозкритих злочинах супроти  влади,  мучитимуть  новими  допитами  й  про
всякий випадок замкнуть в якусь хурдигу на довгi роки. Власна його свобода
обернеться для друзiв злом, неволею. Що їм загрожує? За  що  вони  стояли?
Щоб об'єднать усiх слов'ян пiд скiпетром царя росiйського. Це  головне.  А
другорядне, гiрше, як варiант,- конфедерацiя держав-республiк. I все  лише
просвiтою, поширенням мiж  крiпаками  грамотностi...  Дитяча  гра!..  Крiм
нього, тут усе пани, дворяни. Посварять їх та налякають  i  випустять  або
зашлють на кiлька лiт в якусь забуту богом Тмуторокань. Ото i все. Йому ж,
з усього видно, не пошкодують кари. Плебей, що звiв перо на iмператора!..
   Як душно тут, як тiсно!.. У Лiтньому цвiтуть дерева й  трави...  А  над
Невою ранками стоїть туман,  i  в  ньому  нiби  плавають  високi  щогли  з
реями... Вiд моря вiє свiжий, солоний вiтер...  Воля!..  Як  ждав  її,  як
прагнув колись, iще не знаючи її смаку! А зараз...
   Горло йому здушила мука. Стояв поникло бiля вiкна й крiзь  грубi  чорнi
грати дивився в двiр, де не було й травинки, не те що  дерева,  й  не  мiг
нiяк спинитися на тому, що вiн скаже, коли прийде Сидоренко.
   Земляк забiг надвечiр. Вiн був не  сам.  Хтось  другий,  залишившись  у
коридорi, затяг журливу пiсню.
   - То що? - спитав, присiвши поряд. Тарас уже сидiв на лiжку,  вимучений
думками й сумнiвами.
   - Той теж земляк?
   - Калузький.
   - А не того?..
   - Надiйний. Ми вдвох iз ним...
   - Припустимо... А як же ви?
   - Нам все одно, - сказав Мартин спокiйно.  -  Як  жити  так,  то  краще
вмерти... Виведемо, а там - як бог дасть!..
   Жертва була така велика,  що  вiн  не  змiг  би  її  прийняти,  якби  й
одважився на втечу звiдси. А ще йому зробилось соромно, що не  згадав  про
це тодi, як сам усе обдумував.
   - Не можу я тiкати, брате... - мовив глухим,  охриплим  вiд  хвилювання
голосом.
   - Чому? За нас не бiйтеся, ми теж чкурнемо!
   -  Багато  є  причин,  Мартине...  Я  ж  тут  не  сам...  За  мене   їм
дiстанеться... Та й жити як, ховаючись? Я денний птах, а не нiчний. Спiваю
добрим людям при свiтлi сонця...
   - Матимете чудовий вид на проживання! То мiй земляк подбає...
   - Не зможу я без малювання  та  без  поезiї.  По  них  же  скрiзь  мене
знайдуть... Спасибi тобi, Мартине, за добре серце!  Радий,  що  й  тут,  у
цьому  пеклi  й  гноїщi,  не  втратив  ти  душi  людської.  Дякуй   своєму
товаришевi. I вибачай!..
   -  Даремно  ви,  Григоровичу...  -  зiв'яв  солдат.  -  Чи,  може,   ви
сумнiваєтесь? Так ми усе продумали. Переодягнетесь у мiй мундир...
   - Не треба. Я вiрю вам. Якщо уже несила, iдiть самi, без мене...  Нехай
гiрка менi судилась чаша, я вип'ю її до дна...
   Тим часом стихла пiсня.
   Мартин пiдвiвся.
   - Вибачте...
   Зiбрав поквапно посуд.
   - Спасибi ще раз! В мене сьогоднi справжнє свято, -сказав Тарас. - Коли
за тебе можуть вiддать життя,  ти  ще  потрiбний  людям,  ти  щось  зробив
корисне!
   - Де Сидоров? - почулось грiзне унтерове.
   - Зайшов забрати посуд.
   - Давно?
   - Нi, тiльки що.
   Мартин  повiльно  вийшов.  Плечi  його  поникли,  зменшилися,  мов  вiн
постарiв раптом на добрих десять рокiв.
   Щось обiрвалося в Тарасовiй душi. Зринув тривожний сумнiв. Може, зробив
не так, як личило б? В'язниця - це в'язниця, а воля... Може, вiн  побоявся
ризику i тих пригод, що випали б йому  на  долю  як  втiкачевi?..  Сумнiви
тепер його каратимуть усе життя... Нi, вiн не мiг iнакше!..  Причини,  ним
обдуманi, були значнi, вагомi, та ще була й одна така, якої  вiн  не  смiв
навести й перед самим собою. Поет, який ховається, немов ховрах, по норах,
не те iм'я, що кличе i  надихає.  А  той  поет,  якого  цар  з  жандармами
замкнули або заслали, - трагiчна постать,  мученик,  ледь  не  святий.  Не
слава була йому потрiбна i не вiнець  терновий,  а  поступ  краю  рiдного,
високий дух народу, вогонь, який вiн  теж  роздмухував  iз  iскри,  що  не
згасла пiд грубим шаром попелу.  Коли  його  засудять  i  заборонять  його
книжки - це стане нiби гаслом до роздумiв i до протесту для тих,  хто  чув
про нього або читав його рядки, добутi з серця.  Скараний,  вiн  стане  ще
жаданiший для тих, хто прагне волi, для душ високих, вiдданих своїй землi,
народовi. Такий кобзар страшнiший для влади й панства, нiж той, що вчив би
молодь, як володiти пензлем, зустрiв би милу суджену й плодив би  дiток...
Мабуть, тепер йому не мати жiнки, дiти його  не  глянуть  синiм  зором  на
бiлий свiт!.. Це страшно... Умре, й нiхто не  плакатиме  по  неборацi,  не
пом'яне...
   Сердито змахнув сльозу. Щось вiн зробився  надто  вже  жалiсливим.  Тут
треба бути кременем, а вiн  сидить  i  тужить  за  тим,  чого  не  матиме.
Жандармам, може, тiльки цього i треба. Дали йому на жалiсть час  i  ждуть,
коли розкисне в своїх сльозах. А потiм - впадуть на нього беркутами!..
   ...Прийшли по нього лише п'ятнадцятого травня, на двадцять третю  днину
самотини. Прислали знов тих самих молодцiв, що вже ранiш  водили  його  до
Дубельта. Й так само коротко, дiставши з пiхов шаблi, йому скомандували:
   - Пiшов!
   - З речами?
   - Нi.
   Взяли його в оточення i повели. Переднiй вже причастився зранку, й  вiд
нього несло, нiби з брудного шинку.
   Дивна душа людська: iшов на допит i все ж радiв, що зрушила його недоля
з мiсця, що не стоїть, покрившись ряскою  та  жабуринням,  мов  перекрита,
гнила вода.
   Надворi встиг дихнути  травнем,  навiть  побачить  гiлку  в  листi,  що
зазирала з вулицi у цей страшний, пекельний двiр...
   - Давай, давай! - бурчав конвойний. Шаблю, проте, тримав  на  вiдстанi:
запам'ятав той перший їхнiй похiд до Дубельта.
   Крiзь чорний вхiд спустилися в пiдвал i тут же намацали  в  напiвпiтьмi
вузенькi сходи вгору.

   _Тепер Еней убрався в пекло,_
   _Прийшов зовсiм на iнший свiт;_
   _Там все поблiдло i поблекло,_
   _Нема нi мiсяця, нi звiзд..._

   Рядки спливли зненацька, пiд гупання важких чобiт.  Згадалася  i  перша
зустрiч iз "Енеїдою" в далекiй Шполi, й торговиця, що вирувала людом...
   - Пiшов! - штовхнули в спину.
   Вони тодi проторгувались добре, й поповичу дiсталася подвiйна кара...
   - Спиш на ходу! - пiдштовхував його жандарм.
   - Напевно, вiн провiв цю нiч iз молодицею, - гигикнув другий.
   - Довго йому не бачити такого зiлля!
   По коридору вийшли  на  свiтлий  день,  що  заливав  параднi  сходи.  В
дзеркалi Тарас побачив дiда, якого замiсть нього вели  на  допит.  Вуса  i
борода, волосся довге й злипле... Треба було постригтись i поголитись.  Не
вiк же тут сидять отак, як вiн просидiв мiсяць. Мов Робiнзон...
   Його ввели до зали, де вже були Гулак, Кулiш, Андрузький, Костомаров та
Бiлозерський...
   - Добридень вам,  панове!  -  гукнув  привiтно  й  весело,  немов  вони
зустрiлися десь на квартирi в Києвi.
   - Здоров, Тарасе.
   - Здрастуй...
   - Ну й вигляд у тебе!..
   Їм не дозволили потиснуть руки або хоча б наблизитися один до одного.
   - Це щоб мене боялися, - сказав Тарас. - Як  iз  таким  заводитись,  то
краще збiгти... Знаєте, коли б я був такий страшний, як повертався в  Київ
з Лiвобережжя, то, мо' б, мене  й  не  зачепив  той  косоокий  квартальний
добрий молодець. З дитинства мав вiдразу до косооких,  i  недаремно,  нiби
передчував!..
   Крiм нього, всi були пiдстриженi й поголенi,  мов  перед  балом.  Всюди
панам повага й пiльги!
   - Нехай вже ми... - сказав Гулак iз натяком. - А ви чого тут?
   - Бачу: коня кують; дай, думаю, й собi пiдставлю ногу...
   - Веселий ви чоловiк, Шевченко, - сказав  жандарм,  який  стояв  побiля
Костомарова. Микола був пригнiчений,  аж  чорний  весь.  Нi  разу  й  тiнi
усмiшки не промайнуло в його пригаслих, сумних очах.
   - Веселому живеться легше, - сказав Тарас, звернувшись до  Костомарова.
- Чи так, Миколо Йвановичу?
   Той лиш повiв плечима.
   - Нема чого нам веселитись нинi... - зiтхнув  Кулiш.  -_  _Не_  _знаєш,
чого нас тут зiбрали?
   - Вiдпустять, може...
   - Гарно б... Проте навряд.
   Андрузький  щось  хотiв  сказати  i  не  сказав.  Дивився_  _на_  _всiх
зацьковано, мов ждав, що зараз його почнуть лупасити. Можливо,  й  справдi
хлопець наговорив зi страху чогось i зайвого; тепер страждає, мучиться.
   - Коли б менi iшов двадцятий рiк,_ _як декому... - почав Тарас  бадьоро
i зупинився.
   - То що б? - спитав Андрузький з викликом.
   - Я пам'ятав би, що все життя попереду, й не хнюпив би, як дехто,  носа
й тримався б, як належить, iз гiднiстю... I думав би  про  гарну  й  нiжну
дiвчину... А ще писав би вiршi!..
   -  Про  каземат?  -  спитав  жандарм.  Той  самий,  що  дивувався  його
веселостi.
   - Нi. Про село, де вирiс, про  те  дiвча,  що  втерло  гiркi  сирiтськi
сльози...
   - Як звiдси вирветесь, то ж заспiває ваша завзята муза!
   - Який же бiс мене й занiс у цю хурдигу, як не вона... -  сказав  Тарас
iз посмiшкою.
   Гулак примружив очi й розплющив знову,  давши  тим  зрозумiти,  що  все
збагнув.
   Тим часом з дверей, якi вели  iз  зали  в  якусь  кiмнату  чи  кабiнет,
поквапно вийшов Попов,  -  тепер  також  синьомундирий,  -  i  погукав  чи
наказав:
   - Андрузький!
   Студент пiдвiвся рвучко  й  непевним  кроком,  нiби  щойно  прокинувся,
пройшов у дверi. Запала тривожна, довга тиша.
   - Нiмий вродився, - мовив Тарас неголосно. Страх не любив, коли мовчали
люди, яким потрiбно поговорити.
   - Зацiпило б тому студенту! - кивнув Кулiш на_ _дверi_._
   - Воно ж iще дитина, - сказав Тарас.
   - Шевченко! - гукнув Попов, знов одчинивши дверi.
   - Це схоже щось на зводи, чи очну ставку, - шепнув  Кулiш,  коли  Тарас
проходив мимо нього.
   У кабiнетi були Орлов, - всевладний шеф жандармiв, - начальник Третього
вiддiлу завжди похмурий Дубельт, Попов,  Нордстрем,  який  брав  участь  у
попереднiм допитi, й студент Андрузький, що притулився, поклавши  руки  на
колiна, по iнший бiк покритого зеленим столу.
   - Сiдайте тут,- вказав Попов на вiльне крiсло перед студентом.
   - Ви знаєте його? - суворо спитав  Шевченка  Дубельт,  кивнувши  в  бiк
Андрузького.
   - Юрко  Андрузький,  -  сказав  Тарас  спокiйно,  хоч  сам  напружився,
приготувався внутрiшньо давати вiдсiч.
   - А вам також знайомий цей чоловiк?
   - Тарас Григорович Шевченко, - сказав Андрузький тихо.
   - Хто вiн?
   - Учитель малювання в унiверситетi святого Володимира.
   - А ще?
   - Поет, художник...
   - А входив вiн до Товариства iменi святих Кирила i Mефодiя?
   - Так. Вiн очолював найзаповзятiше його крило.
   - У чому це виявлялося?
   - Всiх монархiстiв вiн називав падлюками i  закликав  до  створення  на
Українi республiки.
   - Це правда?
   - Нi, - сказав Тарас, - Такого я не говорив.
   - Якщо не ви, то хто? - втрутився Орлов у допит, чи очну ставку.
   - Того не вiдаю, оскiльки я не був нiколи членом будь-якого товариства.
   - Студент Андрузький, а правда те, що вiн,  Тарас  Шевченко  тобто,  на
вечорах у Костомарова читав крамольнi вiршi? - спитав не скоро Дубельт.
   - Читав... I всi захоплювалися...
   - Георгiю, тобi ще довго жити межи людьми  й  дивитись  їм  у  вiчi,  -
сказав Тарас iз болем.
   - Мовчати! - крикнув Дубельт.
   - Негарно змушувати дитину брехать на старших, - кинув йому Тарас.
   Андрузький почервонiв.
   Запала тиша.
   - Ти добровiльно свiдчив, без будь-якого примусу?  -  спитав,  нарештi,
Дубельт, уп'явшись гострим поглядом у бiдолаху.
   - Не знаю... Я... Менi хотiлось стати вам у пригодi...
   - Чому?
   - Бо я злякався... Ви так менi погрожували й кричали так на мене...
   - Щеня! - лайнувся Дубельт.
   - Ну ти ж читав i слухав його мерзеннi пасквiлi? - спитав Орлов.
   - Читав i слухав вiршi...
   - Якi?
   - Забув...
   - А ти, Шевченко, не заперечуєш, що понаписував чортзна-чого?
   - Це новий вид поезiї?
   Орлов уп'явся в нього.
   - Я ж вам казав, - всмiхнувся_ _криво Дубельт, - що_ _вiн_  _мужик,  та
ще й не з лiпших...
   - Мужик, а став кумиром малоросiв!
   - Малоросiв же, ваше превосходительство...
   Попов i Нордстрем заусмiхались, висловивши в такий чудовий спосiб  свою
пiдтримку Дубельту.
   -  Ти  написав  поеми  "Сон",  "Кавказ",  "I  мертвим,   i   живим,   i
ненарожденним...? - спитав Орлов суворо.
   - Таж я.
   - Цього достатньо! - махнув Орлов рукою.
   - Шевченко, встати й вийти! - звелiв Попов.
   - А ти сиди, - спинив студента Дубельт.
   Коли вже їх розводили (надвечiр  десь!)  по  камерах,  Тарас  уловчився
торкнутись лiктя Костомарова й пiдбадьорити:
   - Ти не журись, Миколо, ще будемо колись разом i добре жити!..
   У вiдповiдь - гiрка, несмiла посмiшка...
   Вже в камерi вона йому стояла довго перед очима. Зламався брат  Микола,
не витримав цього життя i цих тортур погрозами та невiдомiстю? З розмов  з
Поповим, з допитiв не мiг зробити висновку,  що  Костомаров,  скажiмо,  як
Андрузький, зiзнався, виказав друзiв по Товариству, щоб заслужити прощення
чи хоч полегшення своєї долi. Можливо, вiн зламався тiльки внутрiшньо, сам
у собi, вiдчаївся якимось чином вибратися з цiєї пастки з гратами... Кулiш
мiцнiший. Вирядився! Сорочка снiжно-бiла, взуття блищить... А Бiлозерський
Вася чомусь ховає очi, мабуть, десь завинив, зiзнався в чомусь  зайвому...
Гулак  -  це  камiнь,  в  нього  не  розживешся  на  те,  чого  не   схоче
розповiсти!.. Хто знає чим, вiн схожий iз  Бондаренком  Гнатом,  найлiпшим
другом дитячих лiт. Той також нiде нi разу не похитнувсь, не зрадив  свого
товариша Залiзняка... Гнат Бондаренко...  Гонта...  Вони  любили  грати  у
козакiв та гайдамакiв. Воля була зорею їхньою!.. А  цей  собачник  Дубельт
зневажливо    так,    через    губу    мовив:    "Малоросiв    же,    ваше
превосходительство..." Немовби в цьому словi, в цьому  народовi  захований
суспiльний ганж, вториннiсть, чiтка ознака виродження!.. Що може вiн,  цей
тупомордий цербер, знать  про  народ,  що  був  колись  великий,  славний,
гордий, народ-орел, орел з душею солов'я!..
   Лiг на своє убоге лiжко й, дивлячись на вiдблиск свiтла мiж грат вiкна,
побачив бiлу хату, осяяну високим повним мiсяцем, рясну, всю  бiлу  яблуню
бiля  причiлка  i...  маму,  в  свiтлi  мiсяця,  таку  якусь  рахманну  та
бiлолицю... За столиком iз грубих дощок сидить зiв'яло батько, Микита щось
розказує йому, поклавши голову на бiлу  руку,  дiвчата  меншi  граються  у
господинь, а старша, Катря, справдi допомагає матерi...
   - Сiдайте вже вечеряти... - лунає голос неньки...
   А соловей в левадi аж захлинається, а  далi,  десь  у  степу,  виводять
диво-пiсню дiвчата, що вертаються додому з поля... Гупають об стiл  хрущi,
зриваючись...

   _Садок вишневий коло хати,_
   _Хрущi над вишнями гудуть,_
   _Плугатарi__ з__ плугами йдуть,_
   _Спiвають iдучи дiвчата,_
   _А матерi вечерять ждуть..._

   Схопився, сiв. Дiстав папiр, олiвчика... Прокляття! Темно...
   Мiсяць пливе все вище, тiнi стають  коротшi...  Мовчки  їдять  з  одної
миски, беручи з неї ложками без метушнi, за всталеним вiками звичаєм...

   _Сiм'я вечеря коло хати,_
   _Вечiрня зiронька встає_
   _Дочка вечерять подає,_
   _А мати хоче научати,_
   _Так соловейко не дає..._

   Скiльки ж йому було, коли запала в душу ця  нелукава,  свята  вечеря?..
Десь рокiв шiсть... Чи й менше... Вiн нiби й зараз бачить усi  її  деталi,
всi чує звуки, шерехи... Мов на живiй картинi.
   Ось повечеряли, прибрали посуд... Просто на споришi пiд тином  прослали
постiль... Батько пiшов на сiно в клуню...

   _Поклала мати коло хати_
   _Маленьких дiточок своїх;_
   _Сама заснула коло їх._
   _Затихло все, тiльки дiвчата_
   _Та соловейко не затих..._

   Не згледiвся,  коли  заснув.  Пiд  солов'їний  щебет,  пiд  зорями,  що
мерехтiли, наче були живi...
   Радiв новому вiршевi, й не так самiй його появi, як тiй картинi вечора,
що вилилася в тугi рядки поезiї. Тепер вiн був упевнений в її  коли  й  не
вiчностi, то в довгих-довгих роках життя. I разом  з  тим  йому  зробилось
сумно: чарiвний, чистий вечiр з  його  дитинства  вiднинi  став  доступний
всiм... З його дитинства... Може, i через те, що в  ньому  було  так  мало
свiтлого, та мить краси i спокою осяювала йому життя так  довго  i  врештi
тихо вилилася у пiсню-спогад... Дивно було її  повторювати,  вслухатися  в
слова й рядки... Ще десь годину тому була лише образа  за  свiй  народ,  а
потiм - бiлi стiни, i бiлий цвiт, i  бiла  в  сяйвi  мiсяця  його  спiвуча
мати... Не мiг згадати потiм її в трунi, померлою.  Вона  завжди  являлася
йому такою, бiлою, немов травнева вишня... Забув  її  звичайний  голос,  а
пам'ятав лише пiснi, якi вона спiвала, її журливий, чаїний спiв.
   Розбурханий, нiяк не мiг  заснути.  Вже  за  дверима  двiчi  перемiняли
вартових, а вiн лежав, заглиблений в давноминуле, як в теплi хвилi... Де б
ти не жив, яких висот суспiльних ти не сягнув, земля дитинства, рiдна твоя
земля - з тобою, в тобi... Можливо, вона i  є  твоя  душа,  твоя  незгасна
вiчнiсть...
   Не спалося... А нiч була  безкрая,  мов  рiдний  степ,  мов  горе  його
синiв...
   ...Весна таки зламала зиму. Позаливала  сонцем  зеленi  вруна  озимини,
забушувала соком в отерплих грудях дерева i задзвенiла пiснею у високостi.
Здавалось, жайворонки й не вiдлiтали в iрiй. Перечекали лиху годину десь у
байрацi i, тiльки випав перший весняний день, вони звилися в чисту блакить
небес, понапинали струни й заграли так завзято й весело, як  Перебендя  на
весiллях.
   Разом iз жайворонками з домiвок висипала i дiтвора.
   - Господи, за що ти муку таку послав  на  мене!  -  "молилася"  у  хатi
мачуха.
   Тарас i не дивився у вiкно, а нiби бачив її побiля печi. Розпатлана,  з
осклiлими вiд зла очима, сердито соває горшками й кляне весь свiт. Вiдколи
прийшла до хати - колотиться, немов чортяка в пеклi...
   Маленький Йосип сiв на могилу матерi й старанно  ловить  якусь  комашку
межи барвiнком...
   Тарас пiдбiг до брата, витер бруднi  слiди  недавнiх  слiз,  притис  до
себе_ _його худеньке тiло. Малий притих, зiщулився, мов пташеня.
   - Хочеш, зроблю тобi  сопiлку?  -  спитав,  ледь  стримуючи  сльози.  -
Калинову, таку, що гарно грає?..
   - Хоцу... - всмiхнувся Йосип. Враз  пригорнувся  рвучко,  немов  вiдчув
нову бiду.
   - Пугу! Пугу! - закричав на пагорбi за яром  Гнат  i  замахав  Тарасовi
рукою.  То  "Гонта"  кликав  "Залiзняка".  Цьому   малому   Бондаренковому
гайдамацi i їсти не давай, аби лише попогасати по кручах з шаблею.
   - Козак з Лугу! - обiзвався Тарас i пiдхопив на руки  Йосипа.  -  Хочеш
бити шляхту?
   - А саблюку дасте? - всмiхнувся Йосип.
   - I шаблюку, i пiстоля, ще й коня вороного!
   Посадив на плечi Йосипа, заiржав, як справжнiй козацький кiнь, i помчав
до яру, по якому бiжить струмок.
   Козаки були готовi до  бою.  В  руках  тримали  шаблi  й  пiдшморгували
носами. Битва давно б уже розпочалася, якби знайшлись охочi бути  шляхтою.
Гонта  спробував  було  роздiлити  хлопцiв  своєю   владою,   та   громада
завирувала, розмахуючи зброєю.
   Тарас вибiг чвалом на гору,  хвацько  зсадив  Йосипа  i  вручив  малому
пiстоля, якого щойно витяг у Гната-Гонти з-за пояса.
   - Пани! Пани! - заволав дозорець, видираючись з яру.
   - Де?! Та кажи скорiше! - оточили його.
   - Там... - промовив, вiдсапуючись, й опустився на землю: далась  взнаки
голодна зима. - Економ приїхав до Шевченкiв...
   Гайдамаки здолали дружно струмок,  розсипалися  садом  i,  скрадаючись,
пiшли на приступ.
   - Псякрев! - кричав економ, граючись канчуком.  -  Батогiв  захотiлося?
Тпру, клятий! - шарпнув за повiд вороного, що хотiв почухатись об ворота й
ледве не причавив вершниковi ногу.
   Хлопцi причаїлися за клунею i не знали,  що  їм  далi  робити.  Шляхтич
зiскочив  з  коня,  прив'язав  до  стовпчика  й  вiдчинив  ворота.  Козаки
позадкували злякано. А Тарас перебiг  вiд  клунi  до  тину,  схопив  якусь
колючу гiллячку.
   - Всi на фiльварок! - стукав рукiв'ям канчука в благеньку раму економ.
   Тарас тим часом пiдбiг нагинцi до коня, поворожив бiля сiдла й  шмигнув
назад за клуню.
   - Я зараз, зараз, паночку... -  боязко  визирнула  з  сiней  мачуха.  -
Недiля ж нiби...
   - Весна, псякрев! - пхнув економ коритце, яке стояло посеред двору.
   Цiкавiсть переборола страх. Гайдамаки повисовувались_ _iз_ _схованок  i
стежили за шляхтичем.
   Той вiдв'язав повiд, поплескав коня по лискучiй шиї i поставив  ногу  в
стремено. Кiнь здригнувся. А коли економ закинув другу ногу i вмостився  в
сiдло, вороний пiдскочив, нiби його вжалили. Потiм став на диби, заiржав i
так упав на переднi ноги, що шляхтич полетiв на землю сторч головою.  Кiнь
рвонувся з мiсця й, обiрвавши повiд, що потрапив йому пiд копито, помчав у
степ.
   Хлопцi чимдуж сипнули у вишняк. Минули сад Жениха i,  збiгши  з  кручi,
вкритої дерезою, зупинились на греблi.
   - А славно ти його, Залiзняче! - сказав Тарасовi Гнат.
   - Лакиза, чортiв пiдпанок...
   Води в ставку було по самiсiнькi вiнця. Голубi крижинки, мов  рибини  в
час нересту, тихо терлись об греблю, розпадались,  iскрилися.  А  дуплястi
верби, опустивши вiття в блакитну воду, полоскались, наче  дiти  у  теплiй
лiтнiй рiчцi. Бiлi котики визирали боязко iз набухлих  бруньок,  немов  не
вiрили, що вже весна. Зима ж була така холодна й довга...
   Тарас не спостерiг, як товариство подалося за леваду в  степ,  де  обiч
шляху ледве мрiла стара тополя. Не чув, як Гнат гукав до нього вже з  того
берега i як маленький Йосип, кинутий напризволяще, скiмлив, заплутавшись у
дерезi. Душу заполонило дивне видовище. Вiтер гнав  ставком  ледь  помiтнi
брижi, i сонце, що вiдбивалося у водi, пускало на всi боки  зайчики,  нiби
бризкалось золотавим вогнем.  Яких  тiльки  кольорiв  там  не  було!  Вони
спалахували, мiнилися, переливалися, наче теж всю зиму  просидiли  в  хатi
без чобiт i тепер радiли веснi. Мов крижини,  пливли  в  небеснiй  блакитi
хмари, погаптованi сонцем, веселi та урочистi. Шумiли верби. Жебонiла тихо
вода, що прорвалась крiзь щiлини у заставках i розливалася по левадi...
   Тiльки тепер Тарас згадав про Йосипа. Озирнувся  i  побачив  братика  в
дерезi.
   На бiгу помiтив Оксану. Розмахуючи  руками,  як  вiтряк  крилами,  вона
летiла з кручi йому назустрiч i кричала щось, раз у раз озираючись. Бiла в
квiтках сорочка i червона стрiчка на головi. Весна-красна...
   Оксана перша пiдбiгла до Йосипа. Взяла його на руки,  утерла  сльози  й
поцiлувала.
   - Там привезли з чумачки... вашого батька... - мовила, коли  наблизився
до неї Тарас.
   Взяв Йосипа i, мов чужими ногами, пiшов на гору...
   Батька знiмали  з  воза  Коваленко,  дяк  Богорський  i  дядько  Павло.
Чорне-чорне лице, тьмянi очi й  обвислi,  як  простреленi  крила,  руки...
Метушилася мачуха. Бiля призьби  безмовно  стояли  Ярина  з  Марiйкою.  Iз
незрячих очей Марiйки котились сльози.
   Пiдбили солому в лiжку й поклали хворого, не роздягаючи.
   - Мабуть... треба просто на лаву... - простогнав батько.
   - Ну що ти, брате! - одiзвався дядько Павло. - Бог дасть, одужаєш... Не
одна ще лавка вламається! Он Микиту скоро женити...
   Батько спинився поглядом на лавцi,  яка  вламалась-таки  на  весiллi  у
Катерини, потiм обвiв очима малечу, що вклякла бiля порога, i запитав:
   - А де Микита?
   - На зарiбках в отця Григорiя, - кинув дяк вiд порога i вийшов з  хати.
Мачуха провела його поглядом,  взяла  чарчину  на  миснику  й  заховала  в
макiтерку.
   Знову рипнули дверi, й на порозi стала Оксана. В руках у неї глечик.
   - Ось прислали мати, щоб випили...
   - Ну, спочивай з дороги, - похмуро мовив  дядько  Павло.  I  люди  тихо
стали розходитись.
   Коли й Тарас, останнiм, хотiв пiти, долинув батькiв голос:
   - До школи ходиш?
   Тарас потупив очi.
   Батько довго думав про щось, потiм сперся на лiкоть i попросив:
   - А подай-но свитку...
   Тарас метнувсь до  полика,  де  лежала  батькова  свита,  схопив  її  в
оберемок, поклав на лiжко. Батько пiдтягнув  одежину  i  полiз  до  кишенi
рукою. Поволi витяг полотняний вузлик, поклав його собi на груди.
   "Образок... - подумав журно Тарас. - Напевне,  з  Лаври,  iз  Києва..."
Згадався похорон матерi. На грудях у неї тодi лежав маленький  Спас,  який
вони колись купили з Катрею в Мотронинському монастирi.
   Тим часом батько перепочив, розплющив очi й почав розв'язувать вузлика.
Руки в  нього  дрiбно  тремтiли,  на  лобi  виступив  пiт.  Натужно,  нiби
полотнина була залiзною, розгорнув її i вийняв... книжку.
   Тарас незчувся, як пiдiйшов. Такої книжки вiн ще не бачив. Не  псалтир,
не бiблiя i навiть не житiє... Руда, немов немащенi чоботи, а палiтурка  з
заяложеними краями...
   Батько поставив книжку на грудях i довго вдивлявся в  неї,  наче  хотiв
переконатися, що це та сама, яку купив у Києвi. Жодного разу не повертався
вiн iз чумачки без подарунка...
   - Купив ось, синку... - подав Тарасовi книжку. -  Учися!..  Може,  доля
хоч до тебе всмiхнеться...
   Тарас одкрив палiтурку й прочитав на першiй  сторiнцi  старанно  кимось
виведене пером: "Григорiй Савич Сковорода..."
   Батько танув як свiчка. Ще доки був з бородою, не так помiтно було,  як
згасало в ньому життя. А коли Павло прийшов у суботу з уламком старої коси
i поголив, хвороба нiби вийшла назовнi й запишалася своєю силою.
   З левади в хату приносив вiтер веснянi пахощi,  iржання  коней,  гелгiт
гусей. Хворий тодi насторожувався, повертав голову до вiконця над  поликом
i довго дивився на невеличкий клаптик  пiд  старою  сiрою  щепою,  де  вже
рябiла перша тендiтна зелень. Рушали в поле сусiди.  Торохтiли  мимо  хати
вози, ревли воли, i пахло зерном, що всю зиму пролежало в засiках...
   Батько скрикнув, заметався на лiжку. Стиснув жмут соломи в руцi:
   - Не руште, пане, краще не руште... Люди добрi, рятуйте!..
   Затих ураз, знесилений. Потiм пiдвiвсь на руки i, впершись  поглядом  у
куток, закричав i страшно, i радiсно:
   - Горить! Горить!.. Освятили вже, освятили! Дзвони! Дзвони!..
   Мов надiрвавшись, упав на вогку,  тверду  подушку,  важко  й  уривчасто
дихаючи. Невдовзi пiднiс правицю i, помахуючи невидимим батогом, заспiвав:

   _Гей же, да журба мене скрутила,_
   _Да журба мене зсушила, да гей!_
   _Гей же,__ зa__ чужими волами ходячи_
   _Да чужi вози мажучи, да гей!_
   _Гей же, ой, крикнули журавлi,_
   _Да ходячи по рiллi, да гей!.._

   - Тарасе! Море, море! - пiдвiвся знову  рвучко.  На  долiвку  зсунулася
ряднина, якою був укритий  батько,  зарипiло  лiжко,  наче  мажа  в  сухiм
одеськiм степу. Та слабi руки пiдломились, i батько впав на подушку.
   Тарас пiдняв ряднину, вкрив нею батька i метнувся  до  мисника.  Схопив
рушник, намочив i,  викрутивши,  приклав  до  лоба  недужому.  Той  притих
поволi, угамувався. Лише дихав важко та раз по раз  щось  бурмотiв.  Тарас
уже хотiв був вийти з хати, щоб гукнути  когось  iз  дорослих,  та  батько
запручався, мов од когось вириваючись, i закричав:
   - Коня! Коня! Одчинiть ворота! Мури душать! Коня!..
   ...Другого дня вранцi батьку полегшало.  Заснув,  як  почала  займатись
зоря, й проспав до снiдання. Прокинувшись, обвiв очима  хату,  нiби  щойно
звiдкись приїхав, i попросив узвару. Мачуха, що зiбралась було на панщину,
внесла з комори грушок, помила, налила окропом i поставила у ще не вичахлу
пiч.
   - Зараз, зараз, Грицьку, буде узвар,- втiшала хворого,  як  малого.-  А
мо', поснiдай спершу? Млинцi сьогоднi пекла...
   - Гречанi? - поцiкавився батько.
   - Еге, еге! - зрадiла мачуха i метнулась до печi,  де  на  жару  стояла
миска з млинцями.
   Батько випив кварту узвару й задивився на сонце,  що  вляглося  посеред
хати на рудiй нерiвнiй долiвцi. Потiм повернувся до вiконця над поликом i,
помилувавшись трохи морiжком пiд грушею, зiтхнув глибоко i запитав:
   - Ще далеко до благовiщення?
   - У вiвторок, з недiлi, - кинула мачуха, пов'язуючи бiлу хустку  поверх
очiпка.
   - А який же сьогоднi день?
   - П'ятниця.
   Батько довго мовчав. Дивився кудись у темний куток,  де  навiть  ясного
дня лише рiдiли сутiнки. А згодом, коли мачуха вже вийшла з хати  й  Тарас
узяв зi столу батькiв дарунок, щоб заховати, обернувся до сина i запитав:
   - Розумна книжка?
   Тарас кивнув. Чомусь не мiг промовити й слова. Батько став прислухатися
до чогось у повнiй тишi  й  усе  бiльше  й  бiльше  хмурити  брови.  Потiм
закашлявся, забився в лiжку, немов рибина, викинута на берег, i  довго  не
мiг заспокоїтись. Поборовши  кашель,  витер  сльози  шкарубкою  долонею  й
запитав:
   - Уже цвiте барвiнок?
   - Бiля хати засинiли вчора двi квiточки...
   - А в садку... на могилi?
   - Цвiте... - промовив пошепки. Й додав  поспiшно  й  весело:  -  А  вся
левада бiла-бiла вiд рясту!
   Зiрвався з мiсця, наослiп вискочив з хати, побiг садком  до  левади  i,
ковтаючи  сльози,  нарвав  зелено-бiлого  цвiту.  Вертавсь   поволi,   щоб
заспокоїтись. Обiйшов далеко могилу матерi  й  навпроти  клунi  вийшов  на
гору.
   Батько спав. Чи, може, знову слухав свою зболiлу душу й вдивлявся у  тi
далекi й тривожнi марева, якi доступнi людям  тiльки  на  гранi  смертi  й
життя.
   Прокинувся лише надвечiр. Поманив  до  себе  пальцем  Тараса  й  звелiв
покликати в хату усiх дiтей, Павла, дiда_ _та_ _мачуху.
   Не помiтив рясту, що лежав на лiжку бiля подушки...
   Коли зiйшлися рiднi й запалили на столi каганця, батько розплющив  очi,
обвiв  усiх  журним,  прощальним  поглядом  i  почав  дiлити  свою   убогу
злидарську спадщину:
   - Микита буде вам за  хазяїна...  Ти,  Микито,  -  зупинивсь  очима  на
найстаршому синовi, - мусиш менших до пуття довести... Тобi ж  одежа  моя,
реманент... i все, що є у нас для хазяйства...
   Замовк. Облизав пошерхлi губи  i  попросив  напитися.  Коли  вiддихавсь
трохи, зупинив свiй погляд на похнюпленому Тарасовi.
   Тарас напружився i закусив нижню губу, щоб не розплакатись.
   Тим часом батько, так нiчого й не сказавши, перевiв_ _очi_ _на Ярину  й
Марiйку, що тулились злякано пiд долонi дiда Iвана.
   - Дочкам Яринi та Марiйцi - все, що в хатi залишилось вiд  матерi...  -
через силу мовив батько й притих. Iз запалих тьмяних очей його  покотились
великi сльозини.
   - Йосипу... - заговорив  вiн  згодом  спокiйним  голосом,  -  сукно  на
свитку, що я купив торiк у Вiльшанiй...
   Тарас погладив голову Йосипа, що причаївся поруч  нього  й  дивився  на
батька майже радiсними очима.  Йому,  напевне,  було  цiкаво,  що  в  хату
набилось стiльки людей, що заговорив батько, який так довго мовчав,  i  що
дiдусь принiс йому аж два пироги...
   - Синовi Тарасу... - почув зненацька Тарас, - iз мого хазяйства  нiчого
не треба... - Батько перевiв подих i, спинившись поглядом  на  миготливому
вогнику  каганця,  мовив  журно  i  впевнено:  -  Вiн  не   буде   абияким
чоловiком... З нього вийде або щось дуже добре,  або  велике  ледащо...  -
Помовчавши якусь часинку, додав, немов  у  вiдповiдь  на  нiмий  загальний
подив з такого дивного рiшення: - Для нього мiй спадок або нiчого не  буде
значити, або нiчого не допоможе...
   Тарас вiдчув, що батько дивиться на нього. Пiдняв очi й справдi стрiвся
з батьковим поглядом.
   - Учися, синку... - промовив батько, ледве ворушачи губами.  Застогнав,
скривився  болiсно  й  кинув  рiзко,  нiби  аж  з  розпачем:   -   Просiть
Богорського!..
   Богорський наче тут i вродився. Як чорний привид, вирiс вiн на  порозi,
пропустив поперед себе  отця  Григорiя  i  кахикнув  глухо  в  кулак,  мов
збирався перехилити чарчину.
   - Слава богу, - привiтався тихо отець Григорiй, вийняв  з  кишенi  ряси
згорнуту єпiтрахiль, одягнув її, не поспiшаючи, завченим рухом i  пiдiйшов
до хворого. Всi, хто був у хатi,  позадкували  похапцем  до  дверей,  нiби
хворий вiд тої митi, як увiйшов отець Григорiй, бiльше їм не належав.
   Останнiм вийшов Богорський. Зачинив за собою дверi, кахикнув ще  раз  i
подався з двору, нi до кого навiть не обiзвавшись. Мачуха  було  рвонулась
за ним, але Павло спинив її за плече i сказав, що сам пiде й поговорить  з
дяком про небожа.
   Тарас один лишився в сiнешнiй темрявi. Спершись на драбину, яка вела на
горище, тамував плач.
   Доки ще не було попа, жеврiла надiя.  А  зараз...  Iще  не  знав  Тарас
випадку, щоб одужав хтось  у  Кирилiвцi  пiсля  того,  як  приходив  отець
Григорiй i вiдпускав сердезi його останнi грiхи.
   На подвiр'ї  гомонiли  родичi,  бiдкалися,  що  нема  сестри  Катерини,
просили когось сходити чи з'їздити у Зелену Дiброву. Iз хати долинув голос
отця Григорiя. Тарас причинив сiнешнi дверi й став прислухатися.
   - Зате, глаголю, будеш в раю,- сказав розважливо батюшка.
   Довгий час було тихо. Говорив, напевне, батько. Його ослаблий голос вже
не мiг здолати вiдстанi мiж лiжком i сiньми.
   - Не стрiнеш пана, Грицьку, не стрiнеш! - пробасив розкотисто пiп. - До
раю втраплять лише нужденнi i страждущi! Багатим у рай пролiзти важче, нiж
верблюду крiзь вушко голки...
   З подвiр'я в сiни долинав плаксивий голос Йосипа, який просився спати.
   - Не гнiви, Григорiю, господа, - почувся знову батюшчин голос. - Молися
краще й уповай  на  милiсть  його...  Прощається  раб  божий  Григорiй,  -
забурмотiв вiн поспiхом,  грюкнув  ослоном,  на  якому,  видно,  сидiв,  i
вiдчинив у сiни дверi, притиснувши ними Тараса до драбини.
   Тихо зайшли у хату дiти та родичi. Хворий дивився на всiх уже  далеким,
туманним поглядом. Лише коли побачив Тараса, в очах знову щось спалахнуло.
   - Просiть Богорського, - промовив поспiхом, немов боявся, що не встигне
сказати, - може б, вiн узяв до школи Тараса... Не оставте й  ви,  батюшко,
бiдного сироту... - звернувся до отця Григорiя, що  неквапно  й  вiдчужено
згортав єпiтрахiль.
   - Не оставимо, не оставимо... - кинув пiп, беручись_  _за_  _клямку.  -
Усi ми смертнi, i всi пiд богом ходимо...
   Раптом пiп вiдсахнувся. Рвучко вiдчинилися дверi, й_ _на_ _порозi вирiс
економ.
   - Григорiй!  Завтра  з  плугом  у  поле!  -  гукнув,  немовби  надворi.
Знiтився, коли помiтив у хатi батюшку. Переступив з ноги на ногу, рипнувши
чобiтьми, пошкрiб потилицю i сховав за спину руку з нагайкою.
   - Одробив уже своє, одробив... - схлипнула бiля столу мачуха.
   - Слава богу, звiльнився... - зiтхнув  з  полегкiстю  батько.  На  його
обличчi проходять  тiнi  то  жалю,  то  горя,  то  радостi.  -  Хоч  тепер
звiльнився... - додав уже ледве чутно. Зiтхнув, заплющив очi...
   У недiлю вже й поховали...
   А в понедiлок прийшов раненько дядько Павло. Мовчки випив  кварту  води
i, струснувши стриженою пiд макiтру головою,  опустився  важко  на  лавку.
Хмуро оглянув малечу, що сидiла, ждучи  снiданку,  потер  долонями  скронi
(перебрав, напевно, на поминках) i сказав, не дивлячись на Тараса:
   - Ходiм до мене, мабуть, Тарасе... Ти бачиш, скiльки ротiв...
   - I що я, бiдна, з ними робитиму?! - сплеснула  руками  мачуха.  Сльози
так i бризнули в неї з очей. - Прошу, благаю вас, дiвере, вiзьмiть хоча  б
цього одного, понурого! - Вона сердито ткнула коцюбою в той бiк, де мовчки
сидiв Тарас.
   - То як, небоже? - повiв бровами Павло. - Доки тепло, пастимеш свинi...
А як захукає - помагатимеш по хазяйству... Зате не будеш  жадний  шматочка
хлiба. Й при дiлi будеш. I в люди, бог дасть, вийдеш... Я ж бо  зичу  тобi
добра.__
   Тарас мовчки пiдвiвся i став збирати свої пожитки. Хiба йому  тепер  не
однаково, що робити, де жити! Недаремно ж кажуть: сиротi хоч з мосту та  в
воду...
   Поклав у торбу таблицю, каламар та псалтир i дiстав з полицi Сковороду.
   - А ця мiзерiя й нi до чого, - нахмурив брови дядько Павло. - Хрякам що
"тму", що "мну" - все одно...
   Тарас жбурнув торбину на стiл, а коли Павло одвернувся, сховав останнiй
батькiв дарунок за пазуху.
   Байдуже ступав слiдом за дядьком по стежцi, вмитiй росою... I цар Давид
був пастухом!.. Ще з  похорону  лунають  в  душi  пiснi  чи  псалми  цього
царя-поета. Примружиться i нiби бачить його з  гирлигою...  Ось  мерехтить
серпанком безкраїй степ,  яким  сумними  хмарами  сунуть  отари.  Тремтить
багрове сонце, а в голубiй височинi ширяє кiбчик... Тихо... I раптом знову
зринає звiдкись жалiбна музика.  Гудуть  дуби,  спiває  птаство,  i  вiтер
ледве-ледве перебирає срiблястi струни променiв...
   Тарас поволi стишує ходу, звертає на iншу стежку  i,  поминувши  крайню
хату,  виходить  у  степ.  Немов  вiтрило,  надуває  вiтер  йому  сорочку,
куйовдить чуб i притискає холодну книжку до  грудей.  Не  чути  дуба,  але
голосять, тужать вiтри... Зеленим вруном -  панська  озимина...  Праворуч,
нiби латки на сiрiй свитi, - маленькi клаптi людських ланiв...  З  гори  в
долину прокладає орач лискучу борозну,  по  якiй  поважно  ходять  такi  ж
граки... А далi, ген, аж на могилi, хтось мрiє бiлий-бiлий - немов упала з
неба хмаринка...
   Якась невiдома сила тягне Тараса туди. Колись, як був ще зовсiм  малий,
отак пiшов вiн степом шукать залiзнi стовпи, що пiдпирають небо...
   Усе гучнiше лунає музика.  Голосять  струни,  тихий,  прихриплий  голос
виводить щось журливе. То бiла хмарка квилить на степовiй могилi. В  руках
у хмарки кобза. А вуса довгi й сивi, волосся бiле як молоко...

   В _чистiм, полi тирса шумить,_
   _Катран зеленiє,_
   _В чистiм полi своя воля,_
   _Що й серце нiмiє..._

   Спiва кобзар, вдивляючись незрячим поглядом у далечiнь. Торкає  струни,
i тi  рокочуть,  нiби  вони  живi...  Гойдає  вiтер  суху  билину,  хилить
срiблясту тирсу хвилею... Здається, що сива тирса i в кобзаря на головi...

   Ой _зiйду я на могилу -_
   _Гляну-подивлюся,_
   _Як вгадаю про ту волю,_
   _То й знов зажурюся..._

   Тарас спиняється, щоб не сполохати.
   Перебендя легенько пестить струни, i сльози котяться йому по щоках...
   - Це ти, Тарасе? - враз озивається i повертає голову, неначе може  його
побачити.
   Тарас сiдає неподалiк. Старий втирає очi, всмiхається знiяковiло:
   - Вiтер...
   Не любить, щоб бачив хтось його журбу. Навiть Iвася, поводиря,  вiн  не
бере з собою в степ на могилу. Iде навпомацки.  Йде  в  степ  молитися.  I
якось дивно молиться: спiва та плаче...
   - Ну, як там батько? Одужав,  певно?  -  питає  жваво  Перебендя.  Коли
прийшов уперше пiсля зими в село, Тарас сказав, що батько в них занедужав.
   - Сховали вчора...
   Кобзар поклав на землю кобзу, звiвся  i  пiдiйшов  до  хлопця.  Намацав
мовчки його плече, притис до себе...
   Вертались разом. Палав багрово захiд. Немов струмки до ставу, стiкалися
в село з ланiв похмурi орачi. Пилили битим шляхом наморенi за  день  воли.
Дiвчата, далеко десь, iще в степу, тягли журливу пiсню про кинуту  нещасну
дiвчину. Цвiла зоря вечiрня, неначе ружа...
   На греблi Тарас попрощався iз кобзарем. Звернув лiворуч i пiшов  додому
левадою, яку заслав легкий туман. Роса щипала уже потрiсканi, побитi ноги.
За пазуху залазив холод. Хотiлось їсти...
   Лише коли почув сердитий  голос  мачухи,  яка  кляла  когось  з  дiтей,
згадав, що вже не тут його домiвка.
   Густим сусiдським садом прокравсь до клунi. Залiз у солому, що пахла  й
досi полем, спекою, згорнувсь калачиком i причаївся.
   Протяжно й хрипло ревли воли. Вози рипiли й постукували на груддi... На
сливняку, що за  стiною,  возились  кури...  Пройшла  по  греблi  пiсня  й
невдовзi згасла, як гасне в полi вогнище...
   ...Диво дивне! Тарас застав дяка тверезим i смиренним, наче пустельник.
Ще десь-то доля не одвернулась зовсiм вiд нього, коли сьогоднi саме  взяла
за руку i привела у цю простору й порожню хату,  де  все,  що  можна  було
пропити, давно пропите. Торiк, як вiн  тiкав  зi  школи,  в  дяковiй  хатi
стояло лiжко, накрите плахтою, а за столом на покутi  висiли  в  два  ряди
образи.
   Богорський пiдвiвся з полика,  пригладив  пальцями  розкiшну  кучму  на
головi й здивовано уп'явсь очима в малого гостя.
   - З чим бог послав? - спитав нарештi.
   Сховавши за спину торбу з своїм школярським начинням, Тарас сказав:
   - Учитись хочу...
   - О-о! - пiднiс Богорський угору палець. -  Не  забув-таки  раба  свого
нещасного, господи! - повернувся вiн до кутка, де чорнiли  слiди  образiв,
маючи намiр перехреститися. Проте роздумав, махнув рукою  i  пiдступив  до
хлопця так обережно, нiби той був маною, духом, що мiг розтанути. - Давай!
- простяг одразу обидвi руки.
   Тарас мовчав похнюпившись.
   Богорський все зрозумiв. Ураз поник, почухав лiву ногу пальцями  правої
i поплiвся до полика.
   - Я вам буду за наймита!.. - гукнув Тарас.
   Богорський став.
   - Ти чий кумедний такий? - спитав, прискалившись, i сам собi  вiдповiв:
- А-а, Шевченкiв, Грицькiв!.. То, кажеш, - в  найми?  -  присiв  на  голий
полик. - А блохи путать умiєш? А борщу зварити з сокири?
   - Як навчите, то вмiтиму,- не розгубився Тарас.
   Богорський гмикнув, пошкрiб потилицю i поцiкавився:
   - А що нам скаже преподобна мачуха Ксенiя?
   - Поставить кварту на радощах...
   Богорський довго мовчав.
   - Ну, добре, отроче! - пiдвiвся повагом, пiдiйшов до вiкна, за яким уже
скрадались сутiнки, пошкрiбся знову  у  потилицi  й  полiз  пiд  полик  по
чоботи. - Покинь де-небудь свої пожитки... - сказав сердито з-пiд  полика.
- Щоб торба вiльна була... Дiстань iз печi глечика...
   Коли стемнiло, учитель з учнем вийшли на вулицю.  Богорський  вийняв  з
тину дрючок, попробував, чи замашний, i  рушив  далi,  спираючись  на  цей
вербовий посох. Тарас слухняно плiвся позаду й нiяк не мiг збагнути,  куди
й по що вони йдуть.
   Минули церкву, цвинтар, корчму. Вже  й  крайня  хата  поволi  зникла  в
темрявi. Прямували на Тарасiвку. Позаду тьмяно блимали  вогники.  В  степу
лiворуч виходив з балки багровий мiсяць, немов великий мiдний п'ятак...
   - "Богом iзбранную" знаєш? - запитав Богорський.
   - Еге, - озвався жваво Тарас. Йому  подобалось,  що  перший  день  його
навчання в дяка почався так щасливо й весело.  Кудись  мандрують...  А  що
може бути приємнiшим вiд мандрiв!

   _Богом iзбранная дiва_
   _В Вiфлiємi народила..._

   заспiвав  Богорський  жалiбно-жалiбно.  Лишивши  божу  матiр  висiти  у
повiтрi, вiн кинув коротко: "Пiдтягай!" - i знов  затяг,  неначе  голодний
пес на мiсяць:

   _Народила бога-сина,_
   _В сiно в яслах положила..._

   Тарас уловчився i пiдтягнув.  Богорський  озирнувся,  закивав  головою,
благословляючи свого малого помiчника, й пiшов, спiваючи, далi.
   Завернули в перший же двiр. Не встигли  рипнуть  ворота,  як  пiд  ноги
кинувся худий патлатий псюра i схопив дяка за халяву. I тут Тарас збагнув,
для чого був узятий дрючок.
   Скуштувавши палицi, пес завищав i миттю  щез  пiд  коморою.  Богорський
став пiд вiкном, поманив Тараса  i  завiв  "Богом  iзбранную".  Хоч-не-хоч
довелося Тарасовi пiдтягати. Тепер вiн все зрозумiв.  Було  так  прикро  й
соромно. Та що тут вдiєш! Назвавсь грибом, то лiзь у козуб...
   Дверi тихенько рипнули, i на порозi з'явилась бiла примара. Навiть  при
свiтлi мiсяця обличчя жiнки здавалось черепом, обтягнутим  шкiрою.  Худющi
пальцi неначе аж бряжчали, коли  вона  взялася  ними  за  рябi  вiд  тiней
одвiрки.
   - Подайте, ради Христа... - почав було Богорський, але затнувся.
   - А я зрадiла... - розчаровано сказала  жiнка,  коли  вони  виходили  з
двору. - Гадала, бог прийшов по нашi душi...
   Минувши кiлька дворiв, Богорський знов  подався  на  каганець.  Але  не
встигли проспiвати й кiлькох рядкiв, як з хати вибiг хлопчик рокiв  восьми
й замахав руками, аби замовкли.
   - Батько насилу заснули... - пояснив вiн пошепки. - Сьогоднi вранцi  їх
на стайнi побили...
   - Тьху! - сердито сплюнув дяк за ворiтьми. - Так можна й  дуба  врiзать
пiд тином. I нi печалi тобi, нi воздиханiя...
   Цього разу зайшли у двiр десь  аж  посеред  села.  Сiнешнi  дверi  були
вiдчиненi навстiж, в пiдслiпуватiм круглiм вiкнi ледь блимав  вогник.  Дяк
було спинився бiля вiкна, а тодi пiшов рiшуче до дверей. Намацав клямку  в
темних маленьких сiнцях й рвонув  за  ручку.  Тарас,  а  вслiд  за  ним  i
Богорський, заклякли в порозi. На вбогiм лiжку лежала, плачучи, дiвчина, а
бiля нiг її сидiла згорблена мати й, вхопивши голову в руки, спiвала  тихо
весiльної:

   _Кидай, мати, в пiч дрова,_
   _Оставайся здорова..._

   Раптом вона вiдчула чужих, вся затремтiла,  затулила  собою  дiвчину  й
заголосила:
   - Ой паночку, голубчику, не займайте бiльше її!.. - А  тодi,  так  само
раптом, всмiхнулася, схилила голову на долоню i заспiвала знову весiльної:

   _Рятуй, рятуй, та мiй братику!_
   _Не дай менi та й загинути..._

   Задкуючи,  учитель  з  учнем  вийшли  з  темних  сiней.  Аж  на  вулицi
Богорський мовчки перехрестився i повернув додому, в Кирилiвку.
   Тарас iшов, наче у снi. Перед очима знов i знов поставали щойно  баченi
хати i люди, в яких вони з дяком сподiвалися роздобути щось на вечерю.  За
свої одинадцять лiт Тарас побачив чимало горя,  свого  й  чужого.  Але  цi
зустрiчi приголомшили i його. А може,  вони  з  дяком  заблудилися?  Може,
замiсть Тарасiвки, зайшли до пекла?
   Напевне, щось подiбне здалося й дяковi. Вiн шпарко йшов, не озираючись,
i шепотiв молитву, яку проказують вiд нечистої сили.
   В село ввiйшли, коли вже мiсяць був височенько. За тинами гарчали соннi
собаки. В хлiвах ремигала худоба. Нiде не блимало й вогника. Хiба що...
   Дяк спинився, поправив глечик пiд пахвою, прокашлявся й, переконавшись,
що Тарас не вiдстав, пiшов рiшуче просто на вогник.
   У воротях почули хриплий дитячий  крик.  Богорський  ринувся  в  дверi,
немов у хатi плакала його єдина дитина.
   - Прийдiмо i поклонiмося! - сказав, шукаючи клямки. - Хоч ми не волхви,
так i младенець же не Iсус!
   Гостей зустрiв щасливий батько.
   - Синок родився... Три дiвки маємо, а тут - синок!
   - Господь турбується, щоб було кому на свiтi горiлку пити! -  захихотiв
Богорський, потираючи руки, - Нехай росте здоровий,  як  риба,  гожий,  як
вода, веселий, як весна, роботящий, як бджола, i багатий, як земля!
   Батько аж сльозу пустив вiд розчулення. Гукнув на бабку,  щоб  прибрала
ночви, в яких купали новонародженого, перезирнувся з жiнкою, що свiтила  з
лiжка ясними очима, i полiз до скринi по пляшку.
   - Прошу вас, дяче, не погребуйте чаркою, - почав хазяїн припрошувати. -
За здоров'я сина... мого синочка... О господи!
   Дяк не примусив себе довго просити. Схопив чарчину й перекинув у горло,
як у порожню бочку. Сам налив собi другу i послав  услiд  за  першою.  Тим
часом бабка насипала велику миску борщу, взяла три ложки й подала  все  на
стiл.
   - Сiдай, Тарасе, - гукнув господар, випивши чарку. -  Горiлки,  правда,
не лишилось тобi...
   - А вiн у нас непитущий! - зачерпнув Богорський iз  миски  повну  ложку
борщу.
   Iз хати вийшли вже пiсля пiвночi. Богорський кинув посох i обома руками
тримав глечик з узваром.  Час  вiд  часу  вiн  прикладався,  робив  кiлька
ковткiв i, крякаючи на все село, фiлософствував:
   - Велике дiло зробив господь, сотворивши рiзнi кваси й узвари!  Бувало,
в бурсi у Києвi як продамо з десяток пречистих дiв та як впремось у  шинок
з хлопцями-богомазами... Так на другий день тiльки квасом  i  спасалися...
Рождєство твоє, Христє, бо-о-оже наш! - заспiвав вiн,  начебто  в  церквi.
Потiм сплюнув, озирнувся довкола i, вiддавши глечик Тарасовi, наказав:
   - Додому йди, вилазь на пiч i предавайся сну!
   Невдовзi трiснув чийсь перелаз, почувся тихенький стукiт у вiкно, потiм
брязнула клямка й вiдчинились, рипнувши, дверi...
   Тарас зiтхнув з полегкiстю,  напивсь  узвару  й  пiшов  до  школи,  яка
сьогоднi стала йому домiвкою...
   ...Над осiнь почали потроху вертатись учнi,  що  торiк  розбiглися  вiд
Богорського. Який не є,  а  все  ж  учитель,  вчився  аж  в  Академiї.  Не
закiнчив, правда... Та коли б закiнчив, то не був би, звiсно, дяком.  Десь
дали б йому мiсце батюшки, ще й попiвну в придачу. Тепер би славив господа
в барвистих ризах та наїдав черево. Хiба ж колись не  марив  юний  попович
цим! Гай-гай... Пропало те уповання, розтало, щезло,  "яко  iсчезаєт  дим,
яко таєт воск от лiца огня"... I, може, саме  тому  пустивсь,  як  кажуть,
Богорський берега,  запив,  зненавидiв  усе  i  вся,  що  прагне  знань  i
тягнеться до науки.
   Першим прибiг до школи Тарасiв друг Гнат Бондаренко.
   - Пугу! Пугу! - гукнув вiн, склавши  долонi  трубкою  бiля  рота,  коли
помiтив Тараса, що саме мазав у темних сiнях долiвку.
   Залiзняк iз Гонтою обнялися, поплескали один одного по плечах i,  немов
стомившись вiд радостi, посiдали на призьбi, яку  розмалював  учора  глеєм
Тарас. Гнат поклав торбину  на  колiна,  загадково  пiдморгнув  друговi  й
засунув у неї руку. Спершу витяг олiвець, потiм - кiлька  шматкiв  цупкого
сiрого паперу.
   - Коли б менi хто-небудь намалював того  коня...  -  показав  рукою  на
вигiн поблизу церкви, де щипала спориш булана Кошицева кобила, - то я,  як
каже дяк, безвозмездно увесь вiддав би оцей причандал...
   Тарас дивився мовчки на Гната, i руки його самi тяглися  до  паперу  та
олiвця.
   - Тобi, тобi!.. - промовив поспiшно Гнат. Хiба ж вiн мiг  подумати,  що
друг отак нестямно зрадiє його дарунковi.
   - I кобилу, й лоша! - сказав нарештi Тарас, схопивши в руки той  дивний
скарб.
   - А там лошати немає...
   - В попа нема, а в нас кобила буде з лошам!
   Узяв у Гната з торби велику книжку, поклав на_ _неї_ _аркуш.
   Грифель торкнувсь паперу i залiтав по ньому, немов рукою  хлопця  водив
всевишнiй, який в  таких  дiлах,  напевне,  знався,  коли  зумiв  створити
стiльки всякої всячини на землi. Кобила нiби перебiгала з вигону на папiр.
   Тарас поставив руба книжку разом з папером,  витягнув  руку,  примружив
очi i,  схиливши  голову  на  лiвий  бiк,  вдивлявся  довго  в  малюнок...
Торкнувся швидко конячих вух олiвцем i всмiхнувся до Гната.
   - Ти диви! -  зачудовано  вигукнув  Гнат.  -  Як  жива!  Того  гляди  -
заiрже...
   - Тепер - лоша...
   - А потiм  ще  -  москаля!  З  рушницею  та  шаблюкою...  Чи,  Мамая  з
бандурою...
   Тарас уже того не чув. Отямився лише тодi, як на папiр упала  зненацька
тiнь i потягло горiлкою.
   - Ану подай-но сюди... - сказав суворо Богорський.
   Тарас пiдвiвся  i  вiддав  дяковi  малюнок.  Спiдлоба  стежив,  як  той
вдивлявся в папiр i повертав його на всi  боки,  неначе  циган  на  базарi
коня.
   - А долiвку ти вимазав?
   Тарас промовчав. Стояв лихий, наїжений, не зводячи очей з малюнка, який
тремтiв у дяковiй руцi.
   - Свинячим писком та  в  пшеничне  тiсто...  -  скривився  дяк,  зiбгав
малюнок i, хитнувшись, дав Тарасовi запотиличника. -  А  хто  ж  крутитиме
волам хвости?!
   Тарасовi кров шугонула в голову.
   - Казали батько... - втрутився Гнат.
   - Давай! - простяг Богорський руку.  -  Дяковi  теж  потрiбно  жити  за
щось...
   Тарас поклав на призьбу книжку та олiвець й пiшов од хати.
   - Куди?! - гукнув Богорський.
   Не озирнувся навiть...
   Зiйшов з гори навпроти греблi, перехопився через ярок,  яким  весною  в
леваду збiгали струмки, i хотiв було пiрнути в густий сусiдський садок, де
вiн завжди ховався, коли душа виповнювалася якимись прикрощами, але  почув
там голоси й пiшов левадою уздовж струмка.
   Свинячий писок... Хоч розумiв, що дяк сказав це не  про  його  обличчя,
все ж зупинився бiля невеличкої сажалки, розгорнув осоку й нахилився,  щоб
побачити себе у дзеркалi води. Звичайне собi лице... Кирпатий нiс, глибокi
очi пiд вицвiлими бровами й  високий  лоб,  прикритий  зверху  темно-русим
волоссям.
   Пшеничне тiсто... Виходить, i це не для таких, як вiн, Тарас  Шевченко,
їм тiльки мазати долiвку й стiни - ото i все художество.  Ну...  може,  ще
намалювати глеєм голубiв по бiлiй печi...
   Спiткнувся i ледь не впав. Потер забиту ногу, схопив корча,  який,  мов
пан, розлiгся якраз на стежцi, й жбурнув його у  терен  пiд  кручею.  Корч
глухо гупнув, обрушивши порослий травою схил i  вiдкривши  чорний  вхiд  у
печеру. Трухляве кiлля, нiби зламанi ребра, визирнуло з-пiд дерну...
   Пригнувшись i затуливши лице руками,  Тарас  пiрнув  у  хащi  терну  та
дерези i незабаром виринув бiля самого зсуву. Звичайно,  це  була  печера.
Хтось затулив до неї вхiд мiцним частоколом, приклавши зверху дерном,  щоб
було непомiтно. Тепер те кiлля геть погнило.
   Розчистив вхiд. Обережно влiз до печери. У повнiй темрявi вiдчув: земля
тверда тут, як на подвiр'ї. Поволi встав i не вдарився головою. Ступив три
кроки вперед, й рука уперлася в стiну. Тим часом очi звикли до темряви,  й
Тарас побачив злiва уздовж всiєї стiни широку призьбу.  I  в  цей  же  час
з-пiд нiг його метнулось  щось,  забряжчавши.  Тарас  завмер.  А  в  смузi
свiтла, що вляглась бiля  входу,  крутнувшись  кiлька  разiв,  заспокоївся
невеличкий казанчик.
   Тарас побiг надвiр  i  назбирав  бадилля.  Дiстав  торбинку  з  трутом,
кременем та кресалом i почав розпалювати вогнище.  Бадилля  довго  димiло,
жеврiло й не хотiло займатися. А  коли  спалахнув  нарештi  вогонь,  Тарас
пiдвiв голову i побачив на призьбi зiтлiлий синiй жупан i козацьку шапку з
малиновим шликом.
   Затамувавши подих, пiдiйшов до призьби i хотiв було взяти в руки жупан.
Але той вiд першого ж доторку розпався на клаптi. Тарас не став  тривожити
шапки. Напевне, тут ховався один iз тих колiїв, що розбрелися свiтом пiсля
поразки... Може, навiть хтось iз кирилiвських, їх же було немало у вiйську
Залiзняка... Дiд Iван не раз про це розповiдав...
   "А може, шабля або пiстоль десь тут захованi?" - подумалось. Пiдкинув у
пригасле вогнище палива i почав шукати козацьку зброю.  Та,  крiм  кiлькох
вуглинок,  нiчого  бiльше  не  знайшов.  Присiв  на   призьбу-лiжко,   щоб
заспокоїтись. Серце так прудко билося в грудях, нiби i справдi стрiвся тут
з гайдамакою. Ось-ось,  здавалось,  трiсне  надворi  хмиз,  загляне  хтось
вусатий, з оселедцем на головi й спитав гнiвним голосом: "А хто тут ходить
у моїй печерi?!" Тарас прислухався, проте знадвору  не  досягало  сюди  нi
звуку.
   Сидiв так довго. А потiм звiвся й, узявши почорнiлий  мiдний  казанчик,
почав копати землю.
   Коли останки жупана й шапки були похованi, постояв  мовчки,  як  личить
бiля могили, i вийшов тихо в уже багрове, немов скривавлене, надвечiр'я...
   ...На другiм тижнi пiсля рiздва вернулись з  Києва  чумаки.  Вони  були
схвильованi i таємничi. Розпрягали мовчки волiв,  а  в  очах  раз  по  раз
загорялись вогники радостi. Надвечiр пробiгла  чутка  селом:  недовго  вже
панам панувати, посмоктали людської кровi...
   Тарас почув цю новину вiд Гната: той бiг по щось у шинок i заскочив  до
школи, щоб порадувати друга.
   - Уже повстали чернiгiвцi. Коваленко  моєму  батьковi  розповiдав...  -
сказав вiн пошепки в сiнях i побiг по бiлiй стежцi до шинку...
   Дяк хропiв на печi - прийшов недавно додому лика не в'яжучи.
   Тарас наслав соломи в чоботи, знайшов онучi й швиденько взувся. Накинув
свитку, одягнув на голову шапку, яку вiн сам собi пошив, i вибiг з хати.
   Пiд вечiр мороз подужчав. На заходi пiднявся  в  небо  багровий  стовп.
Вились високо вгору стрункi  дими.  Iскристий  снiг  зiтхав  i  охкав  пiд
чобiтьми...
   Здавалось  дивним,  що  люди  топлять  печi,  вечеряють.  Уже  повстали
чернiгiвцi! Ось-ось  в  степу  забемка  дзвiн  i  шугоне  у  небо  червона
заграва... Може, знову десь у Холоднiм Яру гайдамаки святять ножi!..
   Вихором влетiв Тарас у хату до Коваленкiв. Там було вже  чимало  людей.
Усi притихли i насторожились. Але, впiзнавши, знову загомонiли,  запихкали
люльками. За столом, бiля самого господаря, виднiлась сива дiдова голова.
   - Ну, ну! - нетерпляче пiдганяв старий Коваленка.
   - Так ото я й кажу, - почав пiвголосом той. - Ночували ми у Васильковi.
Коли це, ще нi свiт нi зоря,  надворi  знявся  переполох.  Рiзкi  команди,
крики, iржання коней i навiть пострiли. Вибiгаємо з  хати  -  повне  мiсто
солдатiв. "Царя не буде!" - перебiгає чутка з двору до двору. А слiдом  за
нею ще приголомшливiша, ще радiснiша: "Землю i  волю  всiм!"  -  Коваленко
трохи помовчав, зiтхнув з полегшенням i додав: - А ми додому швидше... Аби
без нас не подiлили...
   - А хто ж у них отаманом? - поцiкавився дiд Iван. - Може, хто з  старих
колiїв?
   - Якийсь Апостол, казали люди.
   - Був колись такий гетьман... - подумав уголос дiд. - Та це задовго  до
Колiївщини... Як я малим ще був, розказували старi...
   Притихли. Кожен думав свою селянську думу, сумнiвався, надiявся. Кожен,
певно, згадав, що немає нiчого вiчного в свiтi. Була  воля  -  потопили  в
козацькiй кровi та в крiпацькому потi... Та й неволя ж, мабуть, не  вiчна!
Врiже дуба колись же! Тiльки їй у цьому треба допомогти...
   Миналi днi. Вихрiв снiгами сiчень, стискав в обiймах рiки,  простягував
холоднi руки у глиб землi. I бiло-бiло довкiл було. Навiть надвечiр,  коли
заходило сонце, у небi не з'являлося  червоних  спалахiв.  Звисали  хмари,
неначе стеля в старенькiй хатi, що наполовину вже вгрузла в землю. I  ночi
теж були довкола чорнi, як крiпацька журба. Даремно люди вставали з теплих
лiжок, виходили тривожно з хат, вдивлялись i  вслухалися.  Нiде  нi  звуку
(лиш вiтер свище) й нi клаптя заграви... То  де  ж  та  воля?!  Де  ж  той
Апостол, що возвiстив_ _її_ _щасливий прихiд i загубився у хуртовинi?..
   Вечорами збиралися у котрiйсь хатi i гомонiли, думали.  А  потiм  хтось
просив згадати якусь стару козацьку бувальщину, i дiд Iван, який  приходив
першим щовечора, статечно кашляв у кулак i починав завжди одною  й  тою  ж
примовкою: "Коли старi люди брешуть, то i я з ними..." А потiм  йшла  нова
цiкава iсторiя.
   Тарас уже чув не раз їх. Коли ще батько й  мати  були  живi,  у  недiлю
часто збирались люди в їхнiй хатi, випивали для  веселощiв  по  чарчинi  й
просили дiда розказати про гайдамакiв,  Але  сьогоднi  дiдусь  почав  щось
зовсiм нове. Дядьки притихли, як школярi. Навiть дiти, що  вовтузились  на
печi,  причаїлися.  Оксана  забула,  що  одягла  кумедну  Тарасову  шапку,
пiдперла голову кулачком - заслухалась...
   - А було це недалеко вiд Будища. Там в яру ще й досi є озеро. А над ним
лiс невеликий...
   - Гупалiвщина! - пiдкинув котрийсь з дядькiв.
   - Еге ж, еге ж, - зрадiв пiдтримцi дiдусь  i  запитав:  -  А  чому  вiн
зветься так - Гупалiвщина?
   Дядьки знизали плечима, перезирнулися. Гупалiвщина, та й годi...
   - Отож-то й є! - пiднiс  угору  палець  старий.  -  Як  спалила  шляхта
вiльшанського титаря, на другий чи на  третiй  день  примчав  iз  хлопцями
Залiзняк. Розпитав, чи нема поблизу панкiв-ляшкiв  (а  їх  ще  вчора  всiх
перерiзали), коня пiд боки острогами й полетiв зi  своїми  Старим  шляхом,
нiби на Звенигородку. Минули хутiр Боровикiв  i  звернули  понад  яром  на
Будище. Оточили нишком той лiсочок над озером i почали пiдкрадатися. Ну, а
в лiсi - анi душi! Коли гульк - на  деревах,  неначе  грушi,  сидять  пани
вродзонi. Позбивали! -А як упоралися  iз  шляхтою,  таки  ж  у  тому  лiсi
знайшли льохи потаємнi, в яких грошей було повнi скринi... Й  подалися  на
Лисянку...
   - А чому ж Гупалiвщина? - розвiв руками котрийсь iз дядькiв.
   Iншi дружно зареготали.
   - Пани ж, як падали, гупали... - пригладив сивi вуса дiдусь.
   Притихли знову. Та старий не почав нової iсторiї.  Озирнувся  на  темнi
вiкна i попросив:
   - Ану погляньте котрийсь, чи не свiтає...
   - Ще й першi пiвнi не кукурiкали! -  засмiявся  той  самий  дядько,  що
перепитував про Гупалiвщину.
   Цього разу нiхто й не глянув на нього. Господар вийшов з хати,  постояв
трохи в дворi, пройшов пiд вiкнами на причiлок i повернувся.
   - Нi. Темно й тихо...
   Дядьки зiтхнули i попiдводились...
   Пiсля водохрещ, коли стояли морознi сонячнi днi, прийшов кобзар у село.
Вiн нiколи до цього не бував зимою в Кирилiвцi. З'являвся завжди разом  iз
жайворонками, нiби також лiтав на зиму в теплi краї. Оксана перша стрiла в
селi його, запросила в хату  заночувати.  Було  вже  пiзно,  i  старий  не
вiдмовився.
   - Добрий вечiр вам, люди добрi!
   - Ласкаво просимо, дiду, -  пiшов  йазустрiч  Оксанин  батько,  зняв  з
Перебендi торбу та кобзу, взяв пiд руку й провiв до столу.
   Дiтлахи тим часом оточили поводиря. Розтерли руки, розкутали,  спитали,
як звати, i гуртом, немов горобцi, шугонули у тепле просо на пiч.
   Тарас прийшов, як тiльки стало темнiти. Вже кiлька днiв не  був  вiн  у
Коваленкiв, а це неначе хтось узяв його  за  руку  i  вивiв  зi  школи  на
знайому дорогу.
   Кобзар якраз узявсь до миски з борщем.
   - От спасибi, от спасибi... - сяяв вiд задоволення. - Знакомитий борщик
у вас!.. - Раптом вiн насторожився й, зупинивши повну ложку на  пiвдорозi,
обернувся в той бiк, де присiв на край ослона Тарас.
   - Це ти, Тарасе? - запитав, немов побачив, та не впiзнав.
   Коваленки перезирнулися: вiн нюхом чує, чи що?
   -  Вiн,  вiн,  дiдусю!  -  закивала  Оксана,  подаючи  на  пiч   малому
Йвасю-поводиревi пшоняну кашу i кварту теплого молока.
   - Ну, що там дiється в свiтi? -  запитав  господар  якомога  байдужiше,
коли старий наївся й напився.
   Кобзар нiчого не вiдповiв. Намацав шапку  й  кобзу,  прокашлявсь  тихо,
перехрестився й  подякував  за  вечерю.  Лише  потому  похмуро  буркнув  у
вiдповiдь:
   - Слiпий я, синку, незрячий...
   - А ми тут волi ждали, надiялись... - обiзвався журно господар.
   У хатi зробилось тихо. Навiть дiти не вовтузились на печi.
   - Спiткнулась воля... - сказав неголосно Перебендя. - Умилась кров'ю та
й в кайдани озулася...
   У хатi знову зависла тиша. Тiльки чути було, як на ставу трiскався лiд,
нiби хтось мерзлим груддям кидав у домовину...
   - Розбили пiд Ковалiвкою... - промовив згодом кобзар. - А iнших,  їхнiх
друзiв та однодумцiв, ще десь у груднi, у Петербурзi...
   Тарас поглянув на Коваленка. Сусiд беззвучно плакав...
   ...Чию многострадальну душу  доведеться  йому  сьогоднi  супроводжувати
своїм читанням в царство небесне, Тарас не  знав  до  самого  вечора.  Дяк
потинявсь по школi, помугикав грайливу пiсеньку, яку можна спiвати лише на
вухо, та й то не кожному, i вклавсь на полику спати. А в Тараса  набралось
стiльки дiла, що не мав хвилини забiгти хоча б до сусiдiв i дiзнатися, хто
помер. Правду кажучи, Тарас  не  дуже  i  переймався  тим.  В  його  життi
недовгiм  було  вже   стiльки   смертей,   стiльки   близьких   i   рiдних
вiдмучилося!..
   Рубав гiлляччя, доки аж не стемнiло. Повносив дрова  до  хати,  знайшов
навпомацки псалтир i пiдступив до хазяїна. Збудить дяка не так-то  просто,
та ще коли йому не сняться цигани. Тут треба вмiння i неабияке.
   - Акиш, проклятi! Киш! Киш! - задригав дяк  ногами,  коли  Тарас  почав
стягати з нього кожуха. - Послухай,  ти!  Ти,  ти,  що  хвостик  скручений
бубликом... Не п'яль своїх чортячих баньок! Пiдлiзеш ще - як двину!
   I смiх i грiх! Дяковi знову сняться чорти. Тарас побiг до печi, знайшов
на припiчку соломину i  встромив  у  нiздрю  грiшниковi.  Дяк  запручався,
забурмотiв прокляття i врештi так чхнув, що сам прокинувся i сiв на полику
з переляку.
   - Бр-р-р! - струснув патлатою головою, немов собака, вилiзши з рiчки. -
Це ти? - спитав, уздрiвши Тараса. - Да воскреснєт бог i растачаться  вразi
єго... - почав було молитву, а потiм сплюнув i, мов згадавши щось, уп'явсь
очима в хлопця: - Що, ранок вже? Пора до утренi?
   - Та нi... Ще вечiр, - вiдступив на кiлька крокiв Тарас.
   - То якого ж бiса! - аж пiдскочив дяк вiд обурення.
   - Над ким читати псалтир?
   Богорський довго чухав потилицю, кривився,  м'явся  -  не  мiг  згадати
усопшої.
   - Ну, та... ота... Ну, як же в бiса її? Та сама, що й  богородиця!  Ну,
як же ту, непорочну?
   - Марiя?
   - Еге! Еге! - зрадiв Богорський i покотився, неначе вiз, якого  витягли
з тванi. - Коваленкова мати! Живе отам, край дороги, що на  Вiльшану.  Ну,
хата вгрузла в землю i рудий собака, що хапає, навiть не гавкнувши...
   Тарас не слухав бiльше дяка. Вражений, скорiше вийшов iз хати.
   Це ж, це ж умерла бабуся Оксанина!.. Сухенька, жвава  бабця  Марiя,  що
так любила слухати,  як  хтось  читає  книжку.  Псалтир,  житiя  i  навiть
граматику вона сприймала, як боже слово, i вважала кожного, хто  умiв  хоч
трохи читати, напiвбогом-напiвлюдиною.  А  найдужче  вона  любила  слухати
вiршi. Заплющивши очi й затамувавши подих, вона  сидiла,  мов  кам'яна,  й
лише на висохлiм її лицi свiтилось тихе блаженство...
   I ось умерла бабуся, якiй було за чим на свiтi жалiти...
   Тарас не йшов до неї, а бiг. Не мiг змиритися, повiрити,_ _що_ _вже  її
немає.
   Зустрiла його Оксана. Змарнiла вся, заплакана.
   - Вона просила, щоб ти псалтир прочитав... - сказала в сiнях пошепки.
   У хатi було багато людей: Йому дали дорогу, як дяковi чи батюшцi, зняли
свитину й запалили бiльше свiчок, щоб видно було читати. Тарас тремтiв вiд
хвилювання й холоду, який, здавалося, пронизав його  наскрiзь,  доки  йшов
вiд школи до Коваленчихи. Щоб не впустити псалтиря на долiвку, вiн  поклав
його бiля труни й почав незграбно терти руку об руку. Коли трохи  нагрiвся
та заспокоївся, набравсь хоробростi й зиркнув на бабу Марiю.  Вона  лежала
наче жива. Ось-ось, здавалося, розплющить очi,  всмiхнеться  тихо  йому  i
попросить почитати Сковороду. Крадькома Тарас  оглянув  тих,  хто  прийшов
вiддать останню шану бабi Марiї i  провести  в  останню  путь.  Схрестивши
вузлуватi руки на животi, стояв Оксанин батько,  дививсь  на  матiр  й  не
помiчав великих сльозин, що, нiби краплi воску зi свiчки,  спадали  просто
йому на руки. Iз-за його  широкої  спини  визирала  Оксана.  Вона  вже  не
плакала, тiльки схлипувала та раз по раз  витирала  червонi  очi.  З  обох
сторiн завмерли в тихiй жалобi близькi й далекi родичi та сусiди.
   Спохватившись, Тарас узяв iз  лави  псалтир,  повернувся  до  свiтла  i
розкрив на першiй сторiнцi...
   Скiнчив читати уже  при  денному  свiтлi.  Важко  човгаючи  натомленими
ногами, пройшов до полика, знайшов у купi одягу  свою  свитину,  шапку  й,
одягнувшись, ступив до дверей. У головi шумiло, стискало  скронi,  язик  у
ротi ледь повертався. Востаннє глянув на домовину й попрощався з бабунею.
   Уже в холодних сiнях наздогнала його Оксана. Тицьнула вузлик з  грiшми,
дала пiд руку теплу паляницю i перев'язаний нитками згорток.
   - Тут ремiнь, пришви на чоботи... Тобi бабуся Марiя оставили...
   Лише надворi, коли  дихнув  в  обличчя  теплий  вiтрець,  Тарас  поволi
вiдтанув. Морозу начебто й не було. Низько стелився дим з  коминiв  i  пах
так смачно, що наморочилось у головi. Хтось пiк гречанi млинцi... У когось
цибуля смажилась... Життя i смерть... I завжди  поруч!  Згадався  страшний
той вечiр, коли ходили вони з Богорським просити хлiба в Тарасiвку.  Одне,
поживши на свiтi, вмирає, тим часом iнше народжується. Недарма  ж  кажуть,
що половина свiту плаче, а половина скаче... Ось пiшла на той. свiт  добра
людина, а йому i журно, й весело. Жаль бабусi, ще й дуже  жаль.  А  весело
тримати в руках добрячi пришви на чоботи! Подумать тiльки, ще ж не мав вiн
своїх чобiт. Ходив завжди в чиїхось недоносках...
   Приталий снiг сiдав пружисто, i кожен крок лишавсь  на  ньому,  мов  на
паперi. Цвiрiнчали весело горобцi, стрибали зграйками на дорозi й  раз  по
раз чистили пiр'ячко. Тарас ковзнувсь по стежцi, й пташки ураз  знялися  й
перелетiли на кущ бузку, що вже стояв без снiгу.  Тарас  хотiв  ковзнутись
ще, та вчасно стримав себе, бо ледь  не  випустив  хлiб.  Поправляючи  пiд
пахвою запашну паляницю, побачив пса, що йшов слiдом  за  ним  по  дорозi.
Худий, облiзлий, з голодним блиском в очах, вiн спинився за кiлька  крокiв
вiд хлiба й завиляв безсило хвостом. Тарас був певен,  що  пес  не  бачить
його, а тiльки хлiб, який стирчить з-пiд пахви.
   Поклавши пришви на стежку, вiдламав вiд буханця чималий шматок i  кинув
псовi просто пiд ноги. Собака  навiть  не  вiдсахнувся.  Схопив  зубами  й
лапами i їв, заплющивши очi.
   Богорський стрiв Тараса в порозi.
   - Давай, - простяг вiн руку до хлiба. Нахмурив брови, коли побачив,  що
хлiбина надламана, але простив i вп'явсь зубами в хрустку скоринку.
   Тарас вiддав дяковi хустину з грiшми, а згорток з  пришвами  сховав  за
спину й ступив назад до дверей.
   - Давай! - промовив владно Богорський i схопив Тараса за руку.
   - Це пришви, пришви на чоботи! - запручався Тарас. -  Менi  дали,  менi
бабуся оставила!
   Богорський мовчки розгорнув чистеньку бiлу шматину, оглянув  ремiнь  i,
пiднiсши вгору тремтячий довгий палець, прорiк:
   - Блаженни непорочни, в путь ходящiї  в  законє  господнєм!  -  Подумав
трохи, почухав спину об дубовий одвiрок i  додав,  ламаючи  хлiб:  -  Єсть
путь, мнящiйся битi прав, послєдняя же єго - ад...
   Тарас заплакав мовчки. Скинув свиту, почав розпалювати пiч.  Ну  що  ти
вдiєш з цим патлатим п'яницею!
   Тим часом Богорський вкинув останнiй кусень у рот,  одягнув  кожуха  й,
поклавши пришви за пазуху, взявся за шапку. Нараз спинивсь, задумався.  На
обличчi в нього промайнула тiнь якоїсь внутрiшньої  боротьби,  рука  немов
сама собою потяглась до кишенi. Зiтхнувши тяжко, дiстав хустину з  грiшми,
розв'язав i вийняв мiдного п'ятака.
   - Вiзьми на бублики... - простягнув  монету  Тарасовi  й  потупив  очi,
засоромившись своєї щедростi й доброти.
   Тарас удав, що прислухається, як сичать розталi дрова в печi.  Подавися
тим п'ятаком!
   Богорський плюнув,  кинув  мiдяк  на  припiчок  i  вийшов  з  хати,  не
зачинивши дверей...
   ...Весна - що рiдна  мати  для  сироти.  Приголубить  ясним  промiнням,
теплим вiтром розчеше, заколише тихим дзвоном струмкiв i надiю  вселить  у
серце.  А  коли  збiжать  струмками  снiги  i  навшпиньки  стане  озимина,
потягнувшись пружно до неба, цiлий  свiт  тодi  належить  бiдному  сиротi.
Манить далеч, мерехтлива, закосичена сонцем, вабить левада, вкрита  рястом
та хрещатим барвiнком,  кличе  поле,  над  яким  видзвонює  жайворон...  I
розбухає серце, як закута зимою брунька,  розцвiтає  цвiтом  пишним,  iм'я
якому - любов. Любов до вiтру, до маленьких перших листочкiв, до пухнастих
вербових котикiв, до гусей, якi з веселим криком повертаються з вирiю,  до
людей, що йдуть за плугом по борознi чи ронять тепле зерно в пахучу  чорну
рiллю...
   Цiни їй не було б, веснi, коли б не мала вона  субот  -  воiстину  днiв
чорних для школярiв.
   Ще  рано-вранцi  дяка  гукнули  до  Кошицiв.   Хлопцi   ждали,   сумнi,
пригнiченi. Однi тинялись мовчки  по  школi,  iншi,  повиймавши  саморобнi
ножi, вкотре обдивлялись рiзки, щоб на жоднiй не лишилося i сучечка: вишня
- це тобi не верба. Не виглядали вчителя: щоб вернувся вiн не сердитий.  А
то як прийде злющим - пам'ятатимеш до нових вiникiв.
   Богорський довго не заходив до школи. Чортихаючись i бурмочучи щось сам
до себе, подався спершу в хату, потiм вийшов надвiр, постояв трохи, тоскно
дивлячись на шинок, сердито сплюнув i пiшов рiшуче назад.
   Грiзно блискаючи очима, вiн постав на порозi, зачинив на клямку дверi й
ступив до Гната.
   - Ану,  раб  божий,  постав  ослона  й  лягай!  -  сказав  спокiйно,  з
притиском, так, що в хлопцiв серце миттю опинилося в п'ятах.
   Зцiпивши зуби, Гнат винiс на середину школи  ослiн,  спустив  штани  до
колiн i впокорено лiг. У покорi тiй був для нього сьогоднi єдиний рятунок.
Зумiв уплести червону стрiчку сонному дяковi в косу, зумiй тепер  спокiйно
влежати пiд рiзками.
   Богорський вибрав найзамашнiшу, хльоснув нею  в  повiтрi,  поплював  на
руки, розмахнувся i крикнув: "Четверту заповiдь!" - мов не мiг  без  цього
ударити.
   - Помнi день суботнiй... -промовив глухо хлопець i в ту ж мить вчепивсь
руками в ослiн.
   Богорський сiк сьогоднi натхненно. Вся Гнатова спина  одразу  покрилася
смугами, а потiм чвиркнула кров. Лише тодi  Богорський  пожбурив  рiзку  й
пiшов у куток до води.
   - Катюга... - сказав, пiдводячись Гнат.
   - Хто? Хто це сказав? -уп'явсь очима, нiби кiгтями, в Гната, збагнувши,
видно, що саме вiн вiд злостi i  болю  мовив  те  слово.  -  Мало  всипав?
Добавити?
   - Це я, - промовив тихо Тарас i пiшов до ослона.
   Дяк довго дивився то на одного, то на другого, нiби жалiючи розлучатись
з Гнатовою спиною, потiм заревiв, як поранений звiр, i схопив свiжу рiзку.
   У недiлю, зразу ж пiсля обiднi, старенький Кошицiв наймит запрiг кобилу
у вiзок, накрив сидiння з сiна квiтчаним килимом i пiд'їхав до  брами.  Iз
церкви вийшов заклопотаний батюшка, вмостивсь на возi  й  нетерпляче  став
вдивлятися у бiчнi дверi, з яких давно мав вийти Богорський.  Нарештi  той
з'явився, облизуючись. Пiп сердито  буркнув  на  нього  й  звелiв  вiзницi
рушати. Дяк незграбно стрибнув на вiз уже на ходу.
   Тарас пiрнув у юрбу, що все ще гомонiла  на  папертi,  роздiлившись  на
купки. Було цiкаво: куди це Кошиць з Богородським поїхали? Та люди, як  на
зло, розмовляли про все, крiм того, що вiн хотiв почути. Власне,  до  попа
йому було  байдуже,  а  от  дякова  доля  його  цiкавила.  Коли  б  поїхав
надовго... Господи! Скiльки можна  обходити  свiту,  скiльки  побачити!  В
кишенi муляв п'ятак - ще з тих грошей,  що  дала  Оксана  за  читання  над
бабою, - на нього можна роздобути в шинку паперу...
   - Єпископ буде у Вiльшанiй проїздом, - почув нарештi Тарас. Озирнувся -
то титар мовив до  когось.  -  З  усiх  приходiв  довколишнiх  духiвництво
збирається...
   Отже надовго! Тарас дiстав з кишенi монету i, затиснувши її  в  кулацi,
пiшов неквапно до шинку. Болiла спина, не давала пiдбiгти. А так  хотiлося
скорiше вийти в поле, за леваду, ген туди, де говорить з вiтром  тополя!..
Ось вiзьме паперу у шинкаря, пiде й змалює її. А поруч з нею - Оксану!..
   Тим часом щось тихенько заскiмлило. Тарас спинивсь,  прислухався.  Нiде
нiкого. Хiба що там, навпроти шинку на вигонi. Наддав ходи  -  плач  стало
чути дужче...
   На морiжку пiд вбогим тином сидiла жiнка з дитиною. Худа, аж чорна  вiд
пилюки та сонця, вона стромляла пусту  торбинку  грудей  в  рожевий  ротик
дитини й сама беззвучно плакала. Над нею бiлобiло цвiла черешня й  бринiли
бджоли, а в синiм небi, неначе гори, пливли врочистi хмари й шугали весело
ластiвки...
   Тарас звернув з дороги i пiдiйшов до жiнки. Вона звела на нього очi  й,
знiяковiвши, прикрила груди хустиною. Тiльки зараз помiтив, яка ця мати ще
молода. Лiт сiмнадцять  -  не  бiльше.  Блакитнi  очi,  немов  двi  квiтки
барвiнку, голубiли на засмаглiм, чорнiм лицi, i стiльки  в  них  уже  було
журби та муки людської, що мурашки побiгли в хлопця по спинi.
   Дитина знову заскiмлила...
   Поклав на кущик споришу п'ятака й побiг майданом до греблi.
   У ставку плескалось,  нiби  бавлячись,  сонце.  Вiтряк  махав  крильми,
тремтiв  i   тужився,   а   злетiти   не   мiг...   Веселий   вiтер,   мов
зальотник-джигун, загравав до тополi, а вона  пручалась,  рвалась  з  його
обiймiв, розметавши коси по густiй блакитi небес...
   I серце в грудях тихо-тихо вiдходило. Щемiло тiльки,  як  руки  взимку,
коли з морозу в хатi заходять зашпори...
   Постояв трохи на вершечку могили, знайшов у небi ледь помiтну тремтливу
грудочку, що вся дзвенiла, сипала дощем iз звукiв, й пiшов рiллею до лiсу.
Земля була пухка й волога, то тут,  то  там  на  нiй  виднiлись  гранчастi
зерна. Й на мить здалось Тарасовi, що вiн ступає розливом цвiту...  Гудуть
довкола бджоли, i пахне медом... А потiм враз  зашурхотiли  стебла,  й  на
босi ноги впали важкi достиглi зернята...
   А лiс бринiв,  смiявся,  плакав,  виспiвував.  Найдужче  гупали  одуди.
Меткi, барвистi, вони гасали лiсом, немов пiдпилi  хлопцi  на  вечорницях.
Сварились, гнiвалися сороки, перегукувались поважнi, стриманi вивiльги,  й
раз по раз пробував своє тендiтне горлечко соловей...
   Внизу,  на  мертвiм   листi,   також   буяло   життя.   Шмигали   чорнi
кундоперки[6], рудi, опасистi ковалi тягли  в  свої  хати-кургани  удвiчi,
втричi бiльшi "колоди" i не спинялись навiть вiдпочивати. Лiтали,  бiгали,
лазили якiсь жучки й комашки, що теж радiли, мабуть, веснi.  Цвiли  фiалки
синьо, крiзь прiле листя рвалась угору тонка i гостра трава...
   Чого тiльки немає в свiтi! I все живе,  вмирає  й  народжується...  Все
хоче їсти, пити та хоч маленький промiнчик сонця! I  вистачає  всього  для
всiх. Однi лиш люди... Звiдки й куди мандрує ота нещасна покритка?..
   У лiсi раптом зробилось  сумно  й  темно.  Притихло  птаство.  Замовкли
навiть одуди... Тягло iз яру вогкiстю i прохолодою...
   Село вже спало, коли вертався з лiсу.  В  садках  бiлiли  тьмяно  хати,
розшитi тiнями, й тополi ген по той бiк Кирилiвки здiймались вгору,  немов
списи. Свiтилося лише в корчмi та ще... в дяковiй хатi, й чомусь  не  там,
де жили вони з Бо-горським, а з iншого боку.
   Тарас спинився, здивований. Нiколи ще не бачив свiтла  в  школi!  Побiг
майданом прямо на таємничий вогник.
   Вiкно  було  прикрите   чимось   зсередини.   Вловивши   тихий   гомiн,
прислухався. Кахикнув хтось, i знову стало тихо. Тарас пiдкрався до дверей
i шаснув у сiни.
   - Ха-ха-ха! - зареготав хтось так, що задрижала хата.
   - Ти що, звихнувся, пане дияконе? - спитав Богорський.
   - Га-га-га! - гримiв диякон. - А пам'ятаєш, Петре, як обригав  ти  рясу
протоiєреєвi? Шовкову, бiлу!
   - За що й був iзгнан, яко люципер з царства небесного! - додав тоненько
хтось третiй i захiхiкав не без лукавства.
   - То будьмо ж! Сто болячок йому в печiнку! - сказав Богорський сердито.
I Тарас зрозумiв, що розмова ця дяку була не до вподоби. Задзвенiли чарки.
Хтось крякнув, випивши, i так поставив чарку на  стiл,  що  той,  напевно,
трiснув.
   Дяки гуляють! Тарас намацав клямку дверей до хати i ненароком брязнув.
   - Кого там носить нечиста сила? - спитав Богорський, розчинивши дверi у
темнi сiни.
   - Це я, - озвався Тарас.
   - То консул[7] мiй,- пояснив Богорський через плече.
   - А йди-но, хлопче, сюди!  -  гукнув  диякон,  нiби  в  порожню  бочку.
Поманив до себе Тараса й, пiднявши чарку, сказав: - А нумо, отроче!
   Щоб не образить гостя, Тарас узяв горiлку, заплющив очi й випив.  Немов
огню линули в горло. Розкривши рота, хапав повiтря. Дяки за  боки  брались
вiд реготу.
   - На хлiба, хлiба  на,  закуси!  -  гукав  диякон.  Лице  його  здалось
Тарасовi багровим круглим  мiсяцем,  на  якому  вмостилася  кучмата  хмара
волосся. - Сiдай до столу! - посунувсь трохи диякон.
   Тарас зиркнув на Богорського й, не стрiвшись з його  очима,  присiв  на
край ослона.
   - Не iскушай... - похмуро кинув  сухорлявий,  щуплий  дячок,  що  сидiв
лiворуч диякона. Лицем вiн був  похожий  на  Микиту-великомученика,  якого
змалював недавно для церкви маляр iз Тарасiвки.
   Диякон звiв докупи брови i вiдповiв багатозначно вiршем_ _Сковороди:

   _Ах ты, тоска проклята! 0 докучлива печаль!_
   _Грызеш мене измлада, как моль платья, как ржа сталь._

   - Не забув "Божественных пъсней"! - всмiхнувсь Микита-великомученик.
   - Боготворю! - прогув диякон i притьмом схопився за пляшку.
   Тарас узяв шматочок сала, який поклав йому диякон опiсля хлiба,  i  їв,
заплющивши очi, аби не так хитались вiкна, стiл i дяки. Одне -  вiд  того,
що випив, а друге - що й рiски в ротi не мав вiд самого ранку.
   - Аби побачив де пристойний  список  Сковороди,  -  говорив,  наливаючи
чарку, диякон, - їй-богу, дав би два золотих!
   Богорський швидко  глянув  на  Тараса,  але,  зустрiвши  його  байдужий
погляд, закашлявся.
   - Загнув ти, пане дияконе! - промовив згодом.
   - От хрест святий! - перехрестився велетень.-  Ще  й  цю  вiддав  би  в
придачу! - вийняв з кишенi невеличку, проте грубеньку книжку. -  Вгадайте,
хто робив оцi достойнi кунштики? - пiдняв диякон угору книжку й  розгорнув
якраз на малюнку.
   Богорський одразу розвiв  руками,  а  Микита-великомученик  придивлявся
довго й уважно. Аж пiдвiвся й потягнувся до книжки, як коза до  листка  на
вершечку куща.
   - Не тужся, дяче, все одно не вгадаєш! - засмiявся диякон.  -  Афанасiй
Мазницький! - сказав вiн так урочисто  i  голосно,  нiби  оголошував  iм'я
патрiарха всiя Русi.
   Дяки й роти пороззявляли вiд подиву.
   -  Отой  плохий,  задрипаний?  -  скривився,  нiби  розкусив   кислицю,
Богорський.
   - В якого подiльськi кози солому смикали_  _крiзь  дiри  в  чоботях?  -
пропищав Микита-великомученик.
   - Що завжди був голодний, неначе вовк, i канючив  у  тебе  недоїдки?  -
спромiгся ще на запитання Богорський.
   - Той, той! - потряс диякон книжкою. - Байстрюк, бродяга i голодранець!
А нинi  -  найлiпший  гравер  лаврськiй,  стовп  друкарнi,  чудотворець  i
любимець його величностi Аполлона!
   - Воiстину путi господнi несповiдимi! - розвiв руками великомученик.
   Тарас аж дихать перестав, слухаючи цю дияконову мову. Невже той славний
маляр був таким горопахою? Пройшов тернисту путь сироти  вiд  домiвки  пiд
тином до палат друкарнi лаврської! Тарас був певен, що книжки  друкують  у
найкращих в свiтi палацах.
   - Дайте поглянути, - попросив тихенько диякона.
   Диякон гмикнув, поставив чарку, яку збирався перехилити в свою бездонну
горлянку, й подав Тарасовi книжку. А той уп'явсь очима в  перший  кунштик,
який потрапив пiд руку, i не мiг вiдiрватись...
   - Куди  кiнь  з  копитом,  туди  й  рак  з  клешнею!  -  сердито  кинув
Богорський.
   Микита-великомученик тiльки хiхiкнув i потягся до пляшки.  Один  диякон
придивлявся до Тараса з цiкавiстю.
   - Ти, може, теж малюєш?  -  спитав  вiн  раптом,_  _як  здалося  хлопцю
ласкаво.
   Тарас хотiв було про  все  йому  розповiсти  й  попросити  поради,  але
Богорський став на завадi.
   - Тож вип'єм! - вигукнув вiн.
   - За альма-матер! - додав Микита-великомученик.
   - За славетний малярський цех! - гукнув диякон захоплено, i  задзвенiли
чарки.
   - Смирися, хлопче, -  сказав  сердито  Богорський,  коли  Тарас  узявся
перегортати книжку.
   Тарас поклав її на вiльне мiсце перед дияконом.
   - Ну що ти, дяче! - заступився диякон. - Вiн смирний отрок...
   - Ви спитали б краще в нашого економа!  -  посмикав  вус  Богорський  i
розповiв, як падав шляхтич з коня.
   - Гайдамака! Справжнiй тобi гайдамака! - опустив диякон  руку  Тарасовi
на плече. - То, кажеш, пан економ з коняки сторч головою?
   - Не iскушай, - втрутився великомученик. - На все  єсть  воля  божа.  I
пан, i слуги вiрнi його - вiд господа...
   - Або вiд чорта! - сердито кинув диякон. - Диявол теж не дрiмає.
   - Не плюй в колодязь... - примружив очi великомученик.
   - Бо що?! - подавсь до нього диякон.
   - Позбавлять сану...
   -  А  це  ось  з  маком!  -  пiдсунув  пiд  самий  нiс   великомученика
прездоровенну дулю. - Я чхать хотiв! - Але на кого вiн  збирався  начхати,
диякон так i не сказав. Хильнув чарчину горiлки, вкинув у  рот  огiрка  й,
пiдвiвшись, набрав у груди повiтря i рявкнув так,  що  погасли  свiчки:  -
Многая лєта, многая лєта, мно-о-огая лє-е-ета!
   Замовк, а голос його  ще  довго  гримiв  у  Тарасових  вухах,  аж  поки
Богорський не простягнув своє багатозначне: "Да-а!"...
   - Отож-то й є! - промовив гордо диякон. - Такi горлянки не валяються по
дорогах! Навiть коли вони i плюнуть часом у колодязь... -  додав  навмисне
для Микити-великомученика...
   Той немов i не чув. Лупив кресалом об кремiнь й раз у  раз  роздмухував
трут.
   Дяки лишилися на нiч. Микита-великомученик було  зiбрався  додому,  але
одумавсь згодом i теж зостався. Власне,  вiн  повернувся  з  ночi  по  тiй
простiй причинi, що десь подiлась клята його Тарасiвка. Так ось чому дячок
був схожий на Микиту-великомученика! То маляр сам себе змалював!
   Доки дячок мостився на двох ослонах, Тарас при тьмянiм свiтлi недогарка
уважно стежив за ним. Уперше ж бачив живого маляра. Вiн їв i  пив,  кресав
вогонь i ось тепер лягає спати, як кожен смертний!  У  нього  навiть  руки
такi ж звичайнi, як i в людей, хiба що трохи тендiтнiшi...
   Тим часом диякон удвох з Богорським прибрали посуд  зi  столу,  i  стiл
тривожно зойкнув пiд важучим гостевим тiлом.
   - Х-хох! - зiтхнув диякон i погасив недогарок. - А пропади ти пропадом!
Отак i вдома,  хоч  цiлий  вечiр  рота  не  роззявляй...  Наказанiє  суще!
Ох-хо-хох... Що ж то дiє там моя благовєрна?.. Воiстину за  шматком  кишки
сiм  верст  пiшки!  -Тягнутись  з  Лисянки  до  Вiльшаної,  щоб  узрєть  i
услишатi... Вже досi втяв би двi богородицi!..
   - Не богохульствуй, - крiзь сон промимрив маляр з Тарасiвки.
   - Та спи, таранько нещасна! - огризнувся диякон, проте затих.
   Тарас лежав на свитi, кинутiй на черiнь, i  згадував  увесь  вечiр  вiд
тiєї хвилини, коли в дверях з'явився Богорський i дужий голос  гукнув:  "А
йди-но, хлопче, сюди!" Велична постать маляра з Лисянки геть закрила собою
дячка з Тарасiвки i його "Iвана-воїна" та  "Микиту-великомученика",  якими
вславивсь вiн по всьому, мабуть, повiтi. А голос, голос! Тарас  немовби  i
досi чув, як б'ється  дияконiв  голос  у  затiснiй  хатинi,  мов  птиця  в
клiтцi... I серце, видно, в диякона добре, щире та щедре. Бач, чарку  дав,
i хлiба, i сала... Богорський вiк прожив би, а до цього  не  додумався  б!
Йому аби напхати власну пельку та завалитись спати на полику... Хропе он -
нiби свиняка рохкає... А той, що кози солому смикали! Байстрюк, бродяга...
А нинi - стовп друкарнi лаврської! В книжках малює... Й  паперу  в  нього,
напевне, скiльки загодно, i фарб, i пензлiв...
   Думки пливли й пливли... Стелились спершу веселим сонячним  маревом,  а
потiм їх поволi пойняв туман...
   Спiвали другi пiвнi.
   А третiх уже Тарас не почув...
   ...Голод, кажуть не тiтка. Хто був хоч раз голодний, той знає,  яка  то
мука - думать тiльки про кусень хлiба.  Весь  свiт  тодi  стає  людинi  не
бiльший вiд паляницi.
   Вже другий день Тарас  никав  селом  в  такому  станi.  Богорський  щез
напередоднi вранцi, як вiн ще спав. Опохмелившись, пiшли i  гостi.  Як  не
шукав Тарас в обох кiмнатах i навiть у сiнях - не роздобув i крихти.  Однi
пляшки порожнi та чарка, забута кимось. (Дяки ходили завжди при чарцi,  як
козаки при шаблi: бувають рiзнi-бо несподiванки!).  Поткнувсь  додому,  та
довелось тiкати, спiймавши облизня.  У  хатi  мачуха  саме  чинила  суд  i
розправу над дiтьми. Подався в поле, де сiяв гречку Микита, але i  там  не
пощастило: прийшов запiзно - Микита вже пообiдав.  Так  голодним  i  спати
лiг. I встав з одною думкою: чим би десь поживитися?
   Нарештi, на другий вечiр припхавсь додому  Богорський.  Обiйшов  Тараса
стороною, немов боявся, що той укусить,  i,  сито  гикнувши,  щось  вийняв
нишком з-за пазухи й поклав у пiдпiччя, закривши заслiнкою.
   - Отак-то краще, - зашепотiв ласкаво, обдивляючись, чи немає де щiлини.
- А то сидиш на сливi... Лисицi ж ходять i  прочi  рiзнi  тварi!  Ну,  ну!
Посидь спокiйно до ранку, а там нiзидеш в царство небесне... I  нi  печалi
тобi, анi воздиханiя!
   3 пiдпiччя киркнула курка.
   - Та тихо ти! - притулив до  рота  палець  Богорський  i  промовив  вже
заспокiйливо: - Якi там  в  бiса  в  тебе  грiхи!  Та  й  завтра  встигнеш
покаятись...
   Дяк глянув скоса на Тараса, що  сидiв  на  лавi  бiля  вiкна,  й  пiшов
навшпиньках до полика.
   - Ну й хрестини господь послав! - обiзвався згодом захоплено. - Коли  б
щодня хоч трохи схожi на цi, то можна жити було б... Дарма що  шляхтич,  а
нашим братом, бач, не гордує. I знає  толк.  Не  встигнеш  випить,  а  вже
грядущая - суща!
   В пiдпiччi поралась курка, й Тарас вслухався в мову дяка лише  краєчком
вуха, а всю свою увагу й голодний погляд  не  мiг  одвести  вiд  печi.  Та
раптом дяк сказав таке, що хлопець миттю насторожився.
   - А я й кажу... Який же в бiса з тебе шляхтич, що  ти  з  коняки  сторч
головою?! "Псякрев! -як схопиться вiн. - Коли б дiзнався, яке це бидло!.."
Матка боска! - додав Богорський по-польськи.  -  Розiйшовся  -  ледве  всi
гуртом вгомонили... Спи спокiйно, хлопче! - додав вiн, трохи помовчавши...
Ми теж не ликом шитi, i душа в нас не з лопуцька...
   Невдовзi дяк захропiв. Тарас сховав у кишеню кресало, вiдтулив пiдпiччя
й, забравши курку, подавсь бiгом до печери.
   Немов у снi розклав багаття, принiс води iз ставка,  попатрав  курку  й
поставив варитися. Лише тодi вiдчув якийсь неспокiй у серцi. Що не кажи, а
курка  все-таки  крадена...  Пiдкладав  дрiвця  в  огонь  i  нiяк  не  мiг
заспокоїтись.  Здавалось,  все   у   ньому   роздiлилось   рiвно   надвоє,
засперечалося. Один Тарас не мiг дивитись на  казанок,  з  якого  стирчали
жовтi курячi ноги, страждав вiд того, що взяв чуже.  А  другий  -  не  мiг
дiждатись, коли  вже  курка  звариться,  й  кричав,  що  взяти  крадене  -
пiвгрiха! Богорський вкрав, хоч був по горло ситий. А вiн же стiльки  часу
не їв!..
   Не мiг терпiти пахощiв, що йшли,  як  хвилi  тирсою,  вiд  казанка,  й,
пiдклавши хмизу, вийшов.
   Пiсля печери так легко дихалось на повiтрi. Пах терпко  терен,  що  вже
готовий був зацвiсти. Здавалось, навiть зорi пахли в  безкраїм  небi...  В
селi спiвали хлопцi.

   _Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя!_
   _Ой i вийди., вийди, дiвчинонько моя вiрная!_

   А десь вiд ставу, iз ще прозорих затiнкiв, злетiв  урочистий  i  журний
спiв дiвочий:

   _Рада б зiрка вiйти - чорна хмара наступає;_
   _Рада б дiвка вийти, так матуся її не пускає..._

   Коли б спiвали аж до зорi, стояв би, певне, й не ворухнувся б. Сам знав
пiсень багато, а цю любив найдужче. Не мiг сказати, коли уперше її  почув.
Здається, що й народився iз нею в серцi...

   _Ой зiронька зiйшла, усе поле й освiтила_
   _А дiвчина вийшла, козаченька та й звеселила..._

   Вiд ставу долинув смiх, дiвочi зойки, басистi вигуки парубкiв...
   Наївшись, присипав жар, позгортав кiстки та пiр'я i  вийшов  з  печери.
Було за пiвнiч. Великий Вiз от-от готовий був перекинутись на безконечному
Чумацькому Шляху. Леваду  вщерть  заповнив  бiлий  туман.  Немов  русалки,
порозпускавши коси i задивившись сумно на жовтий мiсяць, купалися в  ньому
верби. Десь у садках за левадою завзято тьохкали солов'ї. А над  зануреним
у сон ставком спiвали нову журбу  дiвчата...  Тарас  не  чув  ранiше  цiєї
пiснi.

   _В кiнцi греблi шумлять верби,_
   _Що я насадила..._

   Дiвчата й хлопцi сидiли справдi бiля греблi  пiд  вербами,  i  Тарасовi
здалося, що самi вони складають пiсню.

   _Нема того козаченька,_
   _Що я полюбила_

   Пiдкрався ближче i причаївся за кущем бузини.  Мелодiю  вловив  одразу.
Тихенько почав i сам пiдспiвувати, й терпка  жура  поволi  лягла  йому  на
душу. Жаль козака i дiвчини його покинутої... А ще йому здавалося,  що  то
дiвчата тужать найбiльш за волею...

   _Плачте, очi, плачте, карi,-_
   _Така ваша доля..._

   Коли скiнчили пiсню, сидiли довго тихо.
   Витьохкував десь соловей.
   - Мовчан вродився, - промовив згодом котрийсь_ _iз_ _хлопцiв.
   - Напевне, наш економ.
   - Коли б то йому зацiпило!
   -  Псякрев!  -  хтось  крикнув  економовим  голосом,  i  хлопцi  дружно
зареготали.
   Смiялися недовго, правда. Згадали, мабуть, що з сонцем їм  на  панщину.
Звелися мовчки iз морiжка й пiшли в село.
   Коли дiвчата й хлопцi були уже по той бiк ставу, Тарас тихенько  вийшов
зi схованки. Пiшов до греблi, не поспiшаючи, щоб не  наткнутись  часом  на
закохану пару,  що  могла  притаїтися  в  тiнi  мiж  вербами.  Побачать  i
кепкуватимуть, що й вiн вже ходить  парубкувати...  Але  було  безлюдно  й
тихо. Не озивались навiть i солов'ї. Все спало, всюди владарювали туман  i
сон...
   Наступного дня селом пройшла тривожна чутка: в печерi, що  за  левадою,
ночами свiтить нечиста сила. Набожна жiнка Грицька П'яного  розповiла,  що
нiби у воду канула їхня рябенька курка, яка любила ночувати на сливi, i що
тут, звичайно, не без лихого. Богорський теж пiдтримав оте припущення,  бо
й справдi курка зникла, хоча не з сливи, а в нього з хати. А може,  й  вiн
повiрив у нечисту силу, бо нi слова не сказав про курку Тарасовi. В суботу
ввечерi жiнки прийшли смиренним гуртом до Кошицiв,  вручили  матушцi  копу
яєць i попросили батюшку святим хрестом й кропилом вигнати лихе й  недобре
з того вертепу.
   В недiлю, зразу ж пiсля обiднi, отець Григорiй, звелiвши  взяти  велику
чашу й свячену воду, вiдро якої стояло в церквi з водохрещ, рушив разом  з
дяком i пiвчими за село. Пiшли жiнки i навiть дехто з  чоловiкiв.  З  усiх
дворiв злiтались зграйками цiкавi дiти. Малеча бiгла  попереду,  а  старшi
дiти iшли позаду трохи, на вiдстанi, щоб не  побачили  i  не  прогнали  їх
матерi.
   Тарас встигав побути всюди i з усiма. Вiн  ледве  стримувався,  аби  не
видати себе невольним смiхом. Одне бентежило - казанок. Побачать костi, то
не бiда. Чортяка теж не буде їсти курки з кiстками! А от варити...
   - Боїшся? - прошепотiла йому Оксана, помiтивши, як враз нахмурив  брови
Тарас.
   - Еге...
   - I я боюся... - призналась дiвчина. - Воно ж з рогами, мабуть, та ще й
з хвостом...
   Тарас таки не витримав i засмiявся.  Баби  поспiшно  стали  хреститися,
отець Григорiй озирнувся i похитав докiрливо головою, а Богорський показав
кулака.
   Минули греблю i вийшли в поле понад левадою. Спiвали пiвчi. Бубнiв щось
батюшка, i Богорський пiдтягав йому.  Жiнки  хрестилися  i  метали  грiзнi
погляди на дiтей, якi занадто близько пiдбiгали до тернику i наражались на
небезпеку. Коли дiйшли, отець Григорiй вмочив кропило в  чашу  з  водою  i
став кропити, промовляючи якесь закляття чи то молитву.  Юрба  зiтхнула  й
заворушилася. Тепер нечистiй силi кiнець!
   - Амiнь! - поважно промовив батюшка й додав, звертаючись  до  людей:  -
Оглянуть треба!
   Лише вiтрець шелестiв у тернi та крутив хоругви.
   - Чи є охочi?! - спитав суворо батюшка. - Григорiю! - гукнув  господаря
курки, яку схопила з сливи нечиста сила. - Полiзь та глянь!
   Григорiй мовчки позадкував.
   - Давайте скинемось, хто скiльки може, - озвався вiн iз  натовпу,  -  й
дамо смiливцю...
   Тiєї ж митi пустив хтось з рук у руки бриля, i  в  нього  стали  кидати
мiдну дрiбноту.
   Тараса так i пiдмивало забрать тi грошi собi. Паперу скiльки купив  би,
та, може, й фарб привiз би хтось iз Києва! Крiм того,  хлiба...  Але  було
незручно перехопити куш у вiдчайдуха, що вдарить страхом об землю й полiзе
в зуби нечистiй силi...
   - Так хто огляне?!  -  гукав  тим  часом  отець  Григорiй,  подзвонюючи
мiдяками.
   Люди стояли мовчки, поопускавши голови. Один Богорський свiтив очима на
бриль iз грiшми й от-от готовий був за ту "закуску  й  пляшку"  полiзти  в
лiгво сатани...
   I тут Тарас згадав, що вiн забув у  печерi  свого  бриля!  Того  бриля,
якого сплiв для нього торiк дiдусь i якого знало ледве не пiвсела.
   - Я згоден! - вийшов наперед.
   Юрба  заворушилася  i  вп'ялася  поглядами  в  смiливця.  Оксана   тихо
зойкнула. "Не йди! Не йди!" - кричали її великi очi.
   - Не йди, Тарасе! - гукнула одна з бабусь  i,  повернувшись  до  всього
миру, сказала тихо й розпачливо: - Воно i так немов одiрване вiд гiллi...
   - Хай iнший хтось! - пiдтримав бабу Шевченкiв сусiд Жених.
   - Нехай iде! - втрутився раптом  Богорський,  i  Тарас,  зустрiвшись  з
дяковим поглядом, одразу все зрозумiв. Загребти жар чужими руками!..
   - Воно мале, - пiдтримав  хтось  iз  юрби.  -  До  нього,  може,  i  не
коснеться.
   Отець Григорiй благословив. У  повнiй  тишi  Тарас  пiшов  до  входу  в
печеру, зробивши вигляд, що дуже страшно.
   З порога рвучко вернувсь назад. Йому здалося, що  дяк  помiтив  щось  i
пiдморгнув поповi.
   - Прив'яжiть до мене мотузок,  -  попросив  Тарас  у  попа.  -  Бо  так
боюся...
   У когось знайшовся. Тарас пiдперезався ним i вiддав П'яному кiнець.
   - Як стану смикать - тягнiть, - промовив тихо й пiрнув у  темний  отвiр
печери.
   Навпомацки знайшов бриля, склав костi в казанок. А потiм все це  сховав
у ямцi пiд "тапчаном", притрусив торiшнiм листом та сухою травою i  швидко
вийшов.
   - Нема нiчого...
   Його зустрiли веселим гомоном.  Отець  Григорiй  висипав  i  у  пригорщ
хлопцевi мiдяки i запросив обiдати. Але Богорський був тут як тут:
   - Ходiм додому, хлопче! Погубиш грошi...
   Тарас шукав очима в юрбi, що вже  потроху  стала  розходитись,  Оксану.
Дiвча стояло неподалiк i витирало сльози, всмiхаючись.
   Як добрий пастир малу заблудлу вiвцю, привiв Богорський Тараса  в  хату
й... почав стригти, закривши дверi своєю грiзною постаттю.  Довго  дивився
пильно на хлопця, немов  ждучи  вiд  нього  чогось  такого,  до  чого  той
сьогоднi сам повинен додуматись.  Переступав  з  ноги  на  ногу.  Нарештi,
вловивши, мабуть, недобрий блиск в Тарасових лихих очах, почав, як кажуть,
лукаво мудрствувати:
   - Господь противиться гордим, смиренним же дає благодать...
   Тарас промовчав. Шалено шукав якогось виходу i не знаходив. Прощався  з
фарбами, з папером i навiть iз хлiбом, якi вмiщались нинi в  його  кишенi,
перевтiленi в мiдяки.
   - Блаженни нiщiє... - далеко десь промовив дяк i грiзно пiшов на нього.
   Тарас метнувся до дверей. Але Богорський  пiймав  його  i,  перегнувши,
немов снопа, яким вивершують полукiпок,  затиснув  лiвою  рукою,  а  права
спритно вигребла з кишенi грошi. Тарас рвонувся  i  ледь  не  вдарився  об
одвiрок. Не пам'ятаючи себе вiд лютi, схопив у кутку рогача  й  ступив  до
кривдника.
   - Ти  що?  Ти  що?!  -  розгубився  було  Богорський.  Але  коли  Тарас
замахнувся рогачем, щоб ударити, дяк спритно шаснув убiк.  Рогач  в  ту  ж
мить рвонувся з хлопцевих рук i впав йому  на  спину.  Тепер  -  надiя  на
власнi ноги!
   Зупинився аж у левадi, в Жениховiм саду. Лiг  на  землю  в  гущавинi  i
розплакався. Не жаль було нi грошей, нi спини, якiй така наруга не новина,
- душа болiла, пекла образа в грудях,  немов  туди  хтось  вкинув  пригорщ
вогню...
   Ревла худоба, повертаючись з пасовиська. Курiли греблею вiвцi.  Багрове
сонце, зачепившись за гору, поволi зсовувалося в улоговину й заливало бiлi
хмарки  довкруг  червоним  полум'ям...  Напевне,  десь  там,  у   Лисянцi,
диякон-маляр кiнчає образ, кладе останнi вмiлi мазки  на  пурпуровий  одяг
божої матерi... А може, ради недiлi, сидить на  ганку  або  на  призьбi  й
читає книжку з кунштиками,  милуючись  великим  хистом  Мазницького,  який
колись просив у нього їсти й ходив у драних чоботях...
   - Яри-и-ино! Яри-и-ино!  -  гукає  мачуха  бiля  хати.  -  А  щоб  тобi
покорчило ноги! А щоб ти причастя божого  не  дiждала!  А  щоб  тебе  лиха
година побила!
   Тарас затуляє вуха долонями й притискається до землi.  Нещаснi  сестри!
Нещасна мати... Вона в могилi, мабуть, щоденно чує, яку наругу терплять її
сирiтки... Коли б вiн вивчився на маляра, то, може  б,  i  сестрам  чимось
допомiг...
   Поволi думки вертаються до Богорського. Недолюдок, мучитель, кат! Ну як
такого носить свята земля!..
   I раптом Тарасовi зробилось страшно. Неначе вперше побачив вiн  i  себе
самого, i вчителя, збагнув усю його нiкчемнiсть  i  гiрку  свою  сирiтську
долю. Схопивсь на ноги, глянув довкiл прозрiлими ураз очима й жахнувсь  ще
дужче...
   Густi  й  важкi  лягали  сутiнки...  На  луг,  на  сад,  на  всю   його
Кирилiвку... Лише ген-ген на заходi яснiло небо  i  пломенiли  рожево-бiлi
хмари...
   Перестрибнув канаву й побiг до школи по теплiй ще блiдо-рожевiй курявi.
З сонцем вiн має знову стрiтись у Лисянцi!..
   Богорський спав. Сивушний дух наповнив хату. Бiлiли  в  сутiнках  штани
дяковi, випранi таки ж Тарасом. Дзижчала муха, якiй чомусь не спалося...
   Тарас знайшов свою шкiльну торбину, обережно, щоб не  збудить  хазяїна,
полiз на пiч, де в чистiй шматцi на  коминi  лежав  його  єдиний  скарб  -
дорогоцiнна книжка Сковороди. Давно вже вiн не заглядав до  неї,  бо  знав
напам'ять, а тут iще й весна була така тривожна. Чужа  бiда  йому  болiла,
немов своя; бiди ж тiєї було у кожнiй хатi доволi. Якесь чудне йому щоночi
снилося. Походи, битви та козаки... Або  тополi  в  полi,  якi  по-людськи
плачуть сльозами-росами... А часом вiн лiтає, неначе птах! Змахне руками -
i лине в небо, легко, немов лелека... Кажуть, у снах  лiтають  люди,  коли
ростуть... Порою сняться якiсь пiснi, новi й  нечутi.  Й  щоразу  в  полi.
Неначе вiн iде й  спiває.  Про  сад,  про  верби,  про  солов'їв...  А  як
проснеться, нiяк згадать не може. Немов туман ранковий, зникають слова  тi
в сонцi...
   Намацав книжку й почав спускатися. Завмер, як рипнув полик.  З  хвилину
стежив, чи не прокинувся Богорський, тодi стрибнув на землю  й  подався  з
хати. Не взяв, крiм книжки, нiчого. Усе: i свита, й шапка, й  чоботи  були
такi старi та дранi, що годi з ними й носитися... Уже надворi, при  свiтлi
мiсяця, хотiв покласти книжку в торбину, але рука немов сама спинилась  на
пiвдорозi.  Невже  усохла  книжка  на  коминi  i  стала  вдвiчi  меншою?..
Стривожившись, почав поволi виймати книжку з ганчiрки,  немов  вона  могла
втекти... Друкована! Малюнки  гарнi...  Це  ж  та,  яку  показував  диякон
лисянський! А де ж подiлась батькова? Невже... Й згадалось йому дияконове:
"Аби  побачив  де  пристойний  список  Сковороди,  їй-богу,  дав  би   два
золотих!.." Продав Богорський! Пропив останнiй батькiв дарунок!..
   Поклавши книжку й торбу на призьбi, Тарас влетiв до хати,  аби  пiднять
Богорського i кинути йому в лице увесь свiй гнiв, всю правду.  Проте  коли
пiдбiг до полика i вгледiв голу дякову спину, змiнив свiй намiр.  Метнувся
в дверi й побiг у сад, що постачав на їхнi спини пруття. Знайшов,  зламав.
Вже повертаючись, дiстав з кишенi мотузок, з  яким  вiн  лазив  у  печеру.
Спинився в сiнях, щоб перевести подих, i сторожко ввiйшов до  хати...  Дяк
форкав, неначе кiнь на лузi. Лежав  незручно,  уткнувшись  носом  у  рукав
кожуха. Аби не змiг за  ним  погнатись,  коли  проснеться,  Тарас  зв'язав
найперш бруднi кiстлявi ноги, а потiм склав докупи дяковi руки  й  скрутив
їх теж. Богорський повiв плечем, промимрив щось.  Тарас  не  став  чекати,
поки вiн геть прокинеться.  Узявши  рiзку,  вдарив  по  голiй  спинi.  Дяк
закрутився неначе в'юн, забелькотав щось люте й незрозумiле.
   Бив, примовляючи без слiв, у душi, де по краплинi зiбралась помста, все
те, про що хотiв давно вже мовити в лице Богорському:
   - Катюга! Злодiй! П'яниця!
   Стомившись, кинув рiзку, витер пiт рукавом i рушив з хати.
   - Киш! Киш! Киш! Да воскреснєт бог!..-  метавсь  на  полику  дяк.  Йому
здалося, мабуть, що вiн вже в пеклi i що його  шмагають  рiзками  й  от-от
посадять на розпашiлу сковороду.
   Узявши торбу й книжку, Тарас вiддихався й пiшов у нiч. Дорогу в Лисянку
вiн добре знав. Проте звернув на греблю, щоб вийти в  степ  за  левадою  й
пiти полями просто на захiд. Нiч - мати,  а  степ  широкий  -  батько  для
козака!..
   Срiблилось поле у тьмянiм сяйвi мiсяця. Немов  скирти  по  косовицi,  в
степу темнiли сумнi могили. Верби обабiч шляху -  немов  чумацькi  мажi...
Всiляким зiллям пахне i травами, якими вкритi кручi та облоги... Так гарно
пахло в хатi в них, коли ще мати була жива... Бувало, виймуть з-за образiв
чи принесуть з комори сухого зiлля, вкладуть в казан з окропом  й  готують
купiль для дiтлахiв. Дарма що в вiкна б'ється хуга, у хатi пахне  лiтом...
I мати тихо-тихо спiва про степ, про дiвчину та козака...
   Усе повiльнiше ступає хлопець. Нарештi зовсiм  спиняється...  Ще  добре
видно Кирилiвку... Хати бiлiють навпроти мiсяця... Садки - неначе хмари, в
яких, мов зорi, блимають каганцi... Леваду  залив  туман...  А  їхню  хату
видно мов на долонi! Вербу i клуню... Й садок, в якому могила матерi...
   Ой _i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя! -_
   далеко тужить хтось з парубкiв, i пiсня та, мов хвиля, б'є у груди. Нi,
нi! Не може вiн  пiти  отак  одразу  з  села!  Не  попрощавшись  навiть  з
Оксаною... Чомусь завжди, коли вiн чує журливу пiсню про  зiроньку,  перед
очима стає вона, Оксана...

   _Ой зiронька зiйшла, усе поле й освiтила..._

   Вже спить, напевно. А рано-вранцi, до  сходу  сонця,  худобу  вижене  в
череду...
   I не помiтив, як повернув назад, в село...
   У коридорi знову мiняли варту. Брязкала  сердито  зброя.  Чулися  слова
команди.
   Слухав ту "царську службу", й стискалось болем серце. Скiльки  їх,  цих
нещасних, якi марнують своє життя в казармах, одiрванi од рiдних сiл,  вiд
люду, що їх родив i виростив! Живi ляльки, воли, призначенi на  забиття...
Який в них може бути  патрiотизм,  коли  вiд  них  одрубано  усе  корiння,
забрано не тiльки тiло, волю, а й душу - цвiт людини, її духовну сутнiсть!
Захисники вiтчизни, якої їх позбавили!.. Це найстрашнiше, мабуть, - забути
все, чим жив колись, чому радiв,  печалився...  Самодержавна  влада  мiцна
лише немислiєм, нiкчемством духу пiдданих...
   Стояла знову тиша. Поблискувало на гратах свiтло вiд лiхтаря...
   ...Питати, де живе диякон-маляр, не довелося. Ще на мосту  Тарас  почув
могутнiй регiт й пiшов на нього лугом. Ноги пiрнули в трави, немов у теплу
повiнь. Упав, знеможений, i чув, як втома тiкає з тiла в землю. Весь  день
iшов гарячим степом.  Черствим  окрайцем  поснiдав  у  чиємусь  садку  пiд
Моринцями, а зараз - сонце на заходi. Уже й не видно сонця, а тiльки вiкна
горять багровим полум'ям, та ще хрести поблискують на двох церквах...
   Знайомий регiт пiдняв з землi. Тарас узяв торбину й побрiв до саду.  Аж
легше дихать стало, немов позичив сили в землi, у трав, у квiтiв...
   Диякон сидiв  удвох  з  панком  якимось  в  саду,  в  альтанцi.  Був  у
пiдряснику, що, мов палiтра, рябiв од фарб.
   - Так не хочете богородицi?! - нагнувся маляр до гостя.
   - Мг... мг... - зам'явся панок. - Я не проти дiви пречистої...
   -  Гаразд!  -  поставив  диякон  на  стiл  кулак,  -   Зроблю   Георгiя
Побiдоносця! На конi i списом коле лютого змiя! Тiльки  цей  вояка  з  вас
потягне, мосьпане, аж за шiсть богородиць.
   Панок скривився, пiдкрутив тоненькi вуса,  що  стирчали  в  нього,  мов
шпичаки, i закахикав у кулачок.
   Схиливши голову й лукаво свiтячи з-пiд острiшкiв навислих  брiв  очима,
диякон стежив за гостем й не поспiшав пiдсiкати.  Вiн  знав,  що  раз  вже
рибка клюнула, не зiрватися їй з гачка.
   - А дешевше?.. - благальне глянув панок.
   I диякон раптом пiдсiк:
   - Козак Мамай! Лише за три богородицi.
   - З конем? - пiдскочив панок.
   - I навiть з дубом та кобзою.
   Панок i маляр вдарили по руках й хильнули дружно по чарцi.
   - Берiть, берiть, мосьпане, закушуйте, - припрошував  господар  весело,
пiдсовуючи панковi шматки товстого сала й зелену буйну цибулю.
   В Тараса слини набралося повен рот. Одвернувся  i  сiв  на  стежцi  мiж
яблунями. Внизу горiла багрянцем рiчка, й здiймавсь над лугом сизий димок.
Ревла худоба, чуючи близьку домiвку. Кричав, мов хльоскав пугою,  перепел.
Сварились десь в мiстечку жiнки.
   - Коли ж приходити, пане дияконе? - спитав панок.
   Тарас оглянувся й побачив зовсiм близько  замовника.  Це  був  низький,
пузатий  чоловiк,  високо  стрижений  пiд  макiтерку.  На  пухлiй,  сонцем
спаленiй пицi сидiв, немов приклеєний, нiс, до смiху схожий на картоплину.
Очей в панка, вважай, не було: щось там немов  теплилось  у  щiлинах  межи
бровами й щоками. А вуса, вуса! Тарас не втримався i пирснув.
   - Сьогоднi... в нас? - протяг, скривившись, диякон.
   - Здається, зранку був понедiлок...
   - Тодi приходьте в середу ввечерi! Як для вас - постараюся.
   Панок пiшов до хвiртки, перевалюючись, як жирна качка, з боку  на  бiк.
Хазяїн дибав слiдом. Вiн був смiшний, i  вайлуватий,  наче  ведмiдь,  коли
старався йти у ногу з панком. Нарештi плюнув й,  вiдставши  трохи,  ступив
хоч раз, та гаразд.
   - На добранiч! - вклонивсь по той бiк тину панок.
   - Iдiть здоровi! - сказав, як в бочку бухнув, диякон i,  потираючи  вiд
задоволення свої ручиська, пiшов назад до альтанки.
   Тарас заступив йому дорогу.  Той  зупинився,  примружив  очi  й  спитав
зчудовано:
   - Ти де тут взявся, парубче?
   - Прийшов з Кирилiвки.
   - Так ти, виходить, консул Богорського?! - зрадiв диякон. - А  я  ламаю
дурно голову. Десь бачив нiби, а де... Ну як там наш Петро Федорович? Воює
з зеленим змiєм? Чи, може, здумав стати святим?
   - Та де там, - махнув Тарас рукою. - I денно, й нiчно!
   - Ха-ха-ха! - зареготав диякон й поклав ручисько Тарасовi на плече. - I
денно, й нiчно, кажеш? Ха-ха-ха!.. А ти? Тебе по що Богорський прислав?
   - Я сам... Прийшов проситися в учнi...
   - Гм... - не скоро гмикнув диякон й прийняв швиденько руку з  плеча.  -
Так, кажеш, в учнi?.. До мене, кажеш, у пiдмайстри?
   - Старатись буду й слухатись, - додав Тарас благально.
   - Гм... Гм... - зашкрiбся диякон в кучмi волосся.  -  А  скiльки  рокiв
тобi?
   - Дванадцять, отче, тринадцятий! - вiдчув Тарас у тому  запитаннi  щось
схоже на згоду.
   - Ну... добре, добре, - нарештi зважився диякон, озирнувшись на вулицю.
У ворота входили вiвцi. За ними  кiлька  корiв,  телят  i  навiть  четверо
пiдсвинкiв, худих й вертлявих, як гончi пси.
   - Ось на, - подав вiн двоє вiдер Тарасовi, - й бiжи по воду до  Тiкичу.
Худобу тра напоїти.
   - Гись, гись, проклятi! - кричала з хати диякониха. - Старий! А де ти в
чорта? Он вiвцi вже в квiтнику!
   Не бiг, летiв Тарас садком i городом до рiчки. Де й  дiлась  втома.  Не
жарти - учень маляра, який учився в Києвi!..
   Коли пiднявся втрете з важкими вiдрами, диякон взяв  його  за  плечi  й
повiв у клуню.
   - Отут i спатимеш, - вказав на сiру стару ряднинку, яка лежала якраз на
смузi свiтла, що йшла з порога аж до стiни.
   Тарас звалився в сiно, мов у безодню.
   Коли  розплющив  очi,  у  клунi  майстра  вже  не  було.  Пищали  мишi,
бабраючись  у  сiнi,  а  за  стiною,  десь  зовсiм  поруч,  зiтхала  важко
худобина... Не знав, чи довго спав.  Можливо,  тiльки  склепив  повiки,  а
може, й ранок скоро... Проснувсь вiд голоду. Обмацав  торбу  й  лише  тодi
згадав, що навiть крихти з'їв у Почапинцях. Помiтив вузеньку смужку свiтла
в дверях, пiдвiвсь на ноги й почовгав просто на неї.
   Пройшов двором, прислухався. Нiде нi звуку.  Лиш  тихий  шерех  десь  у
хлiвi. Блищать хрести на церквi напроти мiсяця... Звернув у сад  й  пiрнув
пiд темну крислату яблуню. Прислухавсь знову i вибравсь  тихо  на  стежку,
яка бiлiла аж до альтанки. Запахло салом, хлiбом,  цибулею...  Метнувсь  в
альтанку, почав мерщiй обмацувати стола. Такi залишать! Вечерять  дати  не
здогадались...
   Спать не хотiлося,  й  Тарас  надумав  пiти  в  село,  оглянути  колись
славетну Лисянку.
   Iз хвiртки вийшов прямо на залитий мiсяцем сiльський майдан. Стримiли в
чисте небо списи тополь, а тiнi їхнi лежали поряд  на  споришi.  Праворуч,
немов скирти побiля панського току, тулились тiсно одна до  одної  малi  й
великi крамницi. За ними йшли рядами  довгi  столи,  якi  бувають  лиш  на
базарах. Вони здавались в м'якому сяйвi  мiсяця  святково  чистими,  немов
були усi накритi плахтами... Внизу, поза городами, в'юнилась бiло рiчка...
А ген на кручi, по той бiк Тiкичу, чорнiло згарище... Мiцна рука козацька!
Коли гуляли тут гайдамаки, а й досi мертвi панськi хороми...
   I раптом де не взялася пiсня, яку спiвають  хлопцi,  йдучи  в  танок...
Рокоче кобза, завзято, лунко б'ють закаблуки об тверду землю...

   _На городi пастернак, пастернак;_
   _Чи я ж тобi не козак, не козак?.._

   Базар вирує  пiснями,  смiхом,  танцями.  Горять,  мов  свiчi,  панськi
будинки. I мiсяць в небi - козацька шабля...
   - А-а-а! - десь крикнув сич, й одразу стало тихо.
   Тарас обвiв туманним зором нiчний базар й пiшов до брами.  Дива,  та  й
годi! Ну чув же, бачив, мов наяву... I Гонти голос,  й  Залiзняка...  Все,
все, як дiд Iван розказував!..
   Зривались зорi й падали кудись у степ. Тьмянiли, блiдли  тiнi.  Рожевим
сяйвом тихо займався обрiй. З рiчки  скрадавсь  досвiтнiй  вiтер  й  гасав
майданом, як гайдамака...
   У домi майстра-маляра уже свiтилося...
   На третiй день надвечiр Мамай стояв на лавi поруч iз богородицями. Кiнь
чорний, дуб - i навiть стовбур! - зелений, жупан червоний; як  море,  синi
штани; бандура жовта... Обличчя, шабля,  порохiвниця  i  спис,  пiд  дубом
встромлений в землю, такi багровi, неначе сонце на заходi.  А  сам  Мамай,
коли б не вуса та оселедець, з лиця ну чисто вам богородиця!
   Диякон мив у ночвах руки й мугикав щось не з церковного.
   - Пан Ступа ще не прийшов? - пiдняв веселi очi на хлопця, що вперше  за
всi цi днi забiг сюди.
   Тарас здригнувся (вiн думав саме, чому в Мамая лiве плече удвiчi  ширше
вiд правого) й так само весело вiдповiв:
   - Ще нi!
   Йому чомусь зробилось смiшно. Жупан без складок!.. А дуб...
   - Малярство - штука  мудра,  Тарасе!  -  заговорив  повчально  й  гордо
диякон,  витираючись  рушником.  -  Дар  божий,   хлопче,   який   дається
щонайдостойнiшим, та й то одному з тисяч таких.
   - I вам дали? - спитав Тарас лукаво.
   - Як бачиш! - розвiв ручиська, неначе крила, диякон.
   - Достойнi, видно?
   - Авжеж! Наш рiд старий дияконський. I  батько,  й  дiд,  i  прадiд,  й
прапрадiд навiть!..
   - I геть усi маляри?! - здивувався хлопець не жартома. А що,  як  маляр
тiльки вiд маляра? Адже нiхто з Шевченкiв не малював...
   - Лише мене господь позначив своїм перстом, - сказав смиренно  й  гордо
диякон, повернувся лицем до покутя й перехрестився.
   - Господар вдома? - почулось з двору.
   - Та дома, дома, пане, - защебетала диякониха. - Заходьте, прошу! Вiн у
малярнi, з учнем...
   - Зробив?
   - Аякже, пане Ступо, аякже! - диякон кинувся до дверей.
   - Не Ступа я, пшепрашам, Ступiцький єстем!
   Пан Ступа довго вдивлявся в картину, заходив з  рiзних  бокiв  i  двiчi
навiть дививсь за раму. Зiтхав, всмiхавсь, прицмокував. Як на базарi циган
бiля коня. Здавалось, пан шукав в картинi рота, аби заглянуть  у  зуби,  й
страждав вiд того, що не знаходив.
   - Без фальшi, пане Ступицький, без фальшi, - не втримавсь урештi  маляр
i, зазираючи панковi в очi, додав на диво лагiдним  голосом.  -  Вiдомi  ж
вашi бардзо велкi смаки! Таких, як ви, не ошукаєш...
   А Ступа мовчки чухав потилицю.
   - Воно-то так... - озвався непевним голосом. - Пан правду каже...  Але,
пшепрашам, чому ж це кiнь без сiдла? Собi лишили? - пом'якшив докiр легкою
посмiшкою.
   - Та що, що ви! - заметушився маляр й побiг по пензля й  фарби.  -  Яке
вам? Козацьке, польське чи, мо', турецьке?
   - На бога, польське! - замахав руками панок.
   Тарас узявся терти фарбу, аби не бути зайвим в  малярнi.  От-от  диякон
мiг спалахнути й прогнати учня.
   - Ну ось, - всмiхнувся маляр й одступив два кроки_  _вiд_  _полотна.  -
Сiдельце - хоч пiд полковника!
   - Добряча збруя... - непевно мовив панок. - Таку  не  грiх  повiсити  в
залi... Але... Пшепрашам пана...
   Диякон нахмурив брови й недобре глянув на пана Ступу.
   Тарас завмер. Збирались хмари...
   - Незручно якось, що голомозий... - розвiв панок руками.
   Диякон шумно видихнув, всмiхнувся криво й перепитав:
   - Пан хоче шапку вдягнуть Мамаю на голову?
   - Еге ж, еге ж!..
   - Смушкову сиву? Чорну? З шликом, пшепрашам, чи без шлика? - затупцював
нервово маляр, готовий все зробити, аби забрали швидше картину.
   - Пшепрашам пана, конфедератку, - крутнув гайдуцькi вуса панок.
   Диякон побагровiв. I тут Тарас побачив, уперше  за  цi  три  днi,  того
диякона, з яким вiн стрiвся в Кирилiвцi.
   - Як пан не хоче або не вмiє... - спогорда мовив Ступа, - то я...  -  й
пiшов рiшуче до дверей.
   - Ну що ви, що ви! - метнувсь диякон слiдом. - Я просто  думав,  яку  б
найлiпше конфедератку!
   Тарас встромив у горщик з фарбою ложку, якою тер, i нишком вийшов.
   Лежав на сiнi в клунi й не мiг заснути.  Думки  пливли,  неначе  хмари,
одна за одною, важучi, тоскнi, хмурi. Хотiлось плакать  з  жалю,  кричать,
клясти свою гiрку недолю. Кричав би, плакав i проклинав, коли б  то  знав,
що це поможе...
   У напiвснi постав залитий сонцем ставок у них в левадi. Крислатi  верби
ронять зеленi вiти в воду... А там хати горою iдуть  над  ставом,  i  їхня
хата, й Оксанина... Хмаринки  летять  у  небi,  мов  перелiтнi  гуси...  В
садках, усипаних опалим цвiтом, щебече птаство...
   Зiтхнув - i все пропало в темрявi. Лиш смужка свiтла - немов застряла в
дверях... Намацав торбу  з  книжкою,  заплющив  очi,  щоб  знову  побачити
Кирилiвку. Й вона явилась скоро сердитим криком економа:
   - Псякре-ев!
   - Ой паночку, голубчику!
   А поруч стоїть Богорський, у боки  взявшись,  хтозна-чого  регоче...  Й
диякон вторить йому розлогим басом...
   Прокинувся в холодному поту. Намацав торбу, прислухався. За  стiною,  в
хлiвi, вурчали цiвки молока... Пора!
   Iз двору вийшов, аби нiхто не бачив, садом. Повiсив торбу через  плече,
умивсь росою в лузi й подався в степ...
   ...Кирилiвку обходив полем.  Пiрнав  у  хвилi  жита,  як  тiльки  хтось
з'являвся неподалiк. Не те щоб вiн боявся  своїх  людей...  Боявся  бiльше
себе самого, того, який тягнув його пiд рiдну стрiху, де  сухо  в  дощ,  у
холод тепло i прохолодно в спеку. Здавалось, вiк не бачив братiв, сестер i
дiда... Хто зна, чи буде краще у того маляра...
   Здiйнявши куряву, гарячий вiтер погнав зелено-сизi хвилi хлiбiв  й  над
ними рiзне птаство, яке не встигло сховатись десь у борознi...
   Дячка  Тарас   побачив   бiля   ворiт.   Приклавши   руку   до   тонкої
великомученицької брови, вдивлявсь у звихрену,  вже  посiрiлу  далечiнь  i
шепотiв щось сам до себе.
   - Утремо носа батюшцi! - нарештi мовив  радiсно  й,  потерши  руки  вiд
задоволення, передражнив: -  "Путi  господнi  несповiдимi..."  Хi-хi...  А
пiвень знає. На тин - й горланить посеред дня! На дощик, пане добродзею...
Що за проява?! - побачив  вiн  Тараса.  -  Марино!  А  дай-но  скибку  ось
старченятi! - гукнув у чорну яму дверей.
   - Я вчитись хочу! - пiдбiг Тарас до маляра. - Вiзьмiть мене за учня!
   Дяк глянув скоса на "школяра", почухав носа й перепитав:
   - То ти до школи хочеш?
   - До вас, малярству вчитися, - припав Тарас грудьми до тину. -  Я  вмiю
трохи...
   - Хi-хi! - зненацька пирхнув дячок. -  Малярству,  значиться?  Хi-хi...
Прийшов, навчився й намалював! - вколов  сердитим  поглядом.  -  Не  треба
хлiба! - прогнав дружину, що пiдiйшла було до них, й ступив рiшуче вперед.
- Ану дай руку! Та лiву, лiву!
   Тарас подав. Дяк довго й пильно  шукав  чогось  на  долонi,  кректав  i
мгикав, а потiм плюнув на руку хлопцевi i витер старанно рукавом.
   - Так, так... - озвавсь нарештi. - Поганi справи,  хлопче...  Тут  ясно
все на долонi. Як бубон, голий! Куди вже там до малярства! Шевця не  вийде
i навiть бондаря... Немов на смiх, господь кругом обдiлив!
   Тарас не зразу все зрозумiв. Вiдчув лише, що сталось  щось  непоправне.
Цей здогад зрiс, коли дячок тарасiвський байдуже кинув:
   - На все є воля божа...
   Зробилось зовсiм темно, немов погасло сонце й настала нiч. Упали  першi
краплi - на пил дороги, на лопухи... Iлля метнув стрiлу вогненну в небi  й
помчав, помчав за нею iз грiзним гулом...
   Маляр перехрестився похапцем й, пiдстрибуючи,  побiг  до  хати.  Гукнув
Марину, щось перекинув у темних сiнях i чортихнувся.
   Тарас побрiв рябим майданом. То тут, то  там  перебiгали  вулицю  люди,
здiймались в небо стовпи бадилля, куряви. А  грiм  вдаряв  усе  частiше  й
дужче.  Блискучi  змiї  звивалися  у  чорних  хмарах,   мiнились,   гасли,
трiскалися. Ворони з тоскним криком даремно рвалися до землi...
   Коли линуло як iз вiдра, Тарас уже був за селом. Згадав  про  книжку  й
побiг до хати, яка чорнiла неподалiк. Стояв i ледь не плакав... У  шумi  й
шелестi  почулась  тоскна  пiсня,  до  болю  схожа  на  голосiння...  Став
дослухатися... Ураз збагнув: це ж тут вони з Богорським спiвали  вперше  й
просили хлiба! I тут, он з тих дверей, до них  явилася  та  бiла  жiнка  -
напiвжива, безсила тiнь крiпачки...
   Поглянув скоса на вiкна й дверi, забитi  дошками,  i  сiв  на  призьбi.
Одмучились, дiждались смертi...  I  враз  таким  мiзерним  здалося  власне
горе!.. Пiдставив руку пiд дощ, що лив i лив на  вбогу  пустку,  на  двiр,
який  порiс  густим  розкiшним  споришем,  й  вiдчув,  як   став   потроху
вiдболiвати. Немов краплин у зливi - людського горя в свiтi, й лише одна з
тiєї безлiчi - його бiда...
   ...Отара дружно кидалася на кожен кущик понад дорогою, а  потiм  весело
звернула в яр, де в росах сизо снила густа трава.
   Чудне створiння вiвця. Спокiйне, мирне i незахищене. Нi рогiв, нi iкол,
анi копит, якими можна оборонятися. I все ж живе! А  може,  i  краще  бути
вiвцею? Живи й не думай; наївсь, напився  i  жди,  як  знову  виженуть  на
пасовисько. Остригли - добре, не жарко буде, а вовна знов вiдросте. I доки
хтось десь там на тебе гострить ножа, пасись, жуй жуйку i дрiмай  собi  на
здоров'я. Радiй травичцi, дощику...

   _Ой ты, птичко жолтобоко,_
   Не клади гнiзда высоко! -

   спливає раптом пiсня Сковороди.
   - Гись! Гись!  -  кричить  Тарас,  помiтивши  у  панськiй  гречцi  двох
баранiв. Коли ж отара сипнула схилом  яру,  задумавсь  знову.  Був  мудрий
дядько Сковорода!

   _А я буду собi тихо_
   _Коротати милый вiк._
   _Так минет мене все лихо,_
   _Щаслив буду чоловiк..._

   Не сподiвався, що i його  мине  все  лихо  бiля  овець,  проте  одного,
вважай, позбувся з їх допомогою. Вже досi з'їла б мачуха, коли б не взявся
пасти громадську отару. А так - вiн сам собi голова!  Пасе  та  все  читає
книжку з малюнками, хоча напам'ять знає  її.  Жаль,  що  пропала  батькова
книжка... Одне - що пам'ять, а  друге  -  вiршi...  А  в  них  же  стiльки
мудрого! Читаєш всоте, а завмирає серце i сльози котяться хтозна-чого...
   - Гись! Гись!
   У гречцi тi ж барани. Завзятi, дiти бiсовi!
   А вiршi знов i знов спливають тихо в пам'ятi,_  _немов_  _прозорi  тiнi
вiд хмар бiжать нестримно у далечiнь.

   _Буйны вiтры повiвают,_
   _Руки явору ламают..._

   I  раптом  страшно  стає  Тарасовi.  А  що,  коли  рядки  цi  зникнуть,
розтануть, щезнуть, забудуться?! Озирнувшись, притьмом  зiрвав  торбину  з
плечей, вийняв книжку iз кунштиками, а з неї чистий  сiрий  папiр.  Сiв  у
бур'ян там, де стояв, i взявся складать маленьку книжечку.

   _Всякому городу нрав и права..._

   Написав угорi на першiй сторiнцi. Одвiв руку з папером, примружив очi й
подивився, оцiнюючи. Поклав на книжку i став мережить дрiбнi рядки.  Лишав
довкола поле, аби засiять потiм барвiнком, маком, ружами. Писав  старанно,
чисто, як малював. Здавалось, днi i ночi сидiв би так i, слово за  словом,
встеляв рядками папiр. Ловив себе на тому, що той  чи  iнший  рядок  писав
iнакше, нiж Сковорода, простiше i зрозумiлiше. Напевно, так колись i було,
а потiм хтось зробив, як кажуть, по-своєму.

   _Буйнi вiтри повiвають,_
   _Руки явору ламають..._

   Вогнем упав йому на спину канчук.
   - Псякрев! Пасеш отару у панськiй гречцi?!
   Тарас схопився на ноги й  побiг  виганяти  з  гречки  овець.  У  шкодi,
власне, були лише отi зловреднi два барани, але i вся отара от-от могла до
них приєднатися.
   - Книжками, бидло, бавишся?! - вперiщив ще раз  економ  i,  розрiзаючи,
немов потiк, отару, помчав у степ.
   З'явився й щез. Мов вихор, в якiм сидить нечистий. Коли  б  не  бiль  у
спинi, подумать мiг би, що то мана промчала й зникла, марево.
   Не плакав, стиснув зуби. Пiдняв пом'яту книжку, обдмухав, витер.  Папiр
й олiвчик знайшов край гречки у бур'янi. Навмисне сiв на тому ж мiсцi,  де
й перш сидiв. Поклав папiр на книжку i знов узявся  виводить  лiтери.  Всю
силу, всю увагу вкладав у це чудне писання,  аби  забуть  про  смуги,  якi
пекли на спинi, й не дати волi сльозам. А сльози  рвали  груди,  давили  в
горлi, входили у тi сумирнi вiршi словами помсти й ненавистi.
   Не кожен, видно, здатний бути вiвцею...
   Сльоза - вода. Як не гати, як не старайся стримати, та все одно  колись
прорвуть i виллються. Та й що було б, коли  б  уся  тяжка  людська  недоля
збиралась у  серцi?  Серця,  напевно,  одне  за  одним  вибухали  б,  наче
розрив-трава...
   Коли рука стомилася, лiг долiлиць, пiдпер долонями зважнiлу голову.
   Отара паслась жваво.  Ягнята,  збившись  у  гурт,  стрибали,  бились  i
борюкалися. Ну чисто дiти! Вiтерець  приносив  зi  степу  дзвiн  та  свист
коси...  Гули  джмелi,  пiрнали  в  квiти  i  затихали...  Ширяли  в  небi
ластiвки...
   I раптом мов прокинувся! Сiв рвучко й з жахом вiдчув, що  свiт  навколо
темнiє, блякне i погасає. Багровим стало ще ось недавно таке веселе сонце,
блакитне небо зробилось сiрим, а бiле, все  в  зелених  кучериках  село  -
похмурим, чорним...
   - Чужi хати!.. - шпигнула думка в серце. - Чужi ягнята! Усе, усе довкiл
чуже! Не дав нiчого бог сиротi...
   I сльози, прорвавши греблю, хлинули! Тяжкi, сирiтськi сльози.
   Затих, коли чиїсь ласкавi, теплi руки лягли йому на скронi.  Мов  крiзь
туман, побачив добрi очi й почув Оксанин голос.
   - Ну ж, ну... Не треба плакати... Ось зараз витрем слiзки... - втiшала,
нiби мати давно колись, i витирала сльози  долонею.  Долоня  пахла  пилком
конопель, що сипле стигла плоскiнь.
   - Тепер просушим очки... - й поцiлувала лiве, а потiм праве око.
   Де й дiвся смуток! Блакить  небесна  знову  бiлiла  хмарами,  i  в  нiй
купалось сонце, ллючи на землю променi. Синiв, як  море,  усе  ще  росяний
ранковий степ, й тополi мрiли в ньому, немов вiтрила...
   - Ну ж, ну, всмiхнися! - благала дiвчина; сама ж ледь-ледь не плакала.
   Тарас всмiхнувся. Вона схопила  його  пiд  руки  i,  смiючись,  взялася
зводити. Не втримала. Отара лячно кинулася навтiкача, i просто  в  панське
жито.
   - Гись! Гись! - крiзь смiх гукнула Оксана й  метнулася,  щоб  завернуть
отару. Тарас подався слiдом. Коли пiдбiг, Оксана рвала в  житi  волошки  й
спiвала тихо, нiби сама для себе, а  все  ж  краєчком  ока  позиркуючи  на
хлопця:

   _Я ж думала, що дуб зелененький,_
   _А то стояв козак молоденький..._

   - Ти вмiєш плести вiнки? - спитала.
   - Авжеж!
   Тарас забiг у жито, зiрвав двi квiтки i, склавши навхрест, почав вiнок.
   - Давно навчився? - сторожко звела докупи брови.
   - Давно! - озвався радо. - Яринi плiв...
   - Якiй Яринi? - глянула, мов опекла.
   - Та нашiй, нашiй... - лиш зараз вчув тривогу в голосi дiвчини.
   - А я гадала - Терешковiй! - прикрилась жартом.
   Тарас всмiхнувся й собi. Ярина та була найкраща дiвка в Кирилiвцi, й за
нею сохли всi парубки.
   Коли вiнок вже був готовий, Тарас пiдняв його врочисто в обох  руках  й
одяг Оксанi на чорнi кучерi. Та зашарiлася, впустила квiти й побiгла геть.
   - Ягнята пити просять! - гукнула здалеку, вже знов ясна й весела.
   Жартуючи, вони погнали вiвцi униз в леваду, до водопою...
   ...При тьмянiм свiтлi каганця Тарас мережив цвiтом береги нової  книжки
Сковороди. За кiлька днiв переписав усе, що залишилось у пам'ятi, й  тепер
хотiлося зробити так, аби ця книжка була  не  гiрша  вiд  тої,  що  продав
Богорський диякону...
   Дiтвора спала. Сновигала по хатi мачуха, сердито гримаючи горшками.
   - Сидить малює, нiби панич... О господи, за  що  послав  на  мене  таку
покуту?! Всi iншi дiти як дiти, а  це  якесь...  Коли  б  прийшов  Микита,
гасили б вже каганець. А то олiя горечка набирається...
   Микита добрий на згадцi. Намацав у сiнешнiй теменi клямку й,  похмурий,
став на порозi.
   - Тарасе, кидай! - сказала рiшуче  мачуха.-  Проспиш  за  тим  писанням
отару.
   - Та вже... - зiтхнув Микита. - Була отара, та загула...
   У Тараса i серце впало.
   - Звелiв прогнати пан економ. Застав овець у панськiй гречцi...
   - Мучитель... Iрод! - метнулась мачуха в куток до печi по рогача.
   Пiднявши руки, Микита мовчки став на дорозi. Лише коли  рогач  вернувся
на мiсце, сказав розважно, достеменно батьковим голосом:
   - А може, воно й на краще. Що толку з того пастушества? З овечок  хлiба
не їстимеш... - Вiн зняв бриля i пiдiйшов до брата. - Земля одна трима  на
свiтi людину... Еге? - Помовчав трохи i сiв на лавцi бiля Тараса.  -  Менi
самому справлятись  важко  з  хазяйством...  Давай,  Тарасе,  захазяйнуємо
вiднинi вдвох!
   Тупа байдужiсть, що вже прийшла на змiну гiркому враженню  вiд  новини,
неначе  сон,  все  бiльше  й  бiльше  оповивала  хлопця.  Лишивши   квiтку
недомальованою, затис олiвчика в кулацi й дивився мовчки в темний куток. А
потiм тихо звiвся, сховав за пазуху своє добро й пiшов у клуню спати.
   - То як, Тарасе? - догнав Микита в сiнях.
   - Як хочеш...
   - От i гаразд! - зрадiв Микита. - Навчишся ходити бiля  землi  i  будеш
добрим господарем.
   Як  запрягали  вранцi  волiв,  придибав  дiд,  а  трохи  згодом  зайшов
провiдати молодих господарiв i Коваленко. Зi свого двору побачив,  мабуть,
що вже Микита не сам.
   - Бог в помiч вам! - гукнув з дороги, спершись на тин.
   - Спасибi, дядьку, - озвався Микита весело, вставляючи в ярмо занозу.
   - Раннi пташки...
   - Раннi пташки росу п'ють, а пiзнi - слiзки ллють!  -  повчально  мовив
дiдусь Iван. Для хлопцiв бiльше, бо Коваленко й  так  уставав  ранiше  вiд
сонця.
   - Авжеж, авжеж, - пiдтримав його сусiд.
   - Коли б ще волики власнi... - зiтхнув дiдусь.
   - Дасть бог, колись i на худiбку стягнуться! - сказав сусiд бадьоро.  -
Я теж лiт десять не мав своїх, - додав уже невесело. - Та й то... Якi  там
власнi, коли i ми самi належим пановi!..
   Поникли, стихли. Лише коли Микита, узявши прута,  стрибнув  на  воза  й
кивнув сiдати Тарасовi, дiдусь поправив злегка ярмо i  запитав,  iз  жалем
глянувши на Тараса:
   - I вiн з тобою на панщину?
   - Та нi! -  сказав  Микита,  -  Поперед  батька  в  пекло?  -  Й  додав
помовчавши: - Позвозить хочу сiно в  стiжок.  А  завтра  -  знову...  -  i
замахнувся прутом на волiв.
   За чужими волами ходячи, чужi вози мажучи!.. Квилило серце  Тарасове...
Ой  крикнули  журавлi,  да  ходячи  по  рiллi!..  Прощався  з  книжкою  iз
кунштиками, з Сковородою, яких уперше лишив удома напризволяще.  Хто  зна,
що зробить з нею дiтвора... Нехай!.. Ще рiк... А там  -  крiпак...  Навiшо
книги крiпаковi! Здавалося, коли б вiн вивчився на маляра, то нiби вiльним
став би наполовину...
   - Ти глянь! - вказав Микита на схiд рукою. - Пробилось сонце. Не  буде,
мабуть, дощу! Ну, слава богу, складемо сiно сухим.
   Тарас зiтхнув. Нiколи досi вiн не замислювався, чи буде дощ,  чи  сонце
ясно свiтитиме. Радiв усьому...
   - Пшениця гарна, - уголос думав Микита.  -  Коли  зiбрати  вдасться  як
слiд, то з хлiбом будемо зимою...
   "А весною?" - хотiв спитати Тарас, та вчасно стримався. Знав  сам.  Для
чого сипати на рану сiль! За чим живуть всю весну й лiто до жнив?  Скотина
давно не витримала б...
   Воли iшли поважно, тихо, не поспiшаючи. Ремигали, зганяли хвостами  мух
i не звертали анiнайменшої уваги на Микитине гейкання.
   - Воли узяв на вiдрiбок? - спитав у брата Тарас.
   - Та вже ж не даром... Цабе! Цабе! - звернув з дороги. -  В  жнива  три
днi... Тпр-ру, сивi. Приїхали!
   Надвечiр, як привезли останню хуру й приклали жердками  стiжок,  Микита
випряг волiв, гукнув Тараса й звелiв погнати їх у поле попасти.
   То тут, то там у хлiбах кричали перепiлки - скликали на нiч  перепелят.
Вертались люди з панщини i гомонiли стиха. Рипiв десь вiз. В левадi мекали
вiвцi...
   Тарас лежав пiд житом на облозi й вслухався в лункий вечiрнiй степ. Все
довшi й довшi ставали тiнi, а потiм злились докупи й покрили  землю  млою.
Та мла, сховавши сонце, лягла  на  душу  хлопцевi...  Все  рiдше  й  рiдше
кричали в житi  перепели,  все  далi  й  далi  рипiв  той  вiз  немазаний.
Здавалось, свiт тонув навiки в мороцi...
   Спокiйно паслися воли. Знай загрiбали язиками розкiшну, темну уже траву
й зiтхали, немов i в них була на серцi своя журба.
   Поволi згасли рожевi  хмари  на  видноколi,  i  степ  заснув.  Нiде  нi
шереху... Вiтрець - i той прилiг, зморившись, десь на межi...
   I враз у тiй глибокiй тишi вловило вухо  якiсь  новi,  стороннi  звуки.
Затамувавши подих, Тарас пiдвiвся й прислухався. Десь там, де мрiє в степу
тополя... Почав вслухатися в ту диво-пiсню, що линула  немовби  з  неба...
Розкотиста, проте сумна, згорьована... Без слiв. Самi лиш звуки...
   Забувши i про волiв, i про попове жито, Тарас пiшов на пiсню... Житами,
льоном, гречками, то потопаючи, то виринаючи, спiшив зустрiтись з  гостею.
Заплутавшись в цупкiй березцi, падав, вставав i знову все йшов i  йшов,  а
далi бiг...
   Спинився в житi над самим шляхом, бiля тополi. Вже чув  виразно  глухий
перестук колiс... А  ще  -сопiлчин  голос,  що  розливався  над  вечоровим
степом... Невдовзi з-за жита випливли великi  роги,  за  ними  сивi  спини
волiв i врештi - повна чумацька мажа.  На  мажi  тiй  лежав  чумак,  курив
коротку люльку й задумливо дивився вдалеч. На другiй мажi  сидiли  троє  i
їли рибу, перемовляючись. Згадали степ Акерманський, Одесу i Бессарабiю...
Два вози йшли без господарiв.  На  п'ятiм  возi  лежав  на  сiнi  безвусий
хлопець, дивився в небо i грав на довгiй-довгiй сопiлцi.
   Щоб краще бачити, Тарас пiднявсь навшпиньки. А молодий чумак тим  часом
вийняв сопiлку з рота i заспiвав неголосно:

   Ви на мене, Кармалюка
   _Всю надiю майте!.._

   Помовчавши, затис в губах сопiлку й заграв тiєї ж пiснi...
   За возом вiз пройшла у морок валка. Вляглась поволi курява... А пiсня й
далi линула:

   _Хоч, здається, не в кайданах,_
   _А все ж не на волi..._

   Тарас стояв у житi бiля дороги й ловив останнi звуки,  що  вiддалялись,
тихли... Над ним тремтiли зорi й вишелестувала свою журбу тополя...
   Воли ж тим часом паслися в поповiм житi...
   ...Iз першим снiгом пiшов  Тарас  у  найми,  щоб  вiдробити  шкоду,  що
заподiяли попу воли. Вступав у чийсь глибокий слiд i  радiв,  що  снiг  не
сиплеться йому в дiрявi  чоботи.  Село  бiлiло,  сяяло  й  здiймало  вгору
стрiмкi рожевi хмари димiв. Ще вчора похмуре, чорне, облуплене,  сьогоднi,
вбравшись у бiлi шати, воно  стрiчало  сонце,  мов  наречена  судженого...
Крiзь дiри в свитi холод торкався  спини  i  не  давав  стоять  на  мiсцi.
Спасибi Катрi, прийшла недавно провiдати й забрала з школи його  одежу.  А
то ось зараз мусив би у найми бiгти в однiй сорочцi...
   Ну й осiнь була у нього! Як циган сонцем, крутила ним сварлива  мачуха.
За всi цi мiсяцi нi разу книжки в руки не взяв, а малював хiба що  в  снi.
Якi картини йому являлись у тих  чарiвних,  барвистих  снах!  Переливались
маревом, легкi й мiнливi,  немов  веселки...  Коли  б  то  мiг  одразу  їх
змалювати... Та й хто ще зна, чи є на свiтi фарби такi!..
   Отець Григорiй зустрiв Тараса у чистiй, свiтлiй пекарнi.
   - Прийшов-таки! - сказав сердито  i  зазирнув  у  цебер,  який  нарештi
наймичка наколотила  свиням,  що  верещали,  мов  навiженi.  -  Довгенько,
хлопче, збирався...
   - Та я давно б...
   - I не пускала, бiдного, мачуха? - всмiхнувсь лукаво отець Григорiй.  -
Ну, вiрю, вiрю! - пiднiс вiн руки, мов на молитвi. - Воiстину: дай  пальця
- вiдкусять руку... - Й звернувсь  до  матушки,  що  саме  стала  в  рамку
дверей: - Явився хлопець. Тепер поїдемо з кучером.
   - Ну й слава богу. А свиням вже повиносили?
   - Понесла Ганна.
   - Тодi чого ж ти, отче, стоїш? Вели уже запрягати!
   - Федося встала?
   Матушка кивнула ствердно, й отець Григорiй звелiв суворо Тарасовi:
   - Йди запрягай. Кобила в стайнi, а сани й упряж у клунi. Поїдеш з  нами
в Зелену.
   - В Зелену? - радiсно перепитав  Тарас  i  побiг  мерщiй  запрягати.  В
Зеленiй - Катря! Поки шукав навпомацки клямку, щоб вийти з  темних  сiней,
почув, як пiп промовив до попадi:
   - Здається, шпетний хлопчина...
   Тим часом хтось загупотiв надворi й тiєї ж митi стукнув  дверми  Тараса
так, що той лише якимось чудом не впав.
   - А-а! - прошипiв Богорський, закривши собою дверi. -  Попалась,  вража
личино! - Тарас вiдчув, що раптом земля втекла кудись з-пiд нiг. - Гора  з
горою не сходиться! - немов iз бочки,  в  обличчя  дихав  Богорський.-  На
стражi моїй стану й зiйду на камiнь, як рече Авакум. I  вчиню  сiю  минуту
содом i гоморру, спопелю, зiтру з лиця землi i прах розвiю!..
   - Ганно! - гукнула матушка з хати i запитала, прочинивши у сiни  дверi:
- Ти з ким там, дiвко, балакаєш?
   Богорський випустив хлопця i вклонився паньматцi.
   - Добридень вам, шановна Ксенiє Прокопiвно! Аз єсмь  знову  жаждущий  i
алчущий... Нi краплi в хатi - хоч запали!
   - Не мудрствуй, дяче. Скажи, що хочеш опохмелитися.
   - Вустами вашими та мед би пити, паньматко!
   Тарас проскочив нишком у нього пiд руками й побiг по упряж.
   Як пiд'їжджав до ганку, Богорський брiв навпростець пухнастим снiгом до
школи. Отець Григорiй оглянув сани та збрую,  поляпав  по  лискучiй  спинi
кобилу, а потiм став i задумався, з-пiд брiв позиркуючи на Тараса.  Махнув
рукою i, не сказавши й слова, пiшов рiшуче  до  хати.  Невдовзi  вийшов  i
погукав Тараса.
   - Скидай лахмiття! - I вказав на лаву, де красувались  ще  зовсiм  цiла
суконна свита, сорочка, шапка й штани: - А те вiзьми он та одягни.
   В руках отець Григорiй тримав добрячi шкаповi чоботи. Вiн поглядав  раз
по раз на них, а далi таки не втерпiв й поставив у запiчок.
   - Ще, може, Ясю згодяться... - промимрив тихо, мов засоромившись. - Ну,
як одежа? Велика трохи? Нiчого, ще пiдростеш! На Яся шили торiк,  а  зараз
вже й не налазить...
   Як перевдягся, надворi начебто потеплiшало. От тiльки  ноги...  Та  бог
вже з ними, з ногами! Походить у драних чоботях, а там заробить, може,  то
й справить кращi, такi, як в Яся, шкаповi.
   Тим часом вийшла на ганок  матушка,  за  нею  отець  Григорiй  з  малою
донькою на руках. Вмостились швидко й  поїхали.  Отець  Григорiй  зiскочив
просто у снiг, зачинив важкi дубовi ворота i, наздогнавши сани, сказав:
   - Були б до ночi вiдчиненi... Хiба їй клопiт, тiй Ганнi.
   Форкаючи i подзенькуючи  вуздечкою,  кобила  жваво  бiгла  по  снiговiй
цiлинi, хто знає як угадуючи дорогу. Не раз їй, видно,  доводилося  возити
батюшку й матушку в Зелену в гостi  до  отця  Гаврила  Лободи.  Тарас  був
певен, що їдуть саме до Лободи. Ослабив вiжки й замилувався степом.
   Низьке зимове сонце сховалося у темних хмарах, i снiг  уже  не  блищав.
Тополi й верби, що раз у раз стрiчались бiля дороги, стояли соннi  i  нiби
трохи враженi тим дивним дивом, що сталось нинi вночi...
   - Непорочна краса! - сказав  отець  Григорiй,  який  також  замилувався
зимою. - Такою має бути й людська душа, - додав вiн згодом, помовчавши.  -
Криштально чиста, до зла чутлива i до добра м'яка, смиренна i всепрощаюча.
Любити ближнього нам заповiв господь. I не таїти в серцi образи  й  помсти
на ближнього... Ударив хтось тебе, скажiмо, в праву щоку, пiдстав i  лiву.
Смиренних любить господь i за муки їхнi на нашiй грiшнiй землi  приготував
для них блаженство вiчне на небесi...
   Тарас вiдчув, до чого  гне  отець  Григорiй:  боїться,  видно,  щоб  не
спiткала дякова доля i його... Всмiхнувся тiльки, але промовчав. Тим  паче
пiп до нього нiби i не звертався.
   - Пiдняти руку на старшого - це смертний грiх! - промовив Кошиць прямо,
без манiвцiв. I знов пустився у просторiкування про душу з воску  й  любов
до всього, що має богом дане життя...
   Праворуч шляху  Тарас  помiтив  темну  цятку  в  снiгу,  яка  неначебто
ворушилася. Пiдняв батiг i хльоснув ним над кобилою. Рвонуло сани,  й  вiд
того, мабуть, проснулася попова донька, що встигла вже задрiмати.
   - Чого ти гониш?  -  буркнув  отець  Григорiй.  -  Федося  хай  би  iще
поспала...
   Тарас встромив у сiно батiг, спинив кобилу i швидко скочив з саней.  За
кiлька крокiв вiд шляху в  снiгу  безсило  борсався  жайворонок.  Пiднявши
праве крило й волочачи пiдбите лiве, вiн марно прагнув  злетiти  в  хмарне
небо. Пташина лячно скрикнула й увiбрала голiвку в пiр'я,  готова  здатись
на милiсть ворога. Тарас  узяв  легенько  її,  приклав  обвисле  крило  i,
вiдчуваючи, як пташка дрiбно тремтить, встромив за пазуху.
   - Що там таке? - спитав насуплений батюшка, що_ _вже_ _тримав  полишенi
Тарасом вiжки.
   Тарас пiдняв краєчок свитки i показав.
   - Тьху! - тiльки й мовив отець Григорiй. - А бiг, неначе по  гаманця...
Паняй!
   Зiгрiвшись, пташина стихла. Було приємно хлопцю, що поруч б'ється живе,
спiвуче серце, яке так  любить  чисту,  ясну  блакить.  I  вiн  почув,  як
забринiла пiсня: спочатку тихо-тихо, а потiм дужче й дужче, пiдносячись  у
безмiр неба...
   Аж до Зеленої вiн чув її. Не мiг лише  збагнути,  в  чиєму  серцi  вона
народжувалась...
   Отець Гаврило, в однiй лиш рясi, вибiг назустрiч Кошицям аж за ворота.
   - Ну, слава, слава богу! - гукнув вiн радо й, узявши  вiжки  в  Тараса,
пiд'їхав просто пiд  ганок.  Iз  хати  вибiгла  матушка,  поцiлувалась  зi
Ксенiєю Прокопiвною, взяла дитину i, гуцаючи, понесла в хату.
   - Проси, Гавриле, гостей! - лишила дверi в  сiни  вiдчиненими.  Запахло
салом, млинцями i ще якимись наїдками.
   - Що, наймит новий у вас? - спитав  отець  Гаврило.  -  Диви,  кирпатий
який! - зареготав й насунув на лоба хлопцевi  шапку.  -  Це  не  Шевченкiв
часом?
   - Та їхнiй... - буркнув Кошиць.
   - Отой, що всипав Богорському? Ну й ну!.. А мов менi, -  звернувся  вже
до Тараса. - Що то за штука буде: не швець, не  кравець,  тримає  нитку  в
ротi, а в руках ножицi?
   Тарас вiдгадку знав, але сказав навмисне  зовсiм  не  те:  нехай  отець
Гаврило потiшиться.
   - Не жук, не жук! - аж за боки взявся веселий попик. - Подумай краще...
   - Постав у стайню кобилу та йди на кухню, - звелiв отець Григорiй.
   - А можна, я до сестри? - спитав несмiло Тарас.
   - Як вiдгадаєш - йди хоч до вечора! - гукнув отець Гаврило.
   - Та рак! - всмiхнувся Тарас.
   - А ще таку! - не здавався отець Гаврило. - Летить - мовчить, лежить  -
мовчить, а як помре - мов звiр, реве.
   - Снiг,- вiдповiв Тарас  одразу,  бо  дуже  йому  хотiлося  побiгти  до
Катерини.
   - Еге... - незадоволено буркнув господар. - Ходи, поглянеш,  де  кобилу
поставити...
   Небожата зрадiли пташцi бiльше, нiж  дядьковi.  Не  встиг  вiн  вийнять
пташину з-за пазухи - поприбiгали й вп'ялись  очима  в  малого  гостя,  що
стрiвся вперше в їхнiм життi. Правда, життя того на комариний  нiс...  Але
малi вже знали, що навеснi так гарно в небi спiвають жайворонки.
   Сестра поклала веретено i гребiнь з мичкою на  ослiн,  зняла  з  Тараса
холодну свиту. Мов ненароком торкнулася вустами його щоки.
   - То ти вже служиш у Кошиця?
   - Служу... Оце приїхав з ними до Лободи.
   - Хрестити будуть Лободеня... - сказала журно Катря. додала: - А нам би
краще i не родитися...
   Поклала свиту i задивилась, як жадiбно клює пташина крихти.
   - А де хазяїн? - оглянув хату Тарас.
   Не зразу Катря вiдповiла. Взяла на руки меншенького, що схожий  був  на
батька, поцiлувала в бiле волоссячко й крiзь сльози мовила:
   - Пiшов на панську стайню по нагаї...
   Тарас полишив пташку.
   - Сказав супроти щось економовi, коли в  чумачку  їхать  вiдмовився,  -
вела похмуро сестра. - I ось звелiли прийти..!  Всю  нiч  не  мiг  стулити
очей. Хотiв спалить фiльварок... - зашепотiла. - Та, слава  богу,  мене  i
дiток пожалiв.
   - А я спалив би! - сказав Тарас.
   - Ти що? - жахнулась Катря...
   Вертались  пiзно  ввечерi.  У  небi  вже  мигтiли   зорi,   поблимували
пiдслiпуватi вiкна. Отець Григорiй раз по раз брався спiвать якоїсь пiснi,
та, мов на зло, зривався. Плювавсь зi_ _злостi й,  перехрестившись,  знову
заводив тої ж.
   - Простудиш горло  й  прийдеш  на  службу  завтра  нiмим,  як  риба,  -
втрутилась врештi вже напiвсонна матушка.
   - Воiстину! - змиривсь отець Григорiй. Штурхнув  у_  _бiк_  _Тараса:  -
Паняй, паняй!..
   ...Коли достигли раннi солодкi сливи в Кошицевому саду, Тарас iз  Ясем,
що повернувся з бурси iз Богуслава, стали  купцями.  I  почалось  купецтво
їхнє з невдачi, яка спiткала їх у тiй же таки Зеленiй.
   В недiлю рано два юнi соннi  негоцiанти,  вмостившись  поруч  на  возi,
повному слив, поволi рушили з двору. До Шполи шлях неблизький. Хода кобили
непоквапна. Часу достатньо, щоб подрiмать, подумати й послухати дiброву  й
поле...
   Сопе  попович  i  плямка  ротом:   напевно,   сняться   смачнi   наїдки
матушчинi... Стукочуть букшi об стертi осi, кобила  трюха  не  поспiшаючи,
ледь-ледь подзвонюючи вудилами...
   Ширяє в небi сокiл... Пливуть  хмарини  бiлi  -  немов  козацькi  чайки
безкраїм синiм морем... Вдивляється - аж то не сокiл в небi  над  спраглим
степом, а запорожець на вороному!..
   - Диви, диви! - штовхає Яся.
   - Га? Що? - поводить той червоними зi сну очима. - Базар уже?
   - Козак, козак... на вороному! - показує у степ Тарас i...  бачить  сам
лиш сокола.
   - Приснилося? - дере попович рота. - Давно немає вже козакiв...
   - Нi, є!
   Iз Яся сон немов  зняло  рукою.  Засумнiвавшись,  вiн  довго  й  пильно
дивиться в широке поле, аж ген в кiнцi якого-бiлiють хати Зеленої Дiброви.
   - Де ж той козак? - нарештi питає злякано.
   Тарас смiється: i цей боїться. А що вже  справжнi  пани?  Його  охоплює
нестримна, буйна якась веселiсть.  Вона  вирує  в  грудях,  от-от  готова,
зламавши греблю, iз шумом вирватися у  свiт.  Вiн  краєм  ока  стежить  за
попеням i  розказує  про  гайдамакiв.  Аж  сам  дивується,  як  добре  все
пригадується, що чув вiд дiда вже кiлька рокiв тому...  Перед  очима,  мов
наяву, проходять i Залiзняк, i Гонта, i Неживий, який зiбрав свою ватагу в
Кирилiвцi... Ось гомонять тихенько в дубовiм  лiсi  пiд  Чигирином...  Ось
правлять службу i на велике дiло святять козацьку  зброю...  I  покотилися
пихатi панськi голови!.. Палають Смiла, Вiльшана, Лисянка...  I  гайдамаки
iдуть на приступ, карають шляхту, що воронням укрила козацьку Умань...
   Не помiчає, що вже давненько їдуть Зеленою, й що  з_  _них_  _дивуються
зустрiчнi люди, i що на Ясевi вiд страху нема лиця...
   - На базарi, як посеред моря кривавого,  стоять  Гонта  i  Залiзняк,  -
пiдвiвсь на возi  Тарас,  -  й  кричать  удвох:  "Добре,  дiти!  Отак  їх,
проклятих!.."
   Злякавшись, кобила рiзко рвонула вбiк, вiз нахиливсь, i сливи, мовби  з
решета, сипнули просто в рiчку,  бо  Залiзняк  i  Гонта  гукнули  саме  на
Нечитайловому мiстку.
   Тарас стрибнув у воду, а  Ясь,  мов  куль,  шелепнув  у  вкриту  ряскою
болотну твань.
   - Ря-а-атуйте!.. - почав було волати про допомогу, але, вiдчувши спиною
надiйну твердь, замовк одразу. Й курцi тут не втопитися.
   - Тпру! Тпру! - гукав Тарас кобилi. Вона спинилась  на  тому  березi  й
оглянулась немовби з подивом на купцiв: не  повернули  до  стайнi  батюшки
Лободи, а пострибали хтозна-чого у рiчку!
   - От бачиш, бачиш, -  захмикав,  стоячи  в_  _болотi_,_  Ясь.  -  Тепер
збирай, витягуй скорше сливи!
   Штани й сорочка поприлипали йому до тiла, iз рук стiкала брудна вода. I
смiх, i грiх!
   Щоб Ясь не бачив його лиця, Тарас  нагнувся  й  занурив  руки  в  воду.
Нагрiб у пригорщ  ослизлих  слив  й  пiдняв  поволi,  не  притискаючи.  Як
сполоснув, Ясь затужив:
   - Ну хто ж їх такi куплятиме!..
   Зневiрившись, що можуть  удвох  до  ночi  виловити  своє  добро,  пiшли
просить розради до Лободи.
   Отець Гаврило уже вiдправив утреню й лагодивсь снiдати, коли  прибiгли,
немов чорти, бруднi й мокрi кирилiвчани.
   - Свят, свят! - жахнувся пiп i пирснув в жменю, не дохрестившись.
   Ясь розказав, яка лиха година спiткала їх на мiстку, i попросив:
   - Допоможiть нам, отче! Кобила там, i сливи мокнуть у тiм багнi...
   Проте отець Гаврило не поспiшав. Нареготавшись вдосталь, прискалив  око
i запитав:
   - Яка кобила буває, як циган покупає?
   Ясь тiльки клiпав очима.
   -  Ну?  Ну?  -  спонукував  лукаво  попик,  потираючи  вiд  задоволення
короткопалi руки.
   - Гладка! - знiчев'я бовкнув молодший Кошиць.
   Отець Гаврило покрутив головою.
   - А вiдгадайте таку: вiд чийого-будь приходу скаче дурень  з  прiрви  в
воду.
   Ясь озирнувся на Тараса, розвiв руками i  заїкнувся  знову  про  власне
лихо:
   - У нас там сливи, отче.
   - Е, нi! - змахнув руками господар.  -  Не  встану  з  мiсця,  доки  не
вiдгадаєте!
   - Та ми ж... - захмикав Ясь. - Ми на базар, до Шполи...
   - Ну ще таку... - хапався  за  соломинку  отець  Гаврило.  -  По  землi
ходить, неба не бачить, нiчого не болить, а все стогне?
   Тарас не витримав:
   - Мокра! Жаба! Свиня!
   Отець Гаврило скривився гiрко й гукнув до наймички:
   - Гей, дiвко! Позич-но хлопцям ось по сапетцi!
   Лише опiвднi дiсталися вони до Шполи. Ясь  бiдкався,  що  сливам  їхнiм
копiйка буде красна цiна. Тарас же зором нишпорив по всiх  усюдах,  чи  не
побачить де Перебендю.
   Базар ще був у розпалi. Ревла худоба, вже зголоднiла, змучена гедзями й
спекою. Стояв невгавний гомiн вiд крикiв, смiху, пiсень i лайок. I  п'янко
пахло садовиною, дьогтем,  солоним  потом,  розсолом,  медом,  горiлкою...
Лiтало густо пiр'я... Бродили п'янi - хоробрi, щедрi,  ласкавi,  грiзнi  й
насмiшкуватi. Кляли лукаву долю, розмахували  важкими  репаними  кулаками,
божилися  перелiчити  ребра...  Але  кому  -   не   признавались   вголос,
остерiгалися... Черницi, наче галки, тинялися помiж возами й збирали грошi
на монастир,_ _їх_  _зачiпали  хлопцi,  манили  в  ночi,  пропахлi  сiном,
зеленим маком, зорями, вгощали щедро медяниками, але грошей в карнавки  не
кидали... Стояв жандарм, неначе iдол, серед майдану й гикав раз по раз  чи
то вiд спеки, чи то вiд зайвого могорича...
   Тарас не раз бував,  ще  з  батьком,  i  на  таких,  i  ще  на  бiльших
торговицях. Вбирав щоразу спрагло слова, обличчя, сценки, як  убирає  воду
пiсок. Тут не було i слiду вiд тих похмурих i мовчазних невольникiв, якi у
сiрих сутiнках вертаються з чужого поля... Немовби люди, лишивши дома свої
крiпацькi ярма, тут розправляли плечi й хоч на пiвдня ставали  схожими  на
вiльних, мужнiх прадiдiв...
   Забувши, що мусить правити конякою, Тарас увесь пiрнув у цей  барвистий
вир. Аж Ясь втрутитись мусив.
   - Тпру, тпру! - схопив за вiжки i зупинив кобилу вже у ряду бублейниць.
   Продавши сливи - таки за безцiнь - й  сховавши  грошi,  Тарас  iз  Ясем
пiшли шукати  чогось  напитися.  Неподалiк  стояли  iз  рiзним  дрiб'язком
кирилiвчани й погодилися доглянути кобилу й воза.
   - Що батько скажуть! Третина ж грошей!.. - дивлячись на  рiзнi  ласощi,
занудно скiмлив Ясь.  -  Поб'ють...  Їй-богу,  всиплють  не  менше,  як  у
бурсi... Все через тебе, злидню! - штовхнув пiд бiк  Тараса,  що  озиравсь
довкола.
   - Аж онде вiн! - зрадiв, немов  побачив  брата.  Узяв  за  руку  Яся  i
потягнув на край базару, де пiд стiною бiлiла  плахта  й  на  нiй  рядками
лежали рiзнi книжки. Упав навколiшки, схопив у руку ту, що була найближче,
перегорнув, як вiтер, швидко й поклав  назад.  А  потiм  -  другу,  третю,
четверту. До п'ятої мов прикипiв очима.
   - Ходiм... - заскiмлив iзнову Ясь. - Я, може, з ранку не їв, не пив...
   - Купи! - схопив Тарас його за руку. - Це ж "Енеїда"! Знаєш? -  благав,
притисши стару, побляклу книжку до грудей.
   Ясь глянув скоса:
   - Ет, казна-що!
   - Та ти послухай, ЯсюI - заметушився Тарас у вiдчаї:

   _Еней був парубок моторний_
   _I хлопець хоть куди козак..._

   Перегорнув сторiнку-другу.
   - Або осьо... Послухай, Ясю, як козаки обiдали!

   _Поклали шальовки сосновi,_
   _Кругом наставили мисок;_
   _I страву всякую,_ без _мови,_
   _В голодний пхали все куток._
   _Тут з салом галушки лигали,_
   _Лемiшку i кулiш глитали..._

   Тим часом десь на базарi пiднявся крик,  шум,  i  люди,  неначе  вiвцi,
метнулися в той бiк, де завжди рядком сидiли старцi, калiки та кобзарi.
   - Назад! - гукнув хтось грубо.
   Хтось тихо зойкнув. I забринiла, рвучись, струна.
   Тарас пiрнув у натовп, але застряв мiж двох дядькiв.
   - Ого! -  вказав  один  iз  них  на  трьох  жандармiв,  що  вiдтискали,
крутячись на бiлих конях, базарний натовп вiд кобзарiв.
   - Угу... - згодився другий.
   - Це ж божi люди! Та що ж ви  робите,  iроди!  -  пронизливо  волала  з
юрбища якась бабуся.
   - Шукають Сивого, - сказав чиновник, що теж застряв у натовпi. - Вiн од
самого нiби Кармалюка...
   Тарас рвонувся далi. Спинився лише тодi, коли вiдчув  гарячий  кiнський
подих i вгледiв просто перед собою багровий вид жандарма.
   Старцiв, калiк побили трохи та й залишили. А  кобзарiв  та  їхнiх  геть
наляканих поводирiв забрали i повели.
   Як не вдивлявся, та серед них не змiг впiзнати нi Перебендi,  анi  його
завжди похмурого поводиря.
   Уже в дорозi Тарас згадав про книжку, яку, хоч плач, не захотiв  купити
вражий бурсак...
   ...Йшли днi, минали тижнi. Дiброва  вдягалась  тричi  в  новi  розкiшнi
шати. Гули вiтри, здираючи з  убогих  хат  гнилу  солому,  сiкли  дощi  та
випадали бiлi, пухкi снiги... I з кожним днем ставало все менше й менше  в
душi Тарасовiй хороших, свiтлих надiй. Тлiв каганець...  I  то  лиш  ледве
блимав, як свiтлячок у глупу нiч... Ходив, немов козак Голота,  обiрваний.
Отець Григорiй той Ясiв одяг давав лише для виїздiв, а так  немовби  й  не
помiчав, що наймит свiтить тiлом, що ходить в чоботях, а залишає слiди вiд
босих нiг. Пiп знав одне - аби Тарас не вакувався. А то ж, якби де запопав
олiвчик, малює щось! Тому не раз добропорядний Кошиць напоучав Тараса,  як
слiд на свiтi жити. I мрiя гасла... Все рiдше й рiдше  його  набряклi  вiд
працi руки тяглись до книжки, до малювання.  Лиш  випадала  якась  часинка
вiльна, лягав i спав. Неначе вiл... Та й, правду кажучи, життя  його  було
нiчим не краще... Ба, навiть гiрше: немов на смiх, бог крiпаковi дав  душу
й думку...
   Давно не був Тарас у рiднiй хатi. Хоч недалечко,  та  не  пускав  отець
Григорiй: боїться, щоб не занiс, бува, окрайця хлiба тим "вiчним злидням".
А це, почувши, що занедужав брат, таки прибiг без дозволу.__
   У хатi навiть у лiтнiй день було задушно й темно, як у печерi. Спочатку
Тарас стояв, немов слiпий, i бачив тiльки  маленькi,  вбогi  вiкна  та  ще
бджолу, що билась у золотисту  шибку.  А  потiм  вже,  як  очi  звикли  до
напiвтемряви, побачив брата. Микита лежав на тому ж лiжку, з якого  колись
взяли й поклали батька в домовину... Згадав, i сльози  йому  заслали  очi.
Одвернувся, аби нiхто того не бачив, й лише тодi збагнув, що тут  побачить
нiкому. Окрiм Микити, який  ще  спав,  у  хатi  була  одна  Марiйка.  Вона
дивилася кудись у безвiсть, в свою безкраю  вiчну  темряву.  Вловила  його
непевнi кроки бiля порога i насторожилася.
   - Хто там? - спитала лячно.
   - Це я, Марiйко, - озвався тихо, щоб не збудить Микити.
   - Хто ти?!
   Сестра уже не впiзнає по голосу!..
   - Та я, Тарас! - сказав бадьоро, як тiльки мiг.
   - А чом ти плачеш? - зрадiла i засмутилася в одну й ту ж мить.
   - Хiба я плачу?! - всмiхнувся, мов говорив до зрячої. - А де Ярина?
   - В полi... Микита спить. Вже третiй день...
   Тарас пройшов до лiжка i нахилився над хворим братом. Той  весь  пашiв.
Стогнав  i  час  вiд  часу  щось  шепотiв,  ледь-ледь   ворушачи   губами.
Затамувавши подих, Тарас нагнувся дужче... I вiдсахнувся.

   _Гей же, да журба мене скрутила,_
   _Да журба мене зсушила, да гей... _-

   спiвав Микита печальну пiсню батькову.
   - Орав у дощ,  -  озвалася  Марiйка  знову,_  _неначе  теж  почула  той
шепiт-спiв, - i простудився.
   Тарас присiв на лiжко в ногах у брата.
   - А економ вишукує для пана хлопцiв, - вела  сестра  тим  часом.  -  На
челядь нiби... На кухарiв, лакеїв рiзних та кучерiв...
   В душi його щось зойкнуло. Але хвороба брата, й слiпа сестра, i  злиднi
в хатi, i власна доля  наймитська  так  пригнiтили  хлопця,  що  вже  було
байдуже до нових бiд, якi щодня бродили поряд й  могли  щомитi  впасти  як
снiг на голову.
   - В Зеленiй двох уже взяли... - розповiдала далi. - Наш економ...  -  Й
вона притихла раптом, вловивши, видно, щось  пiдозрiле  в  свiтi.  Надворi
справдi загупав хтось. Все ближче, ближче... Закрив собою сiнешнi дверi  i
за хвилину став на порозi.
   - Псякрев! Чому Микита не на жнивах?
   - Вiн хворий, пане, - озвалась лячно дiвчина. - Гарячка в нього...
   Економ ступив до лiжка, поклав на лоба Микитi руку. Щось гмикнув тихо i
повернувся до Тараса.
   - А ти все нудиш свiтом?
   - Та вiн же служить в отця Григорiя! - схопилася Марiйка з мiсця.
   Тарас промовчав. Лише дививсь спiдлоба.
   - Стривай... А скiльки рокiв йому? - звернувсь до дiвчини економ.
   - Пiшов п'ятнадцятий...
   Шляхтич почухав ногу ручкою канчука, обмацав  Тараса  поглядом,  неначе
циган коня, i пiдiйшов до лiжка знову.
   Тарас тим часом шмигнув тихенько в сiни, з сiней у двiр, а з двору - на
вулицю. Перестрибнув тинок i... втрапив просто комусь на голову.
   - Ти що?! - схопився на ноги Гнат. Це вiн куняв пiд тином.
   - Тiкай! - схопив друзяку Гонту за руку. - В нас економ!
   Гнат тiльки свиснув.
   Перехопивши його погаслий погляд, Тарас збагнув:  вже  запрягли  бiдаху
Гната, об'їздили!
   Благовiстив ранковий дзвiн. Тривожно, глухо, скорбно...
   Як люди вийшли з церкви, Тарас вiз вику з поля й вiч-на-вiч стрiвся  iз
Коваленками. Прикрив колiна рванi зеленим жмутом  вики  й  хотiв  проїхать
мимо, схиливши низько голову. Бо ж сором пiк за свiй убогий одяг.  Коли  б
зiрвати з нього усi латки, то залишилися б самi рубцi...
   - Тарасе, здрастуй! - заговорила Оксана першою.
   - Ти що ж це, хлопче, - озвався батько, -  обходиш  хату  нашу?  Я  вже
гадав: чи не подався вчитись у Хлипнiвку?
   - Та вже навчився, дядьку, - всмiхнувся гiрко. - Малюю  степ...  косою,
плугом та бороною...
   - Вiн i в селi учора втiк вiд мене, - поскаржилась Оксана батьковi.
   Господи, яка ж бо гарна!.. Коли б вiн мiг, увесь би вiк дивився...
   - Я не тiкав... - заговорив, аби хоч щось сказати. Не  буде  ж  вiн  їм
совать в очi свої латки, свої сирiтськi злиднi...
   - Тiкав, тiкав! - наполягала дiвчина.
   - От тобi й на! - пригладив вуса Коваленко. - Чи то ж годиться козаковi
боятись дiвчини! - Вiн засмiявся i, пiдморгнувши по-панiбратськи хлопцевi,
кивнув на доньку: - Весь вечiр плакала...
   - Ну тату! Що ж ви?! - затулилася руками дiвчина й побiгла геть.
   Тарас шарпнув за вiжки й втiк i собi. Не озирався, аби нiхто не  бачив,
як вiн зрадiв...
   А вдома, тобто в Кошиця, застав уже могорича, якого отець Григорiй  пив
з економом.
   - Сказав - закон! - гримiв хмiльненький шляхтич.
   - Пшепрашам, пшепрашам, -  вблажав  його  отець  Григорiй.  -  Я  вiрю,
вiрю... Для вас це - сущая дурниця!
   - Та я - вродзоний шляхтич! - бив економ себе у груди.
   - Тарасе! - випливла з свiтлицi матушка. Важка, плямиста,  мов  навеснi
зайчиха. - Сходи до  ставу,  поклич  Яська  обiдати.  Та  й  сам  приходь,
скупавшись.
   Дива, та й годi! Ще ж бо нiколи Ксенiя Прокопiвна не говорила з ним так
манiрно, лагiдно. Все гир та гир.
   Попович спав. Напевно, заснув давно, бо лиш на  ноги  од  вишнi  падала
тiнь, а тiло все пеклось на сонцi. Хлопець  крутивсь,  стогнав  i  плямкав
ротом, а не вставав.
   Тарас штурхнув його пiд бiк. Та Ясь  лиш  муркнув,  посунувсь  трохи  i
захропiв.
   Присiвши, вийняв тихо з штанiв очкур й вклав  у  кишеню  Ясевi.  Потiм,
сховавшись поряд у вишняку, набрав повiтря в груди i закричав:
   - Рятуйте! Гвалт! 0-йо-йой!
   Тiєї ж митi немовби вихор пiднiс поповича, жбурнув у сад i  кинув  знов
на землю! Штани сповзли й стриножили. Змирившись, мабуть, з долею, попович
лiг долiлиць й пiдставив голу спину страшнiй бiдi.
   Тарас набрав у пригорщ води й линув на неї просто.  Ясь  сiв  i  тiльки
лупав злякано очима.
   - Обiдать кличуть! - змилувався.
   Попович зразу пiдбадьорився. В очах з'явилась думка, i рот розтягся  аж
до ушей.
   - А що варили?
   - Та борщ, печеню, пампушки з салом, вареники... - став  називати  його
любимi страви Тарас.
   Ясь пiдхопив штани руками й подавсь додому.
   Коли Тарас,  скупавшись,  прийшов  до  двору,  пан  економ,  хитаючись,
виходив з хати. Отець Григорiй тримав його пiд руку i пiдбадьорював:
   - Так... так... Ну, ну! Ще крок... Ще трошки... Для  пана  ж  бо  дiйти
додому суща дурниця!
   - Та я!.. Та ми! - варнякав шляхтич i поривався вдарити себе у груди.
   - То хай уже пiсля Києва? - спитав отець Григорiй за ворiтьми.
   - Слово гонору! - таки ударив себе у груди економ. - Псякрев!..
   Вернувшись, пiп зустрiв у сiнях Тараса, спинив за руку i наказав:
   - Готуйся, хлопче, в дорогу! Повезеш Яська у Київ до  Академiї.  Я  теж
поїхав би, так матушцi родити скоро...
   ...За метушнею зборiв,  за  тим  завжди  приємним  передчуттям  далеких
мандрiв, цiкавих зустрiчей  Тарас  забувся  зовсiм  про  економа.  Тривога
закралася йому до серця аж у степу, на довгих верстах дороги в Київ.
   Ще як не спав попович, вона бродила десь манiвцями, то наближаючись, то
вiддаляючись. А тiльки той засинав, щось заливало душу - густе  та  чорне,
наче смола. Ой, неспроста так придивлявсь до нього пан економ у їхнiй хатi
та гостював у Кошиця!..
   Лише коли на п'ятий день ополуднi на видноколi з'явився  Київ,  тривога
щезла. Вона немов лишилася у темнiм лiсi, що вiдпливав назад,  похмурий  i
таємничий. Натомiсть враз охопило передчуття чогось значного,  хвилюючого,
що має тут з ним статися. Вдивлявся у розмаїття церков,  будинкiв,  садiв,
людей... Коли ж праворуч у далинi пiд горами, покритими  розкiшним  вруном
зеленi, засяяв Днiпро, пiдвiвсь  на  возi  й,  затамувавши  подих,  вбирав
очима, серцем оте казкове видиво. Здавалося, що вiн злетiв i  лине,  лине,
мов птах, над Києвом!..
   Розбурхав Яся, пiдвiв за руки, як дитинча, i показав  на  те  пресвiтле
диво. Попович просто отетерiв. Труснув скуйовдженою головою  i  витрiщився
на золоту отару церковних бань. Невдовзi, правда, сон поборов цiкавiсть.
   - Ну, що ж ти, Ясю! - затузав Тарас спудея. - Це ж Київ, Київ!
   - Одчепися! - дригнув ногою. - Питай отця Михайла, що на Подолi...
   Тарас знав сам, кого i де питати. Схопив батiг i хльоснув  ним  кобилу.
Замiсть поповича.
   Отець Михайло, далекий родич Кошиця, жив зовсiм близько  вiд  Академiї.
Зустрiв привiтно хлопцiв, поцiлувався з Ясем.
   -  То  хочеш  вчитись,  Ясю?  Надумав   стати   священнослужителем?   -
допитувався отець Михайло, зiмкнувши руки_ _на_ _черевцi. В очах  у  нього
то сяяли, то погасали веселi iскорки.
   - Та батько кажуть: до смертi буде хлiба  шматок,  -  почухавсь  Ясь  i
озирнувся на дверi в кухню, якi служниця лишила трохи прочиненими.
   - Ну що ти, синку! - розвiв руками батюшка. - А харч духовний? А  слово
боже i мудрiсть книжна, в яких пiзнаєш самого себе i вознесешся духом?..
   - То ж батько й кажуть: хлiба шматок... - знов бовкнув Ясь.
   Отець Михайло дiстав з кишенi хустку, обтер  лице  i  теж  поглянув  на
дверi в кухню. Напевне, й вiн тепер вважав, що краще сiсти обiдати.
   Не давши хлопцям i вiдпочити по щедрiй  трапезi,  отець  Михайло  повiв
обох до Академiї. Вiн теж колись учився в нiй i називав тепер кумедно  так
- альма-матер. На кожнiм кроцi стрiчалися попи, ченцi та  юнаки  у  чорних
довгих не то жупанах, не то свитках. Iз багатьма  отець  Михайло  вiтався.
Майдан кишiв усяким людом. У рiзних напрямках перерiзали його вози, карети
та солдати на тонконогих конях...
   - А ось i наша Академiя! - врочисто мовив отець Михайло,  коли  пройшли
пiд аркою в просторий двiр.
   Тарас простежив за  поглядом  отця  Михайла  й  побачив  серед  церков,
будинкiв, що тут стояли, двоповерховий довжезний дiм з  високим  дахом  та
золотою банею на причiлку. "Це тут учився Петро  Богорський..."  -  згадав
дяка, й одразу будинок став неначе нижчим, сiрим i непривабливим.
   Неподалiк собору отець Михайло зупинився перед якимось круглим  стовпом
i похвалився гордо, неначе сам створив те диво:
   - Годинник сонячний! Побудували п'ять рокiв тому.
   - "Часы: полуденные", - прочитав уголос Тарас.
   На сусiднiй залiзнiй дошцi було: "Часы: восточные".
   - То й ти читати вмiєш? - здивувався отець Михайло.
   Тарас кивнув.
   - Сковорода також учився в цiй Академiї?
   - Григорiй Савич? - перепитав отець Михайло, немов боявся, що недочув.
   - Еге... Той, що складав пiснi та вiршi...
   - Тут, тут! - промовив швидко отець Михайло. - Ось ми  пiдемо  зараз  у
той будинок, глянемо. - Вiн крадькома зиркнув на хлопця-наймита,  посмикав
чорну бороду й звернув праворуч, до Академiї. Там,  де  здiймався  в  небо
високий хрест дзвiницi, притишив кроки i прочитав спiвуче, наче школяр:

   _Стоит явор над горою,_
   _Все кивает головою..._

   Замовк, скривився, згадуючи, й почав накручувати на палець бороду.

   _Буйнi вiтри, повiвають,_
   _Руки явору ламають,-_

   додав Тарас.
   Отець Михайло лише кахикнув i рушив далi. Перед дверима вiн зупинився.
   - То хто з вас, хлопцi, приїхав вчитися? - спитав не без лукавства.
   - Та я ж бо, дядьку! - озвався Ясь, що  саме  стежив,  як  зграя  галок
зняла гармидер бiля дзвiницi. - Я, я! - тицьнув рукою себе у груди.
   Щоб справити сильнiше враження, отець Михайло одразу повiв приїжджих на
другий поверх i розчинив залiзнi дверi, якi вели в найбiльшу залу.
   Тарас i дихать перестав. I не величнiсть, не висота в три хати його так
вразили. Книжки! Рядами вони стояли в шафах уздовж всiх стiн  ледь  не  до
стелi. Тоненькi, товщi й грубi, немов прачi. Вони манили,  тягли  до  себе
хлопця. Переступив порiг i враз вiдчув, як щось здавило в горлi: то не для
нього оцi високi стоси премудростi, де що не книжка, то цiлий свiт! Нiколи
вiн не зможе сiсти за котрийсь iз цих столiв, дiстати книги з  котроїсь  з
отих полиць й припасти до їх живого джерела!.. Мов здалеку чув,  як  отець
Михайло розповiдав йому та Ясевi про  визначних  людей,  що  закiнчили  цю
Академiю... А потiм хтось у чорному заговорив iз батюшкою про зовсiм ветхе
панiкадило i про якогось майстра, що хоче здерти шкуру за нього з храму...
   - Ну, ви дивiться, хлопцi, самi, - запоспiшав  отець  Михайло.  -  А  я
пiду... Додому втрапите?
   Тарас кивнув.
   Ясь зазирнув до зали з книгами й жахнувся:
   - Боже, їх всi читати треба?..
   На Контрактовому майданi, куди невдовзi вийшли,  попович  зовсiм  духом
упав. Зiпершись спиною на огорожу, занудив свiтом:
   - Пропала бiдна моя голiвонька! Все вчись та вчись... За хлiб якийсь...
А вдома ж хлiба - хоч завалися! I  сало,  й  мед,  i  грушi,  й  сливи,  й
вареники...
   Тарас не  слухав.  Знову  був  у  полонi  Києва.  За  торговицею  i  за
будинками, що лiзли вгору, нiби живi, торкалось  неба  блакитно-бiле  диво
якоїсь церкви. А там - iще... Одна, двi,  три...  Церкви,  будинки,  садки
пливли, здавалось, у пiднебессi, легкi, мов хмари,  чарiвнi,  наче  дитячi
сни...
   - Ходiм на Гору! - схопив Тарас за руку Яся i потягнув  у  мандри,  хоч
той заскiмлив про бiднi збитi ноги, про борщ, який кипiв на кухнi  в  отця
Михайла, i про домашнiй смачний окiст, початий тiльки вчора...
   ...Довго тiєї ночi не мiг заснути. Переживав  минулий  день:  ходив  по
кручах київських, стояв перед картинами то в тiй, то в iншiй  церквi...  А
лиш склепляв повiки - якась печаль йому зринала в серцi. Тарас нiяк не мiг
збагнути її, журби тiєї, що  проганяла  вiд  нього  сон,  який  давно  вже
владарював  над  стародавнiм  мiстом...  Затих  Подiл...   Гора,   немовби
натомлений в жорстоких битвах велетень, дрiмала  в  хмарах...  I  Лавра...
Тарас аж сiв у лiжку. Мазницький! "Найлiпший гравер лаврський!.."  Вiн  не
поїде з мiста, не побувавши в Лаврi й не глянувши хоча б краєчком  ока  на
чудотворця!..
   Ясь розкричався, коли Тарас сказав йому, що запрягать не буде, а  йтиме
в Лавру.
   - Ти що, лайдаку?! - аж бризкав слиною. - Та я!.. Та  батько!..  Та  ми
ось з дядьком!..
   - Зажди, зажди, - втрутився  отець  Михайло.  -  А  може,  хлопець  йде
помолитись лаврським святим угодникам...
   - Тарас? Молитись? - витрiщив  очиська  Ясь  i  засмiявся:  -  Хiба  що
дiдьку!
   - Не богохульствуй, Ясю! - нахмурився отець  Михайло  i  повернувся  до
Тараса: - На прощу йдеш в святi печери лаврськi? Еге ж?
   Тарас кивнув. Вiн справдi йшов на прощу в  Лавру,  до  тих  святих,  що
творять чуда рiзцями й пензлями...
   - З богом! - благословив отець Михайло.
   Вже височенько пiдбилось сонце, коли Тарас дiстався лаврських  могутнiх
мурiв. Пiшов уздовж у той же бiк, куди тяглися тендiтнi панни i чорнi юрби
брудних, покритих пилом  дорiг  прочан.  Дiди,  бабусi  -  обдертi,  босi,
змученi - благоговiйно падали на стертий камiнь перед надбрамною  церквою,
хрестились, плакали, хапали батюшок, що йшли до Лаври,  за  довгi  поли  й
просили в них благословення... В соборi, що височiв якраз навпроти  брами,
спiвали гарно пiвчi. На папертi вздовж бiлих стiн  сидiли  уряд  старцi  i
тицяли у вiчi кожному свою нужду, своє страшне калiцтво. Дiдок  з  великим
мiдним хрестом на впалих грудях здiймав угору кiстлявi руки  й  погрожував
прочанам "гладом", "мором" й страшним судом, близький  прихiд  якого  йому
одкрив святий Марко у церквi Спаса на Берестовi. Стара прочанка,  хватаючи
попа за рясу, благала правди в нього,  немов  у  бога,  втирала  сльози  й
розповiдала похапцем свою бiду.
   - Молись, раба... - перехрестив, блукаючи байдужим зором, святий  отець
i поспiшив у дiм, з якого звабно пахло гарячим хлiбом.
   Тарас подався слiдом. Аби спитать, де тут у  них  друкарня  i  де  йому
шукати пана Мазницького... Але ступив лиш кiлька крокiв  i  зупинився.  На
тому ж домi, лiворуч трохи, вiн прочитав великий напис "Книгарня".  I  вже
нiщо не в силi було його зманить, привабить, окрiм великих вiкон, в яких -
за рядом ряд - стояли новенькi, чистi книги. Як пiдiйшов, впiзнав  "свою",
iз кунштиками руки Мазницького. Тут їх аж три! А поруч такi, що  їх  Тарас
не бачив зроду... Напевне, теж з малюнками... Книжки, книжки! Он за вiкном
- полицi їх. Заходь, купуй... Хоч всi купуй!
   - Тобi чого? - переступив дорогу високий, худий чернець.
   - Та я... друкарню... - знiяковiв.
   - Оно вона! - вказав чернець. -  Он  за  пекарнею...  Прошу!  Прошу!  -
розплився раптом в усмiшцi перед двома панянками, що пiдiйшли до вiкон.  -
У нас великий вибiр! Духовнi, свiтськi... Й недорогi!..
   Тепер знайти друкарню було неважко. Тим паче з  неї  якраз  виносили  й
складали на вiз готовi книги, зв'язанi в чималi пачки.
   - Не гнись, не  гнись!  -  гукав  проворний  ченчик  двом  бiдакам,  що
заливались потом. - Це ж слово боже, а не дрiвця, якi тягають в пеклi  пiд
казани!
   - Воно-то так... - озвався один, поклавши на воза пачку. -  Але  ж  там
легше буде...
   - А то ж чому?
   - Бо й ти носитимеш.
   - А дзуськи! - закозирився на те  чернець.  -  Весь  вiк  святi  книжки
друкую й не зароблю хоча б куточка в царствi небесному?
   - Хто зна...
   - Й не сперечайся, Павле, - озвався другий  iз  бiдакiв-вантажникiв.  -
Святий Петро їх преподобiє бiля ворiт прив'яже замiсто пса...
   Чернець сердито плюнув i вiдiйшов.
   - Скажiть, - ступив несмiло до них Тарас, -  де  мiг  я  побачить  пана
Мазницького?
   - Кого, кого? - спитав чернець.
   - Мазницького! - сказав Тарас виразно. - Того, що  маляр...  Ну,  стовп
друкарнi вашої...
   Чернець нахмурив брови й пробурмотiв:
   - Коли б,  не  приведи  господь,  були  лише  такi  стовпи,_  _не_  _то
друкарня, вся Лавра вже давно б розсипалася на прах... - Й додав  сердито:
- Нема його! Вже рухнув стовп... Понєже був душею слаб  i  гординi  червом
iзгложен вельми.
   Зробивши гак навколо воза з книгами, Павло, вантажник,  торкнув  плечем
Тараса й прошепотiв:
   - Зажди внизу...
   Не знав, чи довго чекав Павла в дворi друкарнi. Але  коли  нарештi  той
розчинив залiзнi дверi, у небi вже не сяяло слiпуче сонце. Воно  сховалося
у темних хмарах, що йшли i йшли десь з-за Днiпра, такi ж похмурi  й  сизi,
як тi бори, якi вiн бачив учора з кручi київської.
   - А що казати, як запитає, де ти? - гукнули з тих же дверей Павловi.
   - Скажи, що я пiшов в  Успенський  собор  поставить  свiчку  воротаревi
райському! - махнув рукою i пiдштовхнув Тараса униз пiд арку. - Ти - брат,
напевне, Мазницького? - спитав i, не заждавши вiдповiдi, повiв своєї далi:
- Вiн жде тебе... Вже рокiв п'ять... Аж плаче, бiдний, iнодi...  Журиться,
що є браток у нього, а де - не знає... Десь з кобзарем пiшов  по  свiту...
Ото зрадiє братиковi!..
   Тарас не мiг знайти в собi хоч краплi сили признатись,  хто  вiн.  Йому
здавалося, що справдi брат його десь тут страждає за  ту  "гординю",  якої
так бояться попи й пани. А  скiльки  вiн  про  це  наслухався  i  сам  вiд
Кошиця!..
   - Носились з ним, як дитинчата з пташкою! А  тiльки  дзьобнув  -  зразу
втоптали в землю, - заговорив, звернувши влiво, Павло.
   Тут  аж  кишiло  людом.  Однi  спускалися  вниз,  у  печери,  iншi  вже
вибирались  звiдти  на  божий  свiт,  гасили  свiчi  й  складали  в  кошик
недогарки. Старанно й лячно хрестячись  та  озираючись,  тяглися  знов  на
лаврську гору, де височiли весело церкви й дзвiниця.
   Павло загрiб недогаркiв, один подав Тарасовi, лишив собi, а iншi поклав
у кишеню, певно, про запас. Потому взяв у когось з прочан  вогню  й  повiв
Тараса у чорну нору печер.
   Як звик потроху до напiвтемряви, Тарас  став  дещо  бачити...  Долiвка.
Стеля. Он довга нiша... А в нiй лампада блима  й  стоїть  труна,  прикрита
чимось, на ризу схожим... Он знов труна... I там,  i  там...  Чекай!  Чого
його веде Павло у цей страшний, задушний склеп?
   Тим часом Павло звернув, пролiз бочком в щiлину i поманив Тараса.  Далi
пiшов навшпиньки.
   Не дихаючи, Тарас подався слiдом.
   За крокiв двадцять Павло спинився, вказав очима на щось патлате й чорне
на тапчанi у нiшi й, прикривши свiчку  долонею,  покрався  далi.  Невдовзi
печера враз розширилася, й при двох свiчках Тарас побачив великий стовп, а
бiля нього на ланцюзi -  худу,  страшну  людину.  Нещасний  звiвся,  лячно
закрив од свiтла очi й  затремтiв.  Павло  пiднiс  угору  свiчку,  i  той,
впiзнавши, видно,  його,  рвонувсь  вперед.  Натягши  мiцний  ланцюг,  вiн
розпростер, як крила, руки i закричав:
   - Браток! Паперу й фарб!.. I свiчку, свiчку!..
   Павло подав йому недогарки i ще якийсь чималий згорток,  який  ховав  у
широченних штанях, а потiм взяв Тараса за плече й сказав прикутому:
   - Твiй брат... Знайшовся, чуєш?
   Мазницький впустив пакунок,  уп'явсь  очима  в  хлопця  й_,_  залившись
раптом слiзьми, став на колiна.
   - Рiдненький... - простяг кiстлявi руки. - Прийшов... Прийшов!..
   Тарас рвонувсь до нього i... зупинився, немов i  вiн  прикутий  був  до
стовпа.
   - Куди?! - хтось рявкнув поруч й вiдкинув люто його назад. -  Це  знову
ти?! - схопив Павла за груди.
   Свiчки погасли. У повнiй темрявi, сопучи i спотикаючись, шукали виходу.
Павло сваривсь з марою, що гнала їх. А з пiдземелля усе глухiше  доносивсь
голос мученика:
   - Брато-ок!.. Брато-ок!.. Проклятi! Звiрi!.. Во-ог-ню! Во-огню!..
   Надворi зустрiв їх грiм. Вiн струсонув пiвнеба й погоготiв сердито десь
за Днiпро. Позадиравши голови, прочани  знай  осiняли  себе  хрестом,  аби
святий Iлля не поразив їх стрiлами. За  звичкою  Павло  також  хотiв  було
перехреститися, але спинився на  пiвдорозi  i  показав  Iллi  дебелого,  в
друкарськiй фарбi, кулака.
   - За що це, дядьку, його? - спитав Тарас, нажаханий страшною карою.
   - Намалював царя з попом i паном у мужика на спинi, - сказав  Павло.  -
Ще й написав: "Благословен, хто їздить верхи на ближньому!.."
   ...Думки, думки... Як  бистрокрилi  птицi,  летять,  летять...  Пливуть
назад могили, вiвцi... Садки й хати зелено-бiлим маревом  встають  удалечi
й,  пiдперши  небо,  поволi  тануть...  Риплять  колеса,  нiби  коловороти
порослих мохом старих криниць... Страшних криниць, якi подiбнi  чимось  до
лаврських  нiр...  Холоне  в  грудях,  коли  згадає  їхню  жаску   пiтьму.
"Брато-ок! Брато-ок!.." - квилить криниця кожна, як  пiдiйде  напитись.  I
п'є гiрку, од слiз своїх солону воду...
   То був страшний, пекельний день. Мов розверзлося небо й на  Київ  ринув
потiк води, вогню й вiтрiв. Здавалося,  хтось  ухопив  за  груди  землю  й
трусив, щоб вийнять з неї її зчерствiлу душу. Ревiв  Днiпро,  здiймав,  як
гори, хвилi i бився в кручi. Стогнали верби, i голос їх тонув у  свистi  й
громi. Старезний дуб пiд лаврським муром палав, мов свiчка! Земля  i  небо
злились, змiшалися...
   Лиш на зорi прийшов Тарас у двiр  отця  Михайла.  Запрiг  кобилу,  узяв
торбину з хлiбом й, не попрощавшись, виїхав. Кричав  щось  Ясь,  i  пiп  в
однiй сорочцi вибiг аж до ворiт. Не озирнувся  навiть.  Господнi  слуги!..
Катюги в рясах!..
   Летять думки... А може, й тi майстри, якi жили багато сотень рокiв тому
й розписували церкви у Києвi, не помирали своєю смертю?.. Хто зна, яка  їх
доля, як вiдплатили за їхнi руки золотi, за труд  великий  їхнiй  князi  й
пани! Вiн сам десь чув, що ослiпив один  магнат  садiвника,  який  створив
йому небачений, казковий парк. А може, такий талан чекає всiх,  хто,  наче
бог, творити здатний земнi дива?..
   Пливуть назад широкi панськi ниви й крiпацькi лати... Стерня  i  та  на
панськiм ланi - щiткою, а на крiпацькiм -  не  видна  майже  за  бур'яном.
Риплять колеса... Сонце, немов велике колесо, вогняно тоне в лiсi...
   Вже й недалеко, а доведеться заночувати. Кобила вся  неначе  скупана  i
ледве йде. Села нiде не видно. Хiба отам, за лiсом,  що  поглинає  широкий
шлях...
   Вже сутенiло, як на узлiссi вгледiв чумацьку валку. На облозi мiж  груш
статечно паслися воли. Накритi мажi стояли вряд  пiд  вiттям  дуба,  який,
немов отаман, вийшов далеко в поле i не вернувся  до  лiсу-вiйська.  Палав
огонь. Варилась каша й пахтiла так, що проминуть її не змiг  би  й  ситий.
Дядьки сидiли бiля вогню,  щось  розглядали  пильно,  перемовлялися.  Коли
Тарас звернув зi шляху, притихли враз, насторожилися.
   - Сховай, сховай! - зашепотiв дiдок до парубка, в якого ледве висiялися
руденькi вуса.
   - Та що ви, дiду, - озвався той. - Це ж свiй, також бурлака!
   - А може, пан?..
   Пробiг смiшок.
   - Що пан, то пан!
   - Весь аж лиснить!
   - А шати якi на ньому!..
   Тарас узяв праворуч трохи i зупинив кобилу  неподалiк:  хто  ж  любить,
коли кепкують з нього...
   - А йдiть-но, пане, сюди! - гукнув дiдок.
   Не обiзвався навiть. Зiскочив з воза i мовчки став розпрягати.
   - Диви, диви... - розвiв дiдок руками. -  їй-богу,  пан!  Як  закопилив
губу!
   - Та  дайте  хлопцевi  коня  попорать!  -  втрутився  хтось,  i  чумаки
притихли.
   Невдовзi вони вже знову збилися довкола парубка.
   - Ну ж дай сюди... От хрест святий, це Ступа наш! - гукнув дiдок. -  Та
вiн же точно, неначе викапаний!
   - Не Ступа, пшепрашам  пана,  -  озвався  той  самий  бас,  що  зупиняв
дотепникiв, - Ступiцький єстем!
   I знову смiх.
   - А пiп який?! - упав дiдок на спину. - Барило з пивом!
   - Або ж свиня поросна. - пiдкинув хтось.
   - Ну що ви, братцi! - озвався бас. - На пузi ж хрест...
   - Виходить - хряк!..
   Тарас  пустив  кобилу  пастися,  щоб  напоїти  згодом,  як   прохолоне.
Закинувши на воза упряж, став прислухатися.  Картав  себе,  що  "закопилив
губу" й не пiдiйшов одразу до чумакiв. Щось є у них цiкаве дуже й, видать,
смiшне...
   На щастя, дiдок покликав його удруге:
   - Ходи до гурту, хлопче! Ось скоро  каша  визрiє...  Одному  й  лiс  не
затишний.
   Тарас не став чекати, коли запросять ще раз.
   - А хто ж оце? - заговорив  тим  часом  парубок,  тицьнувши  пальцем  у
невеличкий аркуш, який пiдняв, щоб добре бачили всi.
   - Жандарм...
   - Полковник... А може, навiть i генерал!
   - Та це ж сам цар!..
   Тарас нагнувся дужче й побачив той малюнок, що прикував свого творця  в
печерi, а сам пiшов собi гуляти свiтом. Все в ньому так, як розказав  йому
Павло! Цар, пiп i пан вмостились верхи на крiпаковi й гонять ускач.
   - Та що ти кажеш?! - узяв дiдок малюнок. - Микола Перший?
   Дядьки притихли, враженi. Ну, пiп... Ну, пан... Але ж то цар!..
   Дiдок почухав бороду, оглянув пильно з усiх бокiв малюнок й дiстав з-за
пазухи нову грубеньку книжку.
   - Купив ось книжку божу, - промовив тихо. - "Жи-ти-е свя-тых  Пе-тра  и
Фе-вро-ни-и", - прочитав по складах. - I в нiй було...
   - А може, то чужий якийсь? До дiдька є на свiтi отих царiв!  -  озвався
басом дядько з орлиним носом й широким шрамом через лице.
   - Мужик то наш...
   - То й що?
   - А те, що цар чужий не змiг би сiсти, не скинувши царя Миколу!
   - Такого скинеш! - устряв дiдок. - Уп'явсь, мов клiщ. Й остроги в боки!
Скачи, Iване, аж доки духу стане...
   Дядьки притихли, поопускали очi.
   Зняли казан з вогню i, по-козацьки сiвши кружка, взялись до кашi. Дiдок
не захотiв вечеряти й вiддав свою грушеву ложку Тарасовi.
   Стемнiло. На небо висипав веселий рiй зiрок, а з лiсу  виткнув  червонi
роги сторожкий мiсяць. Сюрчали коники. Завзято,  лунко  -  мов  сто  музик
зiйшлося десь на колодках. Лiс шепотiв, а дуб-отаман ловив найменший подих
вiтру й зiтхав, розказував про щось старе, забуте...
   Дiставшись дна, дядьки подякували кашоваровi, сховали ложки i  запалили
люльки. Сидiли мовчки, пихкали хмарками диму.
   - 0-хо-хох!.. - озвався першим дiдок.
   Але нiхто не вiдгукнувся на те затаєне глибоко в серцi, не розпитав, не
заохотив розкрити душу i подiлитись з ближнiми.  Таким  добром  вони  були
багатi всi, по горло ситi лихом. Коли б недолю їхню зiбрать i разом вилити
в Днiпро, розлився б той удвiчi ширше, як на  веснi!..  I  тiльки  згодом,
коли погас вогонь i люльки згасли одна за одною, чумак зi шрамом  затягнув
печальну пiсню:

   _Зiбралися всi бурлаки_
   _До рiдної хати:_
   _"Тут нам мило, тут нам любо_
   _Журби заспiвати._
   _Грай же котрий на бандуру..._

   I пiдхопили всi:

   _Сумно так сидiти;_
   _Нехай же ми будем знати,_
   _Хоч чиї ми дiти!.."_

   _-_ А на Подiллi, мовлять, вже б'ють панiв... - сказав хтось з тих,  що
примостились збоку в густiй травi.
   Дiдок було зiбрався щось додати, та передумав.
   - Ну, хлопцi, спати! - пiдвiвся згодом й, покректуючи пiшов до воза.
   Наступного дня Тарас разом iз сонцем поїхав далi.
   I знов, неначе птицi, летять i тануть сумнi думки, знов б'ють  громи  i
закривають сонце важучi темнi хмари... Пливуть назад, мов днi  й  роки,  i
лiс, i поле, i напiвмертвi села  без  пiснi  й  смiху...  Пливуть  левада,
гребля, ставок, i рiдна хата,  й  Кирилiвка...  Стривай!  Її  ж  не  видно
навiть, Кирилiвки! Вона десь там, ген за ярами  й  пагорбами...  А  все  ж
пливе!.. Й Оксана... Вона бiжить по  чорнiй  кручi  i  простяга  до  нього
руки!.. А поруч - отець Григорiй i економ.  Чекають,  ждуть,  аби  вiддать
Тараса до пана в челядь...
   Схопився й сiв. На мить якусь  видiння  щезли.  Але  з'явились  iншi...
Пливли церкви й зеленi кручi київськi. Хрести та банi то вигравали  тонко,
то покривались тiнню передгрозових хмар... I  богородиця,  неначе  хмарка,
зiйшла зi стелi храму, вдягнула свитку i, притискаючи байстря  до  грудей,
пiшла по селах на глум людський... "Паперу  й  фарб!  Вогню!  Вогню!.."  -
стогнали глухо глибокi лаврськi нори... Де  взявсь  вогонь!  Вiн  розiдрав
пiвнеба, як шмат старої хустки, i вдарив лунко в землю... Могутнiй дуб пiд
лаврським муром вмить спалахнув!.. Горить, горить!.. То Залiзняк  i  Гонта
гуляють в Уманi!.. Блищать шаблi...  А  з  полотна,  з  картини  маляра  з
Хлипнiвки, якого вiн не бачив зроду, виходить кiнь, iрже, задерши  голову,
i мчить у степ, де мрiють старi могили... В тiй далинi  на  срiбнiй  тирсi
сидить кобзар, що сам, як тирса, сивий, i щось  спiває...  Сльози  з  очей
незрячих котяться йому  по  щоках,  по  бородi...  Тече  Днiпро...  Летять
козацькi чайки!.. На ледве-ледве чутний далекий плач невольникiв...
   Лежав з розплющеними очима i слухав, як у грудях шалено б'ється  серце;
так нiби вiн  допiру  вернувся  з  степу,  з  Києва...  За  гратами  сiрiв
свiтанок. I вартових не чути було: напевно, вони дрiмали. Вдосвiта  долати
сон найважче... Колись, малим, так трудно було  вставати...  А  зараз  нiч
продумав, а сон до нього й не зазирнув. I дивно:  не  вiдчував  утоми,  а,
навпаки, був збуджений, напружений, мов тятива. Учора,  на  очнiй  ставцi,
вiн пiдсвiдоме збагнув, що скоро доля їхня переiнакшиться, що звiдси їм не
вийти у те життя, яким жили ранiше. Не знав напевне, що там, за Рубiконом,
лиш вiдчував холодний подих долi, яка йому вготована. Тому й не спав, тому
й вiдвiдав подумки своє тяжке i миле своє дитинство, щоб  перейти  межу  з
душею, виповненою минулим, яке небавом буде його єдиним скарбом...
   За кiлька днiв  укотре  прийшов  Попов.  Не  викликав,  а  сам  зайшов,
по-дружньому, як висловився iще в порозi.
   - Не знав, не знав, Григоровичу, що ви такий  суворий!  -  сказав,  уже
сiдаючи. - Тверда рука...
   - Тверда рука не здатна до малювання, - одмовив йому  Тарас,  хоча,  по
правдi кажучи, i не здогадувався, про що почав розмову слiдчий.
   - Е-е, не кажiть! - пiднiс бiлястий палець. -  Щоб  так,  одною  фразою
зламать людину!..
   - Щось ви не те говорите. Ламать людей, здається, ваше ремесло.
   - Куди вже нам! Ми билися над ним днiв  десять  i  домоглись,  розкрили
йому вуста для iстини, а ви прийшли, сказали слово-друге i - все,  ягнятко
наше вмить стало вовком Це вам не  жарт,  не  просто  сила  волi,  а  щось
значнiше, бiльше!..
   - Сьогоднi в нас день загадок? - спитав Тарас.
   - День загадок для нас почався вчора...  -  примружив  Попов  безбарвнi
очi. - Точнiше, ще п'ятнадцятого числа, на очнiй ставцi...
   - То це ж ваш хлiб - розплутувати  всiлякi  загадки,  -  сказав  Тарас,
уловлюючи, до чого гне друг велiй.
   - Воно то так... - зiтхнув Попов лукаво. -  Проте  i  нам  не  хочеться
гiркого хлiба... Що ви йому таке сказали, що_ _вiн одразу полiз  назад?  -
спитав уже серйозно.
   - Кому?
   - Андрузькому.
   - Коли?
   - На очнiй ставцi.
   - Ви ж чули все.
   - Орлов i Дубельт бачать у  тих  словах  прихований  вiд  непосвячених,
таємний смисл
   - Здається, я сказав тодi, що хлопцевi ще  довго  жити  межи  людьми  й
дивитись їм у вiчi... Який же тут "таємний смисл"?
   - На перший погляд, справдi... А як копнути  глибше,  то  випливає  ряд
запитань. По-перше, що за люди, яким йому дивитись довго в вiчi? По-друге,
що ховається  за  цим  невинним  висловом?  По-третє,  чом  слова  цi  так
потрясли, так вплинули на юнака?
   - Ну... люди - просто люди, якi колись дiзнаються,  що  вiн  зi  страху
зводив на iнших наклеп. Iуда он повiсився, коли збагнув, що  жити  йому  й
надалi межи людьми...
   - Iуда зрадив бога!
   - Вiд того суть не змiнюється...
   - То хто ж  у  вас  месiя?  Ти?  -  спитав  Попов,  збиткуючись.  -  Чи
Костомаров?
   -  Ви  ставите  такi  запитання,  мов  справжнiй  книжник  i   фарисей.
Учительство вам не пiшло на користь.
   Попов помовчав трохи i запитав:
   - А чи не криється у вашiй милiй фразi погроза помсти, кари за викриття
злочинних ваших намiрiв?
   - Так можна науявляти хтозна-чого!
   - Виходить, ми вхопили i вирвали лише вершки? Корiння ж буде мститися i
готувати далi злочинне чорне дiло?
   - Це схоже вже на байку. Не вiдбирайте в Крилова слави.
   - Дякую за комплiмент, - всмiхнувся криво слiдчий. Пошкрiбся  в  тiм'ї,
висякався в напахчену велику хустку й мовив: - Менi весь час здається,  що
ви не просто собi писали  та  малювали...  I  ваша  очна  ставка  з  Юрком
Андрузьким...
   - Хочеться пiднятись рангом вище? - спитав  Тарас,_  _не_  _давши  йому
домовити. - Кортять чини?
   - Нi, iстина. Страх не люблю, коли мене  лишають  з  носом...  Чую,  що
пахне бiльшим, гiршим, i майже впевнений, що  в  ньому  ти,  Шевченко,  за
генерала...
   - Дивнi у вас фантазiї, - сказав Тарас похмуро. Проте нараз отямився  i
посмiхнувся: - Дякую  за  генеральський  високий  чин.  Це  ж  треба  таке
намислити!..
   - Андрузький тебе злякався бiльше, нiж нас усiх. Вiдрiкся вiд показань,
якi давав ранiше, i раптом став упертий,  як  сто  ослiв.  Чим  можна  так
настрахать людину? Що ви йому пообiцяли вдiяти за те, що чесно визнав свою
вину i виказав проводирiв?
   - Не знаю, - знизав Тарас плечима. - До всiх тих змiн в  Андрузькому  я
не причетний. Може, проснулася у хлопця совiсть...
   - Совiснi не виступають проти свого царя.
   -  Чудово!  А  як   же   бути   з   совiстю,   коли   довкола   панують
несправедливiсть, брехня, хабарництво та лицемiрство? Прикинутися  слiпим,
глухим?
   - Принаймнi не дратувати уряд, який i сам з цим бореться у мiру сил,  -
сказав Попов суворо, мов школяревi.
   - Дякую. Тепер я точно знаю, як побороти легко суспiльне зло!
   - Облиште вашi жарти.
   - Будь ласка...
   Далi сидiли мовчки, вичерпавши снагу борнi, а може, збагнувши  марнiсть
своїх змагань. Наскочила коса на камiнь.
   - I все ж менi цiкаво, - почав Попов невдовзi новий навальний  приступ,
- хто ти такий, Шевченко...
   - Вам чи Орлову й Дубельту?
   - Для них достатньо й вiршiв... Я хочу сам  довiдатися.  Точнiше,  хочу
переконатися, що й цього разу мiй  дар  проникнення  у  потаємне  менi  не
зрадив...
   - То ось що вас привело з учителiв у Третiй вiддiл!
   - Не тiльки це, а й чистий патрiотизм, - збадьорився слiдчий.
   - Жандарми всi вважають, що тiльки їм властиве це почуття?
   - Аякже. Ми стоїмо на стражi...
   - Чого?
   - Царя, держави, щастя свого народу!
   Тарас всмiхнувся.
   - Що ти знайшов смiшного в цьому? - насупив бiлi брови страж-патрiот.
   - Згадав дяка, в якого вчився. Вiн теж стояв на стражi, як Авакум...
   - Чого?
   - Та-а... п'ятака на випивку й своєї спини...
   - Не доберу, що спiльного мiж мною й ним...
   - П'ятак.
   - П'ятак?!
   - Звичайно, ваш п'ятачок у сто разiв вагомiший,_ _коли_ _не бiльше... I
спина, певно, пещенiша...
   - А-а, ти сказати хочеш, що я за мзду стараюся!.. А ти за так трудився,
писав свої поезiї? - схопився слiдчий з мiсця.
   - Нi, теж за мзду...
   - Ага, ага!
   - У вас тепер одержую...
   Попов притих. Пройшов до грат,  помацав  (скорiш  за  звичкою,  анiж  з
потреби) i повернувся лицем до в'язня.
   - З тобою трудно дискутувати, - сказав спокiйно,  стримано.  -  У  тебе
гострий розум. I дуже жаль, що вiн пропав нi за що...
   - Чому "пропав"?
   -  Гадаєш,  що  звiдси  ти  поїдеш  до  Рима  вчитися  чи  в   Київ   -
генерал-губернатором?..
   - Нi. Я ще, слава богу, не з'їхав з глузду.
   - Звiдси дорiг багато, i всi  вони  стражденнi,  ведуть  у  невiсть,  у
забуття. Це сумно, та що поробиш...
   Тарас промовчав. Думав, чому Попов промовив слово "генерал-губернатор".
Так, ненароком, чи пробував його спiймати на цей гачок?.. Для них усi, хто
прагне чогось для краю рiдного та для свого народу, -  духовнi  виродки  i
каторжани...
   - Немає лиха без добра, - сказав, аби порушити гнiтючу тишу.
   - Звiсно, i каторга або солдатчина чогось  навчать,  уговтають  гарячий
розум молодостi... -  протяг  Попов,  погоджуючись.  -  Проте  така  наука
обходиться для всiх занадто дорого.
   - Є речi, вартi страдництва.
   -  Абстрактно  -  так.  Скажiмо,  в  лiтературi,  в  повчаннях  рiзних,
прописах... А як у життi, стосовно когось iз нас... Ваш  Костомаров  ледве
не втратив розум; лiкаря до нього навiть кликали...
   - Натура панська, нiжна.
   - У нас i крiпшi падають на  всi  чотири  й  лижуть  Орлову  чоботи!  -
зловтiшне мовив слiдчий.
   - Сказано, слабка людина...
   - В кожного життя одне... Не думайте, що вас мине ця iстина. Хоч  ви  й
поет.
   - Це сумно, та що поробиш...
   - Повторюєш чужi думки?
   - Ще Соломон упевнився, що вже нiчого не може буть нового, що все було.
   - Дивуюся, - сказав Попов не скоро, -  як  ти  зумiв  за  кiлька  рокiв
добути стiльки всiляких знань... Ти ж вчився тiльки в того дяка?
   - I в Академiї мистецтв.
   - Ат, то пусте! - махнув Попов рукою. - Загальноосвiтнiх знань  там  не
добудеш, треба унiверситет.
   - Я вчився спрагло, схоплював усе, що чув, що бачив...
   - Чому? Навiщо?
   - Може, що був позбавлений цього в неволi...  А  ще  -  хотiлось  стати
Людиною, хотiлось сонця в душу...
   - Селянський син - i раптом такi  потреби,  замiри!  -  здвигнув  Попов
плечима.
   - Покликання.
   - Хто знає де, у глибинi провiнцiї, де безкультур'я, дикiсть,  суцiльне
неуцтво?..
   - Мiй дiд читати вмiє. Та й батько вмiв.
   - Нда-а, ви якiсь химернi...
   - I ви, панове, для нас химернi, - не залишився в боргу Тарас.
   - Цiкаво, чим же?
   - Пихою. Надмiрним прагненням усiх навчати жити, переiнакшувати на свiй
манiр. Є ви - i все! А iншi - тим не люди, що мають  власнi  риси,  смiшнi
для вас чи просто незрозумiлi.
   - Такий закон природи, що правда там, де сила. Не ми його придумали, не
нам його й ламати. В сiм'ї он дiти, вирiсши, принижують  своїх  батькiв  i
мають їх за нiщо...
   - Це ж пiдло.
   - Згоден з вами. Щодо сiм'ї! - додав поспiшно.
   - Страшно?
   - Чого?
   - Й жандармам страшно мовити щось не туди?
   - А-а, ви про це... - всмiхнувся. - Та як сказати...  В  кожного  є  за
плечима жаждучий твоїх чинiв, зiгрiтого тобою мiсця... Петрова  он  беруть
сюди на службу...
   - Того, який донiс на нас?
   Попов кивнув.
   - Теж патрiот?
   - Опора царя й отечества.
   - Ви так сказали, нiби його не любите.
   - За що менi його любити? - спитав Попов, прискалившись.
   - Ну... Ось ведете  слiдство...  Нагода  є  показати  свою  стараннiсть
государевi...
   - Його ж беруть на мiсце, яке вже хтось займав. А  як  почне  рости  по
службi?
   - О-о, цей пiде далеко! - пiдтримав його страхи.
   - Вам смiшно... Я тут служу  сiмнадцять  рокiв,  а  государ  про  мене,
вважай, не чув. Петров же ваш уже йому вiдомий!..
   - Отже, у нас є спiльний недруг?
   Попов промовчав.
   - Жаль, дуже жаль... - озвався згодом сумно. В очах,  проте,  свiтилась
хитрiсть. - Вас вiддадуть, напевно, в солдати, з правом вислуги, й зашлють
кудись подалi...
   - Мене? Чи всiх?
   - Одного.
   Тарас зiтхнув полегшено.
   -  Поки  це  не  затвердив  сам  государ,  ще  можна  щось  перемiнити,
полегшити... - вкрадався в душу слiдчий.
   - Навiщо?
   - Ви не знаєте, яка тяжка то кара! А для  артиста[8]  вона  -  пекельна
мука.
   - Живуть же й там.
   - Там служать, а не живуть. Подумайте!
   - Солдати - це чудово! - смiявсь у вiчi йому Тарас. -  Живеш  собi,  не
думаючи. Ать, два, кругом, налiво, на  караул!..  Суцiльна  гра,  гармонiя
душi та тiла, ода державнiй силi й мудростi!... - Притих, пiдвiвся з лiжка
й сказав уже без жартiв: - Iдiть-но, пане,  звiдси!..  Втрачати  нам  нема
чого, то можемо вас ненароком стукнути чи придушити...
   Слiдчий збiлiв ще дужче. Боком пройшов повз нього й  жаско  затарабанив
двома руками в  дверi.  Як  вiдчинились,  шаснув  у  ще  вузьку  щiлину  й
затупотiв по сходах вниз.
   - Чого це вiн так дременув? - ввiйшов Сидоренко.
   - Пужнув його, катюгу. Сволота теж, а  прикидається  сердечним  другом,
лiзе змiєю в душу!..
   - В нього такий артикул.
   - В'їдливий...
   Коли пiшов Сидоренко i клацнув замок дверей, Тарас  вiдчув,  як  острах
йому холодить груди, стискає їх. Був певен, що не пуста  погроза  в  лихих
словах  Попова,  що  там,  в  Орлова  й  Дубельта,  вготована  йому  гiрка
солдатська доля, повiльна смерть. Хто знає, може, краще було  б  одразу...
Пострiл або петля... Для нього досить сказати  все,  жбурнути  їм  у  вiчi
слова всiєї правди, весь гнiв, що зiбраний в його душi, в мiльйонах душ!..
Що толку з того? Хто тi слова почує, винесе з цього вертепу,  випустить  у
вiльний свiт?.. Можливо,  їм,  сатрапам  царським,  саме  цього  i  треба,
можливо, всi цi дружнi жандармськi бесiди для того ними  й  вигаданi,  аби
зламати волю, посiять страх i вiдчай в його душi?.. Напевно,  Попов  побiг
до Дубельта i доповiв: зiрвався, почав кричать, погрожувати!  А  той  лише
всмiхається та потирає руки вiд задоволення... Тепер заждуть,  допоки  вiн
полiзе сам у петлю...Ну, може, не так усе продумано  й  розiграно,  як  на
театрi... Може, вiн сам надав уявi чiткої форми дiйства... Як там не є,  а
треба не пiддаватись настрою, триматись мiцно. Вiльний завжди лиш той, хто
може за будь-яких обставин залишитися самим собою...
   Як не крiпивсь, а серце брала туга. Солдатчина!.. Для молодого,  дужого
- це мов турецька каторга, а як йому, вже тридцятитрьохрiчному, що звик до
волi, впився красою барв i музикою дзвiнкого вiрша!..
   Тоскно блукав тiсною камерою, - мов звiр у  клiтцi,  -  марно  старався
бути сильним i незворушним. Перед чужим, недобрим оком, мабуть,  зумiв  би
вдати мужа, якому все пiд силу, а сам на сам, без свiдкiв, не мiг  збороти
жаху перед прийдешнiм. Знав, розумiв, що жертва його пробудить тисячi його
синiв по духу, та все ж тужив за волею, яку так нагло  втратив  i  на  яку
йому, напевно, уже нема надiї...  Не  каявся  i  не  картав  себе  за  все
содiяне, а тiльки мучився тим, що його  спинили  на  пiвдорозi.  Визволься
народ з ярма, i вiн умре спокiйно, щасливий щастям iнших! Та де  вона,  та
воля!.. Преблагий боже, як же ти дозволяєш iродам  водить  щодня,  роками,
своїх синiв на муки? Вже свiт увесь - Голгофа, а їх  ведуть,  регочучи,  i
розпинають!.. Всує... Бог онiмiв, учадiвши вiд фiмiаму, яким його окурюють
кати людськi!..
   Спинився бiля вiкна й побачив сонце. Трошечки, лиш край його,  що  тихо
ховався в бiлiй хмарi, мов немовля  в  сорочцi  матерi...  Вiйнуло  чимось
рiдним, далеким, милим... Може,  колись  i  вiн  зазнав  би  втiхи  бачити
щасливу юну матiр  в  своїй  оселi...  Всує!..  Коли  зашлють  у  вiйсько,
повернеться уже старим i немiчним... Та й то, якщо повернеться...  Скiльки
їх забирали в селах, а виживало... може, один iз ста!..
   Прогнав думки, полишенi  йому  жандармським  слiдчим,  i  вже  збиравсь
настроїтись на днi, коли потрапив у козачки до пана, як  у  дворi  побачив
постать жiнки. За мiсяць уперше янгол переступив порiг цього вертепу, i це
було як диво!.. Хода, постава жiнки здались йому знайомими, в обличчi  теж
знаходив якiсь уже ним баченi недавно  зовсiм  риси...  Це  ж  мати,  мати
Костомарова, з якою вiн востаннє стрiвся на станцiї у Броварах десь  трохи
бiльше мiсяця тому! З квiтучої, хоча уже  й  не  молодої  жiнки  зробилась
бабця. Зчорнiла, схудла, згорблена, вона брела, немов слiпа,  до  флiгеля,
де їх держали в камерах. Аж ось коли вона  знайшла  Миколу,  аж  ось  коли
дозволили зустрiтись їй iз сином!.. Цих сорок днiв, напевно, були для  неї
довшi, нiж сорок  лiт...  Тортура,  яку  придумать  можуть  лише  пекельнi
душi!..
   Хотiв гукнуть до неї, та через силу стримався.  Метнувся,  щоб  сказати
про матiр друговi, та наштовхнувсь на дверi... Згадав  свою  померлу  рано
неньку, село, замученого в роботi панськiй батька -  й  зрадiв  сирiтськiй
долi!.. Та будь вони живими, його  страждання  стали  б  страшнiшi,  тяжчi
вдвiчi!.. Давно  вже,  мабуть,  доля  його  пiдводила  до  цих  рокованих,
трагiчних днiв. Нема нi батька-матерi, нi вiрної дружини й дiток...

   _Молюся! господи, молюсь!_
   Хвалить тебе не перестану!
   _Що я нi з ким не подiлю_
   _Мою тюрму, мої кайдани!.._

   Дiстав папiр, олiвчик i записав наприкiнцi сторiнки. Потому вивiв  вище
так само дрiбно: "М. Костомарову". Задумався лише на мить i швидко сипнув,
як маком, лiтерами:

   _Веселе сонечко ховалось_
   _В веселих хмарах весняних._
   _Гостей закованих своїх_
   _Сердешним чаєм напували_
   _I часових перемiняли,_
   _Синемундирих часових .._

   Як записав, полегшало. Папiр не раз  ставав  йому  в  пригодi  в  тяжкi
хвилини. Виллєш свою журбу на нього й мов вiддаси, позбудешся. Вона  i  є,
вже її немає. Бо стала вiршем, болем усiх людей...
   Прислухався. За дiлом не спостерiг, як увiйшла та скорбна мати до  сина
в камеру, як скрикнула чи заридала...
   Вона  пiшла  вже  в  сутiнках.  Така,  якою  була  колись,   у   Києвi.
Оглянувшись, всмiхнулась навiть. Мабуть,  Микола  їй  сказав  про  те,  що
в'язнi дивитимуться на неї з вiкон. Iншого, чогось хоч трохи втiшного,  не
мiг вiн їй повiдати, бо не було...
   - Чай, чай! - ввiйшов Сидоренко. - У Костомарова сьогоднi радiсть.
   - Бачив... Не дай господь нiкому!
   - Шукала, каже, мiсяць. Про вас питала...
   - Дякую.
   - Я їй сказав, що ви - козак справжнiсiнький, мiцнiший всiх. I сина  їх
похвалив.
   - Спасибi...
   - Щось ви сьогоднi неговiркий.
   - Наговоривсь iз слiдчим.
   - А вiн такий, що заговорить будь-кого!
   - Та й мати ось... Згадав свою...
   - Жива ще?
   - Давно нема.
   - А батько?
   - Також умер на панщинi...
   - Де Сидоров? - почулось грiзне в коридорi.
   - Розносить чай, вашблагородiє!
   - Глядiть менi!.. Щоб був порядок.
   - Слухаюсь!
   - Новий наш ротний... - хмуро сказав Сидоренко. Забрав порожню кварту i
швидко вийшов.
   Сутiнки ставали все густiшi, переростали в темряву, яка стискала з усiх
сторiн, давила тiло, душу.  Вiн  ладен  був  завити,  мов  той  печерський
в'язень: "Вогню! Вогню!.." Тримався, бо мусив бути  мужнiм  i  непохитним.
Козак справжнiсiнький!.. Такий йому поставив  "номер"  солдат-земляк.  Пiд
цим, найвищим, номером повинен вийти звiдси i далi жити, що б там  iз  ним
не сталося...
   Зрадiв блiдому вiдблиску вiд лiхтаря. Ба, навiть тiнь од  грат  здалася
йому веселою. У нiй було щось тепле, немов  живе...  Вогню,  вогню!..  Вiн
завжди страждав вiд браку свiтла, бо тьма примушувала його  лишати  пензлi
та полотно або папiр i ждати ранку, сонця... Колись  вони  зi  Штернбергом
купили лампу й тiшилися, немовби  дiти...  Важко  тому  повiрити,  що  вже
звернуло на другий рiк, як нiжний,  добрий,  милий  його  Василь  пiшов  з
життя... Як рвався вiн до Рима, як прагнув вiн всотати в душу його  красу,
його мистецтво - вiчне й неперевершено!..  Незнанi  шляхи  людськi...  Вiн
рвався теж до Рима, де ждав його друг Штернберг, а їздив на  Україну,  вiн
розпочав чудову серiю офортiв про рiдний край  -  покинув  i  замiсть  них
створив "Три лiта", книгу, що потрясла не тiльки друзiв, а  й  цей  вертеп
синьомундирих...  Вже  мав  нагоду  й  кошти  на  закордонну  подорож,   а
доведеться їхати кудись у глиб Росiї, в пустельний край.
   Думки снувались пружно, немов суровi нитi, обплутували його в пiтьмi.
   Встав, походив по камерi... Вогню, вогню!.. Була б у  нього  свiчка  та
добра, мудра книга!.. Або папiр та iталiйський олiвець, що вiдiбрали... Ще
де той суд i вирок, а вiн уже покараний, страждає  вже  найважчим  з  усiх
страждань. В художника забрати фарби й пензлi!.. Добре, що приховав паперу
аркуш та олiвець. Мережить нишком, списує на той папiр рядки журби,  що  й
тут не кидають його в бiдi,  народжуються  йому  на  втiху  i  на  печаль.
Невольничi, загратнi дiти... Музи теж люблять  вiльних  i  вболiваючих  за
волю ближнiх!.. Немов родився вдруге, коли побув на Українi,  в  Києвi,  в
своїм селi. Щось ожило, воскресло в  його  душi,  змiцнiло  i  розрослося,
виповнивши його снагою, якої досi не вiдчував. Вiн був один, а став  одним
iз сонму свого народу й зробивсь вiд того велетом,  богатирем,  якому  все
пiд силу. Прекрасне, дивне те  вiдчуття  причетностi  до  мiльйонiв  своїх
братiв по племенi та до землi,  де  твiй  народ  столiттями  виборює  своє
життя!.. До того вiн був двiчi в Петергофi, на царськiм святi, й  лише  за
третiм разом, уже Антеєм, що доторкнувся матерi, побачив вiн  усю  мерзоту
двору - царя, мiнiстрiв, панства - й жахнувся сам. Його очима глянула  вся
Україна,  вихопила  з  шовкiв  та  золота  огидну,  ницу  сутнiсть   цього
збiговиська i засмiялась. Блазнi й кати, що грають свою бридку комедiю  на
потi й кровi iнших, яких вони погордливо  не  називають  уже  й  людьми!..
Стояв, дивився на це пикате та черевате стадо, що товпилося бiля фонтанiв,
рохкало межи собою, чавкало та посмiхалося крiзь злобу  й  хiть,  i  серце
йому пекло, болiло, а в  головi  вихрилися  слова-ножi...  Великi,  мудрi,
милостивi отцi народу! Святi й правi у  всьому!  Оспiванi  з  усiх  сторiн
облесниками iз вiршомазiв, безсрiбники i патрiоти, в яких одна  турбота  -
про  свiй  народ,  отечество!..  Вiн  засмiявся  вголос,  i  всi   довкола
витрiщилися на нього, готовi вмить роздерти, змести з лиця землi... О,  як
тодi писалося йому на волi! За  кiлька  днiв,  затоплений  дев'ятим  валом
вiршiв, вiн сiв до столу й  не  встав,  допоки  не  написав  свою  страшну
комедiю, сатиру "Сон"... Як прочитав Гребiнцi, той зблiд i  довго  не  мiг
сказати й слова.  Коли  ж  прийшов  до  тями,  прошепотiв:  "Спали.  Спали
негайно! Бо це - Сибiр!.." Вiдтодi Євген його сахається,  хоч  виду  й  не
подає...

   У _всякого своя доля_
   _I свiй шлях широкий;_
   _Той мурує, той руйнує,_
   _Той неситим оком -_
   _За край свiта зазирає..._

   Тепер його самого зашлють за "дерзкие" крамольнi вiршi на край землi...
А може, й на край життя?.. Нi, цим не  пахне  начебто...  А  декабристи?..
Звiсно, якби жандарми знали й про тi його... Тс-с!.. Тi  дiла  i  люди  не
знанi ним, нiчого вiн про них не чув, не вiдає!..
   Перемiняли варту. Напевно, вже одинадцята...  Бувають  днi,  коли  сюди
приносить вiтер дзвiн дзигарiв iз Петропавловської  фортецi.  Це  нiби  їм
нагадування про те, що їх чекає, що з владою поганi жарти... А може, треба
було тiкати? Вже був би десь на вiльнiй волi!.. А братчики уже сидiли б  у
Петропавловськiй i слухали б її куранти! Кажуть, там каземати  -  справжнi
пекельнi нори...
   I довгi свiтлi плями, i тiнь од  грат  погойдувалися.  Напевно,  знявся
вiтер, погнав Невою хвилi... Тут,  на  вузькiй  Фонтанцi,  йому  немає  де
розгулятися... Закута в камiнь, тихо  вона  несе  в  затоку  свої  покiрнi
води... Закута в камiнь... Слово ж яке -  залiзне  чи  кам'яне...  Закутий
люд, закутий край... Душа закута, тихо, покiрно спить... Вiн, власне,  вже
кiлька рокiв будить заснулу мiцно душу свого народу. I толку з того мало.

   _Оглухли, не чують,_
   _Кайданами мiняються,_
   _Правдою торгують!.._

   Бiда не тiльки в тому, що спить народ. Вiн збайдужiв,  утратив  бажання
встати, скинути кайдани з себе. Вже пiдступав i так, i сяк до нього...  На
вiршi ще вiдгукуються -  сльозою,  тихим  стогоном  або  зiтханням,  а  на
живопис - гляне та й одвернеться. Уклав i час, i всi свої мiзернi кошти  у
"Мальовничу Україну", аби пiзнали глибше свiй рiдний край,  самих  себе  й
задумалися, протерли очi. Всує!.. I досi жаль... Найдужче  йому  пече,  що
рiдних своїх не викупив. Хотiв зiбрати грошi (двi тисячi!), та не  зiбрав,
не заробив офортами. Ще й все, що мав, потратив на  цю  затiю...  Бути  їм
крiпаками... Добре, що не хвалився, не обiцяв. Важко тому на свiтi жити, в
кого нема надiї, але нестерпно зовсiм тому, у кого вона була i згасла!..
   З минулих лiт, iз  темряви,  що  панувала  в  камерi,  спливло  обличчя
Щепкiна, його сумнi, глибокi очi... Коли вони з ним бачилися востаннє  (та
ще й ранiше, у Петербурзi), Михайло вже не  вiрив  у  перемогу  добра  над
злом, вiдчаявся. Десятки лiт зi сцени звертався вiн  до  людей  зi  словом
правди, щиростi та милосердя, - а що вiд того перемiнилося? Все, як  було!
Колись так само викуплений  з  крiпацтва,  уболiвав  душею  за  в'ярмлений
трудящий люд i прагнув щось зробити для визволення своїх братiв по духу  i
по недолi. Тепер пригас, змирився з тим, що розсипати бiсер перед  свиньми
- даремне, марне дiло... Коли Тарас сказав,  що  треба  гострить  ножi  на
панство й самодержавство, лише  махнув  рукою.  Помовчавши  якусь  часину,
озвався тихо, крiзь безнадiю:  "Сонний  ножа  не  вiзьме.  Збудити  спершу
треба, розбурхати, зробити так, щоб воля стала для нього всiм..." "Сплячий
- це ще не мертвий, збудиться!" - сказав Тарас словами Сковороди, якi  вiн
чув iще в селi, в дитинствi.  "Я  вже  старий,  Тарасе,  не  доживу..."  -
зiтхнув печально Щепкiн... Бодянський теж не вiрить, що є  в  народi  сила
пiднести меч за волю. Помалу, мовить, треба,  не  поспiшаючи,  без  суєти,
пiднятися усiм слов'янським миром... Помалу, кажеш. Осипе? Коли ж те  диво
станеться, за сотню лiт? Ти можеш ждати. Осипе, тобi воно не припiкає... А
як же тим нещасним (мiльйони їх!), що роблять на панських нивах тяжко,  що
йдуть на муки в солдати, в лакеї, покритками попiд тинами? Їм  ждати  теж,
допоки ти просвiтиш свинячi панськi  голови  й  примусиш  їх  засоромитися
своїм суспiльним станом? Не бути тому довiку, щоб пан, - насильник, деспот
- сам дав народу волю! Її добути треба, в бою вiдбити,  вирвати!  Їй-богу,
воля варта трудiв i жертв!..
   Чи то йому здалося, чи й справдi вiтер донiс iз-за Фонтанки, iз-за Неви
ледь чутний дзвiн курантiв. Не розiбрав, яку годину било,  бо  за  дверима
почувся рух, глухi команди, гупання. Перемiняли знов вартових.
   Лiг горiлиць на лiжко й заплющив очi. Може, прилине сон. Думки його  не
стомлюють, не присипляють. Думки, думки!..  Єдине,  над  чим  нiхто,  крiм
нього, не має сили. Думка ширяє вiльним соколом, i їй нема нi  гратiв,  нi
кам'яниць, нi вiдстаней. Порадниця i вiрний друг  самотнiх...  Злий  генiй
тих, що впали, зламались духом...
   - Мов наслання - прокинутися нiяк не можу!  -  долинуло  iз-за  дверей.
Звичайно, це Сидоренко.
   - А що ти думаєш... Цей землячок твiй... Запросто!..
   - Можливо, вiн i характерник... - протяг Сидоренко. -  Та  насилати  на
мене сон йому нема потреби... Сам знаєш...
   - Дивний вiн чоловiк... Коли б менi лиш натякнули!..
   - За всiх болiє серцем.
   - Виходить, є ще люди...
   - Як бачиш.
   - Я зневiрився, коли мене забрили.
   - За вiщо ж ти попав сюди?
   - За бариню, - зiтхнув солдат.
   - Ударив чи не послухався?
   - Та нi... - хихикнув. - Слухався  i  догоджав,  як  тiльки  мiг...  Не
жiнка, скажу тобi,лошиця!..
   - I так ото вiддячила?
   - Вона щоразу - бiленьку менi за труд... Ще трохи - був би викупився...
   - I що?
   - Так пан, хоча i хирлявий, додумався чи хтось шепнув  йому  про  те...
Спiймали мене на шкодi, всипали i вiдвезли в Калугу,  здали  в  солдати...
От, брат, якi дiла!..
   - Гiрке кохання панське... - сказав на те Сидоренко. -  Пограються,  як
кiт iз мишею...
   - I ти? - спитав зчудовано солдат з калузьких.
   - Майже... Хоча моя пригода на iнший кшталт... Я сам пiшов у солдати...
   - Вигадуєш!
   - Їй-богу, сам.
   - По п'янцi, мабуть?
   - З горя...
   - Такого я ще не стрiчав...
   - Була в селi в нас дiвчина... - не скоро почав розказувати  Сидоренко.
- Що гарна, що розумна!.. Не вздрiв, коли на нiй менi зiйшовся весь  бiлий
свiт...
   - Вона ж любила iншого?
   - Нi. I вона мене назвала судженим. Як  не  прийду  якийсь  там  вечiр,
плаче...
   - То сватав би!
   - Пiшов до пана... Каже: мала ще,  трохи  хай  пiдросте.  Вчащаю  я  до
Ганнусi ще цiлий рiк, та й знов до пана, в ноги йому: "Вiддайте!"  -  "Так
припекло? - смiється. - Коли даси п'ятсот рублiв, бери хоч зараз..."
   - Леле, п'ятсот рублiв?!
   - Такої сили грошей не тiльки  я,  нiхто  не  бачив  у  нас  в  селi...
Поплакав я, потужив з Ганнусею...
   - Iз розпачу пiшов сюди?
   - Нi. Заробляти грошi. Сходив i Дон, i  Чорноморiю,  трудився  денно  й
нiчно два довгих роки. Радий прийшов назад...
   - З грошима?
   - Ще й з подарунками!
   - Завзятий.
   - Я до дiвчини, аж там не хата - пустка! Одна лиш  мати,  напiвжива,  в
лахмiттi, не злазить з печi... Я викресав вогню, до неї - вона ж  мене  не
впiзнає... Побiг я швидше до попа, приводжу, а  мати  вже  й  не  дихає...
Сусiд менi все розказав... Пiшла моя Ганнуся аж у Сибiр...  Панич  накинув
оком; взяли у двiр, збезчестили... Як привела, втопила дитя в криницi...
   - Ох ти ж!..
   - Вогнем менi сипнуло в груди!.. Я взяв ножа i мовчки  пiшов  до  двору
панського...
   - I що, прирiзав гадину?
   - Нi. Не застав. Поїхав до школи  в  Київ...  Хотiв  спалить  палати  й
позбавити себе життя, та бог, як бачиш, не допустив...
   - Поїхав би за ним, знайшов би!
   - Вiн тут... Його до нас перевели недавно... Iз армiї, чи що...
   - Наш ротний?
   Довго стояла тиша. Пiдвiвся хтось, пройшовся сюди, туди по коридору.
   - Ну ось тепер i приколи!
   - Не можу... Зотлiло все у грудях, лишився тiльки попiл...
   - Пiдпомогти?
   - Нехай живе...
   - Ну й дурень!
   - Коли б дiйшло до дiла... А так...
   - Ех, всiх би їх!..
   - Тихiше!
   - Нема ж нiкого...
   - В'язнi почути можуть. Тут же, окрiм одного, нинi усi пани.
   Принишкли. Невдовзi знову загомонiли. Тихо, так, що слова  зливалися  i
жебонiли, немов струмок напровеснi.
   Тарас не став вслухатися. Нехай собi. Нещаснi... Понiвечили обом життя.
За вiщо? В iм'я чого?.. Прокляте панське кодло! Хто право дав утоптувати в
багно людину,  нищити  її  пiд  корiнь,  нiби  це  безсловесне  дерево  чи
придорожнiй камiнь?.. Нещадна  влада  сили,  прикрита  блиском  церкви  та
лицемiрством її отцiв! Як можна щиро вiрити в Iсуса, сина божого,  що  мук
зазнав за людство, за упослiджених, i  мучити  своїх  братiв  беззахисних,
висотуючи iз них  останнi  жили  в  рабськiй  тяжкiй  роботi?  Знають,  що
неправi, що кривдники, що кровопивцi, бо навiть слово жахає  їх!..  Що  їм
зробили злого вiн сам, всi iншi, тихi, братчики? Осмiлилися подумать трохи
вголос, помислити для блага краю рiдного, а вже - злочинцi, татi, достойнi
тiльки каторги!..
   Устав, напився чаю, що залишився в квартi, й  пройшовся  тихо  камерою.
Нехай собi солдати погомонять... Спинився бiля  вiкна,  знайшов  у  теплiй
сiростi свiтлiшу смужку неба, на нiй блiдi та немiчнi, як iскри в  попелi,
пiвнiчнi зорi... Зоре моя вечiрняя!..
   Нi, не просив, аби вона  зiйшла  над  ним  сьогоднi,  на  тiй  небеснiй
смужечцi, що видно йому з вiкна. Боявся, чи  буде  з  ним  хоч  небо  його
Вкраїни, зорi її чарiвнi, коли його зашлють кудись  на  край  держави,  на
край землi... Не знав чому, найдужче йому було  шкода  нiчного  неба  його
Кирилiвки, отари зiр на ньому й гайдая-мiсяця. Може, що  вiн  здебiльшого,
вiд холодiв до холодiв, спав пiд одкритим небом i зжився з ним...  Веселим
лiтнiм зорям звiряв свої печалi, дитячi сльози, радощi, якi також бували в
його життi... А й справдi, нiде нема такого  неба,  як  над  Кирилiвкою!..
Його носило всюди, побачив свiту й люду,  а  зiр  таких  не  зустрiчав,  i
глибини, й прозоростi, й такої... нiби дзвiнкостi нiчних небес...  Шелесне
вiтер гiлкою - i вже вони вiдлунюють  той  тихий-тихий  шелест...  Скрикне
спросоння пташка - й голос її полине свiтом, як благовiст... А тьохне десь
соловейко в лузi - весь небозвiд озветься на тi  чарiвнi  звуки,  потроїть
їх, забарвить... А як спiвалось дзвiнко пiд тим високим небом,  якi  пiснi
возносилися до тих тремтливих, мов очi, зiр!..
   Не знав, ба навiть i не пiдозрював, що вiн такий багатий, що стiльки  є
на свiтi, межи людей, на рiднiй йому землi безцiнного, якого жаль лишати й
за чим страждатиме в чужому  краї  його  душа.  Власне,  вiн  зрозумiв  цю
iстину, коли приїхав  ще  раз  на  Україну,  два  роки  тому.  Першi  його
вiдвiдини, - чи перше лiто, як назвав у вiршi  цю  неповторну  зустрiч  iз
Україною,  -  були  немовби  святом,  вiдновленням  свого  корiння,  новим
вростанням у призабуту землю дiдiв та прадiдiв. Було цiкаво, дивно, сумно,
а то й до слiз обидно за муки рiдних йому людей, i вiн прийшов до тями  аж
в Академiї, осмислив усе побачене в поемi "Сон". На другу зустрiч  вирушив
уже зрiлiшим мужем, готовим взяти в  душу  й  глибинну  сутнiсть,  виявити
добро та зло в борiннi i твердо, дужо стати на бiк добра. Ця боротьба, цей
радiсно-тривожний поступ до збурення нiмих рабiв, до  волi  -  також  його
набуток, його добро безцiнне, яке йому до болю жаль покинути...
   Вiдчувши втому, тихо пройшов до лiжка й сiв. Заснути б!.. Лiг, заплющив
очi... Де там! Сон обминав його розбурхану думками голову... Iз-за  дверей
доносився неквапний гомiн вартових... Проте i вiн не мiг приспати, втишити
його  всевладних  роздумiв...  Таке  було  з  ним   в   останню   зиму   в
Санкт-Петербурзi. Що б не робив, куди б не йшов, стояла перед  очима  його
земля, її статечнi люди, якi i в тьмi неволi свiтилися якоюсь  дивною,  що
йшла з душi, шляхетнiстю. Вiн нiби був знайомий iз усiма, знав їх давно...
Й вони його стрiчали без остороги, так нiби вiн не був iз ними ну день  чи
два... Десь ще зимою раптом, - хто знає як, - вiдчув,  що,  тiльки  прийде
весна, не зможе вiн жити тут, далеко вiд України. Ще  покрiпився  трохи  й
подав прошення до Академiї, щоб надала  йому  звання  художника  i  видала
квиток на виїзд на Україну та проживання там. Одразу став збиратися. Писав
листи - короткi й нетерпеливi, робив запас паперу й  фарб...  I  снив  уже
Вкраїною, її мiстами, селами... А ще -  мандрiвкою  аж  в  Чорноморiю,  до
Кухаренка. Страх як хотiлося йому поглянути хоч краєм ока  на  запорожцiв,
що там живуть, почути їхнє слово, сказать своє... То ж сила!.. Не  втерпiв
i в день вiд'їзду на Україну послав листа до  Якова,  щоб  ждав  його  пiд
осiнь...
   Летiв на крилах радостi, в передчуттi великих справ, жадаючи  дiянь  та
звершень в iм'я свого народу i  волi  всiх  уярмлених.  Нi  милий,  добрий
Щепкiн, нi потайний - i через те ще бiльше мудрий -  Бодянський  Осип,  що
просвiтив його слов'янством, чехами, не  зупинили  його  в  Москвi.  Багно
дорiг, вiдсутнiсть коней, муки поштових станцiй i  вiчне  зло  -  трагiчна
нестача грошей були не в силi збавити палкий порив  єднання  з  землею,  з
родом-племенем, з самим собою врештi. Бо знав уже напевне, що тiльки  там,
на Українi, вiн стане тим, ким має, мусить стати!..
   У Києвi знайшлося дiло, що  мов  навмисне  вигадане  якраз  для  нього,
їздити по Українi, вивчати пам'ятки старовини, змальовувати - що може бути
кращого й зручнiшого для сiяча свободи й правди! Знали б панове Бiбiков  i
Траскiн со Юзефовичем, у чому йому сприяють!..
   Аж засмiявся, як уявив у цiй химернiй сценi стовпiв престолу, київських
отцiв науки та просвiщенiя...
   I спохмурнiв, згадавши  свою  наступну  зустрiч  -  в  Яготинi.  Княжна
Варвара, вiдколи вiн її не бачив, перемiнилася, що  ледве  змiг  впiзнати.
Смерть князя-батька й похорон його у Густинському  монастирi  бiля  Прилук
допомогли їй справитися з останнiм,  може,  порухом  живого  серця  жiнки.
Лишилась тiльки панi, княжна, яка не проти того, щоб подiлитись  з  бiдним
та упослiдженим шматком зi столу й мудрiстю прожитих лiт...
   Зате Федот Ткаченко потiшив його в Полтавi! Стрункий, високий,  пещений
своїм кирпатим сонечком отець сiмейства i пан учитель  малювання  зробився
схожим на аристократа. Поважнi жести, мова - немов процiджена i  перемита,
новий сурдут... I тiльки десь на днi очей ледь-ледь лукаво свiтиться  отой
Федот, колишнiй, з яким Тарас учився й жив. По правдi,  вiн  аж  позаздрив
трохи його влаштованостi й умiнню так триматися...
   У Полтавi ж вiн зустрiвся iз Котляревським. Вже неживим.  Будинок  його
на кручi намалював. Вклонився його  могилi.  I  проказав  над  нею,  немов
молитву, подумки, свiй давнiй вiрш...

   _...Будеш, батьку, панувати,_
   _Поки живуть люди,_
   _Поки сонце з неба сяє,_
   _Тебе не забудуть!.._

   Воно то так... А сумно було дивитися на вбогий хрест, на травку, що  на
могилi... Посмертна слава... Що воно? Коли тебе згадає хтось ненароком? Чи
позiхне, читаючи твої творiння?.. А може, в  тому  слава,  щоб  злитися  з
своїм народом, бути йому потрiбним, милим i пiсля смертi?.. Треба  прожити
так, щоб смерть була лиш перемiною, а не  кiнцем,  щоб  серце  твоє,  душа
зосталися  в  душi  народу,  стали  її  набутком,  скарбом,  як  i   вона,
нетлiнним!..
   Уперше це йому вiдкрилося, зiйшло на нього як одкровення, коли стояв на
кручi неподалiк Монастирища i спрагло пив простори Днiпра, лугiв за рiчкою
удалинi та сяйво церковних бань на обрiї, де Переяслав... Мабуть,  тодi  й
почав розкручуватися той поетичний вихор, що пiдхопив його, понiс!..
   Десь брязнуло вiкно чи дверi... Стражi його притихли.  Наговорилися  чи
задрiмали... I тiльки вiн не мiг нiяк уговтати своїх думок, настроїтися на
тихий сон... Лежав, дивився  на  тiнь  од  грат...  Не  спалося...  Пiтьма
довкруг стояла, немов вода... А думи були розбурханi, як горобина серпнева
нiч...
   ...Над ранок буря вщухла, й умитий день свiтився, мов  дiамант.  Земля,
пригрiта сонцем, пахтiла зелом, хлiбом. Шпаки шугали зграями, готуючись  у
дальню путь...
   - Минуло красне лiтечко... - провiв  Самойлов  поглядом  одну  з  таких
невтомних зграйок. - Осенi я не люблю...
   - А я люблю всi пори року, - жваво сказав Тарас.  -  У  кожнiй  є  своя
краса.
   - Й не дивно. Ви молодий. Це ж скiльки вам?
   - Уже звернуло на тридцять другий.
   - Пора людської  зрiлостi,  вершина  духу  й  сили!..  Чи  так,  Андрiю
Осиповичу? - поглянув на Козачковського. - Як лiкар,  ви  пiдтвердите  мої
слова?
   Поправивши тонкi ремiннi вiжки i вйокнувши на добру пару коней,  Андрiй
(вони були з Тарасом, як давнi щирi друзi, без церемонiй) поважно мовив:
   - Справдi, життя людське виписує, як i природа, коло. У  нього  є  своя
весна, i лiто...
   - Ви в лiтi ще, а в мене - осiнь, - сумно сказав Самойлов.
   Вiн справдi був якийсь прив'ялий, хоч нiби ще i не старий, цей  власник
третини села В'юнищ. Щось там його гризе  всерединi,  якщо  находять  такi
печальнi думи. Вони з Андрiєм приятелi, обидва - щирi душi...  Бувають,  -
правда, рiдко, - й такi мiж власниками крiпацьких душ.
   - Ще не забув, як вариться iз риби юшка? - спитав Андрiй Самойлова.
   - Мiй прадiд був на  Сiчi  за  кашовара,  -  всмiхнувся  той.  -  Варив
найлiпшу щербу. Сам кошовий...
   - А що це воно таке? - спитав Андрiй, примружившись.  Вiн,  певно,  чув
уже не раз це житiє i брав тепер на кпини.
   - Ну... щерба - густа пшоняна юшка з рибою.
   - Була така, - прийшов Тарас старому на допомогу. - Я  десь  читав  про
неї. Смачнюща страва!
   - Iстинно! - пiднiс Самойлов палець. - Наука в лiс не веде. Як  сказано
ще у писанiї.
   - Тарас,  гляди,  подумає,  що  ти  читав,  Степане,  святе  письмо!  -
розвеселився нарештi лiкар. Ударив коней вiжками. Вiз покотився швидше.
   Невдовзi стали табором. Бiля якогось озера чи то  затоки.  З  гiлля  та
сiна звели курiнь, - збирались тут i ночувати, - дiстали з воза снастi для
риболовлi й розклали вогнище. Хоч риби ще не було й  стояла  тепла  днина.
Вогонь - це, власне, символ, немовби знак утвердження на певнiм мiсцi.
   Ловити рибу Тарас не вмiв, та й не любив дивитися  на  те,  як  ловлять
iншi. Пробачившись, побрiв зеленим  берегом  мiж  осокорiв  та  верболозу.
Гостро пахтiло листя, трави, що досягли вершини свого буття, осипали давно
насiння i доживали останнi днi. В травi стрибали коники, й  здавалося,  що
та сама сахається його ходи. Отавою цибав  лелека,  кланяючись  зустрiчним
жабам. У високостi, в синявi ясних небес кружляв неквапно сокiл...
   З болота чи рукава затоки знялася зграя крижнiв, залопотiла  крилами  й
розтанула в слiпучiй зливi променiв... Сплеснула на  глибинi  рибина...  I
знову стало тихо...
   Лiг на траву, лицем до неба. Сокiл уже кудись вiдлинув, i замiсть нього
синявою пливла легка хмарина - немов чиясь  невинна,  свята  душа...  Який
величний спокiй, яка краса!..
   Де не взялась сорока. Метляючи тонким  хвостом,  застрекотiла,  мов  на
пожежу.
   Звiвся й пiшов поволi  лугом.  Мiж  верб  на  сонцi  зблискував  старий
Днiпро, вилискували пiщанi голi пагорби... Кружляли бiлi чайки...
   I раптом йому вiдкрився високий правий берег. Осяянi  навскiсне  сонцем
гори стояли геть блакитнi, жовтiло урвище,  зелено-синiм  затiнком  -  мiж
круч байрак; мов дiти в бiлих льолях, розбiглися хатки зеленим  яром...  А
вище, ген на пригорi, чорнiла вбога церква з похиленим  старим  хрестом...
Ще далi - пiшли такi ж обдертi, - немов торби жебрацькi, - похмурi хати...
Господи! Це ж Трахтемирiв, давня козацька слава!.. Й Монастирище, що добре
знане було колись як сiчова обитель, останнiй прихисток борцiв за  волю...
Всує пропало все. Козацькi дiти у крiпаках. Поникла  церква  сумно  темнiє
лутками побитих вiкон... Забутi сплять плечистi старi ченцi - скалiченi  в
жорстоких битвах лицарi... Несе Днiпро до Сiчi гiркi крiпацькi сльози...
   День потемнiв,  померкло  навiть  сонце,  й  Днiпро  зробився  сiрим  i
неживим...
   Побрiв назад, до вогнища i куреня. Дивився на зелень верб, на трави,  в
яких iще подекуди яскрiли пiзнi квiти, а бачив синi гори понад Днiпром,  а
серце його тужило чайкою над тим безмовним пам'ятником козацькiй  славi...
Що робить час, що роблять злiї люди з  тим,  що  повинне  бути  нетлiнним,
вiчним!.. Такi були титани, орли свободи,  духу,  а  ми  на  їхнiх  святих
кiстках посiяли покiрно гречку й тiшимося, що добре родить!..
   - Тарасе, що з тобою? - спитав Андрiй стривожено. - Образив  хтось?  Чи
занедужав?
   - Та нi... - махнув рукою.
   - Не ловиться сьогоднi риба, - сказав Степан Никифорович. - Ось  тiльки
два пiдлящики й один линок...
   - Спiймаємо! - гукнув Андрiй.
   - Чи можна перевезтися через Днiпро? - спитав Тарас.
   - Гадаєш, там наловимо?
   - Нi. Хочу глянути на Трахтемирiв, Монастирище...
   - Добре, - сказав Андрiй. - Ви тут, Никифоровичу, господарюйте, а ми  з
Тарасом зараз...
   - Iдiть, iдiть! - пiднiс Самойлов руки. - На вечiр буде юшка. Ви  ж  не
барiться!
   Довго шукали човен, весла. Андрiй ходив по них  аж  у  село  й  добряче
впрiв. Нарештi сiли, рушили. Трудились тяжко, - зносила їх течiя, - а  все
ж дiстались берега, i саме там, де треба.
   Йдучи на гору стежкою, Тарас студив долонi, що аж горiли.
   - Це,  братику,  тобi  не  пензлики  i  не  перо!  -  смiявся  з  нього
Козачковський.
   Тарас мовчав. Довкруг була убогiсть i запустiння. Люди -  i  тi  кудись
подiлися. Хати дивились слiпо на перехожих. Стовбурчилися  кiлки  тинiв  -
поламаних, оброслих мохом.
   - А ти мене притишуєш, застерiгаєш... - сказав Тарас. -  Ось  подивись,
до чого ми дотерпiлися!..
   - Така вже доля наша...
   - Нi, ми такi! Який народ так довго i так  покiрно  несе  свою  недолю,
свою ганьбу, приниження? Коли б ще ми не знали волi... А то ж  була!  Дiди
ще нашi брали до рук ножi, боролись!..
   - Минулося. Не тi часи...
   - Крiпаччина - ось невигойна рана, що губить люд  беззахисний...  А  ви
собi дрiмаєте! Напхали їдлом черева... Родзянки он i Галагани!.. Клейнодiв
їм бракує... Бо мало, бач, дiсталося козацьких душ?
   - Всi прагнуть волi.
   - Волi здирати шкуру з брата?  Це  все  обман,  облуда!  Вони  свавiлля
хочуть, а не козацьких вольностей. Де ще їм лiпше буде, як не  в  iмперiї,
не при царях?
   -  Напевно,  вони  вважають,  що  й  за  республiки   крiпак   лишиться
крiпаком...
   - То є, скажи, в них розум? Коли народ повстане, змете i їх! Для  нього
- усi пани однаковi. Чужi, свої... Тi - зайди, а цi  ж  таки  iз  козакiв.
Дворянства їм захотiлося, крiпацьких душ, маєткiв!.. Iуда був достойнiший:
вiн зрадив тiльки бога, а цi - народ!
   - Може, ти й маєш рацiю, - сказав Андрiй не  скоро.  -  От  тiльки  хто
пiднiме i поведе народ у бiй за волю,  як  не  освiченi,  заможнi,  вiльнi
люди?
   - Колись такi знаходились.
   - Та то ж колись!
   - Знайдуться. Аби народ пiднявся...
   - Ти, може? - спитав Андрiй насмiшливо.
   - До шаблi я не здатен, - зiтхнув Тарас.
   - Вже майже вiк, як ми її не бачили, тiєї шаблi.  Коса,  чепiги  плуга,
граблi та цiп...
   - I зненависть до рабства та самодержавства!..
   - Тарасе, ти страшна людина!.. - Андрiй  спинився  навiть,  вiдстав  на
кiлька крокiв, щоб роздивитись краще свого супутника. - Гляди, писне хтось
у Петербург царевi або Орлову!..
   - Ти не писнеш.
   - А iншi?
   - Я з iншими не починаю таких розмов.
   - А "Сон", оту комедiю, читав не раз.
   - Ну.. Вiршi для того, друже, й пишуться, щоб їх читали люди.
   - Забув, що всюди царевi очi й вуха?
   - Для них у мене - жарти, смiшнi бувальщини та чарка й пляшка.
   Вийшли на верх побiля церкви. Неподалiк тулилося убоге старе сiльце,  й
несила було повiрити, що тут колись шумiло козацьке мiсто Трахтемирiв, яке
не раз давало вiйську свою, окрему  сотню.  Церква  стояла  теж  забута  i
занехаяна. На цвинтарi ледь-ледь виднiлися старi  могили,  сiрiв  пожухлим
каменем козацький хрест... Єдиний, вже без напису...
   - Сумна картина... - тихо сказав Андрiй.
   - Ось що таке, мiй друже, народ без пам'ятi, країна  без  iсторiї.  Так
легше тримать людей в крiпаччинi. Минуле - це духовний скарб народу,  який
належить кожному й зливає нас в одне велике цiле. Ми спадкоємцi  славетних
справ, високих, мудрих звершень, кровi, пролитої за те, щоб ми були людьми
на рiднiй, оцiй землi...
   - Аж моторошно...
   Iз поля вiтер принiс загусклi пахощi прив'ялих трав  i  сонця.  Вiйнуло
степом, волею... Почувся  навiть  дрiбний  перестук  вершникiв,  що  мчать
кудись, виблискуючи списами... Й над тим безкраїм простором - високе  синє
небо й призахiдне велике, чисте сонце... А в iнший бiк...
   Спинилися над крутояром i занiмiли в подивi. Днiпро мiнився  золотом...
Сiяв над ним округлий вербовий гай... По той  бiк  мрiли,  нiби  їх  хтось
гойдав, залитi свiтлотiнями старi, могутнi явори... А  далi  ще  -  бiлiли
хатки притулених до лугу сiл, темнiв густий сосновий бiр... За  ними,  вже
на межi землi та неба, сяяли хрести  та  банi  храмiв...  То  Переяслав  з
останнiх сил пишався диво-храмами... Над ним,  неначе  душi  двох  гордих,
славних гетьманiв, ширяли двоє соколiв: один десь ген над Альтою, а другий
над Трубежем... За мiстом ледь-ледь виднiлось поле, могили, лiс...
   Довкола стояла тиша. Врочиста, дивна тиша... Немовби вся  натомлена  за
день трудiв країна спинилася, щоб перевести подих...
   Сонце сiдало в степ. Кривавилась вода Днiпра, куди  сягали  променi,  а
пiд горою, в затiнку, вона була неначе аж фiолетова... Густiшали й ставали
довшi тiнi...
   Внизу, пiд кручею, бiля  води,  з'явилась  бiла  цяточка._  _На_  _мить
завмерла... Рушила у бiк села,  черкаючи  ногами  геть  прозорий  бiлястий
плин... I раптом вдарила в густу безмежну тишу дзвiнким жiночим голосом:

   _Та яром, яром за товаром,_
   _Манiвцями за вiвцями..._

   I залунав, озвучився увесь  безмежний  обшир!  Долинув  шум  пропахлого
серпневим степом вiтру, зашелестiло за день прив'яле листя, озвалась тихим
тоном суха билина,  здалеку,  iз-за  Днiпра,  розкотисте  доплив  вечiрнiй
церковний дзвiн...
   Андрiй врочисто перехрестився.
   - Нема на свiтi кращого, нiж ця земля... - схвильовано сказав Тарас.  -
Умерти б тут i злитися навiк iз нею...
   ...Уже минуло лiто, а вiн нiяк не мiг зiбратись у Чорноморiю. Одне,  що
з грiшми сутужно, а друге - дiло рухалося,  мов  на  волах.  На  дещо  вiн
спромiгся, чогось досяг за мiсяцi, прожитi на Українi, та все  те,  правду
кажучи, було лише початком, прологом до прологу.  Надiю  мав  на  Чигирин,
точнiше, на сам Суботiв та козака Яременка.  Тому-то  так  i  поспiшав  на
Тясмин, як заробив достатню кiлькiсть грошей на цю мандрiвку.
   У Чигиринi за два минулi роки не  сталося  нiяких  змiн.  Стояли  тi  ж
будинки, й тi ж самi нiби кури попiд  тинами  вишукували  якусь  поживу...
Хiба що справник  погладшав  на  хабарах  i  втратив  трохи  пильностi  та
заповзяття будь-що знайти крамолу й на нiй просунутися на ранг угору.
   - А-а, пан  художник...  -  сонно  всмiхнувся  вiн,  коли  заглянув  до
подорожньої. - Ви знову тут?.. Святi мiсця?
   - Я нинi тут за дорученням Археографiчної комiсiї...
   - Це та, що риє? Ми  вже  копали.  Пусто!  Один  мертвяк,  закований  в
залiзнi пута.
   - Моє завдання скромне - змалювати старi церкви, руїни...
   - Ну, це вони зоставили, - промовив справник скрушно. - А от скарби...
   - Вони, либонь, не сподiвалися, що ви аж тут шукатимете, - пiдколупнув.
   - Нiчого. Ми  знайдемо!  -  сказав  рiшуче  справник  i  розписався  на
подорожнiй.
   Як не кортiло йому в Суботiв, Тарас найняв  кiмнату  в  Чигиринi.  Узяв
портфель з малярським причандаллям i поспiшив на вулицi. В самому мiстi, -
якщо його так можна було назвати, - не залишилося нiчого вартого  уваги  й
пензля, i вiн подався за обмiлiлий Тясмин  у  монастир.  Знав  ще  з  того
приїзду, що там також не густо з старовиною, та все  ж  була  доколiївська
церква,  дзвiниця...  Врештi  i  Чигиринський  дiвичий  не  оминули  хвилi
страшних подiй, що вiдбувалися у цих краях, вирiшуючи народну долю.
   Вбогiсть та запустiння витали й тут. Обитель ця не славилася, -  чи  не
зумiла себе прославити якимось чудом! - i через те ледь животiла.  Боговi,
як видно, теж угоднi бiльше спритнi та винахiдливi...
   Не встиг знайти найлiпшу точку й сiсти до малювання, як пiдiйшла ще  не
стара черниця з суворим, владним поглядом i запитала:
   - Хто ви?
   - Художник, матушко, - устав Тарас. - Малюю ваш монастир.
   - А може...
   - Нi, - всмiхнувся. - На богове не зазiхаю... Давно спасають душi у цiй
обителi?
   - Iз тисяча шiстсот сiмнадцятого року.
   - Ото! Виходить, ще до Хмельниччини... А молитесь за Україну,  матушко?
- спитав нараз.
   Черниця гостро глянула й зiтхнула;
   - Молимося за всiх скорблящих i потерпаючих... Як бог велить...
   - А ви  що-небудь  чули  про  гайдамакiв?  -  спитав,  аби  подратувати
матушку.
   - Читала книжку, - мовила. - Принiс хтось сестрам у монастир.
   - А що за книжка?
   - Вiршами. Страшна така... Шевченко її писав.
   Тарас притих. Нiколи не сподiвався, що слово його доходитиме i до таких
глухих куткiв, в чернечi келiї...
   - Малюйте. Хочу глянути на це велике диво, -  долинуло  до  нього  нiби
здалеку.
   Сiв на пеньок, з якого встав  недавно,  взяв  пензель  в  руку,  швидко
вмочив у фарбу. Мусив погамувати серце, а вже  тодi  накидати  дзвiницю  в
центрi аркуша...
   -  Що  то,  як  божий  дар!..  -  врочисто  зiтхнула  матушка   й,   не
попрощавшись, пiшла кудись мiж келiї,  що  схожi  були  на  звичайнiсiнькi
селянськi хати.
   Молитвами за всiх скорблящих i потерпаючих, як видно, не розбагатiєш на
цьому свiтi. Бачив  у  Петербурзi,  в  Києвi  монастирi  -  розкiшнi,  мов
царедворцi!..
   Увечерi, напившись чаю в бруднiй корчмi, чи то трактирi, пiшов на гору,
де був Богданiв замок. Мiсяць зiйшов великий, круглий. Висипали  на  чисте
небо зорi... Богданiв замок... А син його привiв пiд цю фортецю  туркiв...
У тому, певно, найбiльше зло - роз'єднанiсть, неодностайнiсть. Кожен  iшов
туди, куди вважав за краще... А може, туди, де вигiднiше?.. Нi, йшов, куди
велiла йому душа й питався рiдко в розуму. Уособицi,  що  почалися  ще  за
князiв...
   Чомусь ураз перехотiлось дертися по крутосхилi.  Сiв  на  якусь  колоду
бiля старого тину... Отут колись були палати гетьманськi... Це ж  звiдсiля
виходили гiнцi й пани полковники, щоб здiйснювати державну волю...
   Сонно десь ремигає в оборi вiл... Похлюпує вода в криницi, й рипить над
нею журавель... Ледь блимає самотнiй вогник свiчки чи каганця...
   Пiдвiвся, рушив поволi вниз. Аж дивно: собаки й тi не сполошилися  його
ходою... Сонне, забуте  богом  царство  руїни  й  журних  спогадiв...  Нi,
"спогадiв" тут не на мiсцi. Скорiше, марень або легенд,  вiдгомонiв  того,
що тут творилося в часи офiр, якi пiшли у небуття, неначе вода в  пiсок...
Що вибороли, за що поклали голови великi нашi прадiди?..  Боролись  марно,
отже? I жертви всi були даремнi?.. А дух, порив до волi й свiдомiсть слави
й сили, що залишилися од тих часiв, хiба не скарб,  не  зброя!..  Це  нiби
вiчно жива модель для всiх повстань, що будуть, для тих,  кому  ввiрветься
терпець раба!.. Так мало i так багато...
   Мiсяць стояв уже високо, й пiд  ним  сумирний  Тясмин  блищав,  немовби
шабля.
   Вранцi Тарас пiшов дорогою, яка вела в  Суботiв.  Не  поспiшав.  Чомусь
боявся зустрiчi з тим козаком, що нинi живе на хуторi, який колись належав
гетьмановi Хмельницькому. Антiн Яременко... Людина, що, читаючи його поему
про Колiївщину, замислилась i прилучилася  душею,  всiм  своїм  єством  до
призабутих давно подiй, до горя краю рiдного, до тих,  хто  скнiє  досi  в
пiтьмi неволi...  Може,  боявся  стрiти  його  погаслим,  стомленим  нiмим
чеканням хто зна чого, а може, сам остерiгався розчарувати щиру,  на  волю
спраглу душу... Що вiн йому нового мiг сказати?..
   Минувши яр, що вiддiляв славетну  гору  вiд  безiменної,  та  хутiрець,
спинився. Десь тут була межа Суботова i Чигирина. З  узвишшя  за  хутiрцем
вiдкрився йому чудовий вид на гору, Тясмин i Чигирин з дiвичим монастирем,
на вiтряки, на поле й лiс удалечi...  Нi,  тут  щось  є  хвилююче,  в  цiй
панорамi!.. Два роки тому, вражений, спинився тут, i  дух  йому  забило...
Одна гора!.. Якi ж то  там,  на  Кавказi,  гори?..  Пiд  хмари,  кажуть...
Скiльки за них пролито кровi!.. В  iм'я  чого?  Навiщо  вони  солдатам  iз
крiпакiв, що там кiстьми лягають?  А  Якову,  хоч  вiн  з  панiв?..  Полiг
сердешний Якiв... Не Кухаренко, а Якiв де Бальмен... На нього вiн покладав
надiї...
   Сiв на округлий камiнь, що виглядав  з  трави  на  пагорбi,  й  розкрив
портфель. Цей краєвид вiн мусить намалювати. I для комiсiї, i для душi...
   З думок не йшов убитий Якiв. Як-то йому  було  вмирати  в  тому  бою...
Йому, що так любив свободу, що нею снив... Трагедiя хоч для Шекспiра...
   Вiн  нiби  бачив  гори  у  бiлих  чалмах  снiгу.  Струнких   черкеських
вершникiв... Чув шум рiчок, орлиний клекiт, пострiли...

   _За горами гори, хмарою повитi,_
   _Засiянi горем, кровiю политi,_
   _Споконвiку Прометея_
   _Там орел карає,_
   _Що день божий добрi ребра_
   _Й серце розбиває._
   _Розбиває та не вип'є_
   _Живущої кровi,-_
   _Воно знову оживає_
   _I смiється знову..._

   Схвильований, перечитав написане. Поглянув на  Чигирин,  на  сяючу  пiд
сонцем рiчку й човен, що плив по нiй, i дописав:

   _Не вмирає душа наша,_
   _Не вмирає воля._
   _I неситий не виоре_
   _На днi моря поле..._

   Спинив поквапний бiг олiвця, задумався... I враз почув перестук швидких
копит. Оглянувся. З Суботова до нього їхав вершник. Мчав навпростець... На
справника не схожий нiби...
   Хтозна-чому сховав папiр iз вiршем i вийняв фарби. Не озирався  бiльше.
Так наче був у чомусь винен... Дивна людська натура...
   Кiнь зупинився рiзко.
   -_ _Добридень вам! - долинув знайомий голос.
   То це ж Антiн Яременко!
   - Здоровi будьте...
   - Справдi, Тарас Шевченко!  -  скочив  Антiн  з  коня.  -  А  я  вiдчув
неначе... Художник, кажуть... Думаю: чи не Тарас?
   - Та вiн же.
   - А далi сумнiв мене узяв: чого це, - якщо Тарас, -  вiн  бродить  десь
манiвцями?
   Тарас вiдчув, що спаленiв.
   - На все свiй час, Антоне...
   - Малюєте? - кивнув на аркуш, де ледь  помiченi  були  гора  Богданова,
далекий обрiй, Тясмин.
   - Така моя робота.
   - А вiршi ж як?
   - I вiршi пишу потроху.
   - Славно! На спраглу землю треба добрячий дощ... А ту розмову нашу?..
   - Я не забув.
   - I я. Бог свiдок...
   - Власне, я через неї сюди й приїхав...
   - Справдi? - зрадiв козак. - Чого ж тодi обходив мою оселю, батьку?
   - В таких дiлах потрiбна пильнiсть... Як тут?
   - Яременко на вiтер слiв не кидає! Сказав - зробив.
   Вiн так за цi два роки перемiнився, що видно було по ньому -  дiяв,  та
ще й успiшно. Аж помолодшав i наче вирiс.
   - Скiльки?
   - Пiвсотнi шабель.
   - Добре.
   - Коли ж?
   - Не скоро... Дiло це не просте...
   - А довго?
   - Та-а рокiв п'ять...
   Зiв'яв козак, похнюпився. Гадав, що вже настала  його  пора,  що  сурма
от-от покличе...
   - Тяжко сидiти й ждати.
   - I не сидiть. Хай кожен наверне ще кiлькох  до  вiри  нашої,  а  тi  -
також...
   - Як полум'я бiжить весняним  степом?  -  пiдбадьорився  знову.  -  Щоб
припекло панам пiдошви...
   - А поки що нiде нiчого!
   - Важко, та що поробиш, ждатимемо, - зiтхнув Антiн. - Зайдеш  до  хати,
може, та пообiдаємо?
   - Спасибi. Нам не варто бувати разом... Ти звiдси їдеш далi, у Чигирин.
   - Так я ж тебе уже побачив, батьку!
   - Їдь, їдь, Антоне, у Чигирин. У тебе там є дiло. А  я  тобi  зустрiвся
тут ненароком... Збагнув?
   - А-а, це щоб справнику  не  донесли!  -  засяяв,  нiби  вiдкрив  якусь
приємну iстину. I спохмурнiв.- Посидiли  б,  по  чарцi  випили  б...  Щось
прочитав би, батьку, менi з новеньких вiршiв...
   - Самому жаль, та що поробиш. Доля у нас така...
   - Хоч кiлька слiв!
   - Ну, добре. Пишу про Гуса зараз. Такий був чех,  що  встав  колись  за
волю...

   _Кругом неправда i неволя,_
   _Народ замучений мовчить._
   _I на апостольськiм престолi_
   _Чернець годований сидить._
   _Людською кровiю шинкує_
   _I рай у найми оддає!.._

   Як дочитав монолог-роздум  Гуса,  Антiн  помовчав  трохи,  немов  ждучи
продовження, i враз сказав:
   - Все правда, все, як у нас!.. Допишеш, пришли менi, ласкав будь.
   - Я передам, як випаде така нагода.
   - Прощай!
   - Готуйтеся.
   - Та не барiться дуже, бо я не втерплю! "Земля плаче у кайданах, як  за
дiтьми мати..." I треба ж так сказати!.. А може б, ми  пiшли  до  мене  та
пообiдали?
   - Хай iншим разом, брате. А зараз їдь.
   Ще довго вiн озирався, давши коневi волю. Так нiби знав, що  бiльше  їм
не зустрiтися... I через те, напевно, Тарасовi заповз до серця смуток. Сiв
на лобатий камiнь, вмочив у фарбу пензель... Та краєвид пойнявсь  туманом,
нiби це був не день, а ранок. Свiтило ясно сонце, аж припiкало,  хоча  уже
звернуло за половину вересня. Вже де-не-де дерева взялись  багрянцем.  Мов
сивиною... Осiнь... Лишилось мало сонячних, погожих днiв... Узавтра  найме
коня i з'їздить обов'язково в Холодний Яр та в Мотрин монастир, де починав
своє велике дiло Залiзняк... Святi мiсця!..

   _Не вмирає душа наша,_
   _Не вмирає воля!.._

   Дiстав з портфеля аркуш  з  ледь-ледь  початим  "кавказьким"  вiршем  i
посмiхнувся. Хто ж ти єси, Тарасе: поет, художник, громадянин?..  А  може,
син свого народу, сурма його тривожна, його душа!..
   ...У рiднi свої пенати прибув якраз напередоднi храму. Друзяка Гнат, що
стрiвся йому на вигонi серед села, повiдав смiшну пригоду, яка тут сталася
з його, Тарасової, вини. Ще в той приїзд, коли хрестив у Йосипа, вiн  впав
ув око доньцi отця Григорiя, i та тепер днює  й  ночує  iз  "Кобзарем",  а
женишкiв-поповичiв  так  одшиває,  що  тi  її  сахаються.  Пригода  ця  не
розсмiшила, а навпаки, черкнула крилом печалi душу i  зацiкавила.  Не  мiг
згадать, чи бачив вiн цю дiвчину, яка вона. Коли  служив  у  Кошиця,  вона
була маленька... Бiжать лiта!.. Йому вже тридцять з гаком, а Феодосiї  лiт
вiсiмнадцять, певно...
   Наступного дня, прийшовши на мед до Гната (в  церкву  йти  не  схотiв),
Тарас найперш став крадькома розшукувати попову доньку межи  дiвчат,  яких
було чимало на цiй гостинi. Може, вони зiйшлись - цiкавi! - щоб подивитися
на диво дивне - гостя iз Петербурга, а може, просто прийшли на храм...
   - Тарас у нас ще не жонатий, - сказав господар вкрадливо i пiдморгнув.
   Дiвчата захихотiли, ховаючись одна за одну та  перешiптуючись.  А  Гнат
одвiв Тараса за рiг комори i мовчки вказав йому  на  дiвчину,  яка  стояла
осторонь, за перелазом, не смiючи зайти у двiр або в садок,  де  накривали
великий стiл. На диво,  вiн  десь  бачив  це  гарне  личко,  шию...  Невже
позаторiк?.. Нi, ще ранiше... Нiби  ще  в  Петербурзi,  до  першого  свого
приїзду на Україну...
   I раптом його осяяло: це ж Катерина, дiвчина з його  картини!  Схожiсть
була така разюча (i навiть поза!), що_ _вiн_ _не мiг  очей  вiдвести,  хоч
розумiв, що цим  нашкодить  Феодосiї:  в  селi  все  бачать,  усе  на  вус
намотують...
   - Хороша? - вивiв його з того афекту Гнат.
   - Вона зiйшла з картини, яку я ще три роки  тому  намалював,  -  сказав
Тарас схвильовано.
   - То, може, це твоя, Тарасе, доля?
   Тут пiдiйшов Варфоломiй Шевченко, Тарасiв брат троюрiдний, що,  хоч  не
часто, писав йому у Петербург. Брат Йосип був одружений з його сестрою...
   Вони потисли руки, поцiлувалися.
   - Ви побесiдуйте, а я пiду давати лад, - полишив_ _їх_ _господар.
   Балакали про се, про те... Тим часом  Гнат  послав  дiвчат  привести  в
садок Федосю; вона  ввiйшла  несмiливо,  всмiхнулась  тихо  i  зашарiлася,
вловивши погляд гостя iз Петербурга. Рятуючись, мерщiй взялась  допомагати
титарисi...
   - Надовго ти приїхав на Україну? - спитав тим часом Варфоломiй.
   - Я? Назавжди.
   - Десь маєш службу?
   - Та обiцяли... В Києвi... Там є така комiсiя, яка вивчає старовину.
   - Це жити весь час бурлакою...
   - А що менi! Козак я вiльний, жiнка мене не лає, дiти не просять хлiба!
   - Колись же й ти одружишся. Котрась, напевне, уже готує рушники...
   Тарас промовчав.  Вiдчув,  що  в  брата  також  на  думцi  донька  отця
Григорiя. Мав добру давню звичку - не йти туди, куди  тягли  або  штовхали
iншi...
   Бiля ворiт спинився старий кобзар... Нi,  лiрник...  Та  все  ж  людина
божа, бродячий бард!
   - А Перебендя iще живий? - спитав Тарас у брата.
   - Кажуть, що вже помер.
   - То мудрий був чоловiк.
   - Хай царствує на тому свiтi.
   Лiрника ввели у двiр, дали чогось напитися i  попросили  грати.  Старий
завiв сумної, з якою просять старцi на папертях i на базарах.
   Тарас не витримав i пiдiйшов.
   - Ласкавi будьте, дiду, заграйте щось веселе чи заспiвайте думу.
   - Не знаю я, синочку, дум. Не навчений, - сказав старий.
   - То заспiвайте пiсню про козакiв.
   Старий  на  мить  задумався,  поправив  лiру,  швидко  щось   пiдкрутив
навпомацки.
   - Все, все спливло, забулося... Хiба  що  цю...  Яку  почув  недавно  у
Чигиринi... - Старий прокашлявся i заспiвав неждано гарно й дужо:

   _Лiта орел, лiта сизий_
   _Попiд небесами;_
   _Гуля Максим, гуля батько_
   _Степами-лiсами!.._

   Гамуючи в душi велику радiсть, Тарас  пiдтримав  пiсню.  Уплiв  i  свiй
приємний бас Варфоломiй. Гнат теж пiдставив  голос,  мiцний,  неначе  його
плече.
   Як доспiвали, довго стояла тиша. Першим озвався Гнат:
   - А ви казали, батьку, що все спливло!..
   - I де я чув цю пiсню? - спитав себе уголос Варфоломiй.
   Щоб вiн не встиг згадати, - хоч тут, при всiх, - Тарас спитав старого:
   - Ви про вдовицю знаєте? Яка пшеницю сiяла... - I заспiвав, не голосно,
аби лише почув старий i пригадав:

   _Ой__ iз-за гори та буйний вiтер вiє,_
   _Ой там удiвонька та пшениченьку сiє..._

   Лiрник почав пiдiгравати, збився. Iншi також не  знали  пiснi,  й  вона
зiв'яла, наче вдовиний лан.
   Заждавши  трохи,  лiрник  заграв   завзято   гопака,   Тарас   метнувсь
припрошувати дiвчат, жiнок, i двiр ожив, загухав, завирував...
   - Прошу, прошу до столу! - гукнув господар, як тiльки змовкла музика.
   Iшов додому потемки, вже  пiсля  всiх.  Один  вiн  тут  не  мав  сiм'ї,
хазяйства. Гнат проводжав. Що вечiр був погожий, мiсячний,  не  поспiшали.
Падало пiд ноги  листя  i  навiвало  сумнi  думки  про  смисл  життя,  про
старiсть, що десь уже не за горами...
   - Ну, як тобi Федося? - озвався Гнат.
   - Нiвроку.
   - Ти бачив, як дивилася вона на тебе?
   Тарас промовчав.
   - Треба ж - така любов!..  А  нас  з  моєю  пан  оженив-Покликали  мого
старого до управителя - i все тобi коханнячко та залицяннячко...
   - А ти мене весь час спиняв,  коли  я  лаяв  панство!  -  сказав  Тарас
сердито.
   - Ат, що там з лайки користi... - дiстав капшук i люльку Гнат.
   - Щоб люди знали правду!
   - А то вони не знають...
   - Чому ж мовчать?
   - Бояться.
   - Наш страх  -  то  панська  сила.  А  наша  сила  -  в  єдностi  та  в
усвiдомленнi себе людьми, народом!
   - Гай, гай... Якi ми люди, ми крiпаки...
   - Тьху! - розiзлився уже Тарас. -  Чи  ти,  бува,  не  блекоти  наївся?
Крiпак - то панська вигадка. Панiв, царiв, жандармiв!.. Ще прадiд твiй був
вiльним, а ти уже й не мислиш себе на волi!
   - Нащо даремно душу ятрити...
   - Нiхто її нам не подасть, як милостиню: добути треба, вирвати!
   - Тихiше, ради бога! Он хтось стоїть...
   Попереду, бiля верби, бiлiла проти мiсяця струнка дiвоча постать.
   Гнат зупинився, добув вогню i запалив коротку люльку.
   - Мабуть, я вже вертатимусь, - сказав, попихкуючи димком. В його словах
була якась грайливiсть. - Добранiч...
   - Йди зоровий. Спасибi вам за гостину!
   - Дасть бог, вiддячиш тим же... Якщо не будеш ловити гав...
   Потис добряче руку й пiшов назад.
   Тарас постояв трохи i також рушив. Гiрко було на серцi...
   - Добривечiр... - почулось раптом поряд.
   Звiв очi - бiла постать перепинила йому дорогу.
   - Це ти? - спитав здивовано, впiзнавши в нiй Феодосiю. - Не змерзла?
   -Нi.
   - Я чув, що ти читала мої книжки...
   - Напам'ять знаю.
   - Правда? I "Гайдамакiв"?
   Вона кивнула ствердно:
   - Це нiби... нiби святе письмо...
   Помовчали.
   - Ходила в школу? - тихо спитав Тарас.
   - Нi. Так, сама навчилася.
   - Й писати вмiєш?
   - Вмiю... Вже мушу йти, -зiтхнула. - Бо батько буде гнiватися...
   - На кого ж тут чекала бiля верби? - спитав i тої ж митi пошкодував.
   Вона вдала, що не почула. Мовчки ступала  стежкою,  ледь-ледь  схиливши
зграбну, маленьку голову, освiтлену так таємниче повним високим мiсяцем.
   - Пробач... - сказав, торкнувшись її руки.
   - Надовго ви приїхали?
   -Куди?
   - В село.
   - Не знаю ще. На тиждень, може...
   Схлипнула.
   - Ти плачеш? Я тебе образив чимось?
   Дiстала звiдкись хусточку i витерла мерщiй лице.  Осяйно,  немов  дитя,
всмiхнулася.
   Тарасовi враз стало жаль її, себе...
   - Поїхала б зi мною в Київ?
   Вона звела на нього очi, повнi блискучих слiз.
   - Поїхала б...
   I слово те ударило йому, мов хвиля, в груди i розлилось, вiдлунюючи, по
всьому тiлу...
   Вранцi спитав поради в брата, що був йому за батька, й Микита дав  свою
ласкаву згоду. Надумав ще порадитися з Варфоломiєм,  а  вже  тодi  просити
Гната, щоб дiлу дав належний хiд, оскiльки вiн, як титар,  найближчим  був
до Кошицiв.
   Iшов селом немовби в якомусь мревi. Дивний, не знаний стан!  Здавалося,
вiн сам за нiч став iншим, чужим собi самому. Було на серцi весело i трохи
страшно... Жiнка... Товариш,  друг,  подружiє  його  єдине...  Вiн  матиме
небавом мiсце на цiй землi, де ждатимуть його iз мандрiв, де  будуть  щиро
радi його появi, роздiлять з ним всi  успiхи  й  усi  невдачi,  втiшать  i
додадуть снаги на праве дiло!.. А дiти... Боже праведний, у  нього  будуть
дiти!..  Кирпатенькi  такi,  чорнявi,   у   довгих   бiлих   сорочечках...
Найстаршого назве  Iваном,  на  честь  Сошенка,  а  другого,  звичайно  ж,
Карлом... Євгеном чи Василем... Всмiхнувся. Багато ж йому синiв  потрiбно!
Не буде коли писати вiршi  i  малювати...  Згадались  мати,  батько...  Не
дожили!.. Будь прокляте це дике рабство!..
   Варфоломiя застав пiд яблунею, де той стояв, роздумуючи над урожаєм, що
раптом геть осипався. Червонобокi яблука вкривали густо землю, неначе жар.
   - Крутнув нечистий вихором - i на тобi... - розвiв руками Варфоломiй.
   - Мене також крутнуло, брате, - весело  сказав  Тарас.  -  Прийшов  оце
порадитись.
   - Теж сатана?
   - Побачимо, як поживемо... Надумав я женитися.
   - Житейське дiло, - повагом сказав на те Варфоломiй, хоч  був  молодший
на рокiв шiсть вiд нареченого. - I хто ж вона? Федося, мабуть, Кошицева?
   - Вгадав. То що ти скажеш?
   - Розумна, гарна, любить... От тiльки...
   - Що?
   - Спитати треба спершу, без старостiв...
   - Вона дала вже згоду.
   - А батько-мати? Можна вхопить гарбуз...
   - Украду!
   - Ти ж не якийсь гусарин, а свiй-таки...
   - Пошли когось по Гната.
   - Я сам сходжу покличу, -  сказав  похмуро  Варфоломiй.  -  Ти  посиди,
подумай, зваж...
   - Уже подумав, зважив, - скипiв Тарас. - Одружуюсь!
   Як брат пiшов, до серця  вповз  холодний  страх  чи,  може,  передчуття
недоброго. Ходив садком,  -  прив'ялим,  наполовину  вже  головiтим,  -  i
свiтлий настрiй змiнювала  така  знайома  йому  журба.  Згадались  Ядзя  з
Вiльна, санкт-петербурзька Маша, княжна Варвара, Ганна, що й досi,  правду
кажучи, мов рана в грудях.
   - Ну що? - зустрiв Варфоломiя.
   - Послав його до Кошицiв. Спитав, на що ви житимете, то  я  сказав,  що
маєш службу в Києвi...
   - Вiн знає це. Обiцяно ж.
   - Обiцяного три роки ждуть...
   - Портрети є замовленi. Та й вiршi щось приноситимуть...
   - Новенькi маєш?
   - Трохи... Ти знаєш, зараз менi Кавказ весь час стоїть  перед  очима...
Поїхати б  туди,  поглянути!..  Бо  туго,  туго  пишеться.  Послухай  ось,
народжене в Чигиринi...

   _За горами гори, хмарою повитi,_
   _Засiянi горем, кровiю политi_
   _Отам-то милостивiї ми_
   _Ненагодовану i голу_
   _Застукали сердешну волю_
   _Та й цькуємо. Лягло костьми_
   _Людей муштрованих чимало._
   _А сльоз, а кровi? Напоїть_
   _Всiх iмператорiв би стало_
   _З дiтьми i внуками, втопить_
   _В сльозах удов'їх!.._

   - Господи! - схопивсь за голову  Варфоломiй.  -  Ти  з  глузду  з'їхав,
брате! Та за таке... за це тебе...
   - Гадав, що ти...
   - Безглуздо отак!..
   - То що ж нам, братику, сидiти й лупати очима,  мов  барани?  Хай  гине
все?
   - Не лiз би ти у хмари, - оглянувся Варфоломiй. - Бо пропадеш...
   - Якщо гуртом, громадою... Пiдняти всiх!..
   - Химери! Ти помиляєшся, вважаючи, що нашi душi й досi... Згорiло  все,
зостався тiльки попiл...
   - На волю хочеш? - рiзко спитав Тарас.
   - Звичайно...
   - А кажеш - попiл, брате!
   - Не час, не час...
   Так кажуть усi, хто зжився з рабством,_ _хто власну шкуру...
   - Он хтось iде! Здається, Гнат, - зрадiв одверто Варфоломiй.
   Похмурим вернувся титар i тим уже сказав усе Тарасовi.
   Гнат пiдiйшов, поручкався, дiстав  капшук  та  люльку,  добув  вогню  i
запалив.
   - Уперся, неначе вiл у сажалцi, отець Григорiй. Не пара вона йому, та й
годi... - сказав, нарештi. - Хто вiн? Гультяй, бурлака! -  передражнив.  -
Iз вiршiв хлiба нiхто не їсть, iз пензля теж. Ще малював би вiн образи для
храмiв, а так!..
   Тарас стояв, схололий весь, iзболений. У грудях,  там,  де  серце,  чув
порожнечу, пустку.
   - А може, воно й на краще, - зiтхнув немов з полегшенням Варфоломiй.  -
Що не кажи, а жiнка, дiти - пута, приємний, може, та все ж тягар...
   - Знайдеш собi ще лiпшу, - почав  також  розраджувати  невдаха-сват,  -
Якусь панянку навiть...
   - Собачу кров? - озвався iз  похололостi,  мов  з  того  свiту,  й  сам
здивувався: досi вiн рiзко так нiколи не говорив про панських дочок. Часом
ще й залицявся...
   - Почули б таке пани, - всмiхнувся Варфоломiй.
   - Добудь менi на завтра коней. Їхатиму.
   - Так, мабуть, лiпше, - пiдтримав Гнат. - Не брати ж дiвку силою...  Та
ще в попа!
   - Уранцi коней матимеш, - сказав уже спокiйно Варфоломiй.
   - На мене вже чекають побiля Миргорода. Робота є...
   Прощались якось нiяково, немов були всi троє у чомусь  виннi.  Прикрощi
нiкого ще не зблизили, невдачi теж. I сумно було, i  весело,  що  ним,  як
стiй, погребував i вбогий духом  Кошиць...  "А  може,  вiн  злякався  мого
прийдешнього?" - сяйнула раптом думка. Й протверезила...
   ...Нi, недаремно мовиться, що на ловця i  звiр  бiжить!  Йому  потрiбна
була людина, яка на власнi очi бачила Кавказькi гори, рiки, тамтешнi села,
або аули, самих черкесiв i царське вiйсько, що прагне їх навчити, як треба
жить на свiтi, й вiн застряв в Лубнах на  станцiї,  де  й  зустрiчав  таку
людину.
   - Тарас Григорович?! - почулось нагло, коли  вiн,  гнiвний,  вийшов  iз
мiсць  присутствених,  де  марно  прагнув  добути  сакраментальний   аркуш
подорожньої: начальство спало пiсля обiду! - Не впiзнаєш?
   - Сашко Чужбинський, вiн же й пан Афанасьєв?
   Вони потисли руки, ще й обнялись на радощах, мов добрi друзi.
   - Звiдки й куди прямуєш? - спитав Чужбинський.
   - З Миргорода у Лемешiвку.
   - До їх високомочемордiя?
   - У нього щось передане менi з Кавказу.
   - З Кавказу? I я недавно звiдти.
   - Тебе менi сам бог послав! - зрадiв Тарас.  -  Нам  треба  поговорити.
Чиновники усердно сплять - час маємо.
   - Я на своїх. Поїхали до мене в Iскiвцi, а звiдти вже, як наговоримося,
доставлю тебе до Вiктора.
   - Воiстину впав у гаразд, як муха в сметану! Гайда?
   Надворi сiяв дощик, зривався вiтер полем,  а  їм  в  колясцi  було  так
зручно й затишно.
   - Ну ж, ну, розказуй, - квапив Тарас Чужбинського. - Ти довго був там?
   - Довго... Природа там!.. Вершини гiр покритi бiлим снiгом, по схилах -
сосни, скелi, бiжать рiчки в долини, де все цвiте...
   - А люди? Якi там люди?
   - Чорнi та довголицi. Похмурi, гордi, ходять  усi  при  зброї...  ще  й
озираються весь час довкруг...
   - Мабуть, їх зацькували?
   - Якось я свiдком був, як нашi йшли в атаку на їхнi саклi...
   - Що це?
   - Хати, по-їхньому. А хлiб - чурек...  Всю  гору  вкрили  бiлi  рухливi
цятки, зблискують багнети, шаблi... То тут,  то  там  пов'ється  димок  од
пострiлу, впаде ядро... А потiм - ура, ура!.. Черкесiв нiде не видно, нiби
їх i нема, а схил гори встилають бiлi трупи...
   - Чи знаєш ти, що там загинув Якiв? - спитав Тарас похмуро.
   - Граф де Бальмен?!
   - Вiн. Ще у липнi...
   - Сволота!..
   - Хто.
   - Черкеси. Для них людину вбити!..
   - Сволота шле туди солдатiв, братику, - сказав, немов одрiзав. - А тi -
за волю б'ються, за рiднi гори.
   - Жаль Якова...
   - Гадаєш, менi не жаль? А ще жалкiше, друже, що вiн  полiг,  примучуючи
чужий народ, пригнiчуючи свободу... Смерть має сенс лише за праве  дiло...
Так я кажу?
   - Напевне...
   - I хрестять їх, пiдкорених? - спитав Тарас.
   - Аякже. Йдуть священики, десь там когось навернуть до вiри iстинної та
просвiтять, i вже, гляди, брат постає на брата...
   - Попи, тi дiло знають! Гадюками залазять в душу, нiвечать,  беруть  її
на прив'язь... Псарi царевi!..
   - Господи... - зiтхнув Чужбинський. - їх би хоч не займав!  Без  церкви
усяке благе дiло зiйде на пси...
   - Ти не попович, бува, соколику? - спитав Тарас у приятеля.  -  Нi?  То
скажи, будь ласка, а злi дiла не творяться з благословiння  святих  отцiв?
Хiба вони осуджують сваволю панську, вiйни, в яких  щодня  лягають  трупом
тисячi невинних солдатських душ?
   Замовкли. Вже в далинi над рiчкою виднiлося село, в якому жив Олександр
Чужбинський i благоденствували його ж таки крiпацькi душi.
   Будинок був не з перших, проте зручний i затишний. Тарас бував тут,  як
приїздив два роки тому на  Україну,  й  не  церемонився.  Коли  ввiйшли  в
свiтлицю (чи кабiнет?), метнувся до шафи з книгами.
   - Нове щось є? Ти знаєш, менi бракує Байрона. Весь час чомусь здається,
що мало, мало його читав... Ех, знав би я англiйську мову!..
   - А як французька, вивчив?
   Махнув рукою.
   - Пiзно за мови братись, друже. Вони зосталися в моїй неволi...
   - Я чув,  поляки  в  Києвi  вивчають  нашу  мову,  аби  тебе  читати  в
оригiналi.
   Звiстка була приємна, та вiн якраз побачив свою поему "Тризна", узяв до
рук i запитав господаря:
   - Ти це читав?
   - Звичайно... Коли казати правду, ти пишеш краще рiдною.
   -  Затуркали  мене...  Не  можеш   писать   як   слiд,   то   й   пишеш
по-малороському...
   Поклав у шафу книжку, лiг на диван. Згадав княжну Варвару  i  Яготин...
Зiтхнув i мовив:
   - Цур йому! Ось сядь лишень та розкажи ще дещо менi про  той  народ  та
про Кавказ.
   - Навiщо воно тобi?
   - Почав писать поему, а знань чортма... Коли задумав "Гуса", то  скрiзь
хватав, де тiльки мiг.  Бодянський  дав  прочитать  Шафарика,  в  Родзянка
стрiвся з Єдлiчкою, що став_ _менi в пригодi, а в Києвi  добув  книжок  по
Чехiї...
   - Ну й що твiй "Гус"?
   - Написаний. Оце скiнчив недавно. В Мар'янському, у Лук'яновича.
   - Не змiг би щось прочитати з нього? - сiв на  диван  Чужбинський.  Вiн
теж писав i розумiвсь на вiршах.
   - Це зробим потiм. Нинi ж я прочитаю тобi новiшу рiч, мiстерiю...
   - I де воно береться в тебе?
   - Душа болить... Не можу  я  спокiйно  дивитися  на  те,  що  твориться
довкруг на нашiй милiй, святiй землi!..
   - Згориш завчасно.
   - Краще згорiти враз, нiж тлiти усе життя.
   - Ти згущуєш, драматизуєш...
   - Нi. Є межа, яку не можна переступити, не втративши свого  лиця,  душi
своєї,  власне,  всього  себе...  На  сотнi  тисячi  квадратних  верст   -
фiльварок, хутiр, миза, з якої йдуть панам раби, харчi та грошi!.. Галерою
земля вся наша стала, а ми на нiй - гребцi прикутi...
   Чужбинський  слухав  мовчки,  не  смiючи  на  нього   звести   погляду.
Збагнувши, що перед ним розумний, та все ж панок, Тарас притих,  отямився.
Вже скiльки так бувало, що вiн розпалювався i виливав зболiлу душу  марно.
Глас вопiющий!.. Господи! Однi ще соннi, темнi, а другi  вже  зреклися  за
ласий шмат незрячих своїх братiв, штовхаючись, шукають  мiсця  лiпшого  на
шиї в них, де й так завiзно!..
   - Може, пiти сказати, щоб нам дали щось випити  i  попоїсти?  -  спитав
господар тихо.
   - Незле, незле, - зрадiв Тарас нагодi перемiнити тему. Та й зголоднiв.
   Коли накрили стiл й поплив свiтлицею чарiвний запах  борщику,  не  став
чекати, поки його попросять тричi, а  вже  за  першим  разом  уволив  щиру
просьбу: кивнувши, мовчки випив. Чужбинський рушив слiдом.
   - Закушуй салом... - мовив, хапаючи повiтря ротом.
   - Колись, було, в Гребiнки ми ласували таким сальцем, -  сказав  Тарас,
згадавши i Петербург, i друзiв по Академiї, i землякiв, якi  збиралися  то
тут, то там i мислили про свiй народ, про землю рiдну, звiдки вони пiшли й
куди не всi повернуться, бо там нема до чого докласти рук...
   - Не смачно?
   - Що ти!
   - Хмуришся...
   - Та-а, всяке лiзе в голову...
   - Про що ж твоя мiстерiя? -  спитав  нарештi  Олександр.  Кортить  йому
послухати.
   - Про те, як у Суботовi розкопували Богданiв льох.
   - Скарбiв шукали?
   - Марно. Знайшли лише мерця в кайданах.
   - Козак чи шляхтич?
   - А хто його тепер збагне... Дочубилися!..
   Борщ їли мовчки. Одне, що вже було надвечiр, а друге - кожен думав  про
щось своє i не бажав дiлитися думками тими з ближнiм.
   - Родзянко тобi читав свої "стихи"? - спитав Чужбинський з посмiшкою.
   - А що ж мене турнуло звiдти, як не вони! Так  дременув,  що  й  зошита
свого забув, якого давав читати Єдлiчцi.
   - Всi соромiцькi, певно?
   - А то ж якi... Щоправда, гiрш од вiршiв його промови про запорожцiв та
гайдамаччину. З Одеси хтось привiз йому Скальковського...
   - "Историю Новой Сечи"?
   - Та нi, "Наезды  гайдамаков".  Мерзенна  книжка!  А  пан  Родзянко  аж
захлинався, хвалячи її за те, що гайдамаки у нiй  -  розбiйники,  бандюги,
злодiї... Для нього справжнє лицарство - лише гетьмани, пани полковники та
iже з ними!..
   - Налити ще?
   - Не треба. I так пече... Пiду  провiтрюсь  трохи,  -  пiдвiвся  важко.
Останнi днi зробився якимсь сирим немовби...
   - Там вiтер, дощ.
   - Пусте. Од вiтру ми ще не хилимося... Розбiйники!.. За волю,  за  свiй
народ розбiйник пiде на смерть?!
   - Чого ти так мордуєшся? Собака, кажуть, бреше, а вiтер носить...
   - Е-е нi, його читають, цього Скальковського, i наша слава в очах людей
читаючих стає ганьбою! Виходить, ми не мали держави, вiйська, принципiв та
iдеалiв; були однi розбiйники. Кумекаєш, куди вiн б'є? У саму душу!..
   Надворi справдi вiтер  зривав  останнє  листя,  котив  бур'ян.  Бр-р!..
Добре, що одягнувсь виходячи... Важкими  стали  ноги...  Чи  не  захворiв,
бува, Тарасе?.. Бездомному хворiти зле... Щоб вiддали Федосю, напевно, вiн
вже мав би своє пристанище... А як то їй, сердешнiй!..
   Криниця, з якої вiн два роки тому вночi брав воду, була довкiл засипана
кленовим листям. Тихо рипiв, погойдуючись на  дужiм  вiтрi,  журавель..  А
хмари - нiби гори...

   _Чурек i сакля - все твоє;_
   _Воно не прошене, не дане,_
   _Нiхто й не возьме__ зa__ своє,_
   _Не поведе тебе в кайданах._
   _А в нас!.._

   О господи! Чи буде йому колись хвилина миру й спокою на цiй землi? Де б
вiн не був, що б не робив, печуть, снуються  думи,  складаються  в  слова,
рядки!..
   Вечiр надходив темно-сiрий, який буває тiльки о цiй порi. Ще сонце десь
свiтило, та чорнi хмари щiльно прикрили землю... Холодно!..
   Його злегка морозило. Пострелювало над лiвим оком у  головi...  Щоб  не
пiддатись  хворостi  (якщо,  звичайно,  це  вже  вона),  прогнав  думки  й
прискорив крок. Важкi, холоднi  ноги  вгрузали  в  листi...  Хати,  лелечi
гнiзда, - немов шапки черкесiв, - були  розмитi,  нiби  на  акварелi...  В
тепло, до хати!.. Добре, що є на свiтi  друзi,  товаришi...  Вiн  прочитає
"Iвана Гуса" й "Великий льох"... О! Може, й назвати так  мiстерiю?..  Якщо
вже є, назветься якось... Завтра або позавтра виїде до Лемешiвки, а звiдти
вже - в Переяслав, до Козачковського... Недобре щось з ним дiється останнi
днi... Бурлацi осiнь - мачуха...

   _Та нема в свiтi гiрш нiкому,_
   _Як бурлацi молодому,_
   _Гей-гей, як бурлацi молодому!.._

   Голос немов чужий,  якийсь  далекий  нiби...  Вiн  прочитає  зараз,  що
обiцяв, ще розпитає трохи про тi далекi, залитi кров'ю гори,  переночує  i
вранцi  рушить  далi...  Що  за  напасть?  Забув  початок  "Льоху",  сирiч
мiстерiї...

   _Як снiг, три пташечки летiли_
   _Через Суботове i сiли_
   _На похиленному хрестi..._

   Попереду, неподалiк, з'явився освiтлений квадрат вiкна, i  вiн  зiтхнув
полегшено...
   ...Краще б вiн був найняв якусь пiдводу, щоб перебратися iз  Переяслава
в село В'юнище! На  Козачковського,  що  вiз  його,  найшла  якась  стихiя
погомонiти,  й  Тарас,  згадавши  свою  недавню  поїздку   в   Київ,   так
знервувався, що знов вiдчув, як бiль розходиться  йому  по  тiлi  мороком.
Мiсяць Андрiй виходжував його  в  своєму  домi,  дозволив,  як  покращало,
поїхати на кiлька днiв до Києва i скласти звiт комiсiї й  тепер  привiз  -
здорового - у затишний i дружнiй  дiм  Самойлова,  оскiльки  власний  його
будинок перероблявся. Тарас тут мав  свiй  кабiнет,  iз  грубкою,  що  так
ласкаво грiла, господаря, що  був  тактовний,  тихий  i  ненабридливий,  i
господиню - лагiдну, мов рiдна мати. Та, попри всi цi блага, душа його  не
мала  й  години  спокою.  Нарештi  це  помiтив   Степан   Никифорович   i,
стурбувавшись, зайшов надвечiр уже на восьмий... нi, на дев'ятий  день  до
гостя в його кiмнату.
   Тарас сидiв i грiвся, оскiльки кожен вечiр його морозило.
   - Нездужаєте? - спитав Степан Никифорович.
   - Сам не збагну... Щось дiється таке зi мною...
   - Живiт болить чи груди?
   - Якийсь увесь зболiлий нiби, збуджений... Погано сплю... Душа  болить,
напевно...
   - Вам тут у нас погано, може, то ви скажiть...
   - Чудово! Спасибi вам... Можливо, прийшла пора...
   - Ну що ви! Я ледь не вдвiчi старший, та й то про це не думаю. Хоча, як
був молодший...
   - А правда, що двадцять рокiв тому  ви  теж  були  мiж  декабристiв?  -
спитав Тарас, коли господар сiв у глибоке крiсло бiля вiкна.
   - Свобода вабить  многих...  -  ухильно  мовив  Степан  Никифорович.  -
Дворяни теж, козаче, не всi собачники...
   - Розмови люблять вельми, а як до дiла... - рiзко сказав Тарас.
   - До дiла той шпетнiший, кому пече.
   - А совiсть де? Де гiднiсть? Не гонор - справжня гiднiсть, яка веде  на
бiй, на смерть?..
   - Настане час урочий, i всi до зброї вiзьмуться.
   - Нiщо саме не настає.
   - Бог править свiтом, знає, що i коли...
   - Никифоровичу, бог нас забув! Завiв  в  ярмо,  подержав,  доки  занози
вставили, i соб-цабе!..
   - Ви нетерплячий вельми i запальний. Чекати теж потрiбно вмiти...
   - Я вiльний вже, я мiг би i зачекати, а як  то  їм,  невольникам,  моїм
братам!
   - Не всiм же їм сутужно... Мої, скажiмо, люди...
   - "Мої"! А може, їм не хочеться чиїмись бути, може, вони бажають  жити,
як ви, як пан Тарновський чи Галаган?
   - Заможно так? - всмiхнувся ледь-ледь Самойлов.
   - Нi, вiльно так!.. Неволя - повiльна смерть. Я знаю це по собi...
   - Ну, ви поет, художник... Селяни ж просто трудяться...
   - Ой не кажiть! - примружив гостро очi. - Послухали б ви у  корчмi,  за
чаркою...
   - I в нас? - спитав стривожено господар дому.
   - Всюди.
   - Щось я не чув...
   - З панами потiм буде про це розмова, - сказав Тарас  сердито.  -  Якщо
вони не втямлять, що  володiти  ближнiми  -  ганебно,  пiдло,  смертельний
грiх!..
   Самойлов знiтився, ще дужче вгруз у крiсло. Тарас збагнув, що перебрав,
картаючи цю  врештi-решт  порядну,  м'яку  людину  за  зло,  содiяне  всiм
панським кодлом.
   - Вибачте... - озвався. - Я накинувся  на  вас,  бо  ви  потрапили  пiд
руку...
   Старий всмiхнувся сумно.
   -  Як  будете  такий  прямий,  одвертий  iз  усiма,   самi   в   неволю
вскочите,сказав невдовзi тихо.
   - Усi довкруг настраханi, сидять-тремтять  чи  просто  удають,  що  все
гаразд, а дехто жде, щоб нiмцi його навчили вольностi!.. Послухав я  мужiв
учених київських, що їздили в чужi  краї,  -  i  смiх,  i  грiх!..  А  наш
великомудрий Панько Кулiш складає пишнi оди дiлам давно минулим i  ставить
хрест, поплакавши, на Українi-мученицi, що вже почила з миром!..
   - Ви вiрите в її прийдешню долю?
   - Народ наш ще пiднiметься, змете ганьбу крiпаччини,  самодержавства  i
явить свiту свiтле своє лице!..
   - Що ж, зичу вам дожити до тих часiв... - устав Степан Никифорович.
   - I ви, дасть бог...
   - На жаль, Тарасе, я вже старий, - розвiв руками, нiби даючи змогу йому
побачити свої лiта. - Та й що мене чекає у тiм раю? Жебрацька торба?..
   - Слухайте, та це ж чудова думка: усiх панiв пустити на рiк  чи  два  з
торбами! - всмiхнувся на те Тарас. - Щоб взнали на власнiй  шкурi,  як  то
жилось по їхнiй милостi сердешним людям.
   - Пустите мене тодi погрiтися  бiля  своєї  грубки?  -  спитав  не  без
лукавства Степан Никифорович.
   - Ви добрий, вам не треба  буде  ходить  пiд  вiкнами,  -  обняв  Тарас
старого. - Народ у щастi милостивий...
   Вечеряти не захотiв. Сидiв собi пiд грубкою, в самотинi,  не  запаливши
свiчки, що бовванiла на  тлi  вiкна,  засiреного  останнiм  тихим  свiтлом
минаючого навiки дня, i слухав власну душу.  Думки  пливли  неквапно,  усi
важкi, як чорнi осiннi хмари... Iнодi зривався вiтер  розпачу  й  гнав  їх
шалено, збурено, аж поки знову гору не брала втома  й  вiчно  жива  надiя.
Закинутий у це село, в цей дiм, у цю кiмнату,  спокiйно  змiг,  без  суєти
розглянути довкiльний свiт, тверезо, без iлюзiй поцiнувати, людей, з якими
вiд дня приїзду на Україну вiн зустрiчався, пив, їв, бесiдував про се, про
те й найбiльше - про заповiтне, i враз вiдчув, що вопiє в пустелi. Нi, вiн
не був, мов той пророк, зневажений або побитий  каменями.  Його  прихильно
слухали, захоплювалися його поезiями й робили все, аби не мав  нi  в  чому
скрути або нестачi, i все ж вiн бачив, вiн розумiв, що голос  його,  думки
щезають десь у безкраїй безвiстi. При тому слава його росте,  поширюється,
його книжки читають i переписують пани, мiщани, вбогий, простий  народ,  а
зла довкiл не меншає, а пан,який  так  мило  i  щиро  так  проймався  його
поезiєю i вiд розчулення пускав сльозу, - дере так само шкуру з  обiдраних
крiпацьких душ, а змiй-нагай гуляє собi по спинах, а  покритки  бiжать  на
став топити свою ганьбу!..
   Пiдхоплений поривом гнiву, швидко пробiг кiмнатою i  сiв  у  крiсло,  з
якого встав недавно Степан Никифорович. Схопився з крiсла...  Що  їм  його
плачi, його палкi молитви за рiдний край, зневажений та  упослiджений,  за
люд нiмий, що в пiсню-думу вилив не тiльки радiсть або журбу, а  й  давню,
кров'ю писану, свою гiрку iсторiю! У їхнiх панських душах щось  збереглося
вiд поколiнь, якi жадали волi, вiд козарлюг,  що  в  бiй  iшли,  жартуючи,
немов були безсмертнi. Та  бiльше  в  них  жадоби,  пихи  й  страху  перед
найменшим братом, тим гречкосiєм, смердом, з чийого поту вони живуть!..
   Вiдчувши дрiж у тiлi, пройшов до грубки й сiв на ослiн, притиснувся  до
теплого твердого каменю. Твердь... Мiць...  Так,  сила  тiльки  в  єдностi
живих, i мертвих, i ненарожденних! Народ - єдина жива  рiка,  i  всi,  хто
прагне вирватися з її швидкого плину чи упокорити її  могуть  для  власних
благ, то тiльки пiна, смiття...
   Метнувсь до столу, швидко добув вогню i запалив воскову свiчку. Запахло
лiтом, медом... Вмочив перо в чорнило й на аркушi, який лежав  напоготовi,
поквапно вивiв назву: "I мертвим, i живим, i ненарожденним землякам моїм в
Украйнi i не в Украйнi моє  дружнєє  посланiє".  Спинив  перо,  що  прагло
почати вiрш, задумався... У бiблiї сьогоднi вiн зустрiв слова, що  вразили
його глибоким смислом i простотою... В них буде ключ до твору, пролог його
посланiя... "Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавидит, ложь
есть". Глибоко ти, Iоанне, проник у суть людських взаємин,  ти  нiби  знав
бiду Вкраїни, почув її через столiття, що тiльки ще зароджувалися в  хаосi
свiту!.. Ти лиш вiдчув, апостоле, а нам на долю випало прожить життя у цiй
юдолi печалi й слiз...
   Гойдався вогник свiчки, i в такт йому гойдались  тiнi.  Вiкна  темнiли,
мов двi чорнi хоругви... Ще день минув, похмурий, зимовий день...
   Так i почав, не мудрствуючи лукаво, з життя,  iз  того,  чим  виповнена
була душа:

   / _смеркає, i свiтає,_
   _День божий минає,_
   _I знову люд натомлений_
   _I все спочиває._
   _Тiльки я, мов окаянний,_
   / _день i нiч плачу_
   _На розпуттях велелюдних,_
   _I нiхто не бачить,_
   _I не бачить, i не знає -_
   _Оглухли,, не чують,_
   _Кайданами мiняються,_
   _Правдою торгують..._

   Спинив перо, уважно перечитав й  вiдчув,  як  вiрш  зливається  з  його
єством, а вiн iз вiршем. Те, що витало тiнню, якимсь туманом,  думкою  без
плотi й кровi, враз набуло  реальних  рис,  окреслилося  i  стало  фактом,
явищем...

   I господа зневажають, -
   Людей запрягають
   _В тяжкi ярма..._

   Вони йому постали перед очима, цi просвiтителi, отцi  народу  й  просто
пани, панки та пiдпанки, насадженi по всiй землi вкраїнськiй на острах  їй
i на покуту її трудящим людям. Вiн збурився вiд тих тупих,  вдоволених  чи
хижих пик i вдарив гнiвно, пристрасно пером - своєю зброєю. Слова  ставали
мiцно, за рядом ряд, шикуючись в повстанську дужу лаву. Полк за  полком!..
Вже зблискували  списи  та  шаблi,  чувся  далекий  гул  кiнноти...  Ревли
гармати, димом заслало сонце!..
   Стомлений,  поклав  перо.  Оглянувся...  Вiд  свiчки  лишилась   тiльки
половина, хоча писав, здавалося,  не  бiльше  кiлькох  хвилин...  Заплющив
очi... Товпище шовкових, ситих,  пещених  пливло  повз  нього,  шкiрилося,
кричало щось, смiялося... Поглянув їм пiд ноги й жахнувся - спини! Латанi,
в кривавiм струп'ї, чорнi вiд бруду й поту!.. Господи, твоя  це  правда  й
воля?..

   _Схаменiться! будьте люди,_
   _Бо лихо вам буде._
   _Розкуються незабаром_
   _Закованi люде._
   _Настане суд, заговорять_
   / _Днiпро, i гори!_
   _I потече сторiками_
   _Кров у синє море_
   _Дiтей ваших!.._

   У чорнiй, густiй пiтьмi озвався глухо пiвень. Потому другий, третiй...
   А вiн писав, шмагаючи нещадним, щирим  словом  гординю  можних,  вперто
знiмав з очей полуду у тих, хто прагнув бачити народ i край свiй  iстинно,
а не в туманi казки й замилування його iсторiєю. I гнiвно кидав  правду  в
осклiлi очi iнших:

   _Чого ж ви чванитеся, ви!_
   _Сини сердешної Украйни!_
   _Що добре ходите в ярмi,_
   _Ще лучче, як батьки ходили._
   _Не чваньтесь,__ з__ вас деруть ремiнь,_
   _А з їх, бувало, й лiй топили..._

   Вiн прочитав, вiн вивчив, як "Отче наш", ту давню славу-муку, вiн бачив
сам, як нiмець копав на  Сiчi  бульбу,  на  тiй  землi,  що  кров'ю  злита
щедро!.. Боролися i доборолись ясновельможнi!..

   _Отак i ви прочитайте,_
   _Щоб не сонним снились_
   _Всi неправди, щоб розкрились_
   _Високi могили_
   _Перед вашими очима,_
   _Щоб ви розпитали_
   _Мученикiв: кого, коли,_
   _За що розпинали!.._

   Потрiскуючи, погасла свiчка.  Власне,  вона  згорiла.  Чорний  шматочок
гноту хитнувсь i впав у  зрiджений,  прозорий  вiск.  З  куткiв  до  столу
ринулась важка пiтьма, накрила все й затихла...
   Дiстав з шухляди  свiчку  i  запалив.  Поволi,  нехотя,  аж  нiби  щось
бурмочучи, тьма вiдповзла вiд столу, i з неї  виплив  Якiв  де  Бальмен  -
живий, веселий,  далi  -  Кулiш,  Сенчило,  Забiла  Вiктор  та  Кухаренко,
Бодянський, Щепкiн, Максимович...

   _Обнiмiте ж, брати мої,_
   _Найменшого брата, -_
   _Нехай мати усмiхнеться,_
   _Заплакана мати..._

   Писав, i сльози застували  йому  папiр.  Крiзь  них  вiн  бачив  обшири
степiв, лiсiв, людей, що йшли, спiваючи веселе щось... Над ними  простерло
сонце променi, як добрi,  нiжнi  руки...  Ген  стороною  сiявся  ласкавий,
теплий дощик, i, мов зелене море, гойдався лан пшеницi, цвiли садки...

   / _оживе добра слава,_
   _Слава України,_
   _I свiт ясний, невечернiй_
   _Тихо засiяє..._
   _Обнiмiться ж, брати мої,_
   _Молю вас, благаю!_

   Сидiв незрушно, доки видiння  те  розтало  й  лишилися  кiмната,  стiл,
тремтливий вогник свiчки та аркушi з його посланням до землякiв.  Зiтхнув,
неквапно вмочив перо i написав пiд ним набряклою за нiч рукою: "14  грудня
1845, В'юнища". Поклав перо й заплющив  очi...  Холодно!..  Отой  вечiрнiй
недобрий дрiж вернувся знову в тiло. Неначе ждав кiнця роботи. Грубка вже,
мабуть, вичахла...
   Дмухнув на свiчку, звiвся i пiдiйшов, хитаючись, мов  на  похмiлля,  до
вiкна. Надворi випав свiжий, пухнастий снiг!.. Земля стояла бiла, святкова
вся, врочиста... Його земля!.. Як холодно... Аж зуб на зуб не попадає... А
в хатi - морок... Свiчка димить iще...  Й  нiде  нiкого!..  Грубка,  i  та
холодна...
   Вдягнув кожух, залишений йому Андрiєм, i сiв у крiсло... Може...

   _Обнiмiться ж, брати мої,_
   _Молю вас, благаю!.._

   ...Самому iнодi ставало страшно... Вiршi його  замучували.  Вже  третiй
мiсяць. Злива!.. Де б вiн не був, що б не робив, терзають душу, пестять  i
рвуться, рвуться на бiлий свiт. Захворiв, схуд, знесилився, а їм байдуже -
в'ються круг голови, вихлюпуються на бiле поле  аркушiв  i  кидають  його,
спустошеного, напiвживого, в болючий сон... Все почалось з двох  вiршiв  -
таких собi, повчальних, нiби притчi,  -  та  як  пiшло,  завирувало,  наче
гiрська рiка. Найпершим з'явився "Гус", чи "Єретик",  а  там  "Невольник",
"Кавказ",  "I  мертвим,  i  живим...",  "Холодний  Яр",  десяток   псалмiв
Давидових, "Три лiта"!.. Щодня, щоночi - вiршi!..
   Степан Никифорович послав гiнця у Переяслав до  Козачковського,  й  той
прилетiв негайно. На санях,  весь  заснiжений  i...  переляканий.  Жбурнув
кожух на лавку, приклав до  лоба  руку,  яка  здалась  Тарасовi  холодною,
неначе лiд, i мовив тут же з докором:
   - У тебе жар!
   Зняв ковдру й рвучко притис холодне вухо до грудей...
   - Никифоровичу! - гукнув невдовзi. - Коней  не  розпрягайте!  Я  заберу
негайно його з собою. Швидше несiть кожухи, ковдри - усе, що є!
   - Спитав би хоч, чи згоден з тобою їхати... - всмiхнувся йому Тарас.
   - Жартуєш? А тут уже дiйшло до того, що хоч  бери  й  складай,  небоже,
свiй заповiт...
   - Я ж не Тарновський чи Галаган... У мене є на цьому свiтi  лише  одна,
своя, душа...
   - Вона дорожча тисячi! А ти її не бережеш...
   - Збери мої папери. Он, на столi.
   - О господи! Це все написане тобою тут?
   Лише кивнув. Знесилився, мов нарубав двi хури дров.
   - Ну як там твiй домашнiй шарварок, вже закiнчився? - спитав,  як  сани
рушили й не видно стало за поворотом вулицi сiм'ї  Самойлових,  що  вийшла
вся його провести.
   - Твоя кiмната зроблена - не потерпай, - сказав Андрiй.
   - Як жiнка, дiти?
   - Голубе, сидiв би ти в своїх кожухах тихо! Мороз,  а  в  тебе  он  жар
який...
   - Що чути в свiтi?
   - Кажуть, поет Шевченко утнув пiвкопи вiршiв. Тепер чекай нової книжки!
   - Всує... - зiтхнув Тарас. - Не буде її, Андрiю...
   - Мало ще написав?
   - Нi... Все воно не для цензури, писане, сказати можна, кров'ю...
   Рипiли сани, форкали й бряжчали збруєю прудкi, веселi конi,  зi  звивин
шляху бачив  хрести  церков,  довкiл  яких  кружляли  чорним  вихором  рої
ворон...
   - Чого вони так кружеляють? - спитав Андрiя.
   - Була колись пожива. Вони живуть по триста рокiв нiбито.
   - Поживи їм тут вистачало... Скiльки  лягло  кiстьми  й  пролито  кровi
скiльки!.. Слов'янської, Андрiю, кровi. Й за що?
   - Живемо ж...
   - Скнiємо! В неволi навiть звiр  не  живе,  Андрiю,  вмирає  з  туги...
Двадцять чотири роки, брате, я був рабом, я  знаю,  як-то  тяжко  на  свiт
дивитись з клiтки!..
   - Тепер ти вiльний.
   - Тiлом. Душа ж моя кружля над рiдним краєм, немов прикута, й плаче над
поневоленими...
   Притихли.
   Сани вихопилися на вкочену дорогу-греблю, i  конi,  вабленi  вiвсом  та
теплим стiйлом, побiгли швидше.
   Знову найшло липке безсилля. У грудях,  там,  де  серце,  iз  порожнечi
нiби, з'явився-виплив занудний бiль, i свiт розмився...
   - Скоро вже, потерпи... - долинуло  з  того  хаосу.  Глухо  зашелестiли
крила... А-а, це старi ворони з мiстерiї "Великий  льох"!..  Розкаркалися,
розкружелялися... Киш, Киш!.. Ви ж бачите,  що  я  живий!..  Ворони  стали
лiрниками... А тi  -  пташками-душами...  I  справник  бренькнув  струнами
старої кобзи й пiшов навприсядки довкола льоху:

   _Ой гоп того дива!_
   _Наварили ляхи пива..._

   А свiт схитнувсь, обрушився...
   Прийшов до тями в хатi, у лiжку вже, на подушках.
   - Ху-у, як ти мене злякав!.. - зiтхнув Андрiй, всмiхнувшись. - Привiз -
а вiн щось марить, кличу - не одзивається...
   Хотiв також всмiхнутися, проте не змiг. В якомусь мревi бачив  обличчя,
руки друга i  кварту  з  чимось  теплим  i  гiркуватим,  яке  йому  давали
випити... Ковтнув два рази й стомлено заплющив очi.
   - Ну, не дурiй, Тарасе, - вмовляв його суворий голос. - Пий цей узвар з
цiлющих трав - поможе... Коли тобi себе не жаль, то  пожалiй  мене  й  мою
родину. Як, не дай бог, не видужаєш - менi тодi хоч з мосту в воду! Лiкар,
який не змiг порятувать Шевченка, то вже, вважай, пропащий чоловiк...
   - Гадав, що ти про мене дбаєш... - тихо сказав Тарас. - А ти... -  таки
всмiхнувся.
   - Ну й молодець! - зрадiв Андрiй.  -  Ковтни  iще...  Спасибi!..  Тепер
спочинь, а я сходжу i принесу тобi чогось смачненького.
   Вiн швидко й легко вийшов.
   Тарас  оглянув  хату.  Охайно  вимазанi  високi  бiлi  стiни,  завiшенi
бiленьким чимось вiкна... О, стiл новий! Письмовий, мабуть,  куплений  для
нього... Свiте ясний! Щастить йому на друзiв i  на  добро...  А  на  столi
розкладенi (як у В'юнищi!) його папери... I каламар чекає його пера...
   Ввiйшов Андрiй, принiс борщу й печенi.
   В прочинених дубових дверях - цiкавi личка, шепiт.
   - Тпрусь звiдсiля! - не зло пужнув їх батько.
   - Умру бездiтним... - тихо сказав Тарас. - Не буде кому й згадати...
   - Справдi, таки загаявся у парубках. Боїшся пут Гiменея?
   - Боюсь дурної жiнки... Й чомусь мене бояться...
   - Дiвчата?
   - Нi, - всмiхнувся, - батьки дiвчат... Вiддав би за мене  доньку,  якби
була на виданнi? - спитав похмуро.
   - Хто зна...
   Розмова згасла. Дружба, виходить, дружбою... Чого вони  сахаються,  мов
прокаженого, коли заходить мова про їхнiх дочок?..
   - Отак, зручнiше сядемо i їстимемо... - залебедiв, як до дитини, лiкар.
   - Я встану.
   - Нi. Тобi лежати треба, - спинив рукою. - Скоро ти пропотiєш,  а  там,
дивись, i стане легше... Який у бiса був би я тобi друг, щоб  не  поставив
тебе на ноги!
   - А доньки, бач... Чому, чому? - не витримав.
   - Не час про це... - уник зустрiтись поглядом.
   - Нi, ти скажи! Я хочу знати правду.
   - Ну, що ж... - присiв на лiжко, аж  у  ногах.  -  Дружина  -  це  своє
гнiздо, а в ньому дiти з ротиками, в якi щодня потрiбно щось укинути. Ти ж
- горда, вiльна птаха;  сьогоднi  тут,  а  завтра  там...  Не  варто  тобi
одружуватися, не вийде з цього дива нiчого путнього. I це не все, - не дав
сказати слова наперекiр. - Гадаєш, я не знаю, чого ти ходиш нишком мiж люд
простий, в шинки, цехи, на ярмарки?.. А кожен  батько  хоче  своїй  дитинi
щастя...
   -  То  що  ж  менi  валятися,  немов  гнила  колода?  -  спитав  Тарас,
обурившись. - I лупати на те очима, як гине все в неволi?
   - Їж борщ, видужуй швидше, а там уже що  бог  дасть,  -  притишив  його
Андрiй. - Орловi - орлиний лет!..
   Коли Андрiй, забравши посуд, вийшов, заплющив  очi._  _Втома  лягла  на
нього хмарою, обволокла... Одна лиш думка борсалася, не пiддавалась. Думка
його невтомна. Навiть коли вiн спить,  вона  працює.  Часто  посеред  ночi
будить його й примушує щось записати... Воiстину, я сплю, а серце  моє  не
спить, як сказано в "Пiснi пiсень"!..
   Смiялися десь дiтлахи, рипiли сани, гупали копита коней... Раз  по  раз
чувся гортанний крик вороння...
   - Не спиш? - ввiйшов Андрiй.
   - Нi...
   - Я пiду до хворого, а ти поспи.
   - Насплюся ще... Ти як гадаєш; пишуть на тому свiтi вiршi?
   - Жартуєш - отже, будеш уже одужувати.
   - Зустрiнеш якось батюшку, то запитай. Якщо не пишуть,  то  я  не  буду
квапитись у райськi кущi.
   - Тобi туди ще ранувато, - буркнув. - Теж дiд менi знайшовся...
   I знову вiн лишився сам. Точнiше - на самотi з  думками.  Скiльки  себе
пригадує, не  просто  жив,  а  кожну  подiю,  явище,  почуте  свiже  слово
перемелював на колах[9] думки, дошукуючись до  потаємного.  Вiд  цього  ще
нiколи не мiг втекти, хоч прагнув уже не  раз.  Ця  осiнь  була  найважча,
проте й найрадiснiша, бо вiн не просто  думав  або  боровся  з  думами,  а
виливав тi труднi думи рядками вiршiв. Вони самi пливли, лилися,  змучуючи
його до краю. Влiтку, як був  здоровий,  дужий,  шалена  муза  рiдко  його
провiдувала;  була  ласкава,  тиха...   Чому   ж   вона   так   збурилася,
захвилювалась, кинулася йому в обiйми? Не навеснi, як все пробуджується  i
зацвiтає, прагнучи життя й свого  продовження,  а  сльотяної  осенi,  коли
багно, дощi, опале пожовкле листя!..  Може,  вона  вiдчула  недобре  щось,
дiзналася в богiв про те, чого не вiдає нiхто iз смертних?..  Може...  Нi,
це пусте! Вiн, справдi, ще не старий... Чому ж тодi так  напосiлась  муза?
На хворого, на ледь живого!..
   Йому зробилось холодно. Укрився краще ковдрою, прислухався до метушнi в
будинку. Напевно, дiти вбiгли знадвору в хату... А раптом цi  поеми  i  цi
жагучi вiршi - його остання  пiсня,  крик  лебединий  його  душi,  що  вже
вiдчула холодний подих смертi!.. Бридня! Здоровий i  молодий!..  А  другий
мiсяць хворий... В дорозi он, знепритомнiвши, злякав Андрiя...  Хто  ж  це
згадав сьогоднi про заповiт? Таки ж Андрiй, як забирав додому... Тодi  вiн
теж злякався, бо поспiшав, як на пожежу...  Господи,  рiздво  ж  сьогоднi!
Вранцi  його  вiтав  Самойлов,  i  линув  з  церкви  дзвiн-передзвiн...  А
Козачковський про все забув, окрiм його хвороби... I  згадував,  здається,
смерть... Нi, лиш сказав, що, не дай бог, не видужаєш... Боїшся  смертi?..
Вигадки! Я ж молодий... Вмирають ще й молодшi... Менi не можна, бо  ще  не
виконав свого призначення на цiй землi... Подбав би ти про власну душу!  В
пеклi... Якщо умру, я мушу побачить бога!..  Нащо?..  Знiму  йому  з  очей
полуду  панську,  щоб  подивився,  до  чого  вiн  довiв  людей  i   землю!
Всемилостивий i любомудрий!..
   Вдарили врочисто дзвони, кличучи  святковий  люд  на  вечорову  службу.
Дзвонили в усiх церквах, i той перегук, на диво, лиш пiдсилював  небеський
поклик, створював високодумний настрiй в його душi. Вiн нiби бачив вулицi,
якими йде в собори люд  переяславський,  самi  церкви,  дзвiницi,  з  яких
налякано знялись ворони й хмарою закружеляли в небi...
   Нараз йому вiдкрився той самий вид  вже  здалеку,  iз-за  Днiпра...  Як
влiтку - з травою, з листям, з пахощами, з блакиттю  рiчки...  Дзвони  так
само враз притихли, мов долинали iз далини...  Два  соколи  робили  плавнi
кола над Альтою i Трубежем... Зi степу бурхав теплий, пропахлий  цвiтом  i
полином козацький вiльний вiтер... А небо, небо!..
   Сльози йому заслали очi. Намацавши рукою ковдру, стягнув  її  i  сiв  у
лiжку. Потiм став на пiдлогу. Чуючи ногами фарбу холодних дощок, дiйшов до
столу й, взявши папiр та перший-лiпший  олiвець,  якi  лежали  напоготовi,
вернувся в тепле своє пристанище...  Видiння  ще  стояло  перед  очима,  i
чулись дзвони, й соколи ширяли в небi...
   Змахнув сльозу, затис в ослаблих пальцях олiвець i доторкнувся  ним  до
паперу...

   _Як умру, то поховайте_
   _Мене на могилi,_
   _Серед степу широкого,_
   _На Вкраїнi милiй,_
   _Щоб лани широкополi,_
   _I Днiпро, i кручi_
   _Було видно, було чути,_
   _Як реве ревучий..._

   Вiдчув, що стало тихо. Передзвiн змовк... На небi вмощувалися зручнiше,
щоб слухати церковнi спiви своїх рабiв... I тут неволя, гноблення!..  Раби
господнi... Боже, то ти створив собi  раба?..  А  ми,  сердешнi,  молимося
тобi, благаєм правди i милосердя! А ворон, кажуть, вороновi...

   _Як понесе з України_
   _У синєє море_
   _Кров ворожу... отойдi я_
   _I лани, i гори -_
   _Все покину i полину_
   _До самого бога_
   _Молитися, а до того_
   _Я не знаю бога._

   Сльози вже не туманили йому очей. Вiн бачив ширше, далi, за  виднокруг.
Так нiби насправдi вмер, i, линучи на небеса, душа його дивилася на рiдний
край, який вона любила i за який готова була на все. Iз високостi  неба  з
журбою зорив на люд убогий, закутий люд, який живе для того, щоб  годувати
своїх катiв... Не визволив! Не розбудив!.. Хоч щиро прагнув дати  усiм  їм
волю... Власне, для того й жив!..

   _Поховайте та вставайте,_
   Кайдани порвiте
   _I вражою злою кров'ю_
   _Волю окропiте._
   _I мене в сiм'ї великiй,_
   _В сiм'ї вольнiй, новiй,_
   _Не забудьте пом'янути_
   _Незлим тихим словом._

   Заплющив очi. Серце ще пломенiло, гупало у дзвiн грудей,  а  думка  вже
спадала, немов осiннiй побляклий лист. На диво, не почувався втомленим, ба
навiть хворим. Може, для того вiн i занедужав, щоб написати цей заповiт!..
   - Ну, як ти тут? - зi свiчкою в руцi поквапно ввiйшов Андрiй.
   Всмiхнувшись, подав йому написаний допiру вiрш.
   Iз вулицi долинув спiв колядникiв...
   Прислухався. Якiсь слова незвичнi...  Й  мотив  сумний;  неначе  це  не
рiздво, а день скорботи... Й хто тут, у Переяславi, затяг такої дивної?..

   _То не ветер ветку клонит,_
   _Не дубравушка шумит..._

   Перевернувся на лiвий бiк i - вгледiв грати,  камеру.  Спiвали  десь  у
коридорi. Ледь чутно, майже пошепки. Печалились солдатськi душi, згадували
своє гнiздо, з якого їх забрали на двадцять п'ять гiрких,  нещадних  рокiв
чи й на закланiє... Останнi днi не  може  вiн  спокiйно  дивитися  на  цих
нещасних, на їхнє нежитiє. Передчуття чи  просто  жаль?..  I  камера  йому
обридла. Не те, щоб  вiн  її  любив  ранiше,  -  сприймав  спокiйнiше,  як
вимушене й невiдворотне зло. Скорiше б уже кiнчалось слiдство. А там -  що
бог дасть!.. Бог в iпостасi Миколи Першого, Орлова, Дубельта... Вони тепер
для нього важать бiльше, нiж бог-отець, бог-син, бог-дух святий... А це  -
чертоги їхнi, чистилище, коли за Данте... Грати - мов павутина... Який  же
їх снував павук?.. Ще й тiнь оця...
   I вiн заплющив очi, аби таки заснути. Чи повернутися  на  береги  свого
Днiпра, на милу свою Вкраїноньку, яку йому  чи  й  доведеться  колись  iще
побачити...
   ...Коли  людина  пише  свiй  заповiт,  сумлiння  її   загострюється   i
вiднаходить у суєтi прожитих днiв щонайприкрiший для  неї  грiх.  Це  може
бути й щось незначне, проте важливе для спокою її  душi.  Хворiючи,  Тарас
згадав iз жахом, що вiн i досi не побував у Нiжинi, де вчителює його  Iван
Максимович, його Соха-Сошенко! Це  вiдкриття  так  вразило,  що  вiн,  уже
одужавши, сам не посмiв з'явитися тому на очi, а з'їздив спершу в  Iскiвцi
i  запросив  Чужбинського,  з  яким  ще  в  жовтнi  змовився  поїздити  по
Українi...
   I ось вони, гульнувши в Лубнах на ярмарку, помчали в славний Нiжин.
   В Прилуках їм перепрягли коней. I хоч була глибока,  ще  й  темна  нiч,
Тарас рiшуче стрибнув на снiг.
   - Вилазь, Сашко, походимо, - смикнув за руку приятеля.
   Той неохоче вибрався з-пiд накриття, кахикнув i,  зачепившись  за  щось
полою, незграбно злiз.
   - Отерпли ноги, - буркнув.
   - Ну ж, ну ж! - потяг його слизьким двором.
   - Ой леле! Впаду i лусну... Годi! -  розвеселився-таки  Чужбинський.  -
Глянь-но, невже свiтає?
   - Випив ти забагато вчора, воно й того...
   - Так нi ж, таки розвиднюється!
   Тарас облишив приятеля  i  став  також  вдивлятися.  Десь  за  будинком
станцiї росла тремтлива заграва.
   - Там щось горить!
   - А й справдi...
   Полишивши свою кибитку й пожитки в  нiй,  вони  побiгли  споро  на  той
"свiтанок" i вже на другiй вулицi побачили вогонь i дим, якi валили з даху
непоказної хати.
   - Вейс мiр! Вейс мiр! - волала жiнка, бiгаючи тiсним подвiр'ям.
   Тарас притьмом метнувся в сiни, намацав хатнi дверi й рвонув за клямку.
Постояв мить, щоб звикли очi, й крикнув:
   - Чи є тут хто?!
   Нi звуку. Гукнув iще раз, потiм згрiб на лавi одяг, поклав на  стiл  i,
загорнувши в обрус, понiс iз хати. В сiнях зiткнувся з кимось.
   - Скриньку! Ви там не брали скриньку?
   - Нi!
   - Ой-йо-йой!
   Надворi вже зiбрався натовп. Дехто носив у вiдрах воду i заливав, хтось
кидався в огонь i дим, рятуючи убогий скарб, та бiльшiсть стояла й  мовчки
стежила, як знищує вогонь чуже пристанище.
   - Ну що ж це ви! - гукнув Тарас.
   - Ми православнi, пане, а вiн - iудей...  -  розвiв  руками  дядечко  з
хрестом на голих грудях, що випиналися з кобеняка.
   Лише махнув рукою i знов побiг до хати.
   Як винесли все, що змогли (упали крокви й стеля), Тарас дiстав  хустину
i витер пiт та сажу. Вiддихався i кинув гнiвно в натовп:
   - Хто б не була людина,  коли  в  бiдi  -  вона  нам  брат  найближчий!
Прийшли, аби потiшитися?
   - Так Мошко ж, пане...
   - Людина вiн, як я, як ви, та ще й бiдак! Допоки люди вбогi не  стануть
тягти в один гуж, не буде в свiтi правди!..
   - Ходiмо швидше. Коней вже запрягли,  -  торкнув  його  Чужбинський.  -
Квартальний он наставив вуха...
   Їхали якусь часину мовчки. Тарас був прикро вражений пригодою в  нiчних
Прилуках, а в Олександра рильце було в пушку. Нарештi, вiн заговорив:
   - Не знав, що ти такий смiливий, аж вiдчайдушний.
   - Стоять, спокiйно дивляться... Ганьба!.. - озвався нехотя. - Та й  ти,
Сашко...
   - З дитинства боюсь вогню. Горiли колись i ми...
   - Як хитро всiх розвели по вiрах, мов по в'язницях!.. Кожен страждай  i
гинь окремо... Ти - iудей, ти - православний, а  ти  -  католик.  Тяжко  -
хапай за чуба Мошка чи Казимира й помщайсь на ньому!..
   - Хто ж нас розвiв?
   - Царi, пани.
   - Таж вiри цi споконвiку...
   - Чому ж вiд них так тягне панським духом?
   Чужбинський не вiдповiв.
   Полями мела поземка. В небi на сходi сонця бiло займався день...
   Що вiн, Тарас Шевченко, у Нiжинi, його мiсцевi  шанувальники  дiзналися
десь за годину.
   Першим прибiг студент лiцею князя Безбородька Микола Гербель. Вгледiвши
бiля  вiкна  поета,  вiн  розгубився,  почервонiв.  Хотiв,  напевно,   хоч
привiтатися, але не мiг, лиш ворушив губами.
   - Заходь, заходь, юначе, - прийшов йому на допомогу. -  Пробач,  що  ми
ось з Олександром Степановичем ще не при фраках... Тарас, - подав правицю.
- А як тебе назвали батько-мати?
   - Микола я... - спромiгся-таки на слово. I враз його немов прорвало:  -
Господи! Невже я справдi бачу Кобзаря? Аби ви тiльки знали, як люблять вас
у  Нiжинi!  Студенти  вашi  вiршi  напам'ять  знають,  кожен   в   кiлькох
примiрниках  переписав  i  розiслав  знайомим,  рiдним  i   "Кобзаря",   i
"Гайдамакiв"!..
   Тепер Тарас знiяковiв. Вiн чув не раз похвали своїй поезiї,  але  такої
пристрасної i по-дитячи щирої ще не було.
   - Чим пригощатимемо ми дорогого гостя? - спитав Чужбинського. -  Чайком
чи ромом?
   - Дякую. Не клопочiться. Рому я не вживаю, а чай  вже  пив.  Ви  лiпше,
коли такi ласкавi, щось напишiть ось до альбому...
   Дiстав з-за пазухи грубенький зошит i простягнув поспiшно Тарасовi.
   - Що ж написати? - тихо спитав Тарас.
   - З нових поезiй, прошу.
   Згадавши раптом, що тут, у Нiжинi, в  лiцеї  князя  Безбородька  колись
навчався Гоголь, Тарас узяв перо, вмочив його в  чорнило,  що  й  тут  уже
стояло напоготовi, i написав в альбом рядки iз вiрша,  присвяченого  цьому
титану.
   До номера, сяк-так постукавши, тим  часом  вбiгло  душ  шiсть  чи  сiм.
Студенти, якiсь пани. Хтось упiзнав Чужбинського, а хтось  його,  зчинився
гамiр, шарварок...
   Тiльки на другий день Тарас спромiгся вийти на божий свiт, щоб пошукать
Сошенка.
   Свiтило ясно сонце й дзвенiв капiж. Вже на пiдходi була  весна  -  пора
мандрiвок, зустрiчей. Минає рiк, як виїхав iз Петербурга, а  в  Чорноморiї
не побував...
   - Добридень вам! - спинив якусь бабусю...  -  Десь  тут  живе  Сошенко,
вчитель...
   - Iван Максимович?
   - Еге, еге.
   - Он дiм пiд в'язом, бачите? У ньому вiн i проживає, Iван Максимович.
   Бабуся собi пiшла, а вiн стояв, дивився на чепурну оселю,  i  Петербург
його гiркої юностi проходив тихо перед очима... I лiд Неви, i Лiтнiй  сад,
i перша зустрiч iз земляком, що повернув так круто його життя... Вже майже
вiсiм рокiв вони не бачилися! Яка ганьба... Не мiг тепер збагнути,  що  не
пускало його сюди... Невже Маруся й досi стоїть мiж ними?.. Мабуть,  виною
тут живопис, точнiше, вiршi, якi й тодi вже владно вривалися в його  життя
i раз у раз вiдштовхували  на  другий  план  малюнки  та  малювання...  На
зустрiч з давнiм другом, хрещеним батьком себе такого, яким оце стоїть  на
нiжинськiй зимовiй вулицi, вiн мусив би прийти художником, славетним учнем
Карла... А чий же вiн славетний учень  у  вiршуваннi?  Нiчий!..  У  цьому,
певно, i суть його метаморфози. Майстер не може бути чиїмось учнем, вiн  -
сам творець, початок, а не продовження... I не кiнець!..
   Всмiхнувся нежданiй римi... Хтось у  вiкнi  згойднувся  тiнню...  Може,
Iван Максимович?
   Сошенко  справдi  вибiг  йому  назустрiч.  Зрадiв  до  слiз.  Одразу  ж
затурбувався:
   - Чого це ти, Тарасе, такий блiдий?
   - Пусте! Хворiв.
   - Одужав?
   - Ти знав Андрiя Осиповича?
   - Нi...
   - Я й забув, що ти уже поїхав iз Петербурга... Так  лiкар  цей  живе  й
працює нинi у Переяславi. От вiн мене й порятував... Ну, як ти тут, Iване?
- обняв Сошенка знову.
   - Живу... Вже, власне, я в Немировi. Затримався через хворобу...
   - Малюєш?
   - Трохи.
   Лише тепер Тарас завважив, що друг його у чому був, у тому й вибiг.
   - Простудишся.
   - А я такий, - всмiхнувся Iван Максимович. - Прошу, прошу до хати!
   Iван постарiв вельми, проте  зробивсь  кремезнiшим  i  кращим  з  виду.
Мабуть, йому пiшло на користь життя у Нiжинi, на Українi.
   Будинок мав свiтлицю та двi кiмнати, дверi в якi вели  з  свiтлицi.  Не
розкiш, хоч i краще того, де жив у Петербурзi.
   - Серденько, це пан Тарас Шевченко, - пiдвiв Iван  Максимович  його  до
русої, низької станом жiнки.
   - Який у бiса iз  мене  пан...  -  зустрiвся  з  синiм  поглядом.  Узяв
пухкеньку ручку й поцiлував.
   - Менi Iван Максимович про вас не раз розповiдав, - сказала  просто.  -
Вiршi у вас такi всi жалiбнi...
   Вона дiстала хусточку i швидко вийшла у коридор.
   - А це моє козацтво! - гукнув Iван, побачивши, як  вiдчинились  однi  з
дверей i на порозi стало одразу двiйко дiток; рожеволицих,  з  синiми,  як
льон, очима...
   Тарас добув гостинцi, якi припас ще у Лубнах, i дав малим Сошенкам.  Тi
узяли й вернулися в свою кiмнату.
   - Ти часу, брат, не гаяв, - сказав Тарас. - Не те що я.
   - I досi ще неодружений?
   - Нiхто не йде за мене.
   - Прибiднюєшся, - примружив очi Iван Максимович. - Я не забув...
   - Марусю? - здивовано спитав Тарас. - Послухай, коли б не знав,  сказав
би, що це вона!
   - Я однолюб.
   Хазяйка ввiйшла уже осмiхнена, тримаючи в руках карафу та скатертину.
   Обiд був досить скромний, проте смачний. Горiлка  добра,  нiжинська.  А
бесiда проста й привiтна. Згадували здебiльш столицю та Академiю, яка була
така близька й така уже далека...
   Надвечiр вийшли з хати i тут, на вольнiй волi, заговорили про наболiле.
   - Може, побув би ще?.. - сказав Iван.
   - Нi. Ми з Чужбинським йдемо сьогоднi в зiбрання  панства  нiжинського.
Ти будеш там?
   - Менi такi розваги не по кишенi.
   - А я ходжу. Цiкаво, знаєш... Дивишся, на  що  зiйшли  нащадки  старшин
козацьких, i розумiєш глибше, що з нами сталося, куди йдемо i як нам  далi
бути...
   - Ти все шукаєш правди, не вгомонився?
   - Хтось же її повинен колись знайти.
   - А як живопис? Щось я давно не чув про тебе як про художника...
   - Працюю в Києвi, художником Археографiчної комiсiї, мандрую скрiзь  по
Українi, дивлюся, мислю i прикидаю, як би його...
   - Купити добрий хутiр?
   - Нi, не вгадав, - нахмурився. - Моя турбота, як би  дать  людям  волю,
випрягти їх iз крiпаччини...
   - Тихiше! Бачиш, ходять...
   - Я тихо й так, не бiйся.
   - Казав же я,  що  вiршi  тобi  нашкодять  тiльки,  що  ти  зiб'єшся  з
праведного шляху!
   - А де вiн, шлях той праведний? - спитав уже сердито.
   - Твiй шлях - живопис. Маючи такий талант малярський, займатись  чимось
iншим!..
   - У мене є ще два таланти, - глухо сказав Тарас.
   - Аж два? Якi?
   - Один iз них - поезiя. А другий... Я не знаю, як зветься вiн. Можливо,
совiсть...
   - В чому ж вiн виявляється? Ти,  може,  став,  Тарасе,  писати  духовну
музику? - спитав Iван насмiшкувато.
   - Не можу я  спокiйно  дивитися  на  те,  як  гине  в  неволi  все,  що
вистраждав народ впродовж тяжких  столiть,  що,  власне,  є  його  єством,
душею...
   - Тарасе, ти - художник, покликання твоє - святе мистецтво!
   - Мистецтво - це не iграшка, а боротьба за iстину. Байдужiсть -  смерть
для будь-якого виду цього дiяння, брате... В кого душа не рветься в бiй за
правду, той не митець. I не поет тим паче!..
   - Змiнився ти... - сказав Iван Максимович i посмiхнувся сумно.  -  А  я
собi учительствую... Плоджу дiтей...
   - Ти мiг би теж пiдпомогти... Студенти народ гарячий,  чесний...  Укинь
зерно - i виростає колос...
   - А як мене за це в хурдигу  вкинуть,  хто  годуватиме  моїх  дiтей?  -
спитав Iван Максимович.
   Йшли далi мовчки. Вечiр ставав усе густiший. Низькi, важучi хмари лягли
на них, на мiсто. Зривався вiтер.
   - Зранку була весна, а це зима вернулася, - сказав Iван.
   - Нема нiчого вiчного, як каже нам Соломон... Весна  прийде,  розквiтне
ще Україна...
   - Дай боже. Ти не гнiвайся... Я не борець... Прибили  нас,  поламали...
Ти бачив, як ламає в грозу хлiба? Он декабристи...
   - Ми мусимо пiдвестись знову, стати на рiвнi ноги!
   - Зламають ще раз...
   - Встанемо i пiсля того!
   - А як зiтруть з лиця землi?
   - Народ не можна стерти. Царя, панiв не стане, а люди будуть вiчно!
   I знову змовкли. Вiтер бив у лице, примушував схиляти низько голови.
   - Он твiй трактир, - сказав Сошенко, вказуючи на дiм, що був освiтлений
яснiше iнших. - Мабуть, я вже вертатимусь...
   - Ну що ж, вертайся.
   - Дiти... - розвiв руками.
   - Славнi вони у вас.
   - Пора й тобi пристати десь до берега. Не молодий.  Це  ж  котрий  тобi
пiшов?
   - За тиждень буде вже тридцять два... А може, брате, й краще, що я собi
бурлака. Сьогоднi тут, узавтра там - як вiтер!
   - Прошу тебе, побережись. Такi розмови, знаєш... - подав холодну руку.
   - Побережусь, - обняв Тарас товариша. - Спасибi тобi за все!
   - Не гнiвайся...
   - Всього тобi найкращого!
   Провiв очима рiдну сутулу постать друга i рушив сам у хуртовину, що вже
гуляла вулицями...
   ...Чернiгiв, куди вони з Чужбинським помандрували з  Нiжина,  подарував
одразу двох чудових, щирих друзiв - Iллю й Андрiя Лизогубiв. Про  них  вiн
чув iще два роки тому вiд Рєпнiних, i сам їм був знайомий по розповiдях iз
тих же вуст. Та по книжках. У Седневi, де вiн не був ранiше, його зустрiли
просто, без церемонiй, як добре знану й рiдну усiм людину. На другий  день
дали йому майстерню, - в якiй трудився iнодi Андрiй Iванович, молодший  iз
двох братiв, - замовили аж два портрети  та  ще  й  поклали  за  них  цiну
навмисне удвоє вищу, нiж вiн просив...
   Iз кручi над ще закутим у кригу Сновом йому вiдкрився чарiвний  вид  на
рiчку, луки й  темний  сосновий  бiр,  що  пiдпирав  високе,  вже  весняне
блакитне небо. Верби хилили голе рожеве вiття, i в ньому,  наче  в  косах,
тремтiло, плуталося промiння...
   - Тут гарно в нас, - прийшов Андрiй  Iванович.  -  А  навеснi,  як  все
цвiте, як солов'ї!.. - пiдвищив голос. - Сядеш отут на лавочцi  й  замреш,
п'ючи тi чари... Треба, щоб ви дiждались тут солов'їв!
   - Спасибi, - сказав Тарас, схвильований його  люб'язнiстю.  -  Я  радий
буду...
   - Ми вам не докучатимем. Пишiть собi, малюйте...
   - Не знаю, як i дякувати...
   - Нема за що. Ви трудитесь для нас усiх, а може, правду кажучи, й  один
за всiх.
   - Гадаєте, що всiм усе байдуже?
   - Не зовсiм так, - нахмурився. - Багато з нас у серцi, там, де не видно
справникам та губернаторам, бунтує, чинить опiр  i  сподiвається  на  щось
таке, чого i сам не уявляє точно...
   - Ви теж?
   - Звичайно, - просто сказав Андрiй Iванович. - Мiй брат Iлля служив при
князевi,  як  той  був,  -  царство  йому  небесне,  -   ще   губернатором
Малоросiї...
   - То й що? - так само щиро спитав Тарас.
   - Тодi вони обоє, Рєпнiн i брат, хотiли звiльнить селян, одкрито про це
висловлювалися, i в Петербурзi те сприйняли ледь не за бунт.  Варвара  вам
не розказувала?
   - Вона всю прю iз князем обволiкала в якийсь туман.
   - Туману там i справдi було достатньо, - зiтхнув Андрiй Iванович.
   Вони пройшлися парком. Бiля крислатої старої липи спинилися.
   - Це ж скiльки їй? - спитав Тарас.
   - Лiт двiстi, а може, й триста...
   - Козацька липа.
   - Справдi...
   - А що про нашi часи казатимуть онуки й правнуки?
   - Хто знає...
   - Щось погане. "Невольники, пропащi душi", - скажуть!
   - В неволю кожен може, як лихо, вскочити.
   - Це так. А вирватися не кожен здатний! Рабство страшне  стократ,  коли
зламає в душах порив до волi.
   - Iстинно.
   - Мене до слiз обурює безсилля наше,  лiнощi  душi  i  тiла,  прагнення
заплющить очi, влiзти в якусь шпарину й тихо  там  затаїтися.  Народ  твiй
гине - байдуже, земля гiрка вiд поту й слiз  твоїх  братiв  по  племенi  -
пусте, я тiльки вiрнопiдданий, я анi-нi...
   - Така вже доля наша...
   - А може, ми такi, як наша доля? Слабких нiхто не любить, не поважає. А
ми ще й тiшимося своєю слабкiстю та м'якотiлiстю, пускаємо її на люди,  на
посмiховисько, як це робив пан Квiтка-Основ'яненко i роблять пан  Гребiнка
та пан Кулiш!
   - Негоже вам, Тарасе, так збиткуватися над товариством своїх колег...
   - Хiба казати  правду  -  то  збиткуватися?  Такий  народ,  а  ми  його
принижуємо, навмисне  робим  блазнем,  розцвiчуючи  йому  матню.  Народ  -
фiлософ, воїн, поборник волi, правди, а ми  -  пiд  грушу,  з  роззявленим
сонливо ротом, в який упасти має достиглий плiд!..
   - Колючий ви.
   - Ображений! На хуторi  ми  насидiлись,  треба  уже  виходити  на  шлях
вселюдський. Прадiди ходили ним, не хилячи в поклонi  стрiчним  голови,  i
нам не личить плентатись по манiвцях!
   - Тарасе, ви говорите, немов пророк. У мене аж мороз пробiг по спинi.
   - То сон з душi тiкає, - пожартував.
   - Ну, ви i мертвих збудите, - сказав Андрiй Iванович i  взяв  його  пiд
руку. - Ходiмо. Час обiдати... А може, ви, Тарасе, i є труба архангельська
для України?.. - спитав уже бiля порога.
   - На жаль, лише глас вопiющий серед пустелi...
   У залi вони застали сцену, яка одразу змусила забути мудру бесiду. Iлля
Iванович натхненно грав на кобзi, а  крихiтна  дворiчна  Лiза  кружляла  в
танцi. Вгледiвши свого татуся, вона пiдбiгла ласочкою i пригорнулася  йому
до нiг.
   Тарас вiдчув, як порожньо довкола нього й сумно; аж ноги  йому  взялися
холодом...
   - Мiй, мiй, - дзвенiла вже на руках.
   - А дядя он сирiткою...
   - I дядя мiй, - метнулася мала до нього.
   Узяв, притис до серця. Щоб не побачив  хто-небудь  невольних  слiз,  що
наверталися йому на очi, вiддав дитину  батьковi,  а  сам  пройшов  аж  до
вiкна.
   - Прошу, прошу до столу! - ввiйшла  Надiя  Дмитрiвна.  -  О,  доня  вже
примостилася на звичнiм мiсцi?
   Лiза вся стрепенулася, удаючи, що хоче втекти вiд  мами,  i,  смiючись,
сховала личко на татковому плечi.
   Обiд тривав години двi Було, напевно, бiля десятка, а  може,  й  бiльше
перемiн. Як подали наливки, в їдальнi вже зостались тiльки Тарас  та  двоє
братiв-господарiв.
   Випивши чарчину-другу, Iлля Iванович набив коротку люлечку i запалив.
   - Химерна рiч iсторiя, - промовив  з  хмарки  диму.  -  Щоб  декабристи
взяли, скажiмо, гору, Росiя тепер була б якоюсь зовсiм iншою...
   - I наш Кобзар спiвав би не  тi  пiснi,  -  додав  Андрiй  Iванович.  -
Крiпацтва вже не було б...
   - Я згоден вiддати все за волю, - сказав Тарас.
   - I свiй талант, i славу? - спитав Андрiй Iванович.
   - Хоч i життя!
   Запала тиша.
   - Звичайно, це вам робить честь, Тарасе,  -  озвався  невдовзi  старший
Лизогуб. - Проте вогонь, який горить бурхливо, скорiше гасне...
   - Скiльки ж нам, батьку, тлiти? Стямимося - аж тiльки попiл!..
   - Може, потрiбно бiльше добрячих дров? - устряв Андрiй Iванович. - Одне
полiно, кажуть, це ще не вогнище...
   - А де їх вiзьмеш! - жорстко сказав Тарас.- Усюди хмиз та головешки.
   - Iстинно, - зiтхнув Iлля Iванович. - Перевелися  козаки...  Колись  ми
теж тяглись до братства,  мислили...  У  Києвi  була  масонська  ложа,  що
звалась "З'єднанi слов'яни"... Микола-цар на все наклав свою ведмежу лапу,
все придушив.
   - Я чув, що й нинi в Києвi є щось таке... - сказав Андрiй Iванович.
   Тарас аж дихать перестав:
   - Масони?
   - Нi. Чи  братство,  чи  товариство...  Хтось  на  Контрактах[10]  менi
шепнув...
   - А як знайти їх?
   - Дiло це небезпечне, й тому таємне. Може, спитати слiд у  Костомарова.
Є в Києвi такий поет, iсторик...
   - Той, що писав про мене в "Молодику"?
   - Так.
   - Вiн напевно вiдає. А що  вони  за  люди,  яку  поставили  собi  мету?
Слов'янство теж? Чи воля?
   - Не знаю, - знiтився Андрiй Iванович. - Я не спитав, не поцiкавився...
   - Перевелися козаки... - уголос  думав  Iлля  Iванович,  окурюючи  себе
димком. - Бо кожен сам по собi, бо в кожного, як кажуть, хата скраю...
   - А ти, Iлля, хiба живеш останнi двадцять рокiв бiля майдану? -  спитав
Андрiй Iванович.
   - Я вiдставний полковник його величностi, й менi не можна  мислити,  не
передбачено, - розвiв руками.
   - Всi ми вже  вiдставнi...  -  зiтхнув  Андрiй  Iванович.  -  Зiйшли  з
дороги... Кожен щось нишком думає, щось береже  в  душi  святе,  про  щось
тихенько марить...
   Тарас їх мовчки слухав, а сам вже рвався  в  Київ,  до  таємничих  отих
людей, що прагнуть дiї, дiла чи хоч обурюються суспiльним злом.
   - Iльку Iвановичу, завтра одразу ж пiсля снiданку  прошу  в  майстерню,
будемо писать портрет, - сказав рiшуче.
   - Слухаюсь!
   - З собою мати: голову, веселий настрiй та пудiв два терпiння, -  додав
Андрiй Iванович.
   - Терпiння нам не позичати... - пихнув димком старий вояка. - У  свiтi,
мабуть, нема людей, терплячiших вiд українцiв...
   - Я - виняток, - сказав Тарас. - Добранiч!
   - Коли щось  треба  буде,  то  ви  гукнiть  Григорiя,  -  устав  Андрiй
Iванович. - Вiн спатиме у тому ж флiгелi.
   - Спасибi. Я обходжуся без слуг, своїми силами.
   Знов попрощався й вийшов.
   На  землю  вже  спадав  весняний  вечiр.  Лункий,  тривожний  трохи   й
виповнений ще ледве вловним запахом кори, бруньок  i  талих  вод.  З  села
доносив вiтер дiвочий смiх... Над лiсом сходив  мiсяць,  i  лiд  на  рiчцi
зблискував холодним сяйвом... Добрi, поряднi люди цi Лизогуби,  проте  вiд
них не вельми користi народнiй справi...  Може,  якби  Iлля  Iванович  мав
менше лiт, то б досвiд його полковницький  i  знадобився...  Як  жаль,  що
вбили Якова!.. Можливо, тi, що в Києвi... А раптом це лише чутки, вiдгомiн
тих масонiв?.. Поїхати б негайно, зараз же!.. Нi,  треба  ще  подумати.  I
виконати, що обiцяв... Ти й справдi горiти мусиш стриманiше, бо на  вогонь
приходять не тiльки щирi друзi, а й вороги. Всi села, усi мiста  обплутанi
жандармським кодлом, нишпорками. А скiльки тих, якi завжди готовi  продати
брата, вислужитися!..
   Майстерня його зустрiла мороком. Знайшов свiчник зi свiчами i  запалив.
Узяв з кутка аж кiлька готових полотен, якi  йому  подарував  господар,  i
вибрав з них найлiпше... Вiн зробить темне, з коричневим вiдтiнком тло,  i
з  нього,  нiби  з  пiтьми,  в   яку   поверг   iмперiю   Микола   Перший,
висяюватиметься лице людини, свiтла її душа; людини,  що  вмила  руки,  як
розпочався неправий суд над волею i  рiдним  краєм...  Коли  людину  чесну
примушують ставати катом, вона приносить в жертву сама себе...
   Гойднувся вогник  свiчки,  поволi  стих  i  знов  гойднувся.  Звiдки  в
майстернi вiтер? Дверi ж вiн зачинив...
   - Пробачте... Ви Тарас Шевченко?
   Бiля порога стояв мiцний, високий чоловiк. В кобеняку, в смушевiй шапцi
та... при пiстолi й шаблi!
   - Здається, я... - всмiхнувся.
   - То я до вас. Добривечiр!
   - З ким маю честь? - не вiрив своїм очам.
   - Я з лiсу.
   - По дрова, мабуть, їздили?
   - Нi, там живу.
   - А-а, ви лiсничий! Проходьте ось, сiдайте.
   Гiсть не примусив просити ще - пройшов i_  _сiв  на  лавцi,  вiдсунувши
книжки, папiр. Зняв шапку.
   - У лiсi я переховуюсь, бо припекло. Спалив одного дуку, ну й сiли менi
на хвiст...
   - То ви?..- не змiг сказать "розбiйник".
   - Так, гайдамака, - мовив статечно гiсть. - Читав я вашi книги.  Й  оце
прийшов порадитись...
   Тарас аж сiв од подиву.
   - Вас не захоплять зненацька тут?
   - Нi. Я не сам.
   - Якої ж ви хотiли ради, хлопцi?
   - Набридло жить вовками. Все по лiсах та по яругах  бродимо...  Дружин,
дiтей не бачимо... Та й, правду кажучи, панам вiд нас так само  шкоди,  як
псам вiд блiх. Ну спалимо якогось там, ну всиплемо комусь київ,  щоб  ними
не допiкав селянам... А їх же, цих недолюдкiв, довкола сотнi,  тисячi!  Їх
бережуть жандарми, вiйсько. Що ми супроти них!..
   - Це правда, - не скоро сказав Тарас. - Вас жменька, їх -  легiон...  I
все ж вас бiльше!
   - Як то?
   - Простих людей, трудящих на свiтi тьма, а панства трохи.
   - Трохи, та в них є грошi, зброя i є солдати, набранi з  тiєї  тьми!  Й
вони гуртом тримаються, свої добра оберiгають купно.
   - У цьому, мабуть, i заковика. Купно! Коли  i  ми  всi  разом  за  дiло
вiзьмемося, панiв, жандармiв з царствующими особами зiдме як вiтром!
   - Разом... - протяг непевно. - Хто ж нас збере до гурту,  дасть  нам  у
руки свячену зброю, вкаже, коли й на кого вдарити?
   - Ми з вами.
   - Я?
   - I ви, i всi, кому несила бачити в неволi ближнiх...
   - Все це лиш балачки, - нахмурив чорнi, широкi брови лiсовик.  -  А  що
робити треба?
   - Збирати силу й ждати.
   - Чого?
   - Повстання.
   - Хто ж нам про нього скаже, батьку?
   Тарасовi аж серце стислося вiд того слова. "Батьку..."
   -  Як  потече  мерзенна  панська  кров,  -   сказав,   пiдвiвшись   для
урочистостi, - тодi виймайте i ви ножi!
   - Що ж, будемо збирати силу. Хлопцiв  пошлю  по  селах  нишком...  Менi
пора. Прощайте!
   Тарас не змiг утриматись. Схвильовано обняв нiчного гостя й поцiлував.
   За мить у хатi вже не було нiкого.  Гойдався  вогник  свiчки  та  пахло
талим снiгом i тютюном...
   Надворi, десь у парку, заухкав сич. Погавкали лiниво пси. I знову стало
тихо.
   Не вiрилося, що це не сон, що гайдамака - справжнiй! - був тут,  просив
поради в нього... Яка ж могутня сила таїться в словi, мовленому крiзь бiль
душi!.. Як жаль, що вiн не здумав дати йому свого послання до мертвих i до
живих!..
   Прислухався.  Навкруг  стояла  тиша.  Високий  вогник   свiчки   горiв,
ледь-ледь потрiскуючи...
   ...Вже мiсяць жив навпроти через Хрещатик i  не  наважувався  зайти  до
нього i познайомитися. Чекав нагоди.  Добре  знав  по  собi,  що  дiло  це
делiкатне й настирливiсть та нетерплячка тут можуть лиш нашкодити.  Поклав
собi, що з'явиться до Костомарова не сам, а з кимось i не спитає  про  те,
що чув вiд Лизогуба, а ждатиме, коли той сам одкриється.
   Нарештi, вже як Київ залитий був  вишневим  бiлим  цвiтом,  прийшов  до
нього в номер новий його знайомий, чиновник канцелярiї генерал-губернатора
Гулак Микола i запитав, чи вiн не хоче скласти йому  компанiю  i  завiтати
разом iз ним до  Костомарова,  який  живе  тут  недалечке.  Звичайно,  вiн
погодився. Вiдклав роботу мовчки й став одягатися.
   - О, геть забув, тобi  привiт,  Тарасе,  вiд  Бiлозерського!  -  згадав
Гулак. - Вас познайомив колись Кулiш.
   - Спасибi. Я пригадую його лице...
   - Мiж iншим, вiн упевнений, що ти, Тарасе, генiй.
   - От молодець! Нiвроку, не поскупився! - пожартував.
   - Вiн пише, що в нього був Iван Посяда, якому ти читав "Iвана  Гуса"  й
"Псалми Давидовi".
   - Написане, аби читали... А що?
   - Ну... Може, не варто всiм показувати твої останнi твори...  Такi,  як
"Сон", "I мертвим, i живим..." або "Кавказ"...
   - Iван не "всi", - нахмурився. - Та й ти...
   - Є всякi люди...
   - Знаю. I все ж читатиму, бо крiзь цензуру їм не пройти, а людям  треба
правди, а люди мусять знати, до чого ми вже домовчалися.
   Гулак погладжував тоненькi бачки, що оторочували йому лице, й ледь-ледь
помiтна усмiшка блукала в його устах.
   Майбутнiй пан професор (за мiсяць мав читати пробну лекцiю) зустрiв  їх
без захоплення, увесь iще в своїх книжках, в iсторiї.  Коли  ж  почув,  що
перед ним Шевченко, змiнився враз.
   - Пробачте! Я мав би сам прийти до вас, представитись, та все дiла... -
тис руку й крiзь окуляри пильно вдивлявся в очi, в його лице, - Я чув,  що
ви живете поряд, у номерах... Простiть, що так...
   Вiн був смаглявий, з  вусами  та  бородою-баками,  одягнений  охайно  й
вишукано, немовби знав, що будуть гостi в хату.
   - На перший раз прощаємо, - великодушно сказав  Тарас.  -  Оскiльки  ми
самi такi... - всмiхнувся. - Щоправда, кари вiн не мине,  -  звернувся  до
Гулака. - Нехай за це пригостить нас гарячим чаєм з ромом!
   - Хоч з боку права тут трохи теє... - пiднiс Гулак великомудро палець.
   - Та бог простить! - закiнчив Тарас за нього. - Оскiльки в нас  всуцiль
безправ'я...
   - Мамо! - гукнув господар весело. - Чи можна якось нам самовар?
   - Добридень вам, - ввiйшла вже лiтня панi.
   Гулак нагнувся мовчки й поцiлував її не дуже тендiтну руку.
   - Мамо, оце Тарас Шевченко, - сказав їй син.
   В очах у жiнки тихо сяйнув щасливий подив. Не встиг Тарас озватися,  як
був уже в її обiймах.
   - Коля менi читав... - промовила, поцiлувавши його в чоло._ _Спасибi!..
   Коли пiшла на кухню, Гулак сказав неголосно:
   - Вона також, Тарасе, iз крiпакiв...
   - Сiдайте, прошу! - поспiхом звiльнив од книг два крiсла господар дому.
   - Сядемо, - сказав Тарас i перший впав у крiсло. У нього  був  сьогоднi
щасливий день! Якщо цей пан професор - крiпаччин син, сам  бог  велить  їм
зблизитися i далi йти плече в плече. Iсторiя,  якої  вiн  навчатиме  своїх
студентiв, може для дiла стати зброєю...
   - Ну, як вам Київ пiсля Санкт-Петербурга? - спитав господар.
   - Київ... - зiтхнув Тарас. - Коли тому три роки я, вже дорослим, вперше
на нього глянув, серце сльозами вмилося...
   - Цiкаво, -  перезирнувся  iз  Гулаком.  -  Що  доброго  вам  пощастило
вгледiти в пiтьмi вiкiв?
   - Самi вiки. Iсторiя, - яка б вона там  не  була,  -  безцiнний  скарб.
Народ, держава, мiсто, якi жили, боролися i мають що згадати, i в слабостi
- могутня сила. Досвiд всiх поколiнь незримо присутнiй в  нас,  дає  снагу
нам вижити в лиху годину, встояти, коли вже й сила вичерпалася.  Минуле  -
те корiння, яке тримає, живить, жене угору древо буття народу...
   - Хто вам читав iсторiю? - спитав Гулак.
   - Де?
   - В Академiї.
   Тарас лише махнув рукою.
   - Звiдки тодi у вас такi знання, такi думки? - подався i Костомаров.
   - Ходив, дивився, думав... Щасливий бiг iсторiї вганяє в сон, загойдує,
а драматичний чи трагедiйний навiть, яким для  нас  не  поскупилась  доля,
примушує частiше битись серце, шукать причини,  прагнути  нових  шляхiв  -
суть мислити, духовно жити!
   - Дивно... - озвався знову Костомаров. - По  "Кобзарю",  хоч  там  i  є
козаччина, не скажеш,  що  ви  такий...  Вже  "Гайдамаки",  правда,  дають
пiдставу думати...
   - Поет - рiка, а не болото, - мовив на те Тарас. - Застоявся  -  i  вже
зарiс кугою, занапастивсь.
   - Миколо, ти послухав би його новi поеми! - сказав Гулак. -  Там  "Гус"
один!..
   - Поема про Яна Гуса, чеха?
   - А що хiба? - спитав Тарас, нахмурившись.-_ _Великий_ _був слов'янин!
   - Слов'яни мене також цiкавлять... Розкидана i  тим  ослаблена  могутня
сила! Шафарик з Ганкою вiдчули це, замислилися...
   - Вiн присвятив поему якраз Шафариковi, - сказав Гулак.
   - Ось бачиш, бачиш!.. - захвилювався такий статечний з виду Костомаров.
- Чи я тобi не говорив, Гулаче, що ця iдея проситься сама до рук, що в нiй
є ключ до iстини!..
   - Прошу до столу.
   - Мамо, та що ж це ви! - метнувся Тарас у дверi, бiля яких з'явилася iз
самоваром Миколина привiтна мати. - Троє таких лобiв у  хатi,  а  ви  самi
несете!
   - Вiн не важкий, - всмiхнулася. - А Колi я не  довiряю  таких  речей  -
ошпариться. Вiн знає тiльки свої книжки.
   - Де ставити?
   - Отут, отут, посеред столу... Дякую. Ви так з ним ловко справились.
   - Я ж, мамо, був i кухарем, i козачком...
   - Спiзнав, почiм кiвш лиха?
   - Не побажаю того нiкому... Двадцять чотири роки, мамо!..
   - Тарасе, ти нас посрамив, - ввiйшов Гулак.  -  Столиця  є  столиця!  А
ми...
   - Ослаблена могутня сила, як кажуть пан професор.
   -  Ну,  бережись,  Миколо,  попав  Тарасу  на  зубок!  -  сказав  Гулак
господаревi.
   - Сiдайте вже, будь ласка, - всмiхнулась мати.
   - Хто де, а я до рому ближче!
   - Так любите, Тарасе, ром? - спитав лукаво Костомаров.
   - Чай з ромом, братчики, велике дiло!
   Помiтив, як Миколи перезирнулись, i зрозумiв,  що  вiн  на  правильному
шляху до братства чи товариства, яке шукав. Виходить, що й пан Гулак...  А
виду не подавав!..
   -  Берiть  ось  мед,  ось   тiстечка,-   припрошувала   люб'язно   панi
Костомарова.
   Розмова раптом згасла. Тарас пив чай, розказував  смiшнi  билицi,  яких
наслухався пiд час мандрiвок по  Українi.  Невдовзi  встав,  подякував  i,
пригадавши нiби якесь нагальне дiло, пiшов мерщiй додому, у  свiй  трактир
iз номерами.
   За кiлька днiв нагрянув сам. Iз зошитом iще нiде не надрукованих  своїх
поем та вiршiв.
   Матуся кудись пiшла, й Микола його прийняв пiд  вишнями,  якi  цвiли  в
садочку  побiля  двору.  Гула  бджола,  ласкаво  грiло  сонце,  й  спiвало
птаство...
   - Господи, яка краса!.. - сказав Микола, мружачи щасливо очi. - Жити б,
людей любити б...
   - З раю зробили пекло, - хмуро сказав Тарас. - Оце б  поїхать  знову  в
своє село, й не можу, боюсь, що серце уже не витримає...
   - Погано там?
   - Галера, полон турецький... Доки ж це все триватиме?
   - Нiхто того не знає...
   - А треба знати, брате, хтось мусить знати!
   - Може, один господь...
   - Залиш його у спокої. Вiн нас давно не чує, давно забув.
   - То тiльки так здається...
   - Самi щось маєм думати!
   -  Коли  б  гуртом,  усiм  слов'янським  миром...  -  сказав  не  скоро
Костомаров. - З'єднати б усiх слов'ян...
   - Для чого?
   - Для братства й волi...
   - Скинути б пiд три чорти царiв, панiв та пiдпанкiв! Щоб  тiльки  воля,
рiвнiсть i щастя всiм!
   - Тихiше!..
   - А-а, кат би взяв цю тишу! -  рубнув  об  стiл  ребром  долонi.  Проте
понизив голос: - Набридло жити пошепки...  Так  нiби  ти  не  вдома,  а  в
пiдсусiдках...
   - Як кажуть, мовчи глуха - менше_ _грiха_._
   - Або отак:

   _Од молдованина до фiнна_
   _На всiх язиках все мовчить,_
   _Бо благоденствує!.._

   - Це ж звiдкiля? Щось я не чув такого.
   - З мого "Кавказу", - вийняв з кишенi зошита. - У  мене  тут  новеньке,
таке, що панству й цензорам, як хрiн у нiс!..
   - "Ян Гус" також?
   - Поему цю назвав я "Єретиком"...  -  гортаючи,  сказав  Тарас.  -  Ось
слухай...

   Щоб усi слав'яне стали
   _Добрими братами,_
   _I синами сонця правди,_
   _I єретиками_
   _Отакими, як Констанцький_
   _Єретик великий!_
   _Мир мировi подарують_
   _I славу вовiки!_

   - Тарасе, братику, так ти ж немов заглянув менi у душу!  -  схопився  з
лавки Костомаров. - Ти висловив мої думки!.. Давно ти це написав?
   - Ще восени, Миколо, у Переяславi.
   - Нi, тут без бога не обiйшлося... Це ж треба!.. Ми в ту пору якраз так
само думали i говорили...
   - То просто час такий настав, Миколо, - сказав Тарас. - Наш гнiв  шукає
виходу.
   - I все в одному напрямку!
   - Та нi... Слов'янська єднiсть лише один iз засобiв, а не мета...
   - Тобi Гулак нiчого не говорив? - не слухав його Микола.
   - Нi. Ми не бачилися вiд того дня.
   - То я скажу, - нервово зняв окуляри. - Ми хочемо, щоб ти також  був  з
нами... у Товариствi святих Кирила i Мефодiя!..
   Тарас зiтхнув полегшено. Воно таки iснує, це Товариство! Є люди й  тут,
у Києвi, яким уже несила терпiти, мовчки ждати, коли десь хтось розмислить
про їхнi днi прийдешнi й подасть народу волю, як подають  старцям  окраєць
хлiба!
   - Згоден до нас пристати?
   - Можна... - зиркнув на трохи зляканого Миколу  й  пожартував:  -  Якщо
звелиш подати чаю з ромом.
   Той розгубився.
   - Чаю? До чого тут, Тарасе, чай?
   - Ну... можна й ром без чаю...
   Микола сiв.
   - Не вiриш, що ми створили Братство? - спитав невдовзi.
   - Вiрю.
   - Тодi чому ж ти...
   - Хочеш, щоб я ридав вiд щастя чи бив себе у груди й кричав "ура"?
   - Принаймнi...
   - Я радий вам. Признаюсь, що сам шукав, що прагнув_ _з вами зустрiчi.
   - Ти знав про наше  Товариство?  Давно?  Вiд  кого?  -  вражено  спитав
Микола.
   - Можеш не хвилюватися. З надiйних вуст.
   - Хтось розповiв... Без вiдома... Не поспитавши дозволу! -  терзався  й
далi Костомаров. - Це може зле скiнчитися...
   - Не потерпай! - махнув Тарас рукою. - Страх нас скував мiцнiше од всiх
кайданiв. До бiса страх! Ми ж козаки.
   - Ну, добре... - всмiхнувся криво Костомаров.
   - Сиди i слухай.
   - Що ж ти менi читатимеш, "Єретика"?
   - Нi. "Сон", комедiю. Написану ще в Петербурзi...
   Микола сiв зручнiше, примружив гарнi очi - в пухнастих довгих вiях -  i
мовив тихо:
   - Слухаю...
   Вiд перших же рядкiв поеми його лицем пройшла легка судома, здригнулись
вiї, очi зробились круглi.
   - Господи!..
   - Не заважай!

   _...А братiя мовчить собi,_
   _Витрiщивши очi!_
   _Як ягнята. "Нехай, - каже, -_
   _Може, так i треба"._
   _Так i треба! бо немає_
   _Господа на небi!_
   _А ви в ярмi падаєте_
   _Та якогось раю_
   _На тiм свiтi благаєте?_
   _Немає! Немає!_
   _Шкода й працi. Схаменiться:_
   _Усi на сiм свiтi -_
   _I царята, i старчата -_
   _Адамовi дiти..._

   - В тобi сидить, Тарасе, чи бог, чи сам  люципер...  -  сховав  лице  в
долонях Костомаров.
   - Ти слухай, слухай, братику!
   Читав i сам проймався страшною силою її рядкiв. Чи то на нього дiяв так
Костомаров, який сидiв i слухав, закам'янiвши, чи вiн збагнув на  вiдстанi
двох довгих лiт i те, чого ранiше не помiчав у цiй своїй поемi. Мiсцями аж
не вiрилося, що сам писав, що це його творiння,  його  дитя.  Це  суд,  це
вирок смертний панам, царям, усьому самодержавству!.. А ти,  Миколо-брате,
злякався, що хтось комусь шепнув на вухо про Товариство...
   Як дочитав, стояла довго тиша. Кувала десь зозуля... Дзвенiв  невтомний
бджолиний гул... Зривався часом вiтер, i бiлий цвiт  спадав  на  стiл,  на
землю...
   - Ти зазирнув, Тарасе, туди, куди нiхто  не  мiг,  не  смiв  ввiйти,  -
сказав, нарештi, Костомаров. - Це страшно й солодко... I небезпечно!
   - Знаю...
   -Ти не образишся на нас за  те,  коли  ми  всi  -  не  дай  бог  чогось
поганого! - казатимемо, що ти не був у Братствi, "не состоял"?
   - Байдуже...
   - Бережених бог береже!..
   - А де ж твiй чай? - нахмурився. - Ти ж обiцяв.
   Микола притьмом метнувсь  до  хати  по  самовар.  Аж  з  вишнi  сипнуло
цвiтом...
   ...Нi, вiн не мiг сидiти дома й ждати! Чужбинський ще  раненько  кудись
подався, взявши з собою й Сажина,  -  вони  жили  тепер  утрьох  неподалiк
Козиного болота, - й залишив його самого.  Коли  б  таки  самого,  то  вiн
знайшов би дiло, а то ж удвох  з  прочаночкою,  з  якою  стрiвся  вчора  в
Печорськiй лаврi. Та вже якби iз нею, то б вiн не нудив свiтом, а  щебетав
би, вився довкола милої, а то ж iз  серцем  тiльки,  в  якому  та  пташина
змостила собi гнiздечко!.. Звiдки воно найшло на  нього  i  де  взялося?..
Любо сидiв собi, дивився на заднiпровську велично-вiчну далеч, розмислював
про  рiдний  край,  i  раптом  нiби  янгол  торкнувсь  крилом  його  душi,
промовивши її вустами: "Мамо!.."
   Вийшов, немов сновида, з хати й побрiв нагору, в iнший вiд  Лаври  бiк.
Боявся, що прибiжить дочасно й пiвдня сидiтиме бiля трактиру, в якому вона
жила. Негарна, непоказна, а вся якась,  неначе...  Якась  така...  Не  мiг
сказати, визначити, чим прихилила його до себе дiвчина... Тим дивно нiжним
"мамо!", чи поглядом, в якому стiльки було тепла, чи  усмiшкою,  що,  нiби
зайчик сонячний, весь час блукала в її вустах... Пiшов слiдом,  не  смiючи
озватись словом, стрiтися з її небеським зором... А потiм ждав у парку,  й
таки дiждався, i познайомився, i змалював для них  пейзаж,  який  сьогоднi
має вручити їм, бо дiвчина ходила тiльки  з  матiр'ю...  Забув,  як  звати
дiвчину!.. Чи й не спитав... Йому було достатньо того, що знав. Нi в  кого
нема такого голосу! По ньому вiн впiзнає її мiж сотень... "Мамо!.." Хорал,
пеан, симфонiя!.. Вiн мiг би зараз, тут же, намалювати її  портрет  -  так
чiтко закарбувалися у серцi, в пам'ятi простi й чарiвнi  риси  її  лиця...
Iшов уздовж старого валу й перед собою весь час  виразно  бачив  її...  Аж
дивно - матерi не пам'ятав, хоча вона не вiдпускала доньки анi на  крок!..
Такого з ним ще  не  траплялося.  Мав  добру  пам'ять.  Чiпко  тримав  усе
побачене й мiг уявити його собi за мiсяць, рiк, а тут iще й доби немає, як
вiн востаннє бачив лице тiєї жiнки...
   Крiзь Золотi (убогi вже!) ворота неквапно вийшов на шлях, що вiв  через
пустир у бiк унiверситету та Василькова, куди вiн мав у скорiм часi  їхати
розкопувати якусь могилу. Сонце вже  пiднялось  високо  й  добряче  грiло.
Славно, що не забув надiти свого бриля. Волосся, хоч вiдросло, було  рiдке
i немiчне, зовсiм не те, яке вiн мав пiвроку тому, доки не захворiв. Це  б
зараз йому оту свою стару чуприну!.. Куди ж це ти звернув, козаче? Мабуть,
хитруєш, хочеш бочком, бочком - i на Печерськ, до Лаври?.. Та нi, я так...
Всмiхнулася йому прозорим усмiхом... У сонцi вся, у бiлiм цвiтi вишень!..
   -  Здоров,  Григоровичу!  Куди  грядеш?  -  зiткнувся  з   ним   Микола
Костомаров. Незвично жвавий, збуджений.
   - А ти де був? - спитав Тарас.
   - На власнiй пробнiй лекцiї в унiверситетi.
   - I як?
   - Чудово! Вiтали всi, плескали менi в долонi.
   - Ти молодець! - обняв Тарас товариша. - Професор...  Пан  професор!  -
штрикнув пiд бiк рукою. - Заткни усiх за пояс, щоб знали наших!.. Тiльки ж
дивись менi! - нахмурився. - Якщо твої студенти не будуть знати  матерi  й
своєї мови...
   - Можеш не турбуватися.
   - Я так сказав, як мовлять, на всякий випадок...
   - Прощаю!
   - Треба ж, брате, комусь читати мої книжки, - всмiхнувся.
   - А знаєш ти, що в Києвi поляки й  навiть  великороси  взялись  вивчати
мову, аби тебе читати в оригiналi? Студенти - то тi всуцiль...
   - Це добра, Миколо, вiсть, - сказав Тарас, схвильований  його  словами,
хоча вже чув про те ранiше, вiд Афанасьєва-Чужбинського.  -  А  то:  "Нема
такої мови i не було!.."
   - Тепер нiхто не скаже, бо є Тарас Шевченко!
   Вiдчув, як щоки йому взялися палом, а  десь  пiд  самим  серцем  поповз
щемливий холод.
   - Ат хай їм грець! - всмiхнувся. Збив набакир свого бриля.  -  Гульнути
б! Жаль, не можна...
   - Чому?
   - Є пильне дiло...
   Вони пiшли у бiк Старого мiста, й Тарас завiв одну  з  пiсень,  почутих
ним i вивчених серед нещасних, якi жили в убогих брудних Хрестах:

   _Ой у Києвi на риночку_
   _П'ють козаки горiлочку;_
   _Ой п'ють вони, гуляють,_
   _На шинкарку гукають..._

   Спiваючи, вiн бачив краєм ока, як Костомарова беруть чорти, як  нiяково
той усмiхається зустрiчнiй публiцi (мовляв, не вiн, а цей дивак  горланить
на цiле мiсто), i ладен був пуститися iще й навприсядки.
   - Тарасе, люди ж!.. Що вони тепер про нас подумають...
   - Де люди, де? - спинився на мить Тарас. - Це все пани та пiдпанки!..

   _Який тепер свiт настав,_
   _Що брат сестри не впiзнав!_
   _"Ходiм, сестро, горою,_
   _Розсiємось травою,_
   _Ходiм, сестро, степами,_
   _Розсiємось цвiтами!.."_

   Ввiйшли за вал у мiсто, i Костомаров не знав, куди подiтися.
   - Прошу тебе, не треба, угомонись... - просив тремтячим голосом.
   - Коли-то ще вони почують путящу  пiсню!  -  гукнув  Тарас.  I  пожалiв
товариша - не став спiвати далi. - Ось бач, до чого ми дожилися:  у  Києвi
козацька пiсня - вже щось чуже, химерне й непристойне!
   - На все свiй час i мiсце. Спiвай собi на самотi або в малiй  компанiї,
як є охота...
   - Дякую, - вклонився низько йому Тарас. I знов наїжився: -  А  може,  я
сьогоднi спiвати хочу на цiлий свiт!
   - З якої речi?
   - Може, я стрiв своє кохання, свою єдину, суджену!
   Професор аж зупинився, вражений.
   -  I  хто  ж  вона?  -  спитав,  неначе  чогось  злякавшись.  -  Не   з
iнституту[11] часом? Звуть не Алiною?
   - Не знаю... Я ще не розпитав.
   - I вже "єдина, суджена"? Тарасе, ти ж не гiмназист...
   - Вони приїхали на прощу в Лавру... Знаєш, який у неї голос!..
   - Спiває гарно?
   - Мабуть... Я ще не чув... Вона сказала "мамо!"_  -_  й_  _менi_  _весь
свiт немовби перемiнився, все ожило, засяяло з душi, зсередини...  Дерева,
люди, квiти, камiння навiть!..
   - Ти закохався справдi, - сказав суворо_ _Костомаров_._- Якого ж  роду,
звiдки твоя Джульєтта?
   Тарас стенув плечима.
   - Сьогоднi з нею бачитимусь, то запитаю.
   - Вона хоча б  умiє  читать,  писать?  Тобi  потрiбна  жiнка  освiчена,
розумна, гарна i показна, достойна твого таланту.
   - Менi потрiбно тiльки оте дiвча! -  схопив  Тарас  за  плечi  друга  й
крутнув довкола себе. - Хочеш, я покажу її тобi?
   - Нехай колись... Я вiд'їжджаю завтра.
   - Куди?
   - В Одесу.
   - Бiдний! Ти цiлий мiсяць, чи навiть два, не  бачитимеш  цього  земного
дива!..
   -Та якось уже побуду, переживу... - всмiхнувся. - Ти хоч зажди  мене  з
весiллям.
   - Будеш моїм боярином!
   - То я пiду замовлю фрак... - примружився.
   - А котра вже?
   - Дванадцята.
   - Менi пора. Прощай, Миколо! - чмокнув у щоку друга  й  притьмом  побiг
додому, щоб одягтись i взяти портфель з малюнками.
   До Лаври вiд Хрещатика шлях не близький, та вiн його пролинув на  дужих
крилах щастя. I тiльки тут, бiля друкарнi лаврської, де мав на них чекати,
вiдчув якусь тривогу. Може, була то просто втома (зранку ж бо  на  ногах!)
чи звичайнiсiнький в дiлах любовних острах, що станеться якась пригода,  й
вона на вiки вiчнi!.. Сидiв на тiй же лавочцi й вслухався в шурхiт крокiв,
примушуючи себе не бiгти на кожен з них. День  був  буденний,  i  перехожi
траплялись рiдко... Вiн би впiзнав одразу милу її ходу!..
   Зiтхнув, згадавши свою недавню зустрiч iз Костомаровим, i стало прикро.
Нащо сказав йому про дiвчину?.. Тепер_ _її_ _немає...
   Одкрив портфель, дiстав малюнок, де на переднiм планi були вони обоє  i
вiн, в солом'яному брилi...
   - О, ви вже тут! - почулось.
   Схопився з лавки:
   - Здрастуйте...
   - Ви точний! Ми затрималися, бо стрiли тут знайомих...
   Чув i не чув, як щебетала мати, - очей не зводив з  дiвчини,  яка  йому
сьогоднi здалася ще чарiвнiшою.  Вона  всмiхалась  стиха,  немовби  в  нiй
свiтило маленьке сонце...
   - Певно, це той малюнок?
   Мовчки вiддав папiр.
   - Чудово! Ви справжнiй маляр. Донечко, поглянь: це ми  з  тобою,  а  це
Тимiш!..
   - Тарас, - поправив її, всмiхнувшись.
   - Так, так... Ви знаєте, менi бiда з iменнями! Оце знайомих стрiли -  а
я забула чисто, хто з них Марiя Павлiвна,  а  хто  Одарка  Гнатiвна...  То
скiльки вам, Тимоше,_ _за цей малюнок?
   - Мамо, вони - Тарас, - сказала дзвiнко дiвчина й звела на  нього  очi,
мов вибачаючись.
   - Нiскiльки. Це на спомин...
   - Спасибi! Дома будемо з приємним сумом згадувати i  Лавру,  й  сад,  i
вас, Тимоше...
   - Мамо!..
   - Ой, вибачте!
   - Нiчого. Ви поволi запам'ятаєте...
   - Поїду й геть забуду, - призналась щиро жiнка.
   - Я нагадаю... Кажуть, гора з горою тiльки...
   - Та прошу, прошу! Будете в нас на Волинi...
   - Буду. Робота в мене - їздити i малювати всяку_ _старовину.
   - Це ж, мабуть, так цiкаво! - сплеснула в долонi дiвчина. - Я теж люблю
мандрiвки...
   - У мене вся, - пишаючись, сказала мати. - Я кожне лiто  прагну  кудись
поїхати.
   - Ви, мамо, у нас - мов дяк вандровний, - всмiхнулась дiвчина.
   - I ти туди! - вдала ображену. - Це мiй старий  мене  так  дражнить,  -
мовила вже до Тараса. -  Вибачте,  нам  треба  йти.  Ще  хочемо  вiдвiдать
Братський монастир. А завтра вже додому...
   - Дозвольте вас супроводжувати, - схопився, як потопаючий за соломинку.
   - Прошу! Ми будемо вам дуже вдячнi.
   На виходi бiля  ворiт  на  них  чекала  Марiя  Павлiвна,  а  чи  Одарка
Гнатiвна, з двома онуками, й  уся  ватага  рушила  на  прощу  в  Братський
монастир. Спочатку йшли юрбою, купно, потiм малi рвонули клусом, за ними -
бабця з матiр'ю, вгамовуючи тих пострибунчикiв, i геть позаду, радi  такiй
нагодi, брели Тарас iз дiвчиною. Точнiше, вiн був  радий.  А  що  було  на
мислi в  неї,  нiхто  не  знав.  Вiч-на-вiч  з  милою  вiн  раптом  зовсiм
знiяковiв, не смiв спитати навiть, як звуть її. Це ж треба, щоб вiн забув!
А може, вона йому, знайомлячись, i не сказала свого iмення?.. Бридко  було
самому бачити чи вiдчувати себе таким макухою,  а  що  вже  їй...  Зиркнув
краєчком ока й зустрiв її сполоханий, цiкавий погляд.
   - А де ви вчилися так малювати, у маляра? - спитала раптом дiвчина.
   - У Петербурзi, - радо сказав Тарас i мов прийшов до тями. -  А  маляри
не бачили у мене жодних здiбностей. Один, узявши руку, по нiй прорiк, що я
не здатний навiть до шевства, бондарства та будь-якого ремесла!
   - I ви йому повiрили?
   - Як бачите, псую папiр i досi.
   - Я теж сама роблю малюнки для рушникiв та сорочок... - призналась тихо
дiвчина i зашарiлася, чим стала ще милiшою.
   На спуску з саду вже на Подiл, коли Тарас  розказував,  як  в  Академiї
вони умкнули гусака,  щоб  змалювати  з  нього  розкiшнi  крила  янголовi,
назустрiч виринув iз  чагарiв  Чужбинський.  Вклонившись,  вiн  зiйшов  iз
стежки, щоб дати їм дорогу.
   - Куди це ти прямуєш? - спитав Тарас.
   - У Лавру.
   - А ми ось з Лаври в Братський.
   I розiйшлись.
   - Мiй приятель, -_ _сказав  невдовзi_  _дiвчинi_.  -  _Наймаємо_  _одну
квартиру...
   - Звiдки ж ви?
   - Моє село аж бiля Звенигородки.
   - Й велике у вас село?
   - Чимале.
   - А в нас сiльце маленьке, дворiв на тридцять, - журно сказала дiвчина.
- Щоправда, є i поле, й лiс, i луки, й на рiчцi млин...
   Тарас уже зiбрався сказати щось колюче, як вгледiв матiр дiвчини.  Вона
сама стояла пiд бузиною; вуаль була опущена, мов забороло...
   - Здається, ви казали, що ви Шевченко? - мовила, коли вони наблизилися.
   - Казав. А що?
   - "Кобзар" - це ваша книжка? I "Гайдамаки"?
   - Грiшний, - всмiхнувся їй.
   - Сам бог послав нам, доню, Марiю Павлiвну, - взяла за руку дiвчину.
   - Таж, мамо...
   - Ти забула, що вже заручена? - спитала жорстко.
   - Мамо!..
   - Я ж не якийсь там... В мене серйознi, мамо, намiри...
   Не обiзвалась бiльше. Пiшла униз i доньку, немов козу,  теж  потягла  з
собою.
   Побiг слiдом. Спинився... З гущавини ще раз почулось: , "Мамо!.."  -  i
все затихло... Вечiр, - мов десь чекав  нагоди,  -  налiг  ураз,  наповнив
пречисту чашу свiту густим, мов дьоготь, мороком...
   Сiв на траву й сховав лице в долонi...
   ...Час добре гоїть рани; душевнi теж. Та ще коли є_ _мила_ _серцю праця
i молодi стрiмкi лiта!..
   Минало красне лiто, а до мети наблизилися, вважай,  лише  на  комариний
нiс. Малюнки, начерки й розкопування могили  Переп'ятихи,  звичайно,  речi
потрiбнi вельми, та що до них нещасним, що спини гнуть на клятiм  панськiм
полi й спливають болем, кров'ю пiд канчуками!..
   Сидiв, трудився в затишку свого кутка бiля Козиного болота,  а  совiсть
тихо скiмлила. "Костьол" виходить, добре все передав... Ось ще  торкнеться
пензлем у двох чи трьох мiсцях - i хоч на виставку... Костьол  на  чiльнiм
мiсцi в Києвi!.. У мiстi, з  якого,  власне,  пiшла  по  всiх  князiвствах
руських не католицька, а православна вiра... Цей божий храм  -  як  символ
гнiту... Вибудуваний не так давно... Виходить,  що  i  досi  католицизм...
А-а, ну його!.. Учора бiля фонтана, що на Подолi, вiн  слухав  спiви  двох
кобзарiв. Слiпi, старi, убогi, а  попросив,  i  втнули  пiсню  про  козака
Нечая!

   _Ой з-за гори високої,_
   _З-пiд Чорного гаю,_
   _Ой крикнули козаченьки:_
   _"Утiкай, Нечаю!"_

   Якi були колись пiснi!.. Це ж скiльки музик, поетiв вилили у  них  свої
печалi, радощi й пiшли з життя, не залишивши людям своїх iмен!.. Вiн  теж,
напевно, склав би, десь за волами ходячи, свою журбу й пустив би в свiт...
Умер би, а пiсня собi жила б...  Воскресни  зараз  усi  творцi  пiсень  на
Українi, розвинь свої обдарування - яка була б лiтература, скiльки було  б
iмен!.. Десятки, сотнi,  тисячi!..  Нема,  пропали,  згасли,  мов  зорi  в
серпнi... Певно ж, були мiж ними й генiї, такi, як автор  "Слова  о  полку
Iгоревiм"...
   В кiмнату  шаснув  вiтер,  гойднув  фiранки,  скинув  якийсь  папiр  зi
столу... Тi кобзарi допомогли йому згадати  ще  одну  козацьку  пiсню.  Як
воно?.. Ага, отак...

   _Вiє вiтер, вiє буйний,_
   _Дуби нагинає,_
   _Сидить козак на могилi_
   _Та й вiтра питає..._

   В кiлькох словах - готова тобi картина! Експресiя, глибiнь  i  думка...
Мабуть, творець її мав також хист художника...
   Знадвору вкупi з вiтром влетiла iнша пiсня, немовби  хтось  озвався  на
спiв його, на збурений козацький степ...

   Ой _у лузi криниченька,_
   _Орли воду п'ють..._

   Поклавши пензля, вибiг  на  тиху,  сонну  вулицю.  Спiвали  десь  через
дорогу, в захованiй  в  садку  хатинi.  Рушив  на  той  приємний  голос  i
незабаром вгледiв того спiвця. Сидiв на ганку, сперши  на  руку  голову  й
заплющивши в задумi очi. Русявий чуб звисав на юне його чоло...
   Коли замовк, Тарас кахикнув i привiтався, знявши  бриля,  що  хтозна-як
потрапив йому на голову.
   - А-а, добрий вечiр, - озвався хлопець по-українському.
   - Хто? Брат чи ворог? - спитав Тарас, подаючи правицю.
   - Брат. Хоч i поляк...
   - Шевченко, - назвав себе.
   - Той самий, автор "Кобзаря"?
   - Та вiн же, вiн... - всмiхнувся.
   - А я студент унiверситету._ _Чи я назвався?_ _Нi? Юлiан_. _А  прiзвище
моє Бєлiна-Кенджицький.
   - Виходить, маю сьогоднi "польський" день, - сказав Тарас. - То малював
отой костьол, що_ _на горi, то думав про нас i вас,  а  тут  ще  бог  менi
послав i пана Юлiана, який спiває наших-таки пiсень...
   - Я вирiс мiж українцями i мову вашу знаю незгiрш_ _своєї_._
   - Отже, не ворог - брат! - обняв Тарас студента.
   - Нема за що ворогувати, - промовив той.
   - Побiльше б нам таких полякiв!
   - Кому це - нам?
   - Та є тут... Звiдки родом?
   - З Немирова... Дозвольте вас пригостити чаєм?
   - Це можна, добре дiло.
   - Годилося б до чаю рому, та вибачайте, батьку...
   - Чого нема, того нема. Замiнимо його пiснями!
   - I вiршами.
   - Прекрасно. Буде в нас чай iз вiршами!
   Невдовзi вони уже сидiли один навпроти одного й пили  гарячий,  пахучий
трунок. Вечiр був тихий, теплий... Тихо снувалась гарна бесiда. Здавалося,
зустрiлись давнi, сердечнi друзi...
   - Так би нам споконвiку, брате, - сказав Тарас. - Пролито море кровi...
За що!.. Жили б у мирi та береглися б разом од ворогiв...
   - Для того ж, певно, й виникла iдея унiї... - несмiливо на  те  озвався
Юлiан.
   - Нi, друже, унiя була панам  потрiбна,  щоб  загнуздати  нею  козацьку
вольницю, -  сказав  Тарас.  -  Не  братства  прагли  унiєю,  а,  навпаки,
пiдкорення. Хто лiзе в душу братовi i топчеться по  нiй  ногами,  не  брат
уже, а ворог i супостат!..
   - Це правда.
   - Ти чув, щоб хтось з католикiв став унiатом? Тож-то! Не єдностi пани й
ксьондзи хотiли, а лиш приєднання, не дружби, а поневолення.  Тепер  нехай
попробують того самi, вiдчують власним серцем, за що боролись козаки!
   - Вiдчули вже. Господь скарав гординю... Пропала Рiч Посполита!
   - Самi тепер не вирветесь. Мiцнi кайдани царськi.
   - А ви?
   - I ми... Налий iще по склянцi, та й розбiгатимемося._ _Час_ _пiзнiй...
   - Треба - разом, - сказав рiшуче Юлiан.
   - Гуртом, як мовиться, i батька легше бити?
   - Повстали б разом!..
   - Славно!.. Перемогли б, скажiмо, самодержавство, i  що  тодi?  Пани  й
крiпацтво знову?
   - Не знаю... Вольность...
   - Шляхтi?.. Всiх вимiтати треба: царiв, панiв, жандармiв!.. А  людям  -
волю! Кожному, хто б вiн не був, вiд Балтики до моря Чорного!
   - "Щоб усi слав'яне стали добрими братами i синами сонця правди"?
   - Звiдки ти взяв слова цi?
   - З вашого "Єретика".
   - А хто ж тобi його давав_ _читати_?_
   - Те я забув...
   - Ну й добре, - сказав Тарас, вдоволений з такої вiдповiдi. - Гукнути б
нам якоїсь, та пiзно вже! Хай iншим разом. Згода?
   Юнак кивнув. Прискалив хитро око:
   - Батьку, а ви таку чували? - I заспiвав:

   _Зародила, верба грушi,_
   _А берiзонька пруття;_
   _Не вiр, дiвко, козаковi,_
   _Як вiн каже: "Вiзьму тя"ё._

   - Не чув, їй-богу! Певно, якась подiльська?
   - Наша...
   - Спiвай, спiвай!.. Воiстину нєсть їм числа!..
   А нiч стояла тиха. Не по-осiнньому ласкава й тепла нiч...
   За кiлька днiв, зустрiвшись iз Костомаровим, Тарас повiв з ним мову про
Юлiана.
   - Нi, нi, - вiдмахувався Микола. - Не вiрю я полякам!
   - Чому?
   - Ми довго з ними тузалися. Не вiрю, й край!
   - Ну, билися - було за що, - стенув Тарас плечима. - А зараз одна  рука
нас по голiвцi гладить...
   - З поляками нема про що балакати, - стояв незрушно Костомаров. -  Вони
завжди...
   - Збираєшся побудувати слов'янськими ж таки руками оновлений i  вiльний
свiт, а iз поляком про це боїшся погомонiти. То  з  ким  же  ти  у  батька
чортового, Миколо, будеш будувати? З панками  нашими  того  не  втнеш,  їм
тiльки б повне черево!
   - Гаразд, - промовив  нехотя.  -  Зустрiнуся,  поговорю...  Хоч  путнiй
хлопець?
   - Путнiй.
   - Нехай прийде до тебе сьогоднi ввечерi, я теж прийду.
   - Миколо, ти не сердься, - сказав Тарас примирливо.  -  Самим  царя  не
скинути...
   - А треба?
   - Що?
   - Скидати...
   - I знову ти за рибу грошi! - скипiв Тарас.
   - Тобi все зразу хочеться, одним ударом...
   - Був би ти крiпаком, то знав би, як тяжко ждати волi, - похмуро сказав
Тарас.
   Помовчали. I розiйшлись.
   - Ти ж не забудь! - гукнув Тарас, оглянувшись, i помахав рукою.
   Забув чи  нi,  але  прийшов  увечерi...  на  другий  день.  Похмурий  i
невдоволений.
   - Ти нiби сам себе привiв на шворцi, -  пожартував  Тарас  iз  нього  i
заходився бiля самовара, позиченого в господаря.
   Микола змовчав. Сiв на стiлець, узяв зi столу якийсь малюнок  i  пильно
став його вивчати.
   Аж тут з'явився i Юлiан.
   - Панове, добрий вечiр...
   Микола встав, подав  студенту  руку,  ще  й  вимучив  подiбне  щось  до
усмiшки. Назвав себе, пiдсунув йому стiлець.
   Розмова в них не клеїлась, i, щоб змочити її, принаймнi  гарячим  чаєм,
Тарас зняв чобота, поставив його, як мiх, на самовар й почав роздмухувати.
Сипнули iскри, дiло пiшло жвавiше.
   - Хлопцi, та що ви третесь-мнетесь, немов шинкарка, яка боїться  давати
в борг! - не витримав уже за чаєм, слухаючи балачку  їхню  про  хтозна-що,
окрiм, звичайно, дiла. - Ну ж, говори, Миколо, що маєш йому сказати. Ти ж,
Юлiане, розкажеш iншим разом про свiй Немирiв...
   Бачив, що Костомарову страх як не хочеться розкрити душу перед поляком,
що вiн себе притримує, немов ступити має на ледь замерзлий льодок  ставка.
Нарештi професор зважився i так почав єднати  пана  Юлiана  до  Товариства
святих Кирила та Мефодiя:
   - Латинцi, нiмцi та англосакси - всi купи держаться,  а  ми,  слов'яни,
кожен йдемо шляхом осiбним, а то, бува, i в  супрязi  з  якимось  ворогом,
тягнучи чужого воза...
   Тиша стояла довга, трудна.
   - Що ж тут порадити? - спитав студент.
   - Нам треба робити те, що iншi... - озвався глухо Костомаров.
   - Ти не крути, скажи йому, що думаєш, - напав Тарас на нього. - Свiтити
хочеш, а каганець пiд стiл ховаєш.
   Костомаров зиркнув зацьковано, щось буркнув  собi  пiд  нiс  i  неохоче
мовив:
   -  Найперше  треба  зiбрати  всiх  учених   людей-слов'ян   до   одного
товариства... Поки почнуть щось там робити, нехай найперш  познайомляться,
повiдають свої потреби, недолю й долю... А згодом  вже  й  до  дiла  можна
братися...
   I знову  стало  тихо.  Студент  був  явно  вражений.  А  Костомаров  аж
почорнiв.
   - Це Товариство проторувати має шлях  у  майбутнє,  до  федерацiї  усiх
слов'ян, - озвався знову. - Коли  мiж  нами  скрiзь  запанує  згода,  коли
збагнемо ми силу єдностi, коли освiтимо народ наукою,  тодi  вже  створимо
одне слов'янське державне тiло, чи  федерацiю...  Пiд  одним  православним
царем i в однiй православнiй вiрi всi поєднатись маємо...
   - Ось тобi, бабо, й весiлля! - гукнув Тарас, схопившись з мiсця.  -  Ти
хочеш усiх слов'ян убгати в попову хату?
   - Не думаю, щоб хтось погодився задля  науки  й  утопiї  про  федерацiю
зректися своєї вiри й народностi, -  сказав,  зiтхнувши,  Юлiан.  -  Та  й
цар... Нiхто не схоче ходити в нього на повiдку.
   - Там,  далi,  видно  буде.  До  того  ще  далеко,  -  пiшов  на  згоду
Костомаров.  -  Найперш  потрiбно  слов'янську  силу,  слов'янський   свiт
звернути на спiльний шлях, до працi задля єдностi!..
   - А там усiх накриють цар з православiєм? - спитав не дуже чемно Юлiан.
   - Даремно ти приплiв царя, Миколо, - сказав Тарас.  -  Це  пугало  всiх
розжене ще далi, нiж зараз є!
   - Хтось мусить же очолити.
   - Народ собi дасть раду i без царiв. Республiка - ось  досконала  форма
держави, влади й волi!
   - А як же бути iз федерацiєю? -  спитав  одразу  ж  Юлiан.  -  Щось  не
.збагну...
   - До неї ввiйдуть республiки. Як незалежнi, вiльнi i рiвноправнi члени,
- сказав Тарас захоплено. - Дожити б до того дня!..
   - Так не  кричи,  Тарасе,  -  спинив  його  Микола.  -  Вiкно,  дивись,
одчинене... Спасибi тобi за чай, - пiдвiвся. - I за  приємну  бесiду...  I
вам, юначе, дякую, - звернувся до Юлiана. - Не  проводжайте!  Я  сам;  тут
близько...
   Вийшов - немов утiк.
   - Тяжке то дiло -  братство...  -  сказав  Тарас,  приймаючи  зi  столу
склянки. - Стiльки ворогували!..
   - Я не сподобався йому, напевно, - сказав юнак, пiдводячись.
   - Не ображайся. Дiло це небезпечне.
   - Знаю. I ви також не гнiвайтесь...
   - За вiщо на тебе гнiватися? -  розвiв  широко  руки.  -  Що  ж  то  за
Товариство, коли не вiльно в ньому сказати те, що думаєш!.. Ти йдеш уже? Я
проведу.
   Надворi було безлюдно й мiсячно. У вiттi тьмяно  сяяли  хати  й  окремi
вiкна.
   - Може, пройдемо в сад, що за костьолом,  глянемо  на  сивий  Днiпр?  -
спитав Тарас.
   - Це можна.
   Вже на горi, милуючись величним видом Днiпра й заток, що зблискували  у
тихiм свiтлi мiсяця, Тарас спитав про те, що мучило його давно:
   - Якби у нас повстали, пiдтримали б поляки там,_ _за_ _Вiслою?
   - Не знаю... - сказав юнак одверто.
   - А ти спитай у тих, хто знає. Згода?
   - Чому б i нi, - всмiхнувся. - А як_ _же "вченi люди" i все таке?
   - Розмовами нiхто ще волi не добував. Тут треба щось  надiйнiше...  Яка
краса! Ти тiльки глянь! - вказав рукою в далеч.
   Стояли довго мовчки, схвильованi чарiвним свiтом ночi...
   Днiпром униз плив човен, як бiлий привид...

   _За думою дума роєм вилiтає;_
   _Одна давить серце, друга роздирає...-_

   спливли рядки з його послання Гоголю. Обняв за плечi Юлiана й сказав  з
пекучим болем:
   - Пропало все! Ми билися, ми мордувалися - i вскочили у сiть крiпаччини
й самодержавства. Отак-то, пане брате!..
   ...Вночi на Київ випав пречистий перший осiннiй снiг. Тарас прокинувся,
немов вiдчувши ту перемiну в свiтi. А може, й те його збудило ще до  зорi,
що спать лягав iз думкою про цей прийдешнiй недiльний ранок. За час  своєї
подорожi аж на Подiлля i на Волинь вiн скучив за цими днями в  Києвi,  якi
назвав околичними або людськими.  Вiдколи  вiн  у  мiстi,  недiлi  всi  та
празники, коли трудящi люди вiдпочивають,  присвячує  знайомству  з  ними,
зустрiчам з простим народом Києва, що тулиться в своїх хатках  по  дальнiх
глухих околицях.
   На вулицi його чекав Сенчило-Стефановський,  який,  хоча  й  не  часто,
складав йому компанiю у цих приємних, та iнодi i небезпечних мандрах.
   - Ну, як твої поляки? - спитав, подавши руку.
   - Бояться нас, як Костомаров їх, -  сказав  Тарас.  -  Побачать,  що  є
нагода, схопляться й собi за зброю!
   Грузнучи в пухкiм снiгу, минули ринок.
   - Знову на Куренiвку? - спитав Сенчило.
   - Може, до човнярiв та до рибалок? Моста зруйнуй або спали, i  в  їхнiх
руках Днiпро...
   - Це правда. Недаром там жандарми часто крутяться i нишпорки усюди носа
тичуть.
   - То кепсько...
   - Я їх знаю усiх в обличчя. Випроваджу! Не первина.
   - Ти там бував?
   - Аякже! Забув, як ми з тобою брали човна з вiтрилом?
   - Коли пливли на "чорну раду" пiд Межигiр'я?
   - Згадав...
   - Таке, Олексо, не забувають. Тодi  я  був  неначе  чистий  зошит:  усе
вбирав,  записував...  Я  довго  так,  Олексо,  чекав  того  побачення  iз
Україною!..
   - Я мiсяць жив у Петербурзi, та й то летiв до Києва, немов на крилах...
   - Глянь, глянь, який Днiпро сьогоднi! - гукнув Тарас, побачивши з  гори
рiку, весь бiлий Труханiв острiв i лiс за ним на видноколi.
   Вода, - густа, аж чорна, - текла мiж бiлих забережнiв, i в нiй  пiрнали
весело яскравоперi селезнi й сiренькi їхнi подруги...  Заснiженим,  тонким
ще льодом ступали гордо чорнi дзьобатi ворони...
   - Немов чиновники у сюртуках, - кивнув на них Олекса.
   - Обсiли всю Україну, цiдять iз неї кров,  -  сказав  Тарас,  згадавши,
скiльки людей в мундирах вiн  зустрiчав,  мандруючи.  -  П'явки,  губителi
всього живого...
   Змеркла краса зими. Втiшатись вони могли, забувши хоча б на мить недолю
свого народу.
   - Треба ж було згадати лихе порiддя... - бурчав Тарас, рушаючи вниз, на
Подiл.
   У шинку, куди зайшли поїсти й погомонiти  з  окiльним  людом,  було  ще
майже порожньо. В кутку сидiв слiпий жебрак iз хлопцем-поводирем, а  трохи
ближче - гурт плотарiв, що добирались з пiвдня в свої краї на Тетеревi або
на Ужi.
   - Рано... - шепнув Тарас товаришевi.
   - Поки ми тут оббудемося та перекинемо по чарцi  меду,  зiйдуться  твої
пани рибалки та човнярi, - сказав Олекса, входячи слiдом за ним.
   I справдi, десь за годину-другу робiтний люд  став  швидко  заповнювати
чималу залу шинку, забiгали метка шинкарка та наймички, задзенькали чарки,
пляшки.
   - Олекса! - впiзнав Сенчила дядечко iз шпакуватим чубом i довгими, як в
запорожця, вусами. - Яким це вiтром? Вiльно тут бiля вас?
   - Сiдайте, дядьку Прокопе. Налити вам чарчину?
   - Чого ж її i не налити! - пригладив Прокiп вуса. -  На  те  ж  вона  й
сотворена...
   Вiн сiв, узяв чарчину, що нiби враз поменшала в  його  руцi,  i  смачно
випив.
   - Дякую.
   - Берiть, що є, закушуйте, - припрошував Сенчило дядька.
   Прокiп кивнув шинкарцi,  й  вона,  звинувшись  помiж  столiв,  принесла
пляшку, чарки та цiлу миску смаженої (iз печi просто!) риби.
   - Миколо, Петре, а йдiть сюди! - гукнув тим часом Прокiп до двох  нових
пришельцiв, що озирались, видно, когось шукаючи.
   Вони всмiхнулись радiсно й посунули, немов човни мiж кригою, на дружнiй
поклик.
   - Добридень вам! - зняли шапки.
   - Сiдайте, - дав мiсце їм на лавцi Прокiп. - Вип'єте?
   - Того й прийшли.
   - Весь тиждень у рот не брали.
   - Ви не зважайте, що це пани. Олексу ви ж бо знаєте. А друг його...
   - Шевченко, - сказав Тарас.
   - Художник, - додав Сенчило.
   Прокiп зламав широкi брови.
   - А не кобзар? Я чув, що є кобзар Тарас Шевченко, пiснi складає,  кличе
до волi словом... От би зустрiтись з ним, спитати!..
   - Про що? - всмiхнувсь Олекса.
   - Ось як побачу його самого... Кажуть, стрiчались з ним на Куренiвцi, i
на Прiорцi...
   - Який же вiн iз себе? - спитав Олекса, лукаво мружачись.
   - Ще молодий, а вуса!.. - вказав рукою ледь не на пояс. - Козацький чуб
- аж до плеча! I голос, голос!..
   Страшно було Тарасовi  назватись  їм,  понiвечити  той  гордий,  пишний
образ, який для нього вималювала людська уява, i вiн мовчав.
   - Кажуть, коли пани побачать його, жахаються, судомить їх...
   Петро й Микола внесли й свої штрихи до образу:
   - Ще б пак!
   - А може, вiн характерник...
   Узявши пляшку, Прокiп налив чарки й пiднiс свою:
   - Дай боже йому здоров'я!
   Сенчило пирснув, випив i запитав:
   - То що ж ти, Прокопе, хотiв почуть вiд нього?
   - Не я один... - викручувався.
   - Я з ним знайомий, Прокопе. I вiн також, - кивнув у бiк Тараса.
   - На власнi очi бачили? - аж подались до нього.
   - Отак, як вас.
   Притихли. Сусiди теж полишили свої чарки, тяглись до них.
   - Хотiв його спитати... - поглянув  довкола  Прокiп,  -  чи  довго  нам
терпiти, чи є на свiтi сила, яка б змогла панiв, царя...
   - В них вiйсько!
   - А ти зажди, Миколо, не заважай!.. Так от: чи змiг  би  простий  народ
турнути їх пiд гузно?.. - прошепотiв.
   - Народ, якщо вiн дружний, осилить все, - сказав  Тарас.  -  Бiда  лише
у-тому, що ми хто в лiс, а хто по дрова!
   - Ми що... А в них i зброя, i солдати... - зiтхнув Петро.
   - То правда, - сказав Микола сумно.
   Тарас дiстав з кишенi насiння соняшнику, яким учора вiн був пригощений,
i висипав його на стiл. Потому взяв з десяток, одгрiб убiк i мовив:
   - Оце вам цар з мiнiстрами, а це - народ, - вказав на_  _бiльшу  купку.
Згорнув її у жменю i висипав на ту, що менша. - Де  вони?  Нема,  пропали,
щезли!
   - Чорти вхопили, - басом сказав Петро.
   - Виходить нiби й добре... - пошкрiбся в тiм'ї Прокiп. -  Тiльки...  не
здатнi ми супроти вiйська... Сокира, плуг та борона - ось з  чим  ми  дiло
маємо.
   - А славнi нашi прадiди хiба були не вiд землi? - спитав Тарас.
   - Ну, твiй, скажiмо... - хихикнув хтось.
   - Я з крiпакiв, дев'ятий рiк на волi.
   - Дива-а!..
   - Ану ж тихiше! - пiднiс Олекса руку i прочитав напам'ять:

   _Було колись - в Українi_
   _Ревiли гармати;_
   _Було колись - запорожцi_
   _Вмiли панувати._
   _Панували, добували,_
   _I славу, i волю!.._

   А чим ми з вами гiршi?
   - Воно-то так... - озвався у повнiй тишi Прокiп.  -  I  все  ж  коли  б
спитати у Кобзаря...
   - Ну ти й затятий, Прокопе! - сказав Олекса весело. - Подай йому Тараса
- де хоч вiзьми!
   - Це дiло важне, - мовив вусань суворо. - 3 ходу його не вхопиш,  треба
обмiзкувати...
   - Там хтось чужий! - гукнули бiля дверей.
   Тарас пiдсунув чарку i заспiвав:

   _Очерет, осока;_
   _Чорнi брови в козака..._

   - То не сюди! - гукнули знову.
   - Тихо! Спiвай, спiвай...
   Тарас кивнув Олексi й звернув на iншу стежку, на ту, якою сюди прийшли:

   _Горе менi, козаковi, що батька немає, -_
   _Батька нема, мати чужа, а жiнка не любе;_
   _Пiшов би я в Запорожжя, _- _дороги не знаю!.._

   Хто змiг, його пiдтримали, i пiснi стало тiсно у стiнах шинку.  Люди  -
цi плотарi та човнярi, рибалки та вантажники - вiдчули  щось  затаєне  вiд
них життям, забуте в щоденних клопотах про хлiб насущний, i  стали  дужчi,
вищi буттям i духом. Радiсно було на них дивитися, як на дерева в  бростi,
як на рiку, що скресла...
   Пiсня змiняла пiсню, аж доки всi стомилися i хтось сказав, що треба вже
промочити горло. Випили, а потiм враз загомонiли про  давнину,  про  волю,
про запорожцiв, якi її виборювали...
   - Ну ти й спiваєш, чоловiче! - сказав Петро Тарасовi.
   - Не чув тебе наш благочинний, а то до хору взяв би, - додав Микола.
   Прокiп вдивлявся мовчки в нього.  I  раптом  мовив  як  похвалу  чи  як
непевний здогад:
   - Коли б тобi козацькi довгi вуса та оселедець, то був  би  геть  Тарас
Шевченко...
   - Куди йому! - гукнув Олекса. - Якось прийду до вас iз Кобзарем!
   - Спасибi... I ти приходь, - торкнувся Прокiп руки Тарасової. -  У  нас
тут є ще порох в порохiвницях... I шабель трохи знайдеться...
   - Прийду, - сказав Тарас, пiдводячись. - Нам вже пора.
   Мав звичку йти до  того,  коли  сп'янiють  люди  i  втратять  здатнiсть
мислити.
   Надворi, вже бiля Днiпра, Олекса мовив скрушно:
   - А може, ми повиннi були признатися, що ти i є Тарас Шевченко?
   - Побили б ще за самозванство, - сказав Тарас. - Ти ж  чув,  який  вiн,
справжнiй. Вусища, чуб!..
   - Якщо на слiд натраплять, шукатимуть його такого...
   - Бачиш, немає зла, щоб на добре не вийшло!
   Набрав у пригорщ снiгу, злiпив чималу снiжку й  жбурнув  у  ворона,  що
походжав поважно неподалiк. Той знявся важко, каркнув i полетiв.
   Бiля гори Олекса раптом згадав, що має пильне дiло тут,  на  Подолi,  i
розпрощався.
   Вгору Тарас iшов не кваплячись. Було шкода  лишати  цей  зовсiм  iнший,
йому рiднiший, милiший свiт. Усе тут звичне, знане, без будь-якої  фальшi.
I мова, i звичаї, i типи лиць,  характерiв  утворювали  те  середовище,  в
якому вiн, попри свою освiту й теперiшнiй суспiльний стан, був наче риба у
водi. Там, на Горi, йому весь час доводилося триматись ролi, грати когось,
ким бачить його чиновно-мундирна братiя, пани та пiдпанки Старого мiста  i
ким йому не стати, хоч би й хотiв. Iз кручi поглянув ще  раз  на  панораму
рiки, Подолу, далечi, що  за  Днiпром,  i  посмiхнувся.  Бродить  десь  по
околицях, межи людей, кобзар Тарас Шевченко - вусатий i з оселедцем аж  до
плеча!..
   Удома на нього ждав Микола Костомаров.
   - Нарештi! - кинув книжку, яку читав. - Ну де тебе, Тарасе,  носить?  Я
зранку тут...
   - А що таке?
   - Вакансiя! Художник Павлов подав прохання Траскiну  звiльнити  його  з
посади вчителя в унiверситетi.
   - I ти вважаєш, що я...
   - Звичайно! Завтра ж подай прохання. Будемо  разом  навчати  молодь,  i
вихованцi нашi роз'їдуться по Українi!..
   - Гадаєш, дiлу буде iз того користь?
   - Молодь схильна до справедливостi, добра й свободи.  Сотнi  братiв  по
думцi вирушать будити люд i сiяти в його серцях святi  iдеї  єдностi  усiх
слов'ян, братерства й волi!
   - Добре, - сказав Тарас. - Подумаю. Менi моя робота теж до душi...
   - А ти її не кидай. Встигатимеш i тут, i там. Ну, я побiг. На мене  жде
Алiна...
   - Гляди, Миколо, женишся!
   - Чи не пора?
   - Та, мабуть, уже пора... - згадав Тарас свою  пригоду  в  Лаврi  й  те
мелодiйне "мамо!", що так йому запало рвiйно в душу.
   Тiльки пiшов Микола, як до кiмнати з грюком влетiв Сенчило.
   - Радуйся! Допiру стрiв я Павлова, i той просив сказати  тобi,  що  вiн
подав...
   - Я знаю, вiд Костомарова, - сказав Тарас.
   - Чого ж ти тодi стоїш? Давай папiр, перо й чорнило! Я напишу прошенiє,
а ти пiдпишеш, аки великий пан!
   - Гадаєш, варто?
   - Варто! Коли б не ти, я сам туди подався б. Це ж не якесь  училище  чи
iнститут шляхетних дiв!
   Не встиг Тарас спитати, чи годен вiн учительствувати в унiверситетi, як
всi його папери злетiли геть зi столу  й  за  ним  поважно  всiвся  Олекса
Флорович, вмочив перо в чорнило i написав  на  бiлому,  мов  снiжне  поле,
аркушi: "Его превосходительству господину  попечителю  Киевского  учебного
округа, свиты его императорского  величества  генерал-майору  Траскину  От
художника Академии Тараса Григорьева сына Шевченка Прошение".
   - Ху-у, сатана! - вiдкинувся на спинку крiсла, нiби пiсля тяжкої працi.
- Тепер диктуй...
   Вечiр застав їх ще в трудах великих писарських. При  свiчцi  вже  Тарас
узяв перо в Олекси i пiдписав: "Художник Т. Шевченко..."
   ...Першим прийшов здоровити його з рiздвом Юрко Андрузький. Та ще й  не
просто - вiршем. Весь зашарiвшись, юнак дiстав з кишенi аркушик i прочитав
тремтячим вiд хвилювання голосом свiй щирий твiр-звертання:

   _Скажи, менi, батьку,_
   _Що дiється з нами, _-__
   _Як на тебе глянем,_
   _Мов не тiї станем..._

   Тарас обняв сердегу й поцiлував.
   - Спасибi ж тобi за вiрш!
   - Прийдете до Гулака?
   - Звичайно.
   - Тодi здоровi будьте до вечора.
   Зоставшись сам, Тарас iще раз перечитав нехитрий  вiрш  Андрузького,  в
якому той, наслiдуючи його поезiї, так палко прагнув висловити  свої  жалi
та сподiвання на кращу долю України... Народжується нова людина,  рушиться
столiтнiй сон!..
   Невдовзi прийшов Кулiш. Спочатку Тарас його i не впiзнав,  подумав,  що
хтось  iз   тих   аристократiв,   з   якими   вiн   колись   стрiчався   в
Санкт-Петербурзi.
   - Не радий? - всмiхнувся гiсть. - Чи ти, бува, Тарасе, не загордився!
   - Панько?!
   _-_ Еге ж.
   Чоломкнулись i посiдали.
   - Може б, ти роздягнувся? - згадав Тарас, що вiн господар.
   - Зайве. Я на хвилину тiльки. Просив Гулак...
   - Ну й славно! Я теж iду.
   На вулицi, точнiше, аж на валу, яким пiшли в бiк Золотих  ворiт,  Кулiш
спитав:
   - Не гнiваєшся за той мiй лист?
   - Як буду знов друкувати, виправлю.
   - Усе?
   - Тодi б  я  став  би  вже  не  Шевченком,  а  Кулiшем,  -  всмiхнувся.
Помовчавши, додав серйозно: - Добре ти написав про чорну раду!
   - Дякую...
   - Читаєш - дух захоплює.
   - Не все ж тобi!
   - За весь цей рiк - два вiршики...
   - А хтось казав, що копу, та ще яких!
   - Торiк - було, - всмiхнувся. - Найшло на мене...
   - Правда, що ти подав на вчителя в унiверситет?
   - Це ще, як кажуть, вилами та по водi.
   - А за кордон? Уже не хочеш їхати?
   - Хiба за злиднi... - буркнув.
   - Закиснеш тут як маляр...
   - Б'єш не по чiм - по головi!
   Кулiш спинився, передихнув i урочисто мовив:
   - Є змога тобi  поїхати  на  рокiв  три!  Щоправда,  за  умови:  ти  не
допитуватимешся, хто дасть на цю поїздку грошi.
   - А  може,  це  якийсь  собачник?  -  хмуро  спитав  Тарас,  хоч  серце
затанцювало з радостi.
   - Нi. Українка, щира твоя прихильниця.
   - То поцiлуй її за мене! Їду!!
   Вiн закрутив Панька, та так, що ледве не попадали  обоє  з  валу,  яким
iшли.
   Вони бродили довго старим зимовим мiстом,  де  мiж  руїн  постали  новi
будинки, й прийшли тодi  вже  до  Гулака,  коли  в  його  свiтлицi  кипiли
пристрастi. Людей було не так багато. Накритий стiл стояв iще не  займаний
i вабив зiр натомлених i зголоднiлих новоприбулих.
   - Здається, ви, панове, не з того краю почали! - гукнув Тарас.
   - Воiстину! - додав Кулiш, скидаючи свою розкiшну  шубу.  -  3  рiздвом
Христовим, браття!
   - Диви, їй-богу, Пантелеймон! - схопився з  мiсця  Костомаров.  Пiдбiг,
обняв i тричi поцiлував.
   Тим часом Тарас потис спiтнiлу руку Савича, що чимось був схвильований.
   - Принiс "Кавказ"? - спитав, зиркнувши гостро на Костомарова.
   Тарас вiддав прим'ятий зошит i мовив тихо, з сумом:
   - Париж побачиш скоро!.. З Мiцкевичем погомониш... Ти ж не забудь!
   - Вважай, що вiн уже читає твою поему, - всмiхнувся Савич i  взяв  його
пiд руку. - Цей Костомаров!..
   - Знову зчепились з ним?
   - Послухай, що вiн каже!
   - Миколо, то для тебе у дивину. А я вже тут наслухався...
   - Не може вiн без бога та без царя!  Ще  мало  нас,  сердешних,  у  цiм
ярмi... Пiд корiнь треба вдарити!
   - Пеньок прибрати, виорати й засiять добрим зерном! Так?
   -  Тiльки  так.  Заплутались  ми  в  цiй  науцi,  єдностi  усiх  племен
слов'янських...
   - Змiшали грiшне з праведним, - сказав Тарас. - А треба зiбрати  все  в
один кулак i ним - царя, крiпацтво!..
   - Всi за столом, панове... - втрутився в їхню бесiду господар дому.
   Сiли, взяли чарки. А Костомаров узяв для тосту слово. Вiн говорив сперш
про рiздво, а потiм про Кулiша, слов'ян, просвiту...
   Слухав його Тарас, i серце тисла йому журба. Минуло знову лiто, а  воля
все ще за сiмома замками!.. Що в цих розмовах толку, у цих зiбраннях, коли
вони обмежуються словами, та й тi взаємознищуються, оскiльки  кожен  тягне
кудись у свiй, окремий бiк... Це лихо, власне, i привело Вкраїну, її народ
на грань буття...
   Випив iз усiма.
   - А де, Миколо Йвановичу, ваш неофiт,  студент  Петров?  -  спитав  тим
часом Савич у Гулака.
   - Пасе двох чад паньматки Якубович, що виїхала в село на празник.
   - Надто до вас прилип цей ваш сусiд...
   - Вiн бiльше про вас розпитує i ледь на вас не молиться за  те,  що  ви
хоч зараз готовi взятись...
   - Браття! - пiдвiвся знову Костомаров. - Ми рiдко  зустрiчаємося  таким
собором, i через те, гадаю, не зайве буде сьогоднi нам поговорити, як далi
дiяти, куди iти. Ви майже всi знайомi  як  з  "Книгами  буття",  так  i  з
"Статутом",  що,  власне,  є  проектами,  якi  нам  слiд   обговорити   i,
виправивши, прийняти десь у тому роцi,  що  наступає.  Було  б,  звичайно,
добре, щоб ми дiйшли якоїсь згоди, щоб не тягли, мов лебiдь, рак та  щука,
свого важкого воза. У нас останнiм часом були розмови, диспути не так  про
цiлi, як про шляхи та засоби, й ми не змогли зiйтись  на  чомусь  певному.
Тепер нас бiльше, отже, ми розумнiшi вкупi, тверезiшi...
   - Ось вип'ємо по другiй-третiй чарцi, й стане все  навпаки  -  п'янкiшi
вкупi будемо, - сказав Тарас.
   - Хто вип'є, а хто i нi... - не залишився в боргу промовець. - Оскiльки
я вже розiгнався, то мушу вам повiдати  свої  думки.  Наука  та  просвiта,
взаємини  племен  слов'янських,  зближення  в  iм'я  мети:  об'єднання   у
федерацiю - ось напрям дiї, поле, яке нам треба в трудах пройти,  осилити.
Слов'янство i православiє...
   - Пробач менi, Миколо, що переб'ю, - сказав Тарас,  пiдводячись.  -  На
те, що ти пропонуєш, не стане вiку нашого.
   - То будуть дiти, внуки...
   - А крiпаки? А Україна? А  вся  олжа,  сваволя  i  гноблення,  що  ними
виповнена iмперiя вже через край, теж будуть? - промовив гнiвно,  нiби  то
Костомаров винен. - Ти можеш ждати i рiк, i два, i двадцять... А як  менi?
Як рiдним моїм братам i сестрам, що й досi ходять  у  крiпаках?  Як  ждати
всiм, хто ще й не бачив волi?..
   - Нам не пiд силу визволити людей з крiпацтва зараз,  -  розвiв  руками
Костомаров. - Ми так лише погубимо себе i дiло.
   - Страх - кепський радник. Треба зробити все, що  можемо,  щоб  совiсть
наша потiм не докоряла нi нам, нi дiтям нашим. Може, у запорожцiв -  наших
дiдiв i прадiдiв - було по два чи три життя? Чи, може, їх не брали кулi? -
спитав Тарас. - Коли б вони боялися, як нинi ти, то ми були  б  давно  вже
бездумним бидлом, гноєм для тих, хто дужчий i нахабнiший!
   - Тарасе, ти, як i Микола,  звертаєш  нас  на  манiвцi,  -  взяв  слово
Пантелеймон. - Якби у нас була одна неволя, та, що тобi  найбiльш  болить,
крiпаччина, то ми змогли б для неї щось намислити, здолать  її  у  той  чи
iнший спосiб. Та в нас є дiло бiльше. Вкраїна вже стiльки лiт  страждає  в
тяжкiй неволi гемонськiй, що нам усiм потрiбно, забувши чвари внутрiшнi  i
менше зло, подбати...
   - Крiпаччина - це менше зло? - скипiв Тарас.
   - Звичайно. Своїх панiв опiсля ми змусили б селянам дати волю, - сказав
Кулiш.
   - А спершу мої брати повиннi, обнявшись з паном Енгельгардтом, пiти  на
бiй за Україну?
   - Пан Енгельгардт нам чужаниця...
   - Гаразд! Обнявшись iз Лукашевичем або Родзянком?
   - Якщо вони постануть за Україну...
   - Навряд... Коли й постануть, то певно ж зовсiм не за таку,  якою  хочу
бачити її в часи прийдешнi, а за свою, козацько-панську,  чорну  для  тих,
хто нинi мучиться, а не живе!
   - Там видно буде...
   - Класти на полi бою голови, щоб замiнити чужих панiв на  "рiдних"?  Це
треба з глузду з'їхати!
   - В тобi сидить дух бунту, дух гайдамаччини, - сердито сказав Кулiш.  -
А тут - державне дiло, де треба мати досвiд та кругозiр...
   - Я пильно, Паньку, вивчив iсторiю свого народу й знаю,  що  майже  всi
повстання терпiли крах з вини твоїх "досвiдчених" панiв старшин, якi  свою
вигоду щоразу вище ставили вiд долi тих, що з "духом бунту", тобто  народу
й краю рiдного! Ви, кармазинники, - мов гандж на шаблi...
   - Що ж ми, не українцi, не козаки? - всмiхнувся зверхньо Пантелеймон. -
Якого ж роду?..
   - Панського!
   - Це щось нове...
   - Панове, ми так во вiки вiчнi не зможемо дiйти до згоди,  -  скривився
тяжко Костомаров. - Нам треба бути м'якшими, поступливiшими один  стосовно
другого...
   - Шевченко має рацiю, - сказав Гулак. - Найбiльше зло -  крiпаччина,  i
бити треба в неї. Цей заклик скрiзь почує трудящий люд, в якому наша сила.
Самi пани чи вченi люди, - глянув на Костомарова, - не зможуть дати  ради.
Коли народ повстане, простий народ, тодi й пани, хто совiснiший, пiдуть за
ним i кров'ю змиють свою ганьбу гнобителiв братiв незрячих.
   - Правда, - устав  Посяда.  -  Я  теж  з  селян  i  знаю,  як  i  Тарас
Григорович, що найпекучiша бiда - неволя панська, рабство.  Крiпак  почути
може один лиш заклик: визвольмося вiд пана! Потiм, уже на волi,  ставши  й
душею вiльним, певно, вiн забажає бiльшого...
   - Я за повстання також! - гукнув рiшуче студент Навроцький.
   - Ми геть забули, братчики, за мед-горiлку! Треба й зубам роботу  дати,
щоб не скучали, - втрутився знову Костомаров  у  не  властивий  для  нього
спосiб. - Гулаче, ти ж господар, то наливай!
   - А й справдi. Прошу, прошу! - пiдтримав його Гулак.
   Не зразу, якось нехотя, взялись до  чарки.  Почувся  смiх,  хтось  щось
згадав рiздвяне...
   - Чому мовчав? - спитав Тарас у Савича.
   - Набридло. Стiльки я вже буцявся iз Костомаровим, у цiй-таки  господi,
що вже язик стомився.
   - Ти вчився з ним у Харковi, в унiверситетi?
   - Було...
   - Пропоную за гостя тост, за пана Пантелеймона! - не  випускав  iз  рук
узятих вiжок Костомаров.- Скажу одверто, в мене на Кулiша  надiя  в  однiй
важливiй справi...
   - В якiй? - звiв брови Пантелеймон.
   - Нi, спершу треба випити i закусити, а вже тодi й повернемося до наших
справ. Здоров'я пана Кулiша!..
   Розходилися о третiй ночi. Брав морозець, i снiг рипiв  так  лунко  пiд
чобiтьми, що кожен крок здавався гучним пострiлом. Студентiв це розважало,
тiшило, немов дiтей, i серед тишi сонного нiчного мiста вони зчинили  таку
веселу веремiю, що мусив їх угамувати. Притихли, збилися довкола нього,  i
тiльки час вiд часу хтось не витримував - штовхав ледь-ледь товариша,  той
вiдбивався...
   - То що ви, батьку, скажете про замiр iз часописом? - спитав  Маркович,
який найдужче узяв до серця новi "Сiльськi читання", що їх  вони  надумали
найближчим часом улаштувати.
   - Всує... - сказав Тарас. - Для цього треба грошi, ще й не малi, а  хто
їх дасть?.. I взагалi, - махнув рукою. - Шилом вхопили  патоки...  Замiсто
дiла справжнього, святого дiла, кинули вам, голуб'ята, iграшку!
   -  Якщо  гарненько  взятися,  то  i  часопис  стане...  -  почав   було
Андрузький.
   - За шаблi треба братися, - сказав Тарас. - Падлюки  тi,  хто  вiрує  в
царя й престол!.. Пiд корiнь!..
   Студенти попритихали. Вони  були  не  проти  рiшучих  дiй,  проте  така
вiдверта, безкомпромiсна ненависть до государя i їх лякала.
   - Треба йти до людей, будити, збирати їх, озброювати!.. Принаймнi я  не
буду сидiти тут i ждати ласки царської.
   - Так схоплять же й посадять, - зiтхнув Маркович.
   - Можуть. Проте i в нас є голови, щоб все робити з розумом, не на  очах
у справникiв.
   Там, де кiнчався бiля Козиного болота вал, спинився, щоб попрощатись.
   - Батьку, утнiть що-небудь ваше на  день  грядущий!  -  першим  озвавсь
Навроцький, який усю дорогу чомусь мовчав. Вiн був лицем i голосом на диво
схожий на Гулака, свого двоюрiдного брата.
   Тарас на мить задумався. Всмiхнувся далi й мовив:
   - Мене Кулiш назвав сьогоднi гайдамакою... То я вам, хлопцi, i прочитаю
щось гайдамацьке, з вiрша "Холодний Яр".

   _...Де ж ти дiвся, в Яр глибокий_
   _Протоптаний шляху?_
   _Чи сам зарiс темним лiсом,_
   _Чи то засадили_
   _Новi кати? Щоб до тебе_
   _Люди не ходили_
   _На пораду: що їм дiять_
   _З добрими панами,_
   _Людоїдами лихими,_
   _З новими ляхами?_
   _Не сховаєте! над Яром_
   _Залiзняк витає_
   _I на Умань позирає,_
   _Гонту виглядає._
   _Не ховайте, не топчiте_
   _Святого закона,_
   _Не зовiте преподобним_
   _Миколу-Нерона!.._

   Аж очi йому наповнилися сльозами. Замовк, натяг на лоба шапку  й  пiшов
униз, до хати...
   ...Забiлу Тарас застав уже в тяжкiй журбi за щирим своїм коханням,  яке
убили жорстокi люди за грошi й статки. А тут iще Пантелеймон прислав  йому
цидулку,  в  якiй  просив  на  двадцять  четверте  сiчня  в  Оленiвку,   у
Вознесенську церкву, де вiн вiнчатись  має  iз  Олександрою  Бiлозерською,
таки ж сестрою Василя. Коли збирався їхати у цю чернiгiвську  Тмуторокань,
i Костомаров, що проводжав їх з Гулаком  (Гулак  подався  до  Петербурга),
також просив прибути, але на п'яте  квiтня,  коли  вони  з  Алiною...  Мов
наслання чи пошесть якась страшна!  Одружуються  його  друзяки,  i  тiльки
вiн... Нема йому подружжя, нема кутка, де прихилив би голову!..
   - Налий-но ще по крапелинi...
   Вiктор зняв руку з кобзи, хлюпнув йому й собi горiлки.
   - За що?
   - За волю!
   Випили, заїли мовчки. Тиждень отак сидять, потрошку  п'ють,  бесiдують,
спiвають, плачуть...
   - То що менi сказать Миколi Костомарову? - спитав Тарас.
   - Нiчого...
   - А як спитає?
   - Скажеш, що я пустив корiння, немов кiлок вербовий, -  не  виривати  ж
силою.
   - Байдужий ти чоловiк. А ще поет!
   - Який вже є... Давно ти бачив  Глинку?  Постарiв,  мабуть...  -  мовив
господар з натяком на те, що два романси написано не на чиїсь там вiршi, а
на його. Торкнувся струн i заспiвав:

   _Гуде вiтер вельми в полi,_
   _Реве, лiс ламає.,_

   _-_ Розкукурiкався![12]сказав Тарас сердито.-  Залив  горлянку,  черево
напхав сальцем та ковбасою...
   - А ти дивився тiльки i в рот не брав? - розплився в милiй  усмiшцi.  -
Не пiст же в нас - водохреще: пий i гуляй!..
   - А скiльки тих нещасних, якi не мають нинi чим зароситися!
   - Мої селяни не голодують.
   - Цього, вважаєш, досить?
   - Я ж не мiнiстр чи губернатор  -  простий  гусар,  та  й  то,  вважай,
колишнiй.
   - А маєш коня, сiдло та шаблю?
   - Все є, i все напохватi! - узяв якийсь гучний акорд на кобзi.
   - Ти глянь... А сiв би ти на коня, коди б  народ  пiднявся  на  бiй  за
волю?
   - Сiв би, але не сяду.
   - Тобто?
   - Ти бачив, який на рiчцi товстенний лiд? - сказав не скоро  Вiктор.  -
Замерзло вельми...
   - Буде ж колись весна!
   - Напевно. Та нинi ще й не пахне нею... Вип'ємо?
   Тарас посунув чарку.
   - Глядiв би й ти себе, Тарасе, трохи... Взяв би на  гаплики  кожуха,  а
то, дивись, простудишся...
   - Воля - не великодня крашанка, нiхто її не подарує, - сказав Тарас.
   Забiла поклав на лаву  кобзу  i  пiдiйшов  до  геть  замерзлого  вiкна.
Продмухавши на шибцi вiчко, приклавсь до нього й мовив:
   - Мете... В дорозi зараз, десь у степу, не солодко!..
   Тарас повiв плечима, немов вiдчув на них морозний вiтер, поправив  шарф
на шиї, що нiби грiв не тiльки вовною, а й малиновим кольором.
   - I треба ж було Паньковi в таку хурделицю...
   - Хiба вiн знав!
   - О цiй порi завжди морози, вiхоли, -  пiдвiвся  й  собi  Тарас.  -  Не
хочеться менi чогось на те весiлля...
   - Треба. Сусiди й трохи родичi...
   - То, може, ти поїдеш сам?
   - Не можна.
   - Страшно мене самого лишать на хуторi, бiля дiвчат? - спитав  Тарас  i
нагерголився, неначе пiвень: - А я такий!
   - Нi, - не пiдтримав господар жарту. - Мабуть,  того  не  слiд  було  б
казати...
   - Почав - кажи, - нахмурився.
   - Все вiно, яке дають за Олександрою, пiде на те, щоб ти поїхав...
   - Господи, то це Панькова наречена!
   - Тiльки нiде нi слова,  -  приклав  до  вуст  Забiла  пальця.  -  Я  ж
обiцяв...
   - Мовчатиму... I треба ж!.. Хто б подумав!..
   Його таки розхвилювала ця новина. Дiвча, яке його не бачило нi  разу  в
вiчi, зробило те, про що нiхто i не подумав...  Справдi,  недовiдомi  путi
господнi й серця жiнок! Офiра варта пензля Мiкеланджело чи Тiцiана!
   -  Приїхав  хтось?  -  припав  до  вiчка  Вiктор.  -  Їй-бо,  до   нас!
Розкутується... Встає... Iде до хати...
   Рипнули сiнешнi дверi, прогупотiли твердi поквапнi кроки, i  на  порозi
виросла заснiжена висока постать з усмiшкою на все лице.
   - Чи тут боярин мiй Тарас Григорович Шевченко? - спитала лунко  голосом
Пантелеймона Кулiша.
   - Тут, князю, тут! - пiшов назустрiч йому Тарас.
   Щоб подивитися на це вiнчання, зiйшлася тьма народу, й, коли скiнчилась
служба, всi збилися на невеликiй  папертi  й  позиркували  на  шлях,  яким
приїхать мав iз  Мотронiвки  весiльний  поїзд.  "Князь"  нервував,  виймав
щопiвхвилини годинник... Проте  найдужче,  мабуть,  найнетерплячiше  чекав
княгиню боярин князя. Пантелеймон йому сказав сьогоднi, що й  познайомився
вiн  з  Олександрою  над  "Кобзарем",  що  з  того,  як  вона   читала   й
вiдгукувалась на кожен вiрш, вiн зрозумiв її прекрасну душу i покохав...
   - Вже їдуть, їдуть! - крикнув хтось iз юрби.
   У веремiї, яка зчинилася, Тарас не змiг побачити як слiд її, i тiльки в
церквi, в тишi перед вiнчанням, вiн роздивився. Дивна  була  це  пара:  на
нареченому санкт-петербурзький надмодний фрак, а наречена - в одязi  свого
народу, в стрiчках, в  разках  намиста  i  чобiтках.  Вона  була  струнка,
висока,  зграбна;  з  лиця  не  дуже  гарна,  проте  немов  осяяна  якоюсь
диво-лагiднiстю  i  добротою.  Очi  швидкi,  виразнi,  чистi  -  мов   двi
тернини...
   Заговорити до неї змiг  аж  у  Мотронiвцi,  куди  вони  приїхали  пiсля
вiнчання. Пiдходячи iз  привiтанням  до  молодих,  Тарас  згадав  слова  з
колядки й вигукнув:
   - Чи ти царiвна, чи королiвна?
   - На чужий коровай очей не поривай да собi  дбай!  -  пожартував  увесь
залитий щастям i, як завжди, упевнений Пантелеймон. А молода всмiхнулася i
мимоволi ступила крок йому назустрiч.
   Тарас обняв її легенько й поцiлував у ще холодну з морозу щiчку.
   - Поздоровляю! Будьте щасливi й дружнi!
   - Будемо, - сказала так просто й  щиро  Олександра,  що  вiн,  собi  на
сором, позаздрив друговi. Бач, вiдкопав у цiй  борзенськiй  глушинi  "перл
драгоценный"!..
   Його вiдтисли iншi поздоровляльники, i вiн, чогось засумувавши, знайшов
куточок затишний i сiв, аби побути на  самотi.  Проте  Панько,  не  бачачи
свого боярина, розшукав його невдовзi й повiв за стiл,  де  вже  всiдалися
весiльнi гостi. Княгиня  йому  всмiхнулася  i  подала,  замiсть  серветки,
вишиваний червоно-чорним сiльський рушник. I далi вона весь час чим-небудь
його пiдтримувала та видiляла з-помiж гостей... Пантелеймон не  тiльки  не
ревнував, а й сам чим мiг виказував йому  свою  повагу.  Нарештi  встав  i
виголосив за нього тост.
   - Панове! Сьогоднi в нас  з  Олександрою  великий  день.  Тому,  що  ми
з'єднали свої серця, чого давно вже прагли, бо створенi одне для одного. А
ще й тому, що в радiсну для нас годину тут, бiля  нас,  як  друг  i  брат,
присутнiй вiдомий вам поет, художник i патрiот Тарас Шевченко. П'ю за його
здоров'я, за пристрасний його талант, якого довго ждала вся Україна!
   Вiддав дружинi чарку, обняв Тараса, що також встав, i лунко поцiлував.
   З усiх бокiв до них тяглися келихи, чарки,  обличчя,  усмiшки;  дзвенiв
кришталь. Останньою була чарчина молодої - така ж струнка i грацiозна,  як
i вона.
   - Спасибi вам, - промовила тремтячим, тихим голосом. - До смертi ми  не
забудемо цiєї честi!..
   Тарас також розхвилювався i не знаходив слова, аби достойно вiдповiсти.
Напевно, Кулiш чекав, що вiн щось скаже добре про молодого  "князя"  та  й
дiяча на рiднiй нивi...
   - Я вдячний вам за шану й славу, - мовив, здолавши нiяковiсть. - Радий,
що голос мiй знайшов вiдлуння  в  душах  моїх  землячок  i  землякiв...  -
Помiтив пильний погляд Вiкторa, який сидiв навскiс вiд нього. - А вiн, мiй
голос тобто, то, власне,  крик  братiв  молодших  ваших,  яких  зневажили,
впрягли в ярмо. Як бачите, у них також  є  серце  i  є  душа,  яка  болить
неволею, ганебним рабством. Як же воно так сталося, що на  козацькiй  волi
зросли пани й невольники?.. Сказав би вам ще бiльше,  та  в  нас  сьогоднi
свято, веселий день... Хай будуть щасливi князь з княгинею! Хай так живуть
i трудяться, щоб Україна-мати радiла їхнiй працi й уславила навiки їх!
   - Вiват! - гукнув панок, що вже набрався зранку.
   Почувся смiх, веселий гомiн, дзенькiт чарок та  келихiв...  Смеркалося,
як почалися танцi. Звичайно ж, панськi. Свiчi горiли ясно, музика  гримiла
гучно, весело.
   Тарас стояв iз Вiктором, перемовлявся знехотя, а сам  очима  стежив  за
Олександрою. Не через те, що раптом вiн закохався  в  неї.  Йому  хотiлось
вивiдати, що спонукало дiвчину пiти на жертву вiна, кортiло взнати  бiльше
її химерну, як для цього оточення, жiночу душу...
   Вихопив iз виру танцю, одвiв убiк i став чомусь випитувати, чи гарний в
неї голос, якi пiснi  спiває.  Вона,  ще  часто  дихаючи,  вiдповiдала  то
усмiшкою, то жартiвливим словом, напевно, теж  бажаючи  дiзнатись  спершу,
нащо йому той голос i тi пiснi.
   - А цю ти знаєш, серденько? - спитав уже суворо й почав спiвати тихо:

   Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя!
   _Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная!.._

   - Не знаю. Вперше чую...
   - А гарна?
   - Дуже гарна!
   - То вчись. Отак, разом зi мною...

   Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя..._

   Чудово! Ще спочатку...
   Прийшов спiтнiлий Пантелеймон i також став пiдспiвувати. А далi  змовк,
заслухавшись. Тарас пiдвищив голос.  Тим  часом  стихла  музика,  i  пiсня
вирвалася на простiр зали.
   - Боже, який  чарiвний,  небеський  спiв!..  -  сплеснула  руками  панi
Олександра, як сплескувала колись його Оксана, його зоря...
   I вiн уже не мiг спинити пiснi, як лету хмар, як вiтру, як хвилi  тирси
в полi...

   _Рада б зiрка зiйти - чорна хмара наступає;_
   _Рада б дiвка вийти, так матуся її не пускає..._

   Коли замовк, побачив, що всi весiльнi гостi  зiбралися  довкола  нього.
Вибухнули гарячi оплески i не стихали довго.
   - Тарасе, ще, будь  ласка!  Якоїсь  ще...  -  благав  Кулiш.  Його  усi
пiдтримали.
   Задумався, поправив шарф i вволив їхню  волю.  Торкнув  струну  забуту,
давню, болiсну.

   Ой _Морозе, Морозенку,_
   _Ой да ти славний козаче!_
   _За тобою, Морозенку,_
   _Вся Вкраїна плаче!.._

   Потому враз, без паузи, так нiби сльози  змiнив  на  смiх,  розпуку  на
безтурботнiсть:

   _Ой горе, горе, який я вдався,_
   _Брiв через рiченьку та й не вмивався..._

   Спiвав одну за одною - сумнi, веселi, мужнi -  й  на  подив  бачив,  як
прокидалося в очах гостей Панькових щось геть забуте, витравлене iз  їхнiх
душ. Хтось ворушив губами, пiдспiвуючи дзвiнким словам, хтось  плакав,  не
помiчаючи цих свiтлих слiз, хтось пещену, у перснях руку поклав  туди,  де
мала бути шабля...
   А далi й сам вознiсся на крилах пiснi,  злинув  у  синє  чисте  небо  й
дзвенiв весняним жайворонком...
   - Пробач... Здається, Паньку, я зiпсував тобi весiлля,  -  мовив,  коли
настала пора прощатися.
   - Нi, ти прикрасив його, Тарасе! - обняв Кулiш, -  Сьогоднi  ми  почули
першу вкраїнську оперу...
   - От бач, уже й смiєшся!
   - Вiн каже правду. Дякуємо за все, за все! -  всмiхнулася  крiзь  втому
панi Олександра.
   - Нехай i так... А що ви менi дасте на пам'ять, серденько?
   Пiднiсши руку, вирвала з вiнка бiленьку квiточку i подала поетовi.
   Бабусi лячно охнули: це ж на бiду...
   - Спасибi, - сказав Тарас. - Щастить тобi, Пантелеймоне!
   - Не все ж - тобi...
   Лише махнув рукою. Поцiлувався з князем, з  княгинею,  iз  Василем,  що
закрутився у господарських клопотах i тiльки зараз попав йому на очi.
   - Тарасе, конi мерзнуть бiля порога, - квапив  його  Забiла.  -  Ходiмо
вже...
   - Ходiмо!
   Швидко вдягнув кожуха, шапку й пiрнув у вир хурделицi,  що  не  вщухала
вже третiй день.
   Хропли, мiсили ногами снiг прикрашенi  стрiчками  конi,  вiтер  жбурляв
колючим снiгом, слiпив...
   - Ти знаєш, - мучився Тарас весiллям, - вийшло не до ладу...
   - Про що ти? - сонно спитав Забiла.
   - Вийшло, що я полiз у князi, на чiльне мiсце... А треба було триматися
в тiнi!..
   - Панька, Тарасе, в глухий куток не  заженеш.  Пропхається  i  стане  в
першiм рядi, бiля амвона! - озвався Вiктор iз глибини свого  кожуха.  -  А
голос, братику, у тебе справдi славний! Менi б такий, до кобзи...
   - Вiддам, якщо пiдеш по Українi з пiснею, - сказав Тарас.
   - Ви дуже добрi. Дякую!.. Я лiпше цiвкатиму своїм тихеньким  голосочком
на власнiм хуторi, де завжди тепло й затишно...
   Бадьорий, гарний настрiй кудись пропав. Позаду  було  весiлля  панське,
попереду - старшинський сонний хутiр, де  марнував  своє  життя  Забiла  -
гусар, поет та бандурист...
   А вiтер  гув,  заносячи  поснулi  села  снiгом,  а  нiч  стояла  темна,
сирiтська нiч...
   ...Вже кiлька днiв на думцi йому крутилася з дитинства  знана  пiсенька
про весну та про мандрiвку. Коли ж прибiгли вiд Лизогубiв  конi  з  легким
вiзком i вiн покинув Бiгач, де малював  портрети  княгинi  Кейкуатової  та
трьох княжат, ця пiсня з'явилась знову, випурхнувши на вiльну  волю,  нiби
iз клiтки пташка.

   _А вже весна, а вже красна,_
   _Iз стрiх вода капле;_
   _Молодому козаковi_
   _Мандрiвочка пахне!.._

   Вдихав весняне лагiдне, терпке повiтря,  пестив  очима  синє  небо,  де
пропливали бiлi, мов запорозькi чайки, неквапнi хмари, й чомусь йому  було
так весело i так тривожно. В лiсi спинив вiзок, пройшовся  рястом,  вирвав
на згадку квiтку-другу й поклав у зошит, де переписанi були  його  останнi
вiршi та передмова до "Кобзаря", нового, що мав колись ще  вийти  в  свiт.
Весна була вже в розпалi, якраз така, яку любив. Не буйна квiтом, зеленню,
а тiльки ледь накреслена, тремтлива, нiжно виповнена надiями i таїною...
   - Краса... - зiтхнув вiзниця, i тим єдиним словом сказав усе.
   Стрiчаючи бiля ворiт, Андрiй  Iванович  обняв,  неначе  вони  давно  не
бачились, i наказав вiзницi нагодувати коней,  бо  до  Чернiгова  шлях  не
близький.
   - А може, я поштовими? - сказав Тарас.
   - Щоб потiм мене сумлiння мучило? - не приставав на те Андрiй Iванович.
- Шевченка випхав з дому, мов чужаницю! Зараз ми перекусимо...
   - Спасибi, я поснiдав. Та й поспiшаю: завтра женити буду Костомарова, -
сказав Тарас. - Не передумали стосовно Братства?
   Андрiй Iванович помовчав трохи, глянув, чи не почує кучер,  i  вiдповiв
непевно якось, мов вибачаючись:
   - Чим зможу, тим сприятиму, а в члени - нi... По правдi, я не вiрю,  що
Братством можна зрушити таку важенну скелю...
   - Пiдважимо з усiх сторiн.
   - Нема кому.
   - Знайдуться люди!.. Як там мої рукописи i все таке?
   - Готовi, ждуть. А може б, ви, Тарасе, лишили  їх?  -  узяв  за  лiкоть
гостя. - Не приведи господь, загубите чи вскочите в якусь пригоду...
   - Хочу новий "Кобзар" скомпонувати й видати, - сказав Тарас. - А  ще  -
збираюсь їхати на рокiв три в чужi краї, до Рима. Вже  грошi  є,  i  скоро
буде паспорт.
   - Не знаю. Щось мене тривожить... Та й брат Iлля...
   - До речi, вiн удома?
   - Заснув якраз. Нездужає.
   - Передавайте йому привiт. Дружинi, дiтям, лiкаревi...!
   - I не зайдете в хату?
   -  Спасибi.  Треба  їхати!  Весна  мене  бентежить,  будить,  кличе   у
зелен-свiт... Це, мабуть, ще з дитинства...  Як  висидиш  у  хатi  зиму...
Стривайте, щось хотiв просити. Згадав! Коли мене питатиме тут чоловiк,  iз
лiсу, то скажете йому: "Суботiв. Козак Яременко".
   - Гаразд, - зiтхнув Андрiй Iванович i глянув жалiбно,  неначе  мати  на
одинця, що йшов, на лихо, в прийми.  Гукнув  покоївку,  яка  по  щось  там
вийшла, i попросив принести згорток iз кабiнету.
   - На жаль, не встиг переписати... - сказав, ховаючи вологi очi.
   - Я попрошу когось у Києвi... I передам, - утiшив його Тарас.
   Нарештi конi були готовi, папери схованi до чемодана.
   - Ну от i все. Прощайте! - обняв Тарас  господаря.  -  Спасибi  вам  за
хлiб, за сiль, за ласку!
   - Не забувай... - уткнувся Андрiй Iванович йому в плече.
   - Прощайте! -  гукнув,  коли  вже  рушили  веселим  чвалом  конi,  зняв
капелюха i помахав.
   Андрiй Iванович  стояв,  схиливши  голову  ледь-ледь  набiк,  i  сльози
скочувалися йому з очей. Всмiхнувся, мов дитинча,  пiднiс  поволi  руку  й
перехрестив на добру путь веселого мандрiвника...
   Дорога й справдi випала йому весела й добра. Вже за  добу  дiстався  до
Броварiв, i, поки перепрягали коней, вiн поголився, вмився, одягся у фрак,
оскiльки часу зосталось  мало.  Микола  там  уже,  напевно,  переживає  та
виглядає, бiдний, свого боярина!..
   - Шевченко...  Гм...  -  I  так,  i  сяк  дивився  на  подорожню  рудий
станцiйний наглядач. - У Київ, отже, їдете?
   - Таж не куди...
   - Днiпро розлився саме. Довозим тiльки до перевозу...
   - Швидше давайте коней!
   - Конi уже готовi... Тут є один попутник, вiзьмiть його.
   - Будь ласка. Де вiн?
   - Чекає там, - кивнув на двiр. Спiдлоба змiряв поглядом Тараса з нiг до
голови й тицьнув йому спiтнiлу вiд рук його "бумагу".
   Бiля вiзка стояв стрункий гусарський офiцер.
   - Прошу!
   - Тарас Григорович? - всмiхнувся вiн. - Оце так зустрiч! Радий...
   - Чомусь я вас не знаю...
   - Не дивно. Ми не здибувалися. Менi про вас розповiдала Глафiра  Псьол,
показувала вас на портретi...
   - Сiдайте. Треба їхати,  -  сказав  Тарас.  -  Одружується  мiй  добрий
приятель, а я вже й так затримався... Паняй! - торкнувся спини кучера.
   Вже за селом, дiзнавшись, що офiцер -  Глафiрин  родич,  Тарас  надумав
його схилити до власних  замiрiв  або  хоча  б  до  Товариства  Кирила  та
Мефодiя. Почав, як кажуть, здалеку - спитав, чи має вiн крiпакiв.  Гусарин
почервонiв i тим сказав багато.
   - Я хоч би й зараз повiдпускав, так зацькують, зживуть зi свiту.
   - Правда. Вже добре й те, що ви свiдомi, яку ганьбу покладено  на  вашу
душу - рабство.
   - Глафiра вам казала, що предок наш був запорожцем?
   Тарас кивнув.
   - Ви маєте якийсь зв'язок iз нею? - спитав гусарина.
   - Вряди-годи... Така у мене служба!
   - Якщо потрiбнi будете, чи зможу я через Глафiру вас розшукати?
   - Зможете. До ваших послуг завжди!
   - Не поспiшайте... Може, я щось таке проситиму, що ви мене...
   - Нi, батьку, я за вами хоча б i чорту в зуби!
   - Спасибi.
   - Я недавно читав "Послання" ваше.
   - А де взяли?
   - Студент привiз i дав своєму братовi, а  той  менi,  бо  знає,  що  не
продам...
   Тарас кивнув на кучера, й  гусар  замовк.  Вiзок  трясло,  гуцикало  на
вимощенiй дорозi, де був ще кiлька рокiв тому грузький пiсок.
   I знову перед очима, як тiльки з  лiсу  виїхали,  постало  диво  Києва.
Скiльки б не пiд'їжджав до нього по цiй дорозi,  щоразу  дух  захоплює  ця
широчiнь, цей простiр, осинений Днiпром i небом, замкнутий  у  перспективi
горами, з яких возноситься золотоверхий, святий i  все  ж  забутий  богом,
Київ...
   Той чорний штрих забутостi та упослiдженостi потьмарює йому  картину  й
спонукує сумнi думки. Приїде, оженить друга, стане i сам  навчати  рисунка
молодь в унiверситетi, а дiло його життя повзтиме, як черепаха...  Мабуть,
тут щось не так, потрiбно, мабуть... Братство  з  його  невизначенiстю,  з
його вiдкритiстю для всiх вiтрiв, до волi  не  приведе...  Його  ж  потуги
також - вiн розумiв - не можуть скоро зрушити безкрає сонне царство:  один
- не воїн!.. Треба... Коли б то вiн мiг знати, що треба, як, з якого  боку
взятись за це святе i трудне дiло!..
   - Гляньте, бiля Днiпра стовбичать два жандарми, - сказав гусар.
   - Порома ждуть, напевно.
   - Або когось... Собача служба!
   - Вчора стояли теж, - озвався кучер. - Вперше за всю  дорогу.  -  Й  на
тому боцi троє.
   - Напевно, хтось проїде важний, - глянув на тi  ляльки  синьомундирi  й
собi Тарас.
   - Сказали б нам... - пошкрiбся кучер пужалном у головi. - А  так  нiхто
нiчого...
   Пором ще був посеред рiчки, коли Тарас з гусаром покинули поштовий  вiз
i рушили до перевозу, де, крiм жандармiв, ждало ще кiлька душ  мандрiвних,
пiдвода з сiном та пан з чималим виводком.
   - Добридень вам! - гукнув Тарас.
   Хто вiдповiв, а хто й не глянув.
   Гусар дiстав  тютюн  та  люльку  i  запалив.  Попихкуючи  собi  димком,
дивився, як течiя несе корчi, колоди, якийсь селянський убогий скарб...
   - Могуть! - озвався згодом.
   - Велика рiка Вкраїни, свiдок її падiнь i злетiв!.. - сказав Тарас.
   Гусар помовчав трохи й озвався знову - вiршем, таки ж його, Тарасовим:

   _Ой Днiпре мiй, Днiпре, широкий та дужий!_
   _Багато ти, батьку, у море носив_
   _Козацької кровi..._

   Хвилююче i дивно якось було  почути  свої  рядки  з  чужих,  не  знаних
вуст... А вiн, цей Днiпр широкий, ось тут  котив  могутнi  води  в  далеке
Чорне море, i все довкруг здавалося таким дрiбним i немiчним...
   Прийшов пором. Допоки його прив'язували, звiльняли й вкочували на нього
воза з сiном, вони, Тарас з гусаром, дивилися  на  швидкоплинну  воду,  на
береги, покритi туманом вiття в бростi. Коли ж  зiйшли  на  дощану  хитаву
твердь, помiтили, що й царськi стражi в  синьому  покинули  пiщаний  лiвий
берег.
   - Чогось менi це, батьку, не до душi... - шепнув гусар Тарасовi. -  Два
днi стояли, й на тобi!..
   Тарас також стривожився. Згадав ураз, як придивлявся  рудий  станцiйний
наглядач до подорожньої, як перепитував, чи  вiн  у  Київ  їде...  Зиркнув
краєчком ока - стоять собi... Щоправда, вдають, мов їм до нього байдуже...
В одного з оком щось негаразд, iз ганджем око... Глянув i вiдвернувся...
   - Здається, це, Григоровичу, по вашу душу, - тихо сказав гусар. - Чи  є
у вас у чемоданi щось небезпечне, цiкаве їм?
   Тарас знизав плечима:
   - Рукописи, малюнки, одяг...
   - "Послання" теж?
   - I дещо гiрше...
   - Може, зiпхнути в воду?
   - Нi, нi! - жахнувся. - Нехай беруть...
   Як уявив, що все написане у Переяславi та бiля нього  пiд  час  хвороби
пiде на дно й нiколи потiм люди не прочитають отих його  гарячих  дум,  аж
стало страшно. Що вiн без тих  поем,  без  "Як  умру...",  "Трьох  лiт"!..
Жандарми їх збережуть як доказ його вини, крамольностi...
   Серед Днiпра жандарм iз зизим оком ступив до нього i запитав:
   - Шевченко Тарас Григорович?
   - Так...
   - Ось наказ про ваш арешт, - дiстав папiр.
   - З якої речi? Це чортзна-що! - обурився гусар  для  того,  певно,  щоб
випитати у них причину.
   - Не знаю. Велено привести їх до губернатора, - сказав жандарм.
   - Навiщо такi врочистостi! Зайшов би й  сам...  -  спромiгся  Тарас  на
посмiшку.
   I тут жандарм ледь одхилив завiсу:
   - Боюсь, що вам не скоро випаде ходить самому... Волков, вiзьми у  пана
чемодан!
   Жандарм зробив, що велено, i виструнчився, мов на парадi. Вiн,  мабуть,
знав, що дiло тут серйозне, царське.
   - Можна вас тет-а-тет? - спитав гусар жандарма, що не вiдходив уже  вiд
них з Тарасом.
   - Нi. Тут кажiть, - нахмурився.
   - Хотiлося без зайвих вух...
   - Не можна.
   Гусар схилився йому до вуха i щось сказав, кивнувши на  чемодан.  Тарас
почув, що мова йде про вiршi та грубi грошi.
   Жандарм зиркнув на Волкова, на пана з дiтьми й жiнкою i мовив з жалем:
   - Пiзно...
   Тарас дивився журно на воду, кручi берега, i жаль стискав йому до  болю
серце.  Пропало  все!..  Без  нього  й  те,  що  зроблено,  зiйде  нiнащо,
спиниться... Суботiв, Седнiв, Київ та всi мiста i села, де встиг  збудити,
вивести людей смiливих на вiрний шлях, без нього осиротiють... За Братство
вiн i не журився, Братство, видать, i є причиною його арешту.  Мабуть,  не
вiн один пiд ласкою синьомундирих. Якщо його тут ждали,  то  Костомаров  i
всi пани студенти - за гратами,  в  руках  жандармiв  i  губернатора.  Цей
зизоокий знає, напевно, те, що знали  тiльки  братчики.  Не  скоро,  каже,
випаде ходить самому... Отже, святi Кирило та Мефодiй не затулили Братства
своїм покровом! Всує...
   Пором торкнувся берега, й  хитнулись  гори  київськi,  хрести  та  банi
храмiв.
   На нього справдi ждали ще три жандарми з возом.
   - Аж два? - спитав один з них у зизоокого.
   - Нi, той гусар не з їхнiх.
   - Прощайте, батьку!  -  крикнув  йому  Глафiрин  родич,  як  вiз  минув
заставу, i помахав рукою.
   Тарас всмiхнувся гiрко: боярин їде паном, iз  пишним  почтом;  а  де-то
князь?..
   I конi йшли помалу, а  так  неждано  швидко  з'явилась  брама  й  сiрий
печорський мур. Оглянувся на синю далеч неба, води, гаїв, i сльози заслали
очi. Зцiпив щосили зуби. Мусить вiднинi бути дужим, твердим,  як  кремiнь.
Плачуть спiвцi, поети; воїни не знають слiз!..
   Ударили дзвiнкi куранти Лаври. Ще й ще... Спiзнився-таки! Вiнчання  вже
почалось...
   Схопився з лiжка. В камерi стояв свiтанок. Не розiбрав, яку  пробило  у
Петропавловцi. Не вiдав, чи спав хоч трохи,  чи  тiльки  думав,  згадував,
витав далеко звiдси, над Україною. Так ясно нинi бачив  своє  життя,  свої
минулi труди та днi, що стiни цi, цi грати  й  окутi  дверi  були  немовби
поганим  сном...  Тепер  йому  полегшало,   тепер   вiн   був   спокiйний,
умиротворений, бо твердо  знав:  жив  чесно,  по  правдi  жив!  З  дитячих
сирiтських лiт i до арешту на перевозi через Днiпро пронiс  свою  козацьку
душу чистою, не осквернив жадобою, нечесним вчинком, прагненням  чинiв  та
влади. Правда, було таке, що думав сiсти на вороного й  вивести  полки  на
битву за волю краю рiдного i всiх, хто скнiє в рабствi.  Так,  марив  цим.
Проте не задля слави, не для чинiв. Хотiв одного - вирвати  убогий  люд  з
неволi, повести тих до сонця, хто  бачив  тiльки  землю  у  борознi!..  Не
сталося... Хто зна, чи є у тому його провина... Може, вiн поспiшав,  горiв
занадто,   нетерпеливився?..   Спливала   болем   його   душа,   страждала
несправедливiстю, насиллям,  злом,  приниженням,  що  розлились  iмперiєю,
немов чума, то як же мiг вiн ждати!..
   У  коридорi  почулись  кроки,  гомiн,  слова  команди.   Вертеп   ожив,
прокинувся...
   Зашарудiв, заклацав ключ у дверях... Летить орел довбати серце...  Душу
не розiб'єш, не вип'єш з неї думки!..
   ...За десять днiв, уранцi, прийшли конвойнi, вийняли iз пiхов шаблi.
   - Взяти усi пожитки!
   - Нарештi... - радо зiтхнув Тарас.
   Жандарми перезирнулися, i старший кинув  з  посмiшкою,  в  якiй  сiрiла
зверхнiсть:
   - Дивак - чому радiє...
   - Набридло тут.
   - Тут квiточки, там - ягiдки!.. Готовий? Марш!
   Надворi було вже справжнє  лiто.  Пiд  муром,  нiби  злякано,  тулилась
травка, листячко якогось зiлля... В небi пливли високi хмари, пiдсвiченi з
одного боку сонцем...
   - Яке число сьогоднi? - спитав Тарас.
   - Передостаннiй весняний день,- озвався той, що спереду.
   - Тридцяте, отже, травня...
   У глибинi пiдвалу стояв зимовий  холод,  i  вiн  зрадiв,  як  вийшли  у
вестибюль.
   На диво, його чекав  сам  Дубельт.  Попов  з  Нордстремом  були  також.
Врочистi всi, в мундирах, при орденах.
   Його поставили  перед  столом,  де  пiд  портретом  царя  Миколи  сидiв
начальник вiддiлу й перебирав якiсь папери. Конвой завмер  за  спиною,  не
вклавши шабель.
   Дубельт пiдвiвся важко. Зразу ж устали й слiдчi.
   - Iменем його величностi!  -  врочисто  мовив  Дубельт.  Узяв  папiр  i
прочитав: - "Шевченка опридiлити рядовим в Окремий Оренбурзький корпус, iз
правом вислуги, пiд найсуворiший нагляд, iз забороною писати i малювати, i
щоб вiд  нього  нi  пiд  яким  виглядом  не  могло  виходити  обурливих  i
пасквiльних творiв".
   Тараса найдужче вразило оте "iз забороною писати i малювати".  Бач,  не
збрехав "друг велiй", таки в солдати...
   - Хочете сказати щось? - спiдлоба глянув Дубельт.
   -  Спасибi.  Гарний  вирок.  I  сатана  не  вигадав  би   менi   чогось
жорстокiшого!..
   - Ведiть!
   Його взяли пiд руки, затисли й вивели iз кабiнету.
   Аж унизу, в пiдвалi, спинилися i вiдпустили.
   - Фу ти, як налякав! - промовив старший. - Вирок тобi  написаний  самим
царем, блаженний!
   У дворi вже стояв фургон, чекаючи на новоявленого солдата.
   Тарас притьмом поглянув на вiкна камер i серед тих, хто вийшов хоч  так
його провести, побачив першим  Костомарова.  Микола  плакав.  Сльози  йому
стiкали по бородi й, немов росинки, зблискували на  сонцi.  Лiворуч  стояв
Гулак,  нахмурений  i  незворушний.  Далi  були  обличчя  Навроцького  та_
_Бiлозерського, когось iще...
   Всмiхнувшись, зняв капелюха i помахав.
   Прибiг Попов. Вiддав пакет конвойному  й,  не  глянувши  на  арештанта,
пiшов назад. Друг велiй!..
   Коли сiдав, помiтив у дверях журне лице Сидоренка. Кивнув...
   Його штовхнули грубо у глиб фургона, слiдом залiз один жандарм, за  ним
упхався другий.
   - Пiшов, пiшов!
   Рвонули  конi  чвалом.  Заторохтiли  об  брук  колеса...   Жаско,   мов
барабанний солдатський дрiб...



   [1] Пробачте, мiй дорогий _(фр.)._
   [2] Героїня поеми "Слепая".
   [3] Хранитель базарних вагiв i мiр.
   [4] Домашнiй лiкар Рєпнiних.
   [5] До побачення, друже! _(Фр.)_
   [6] Вид мурашок.
   [7] Помiчник учителя.
   [8] Тут - у значеннi "митець".
   [9] Тобто млинових каменях.
   [10] Контрактовий ярмарок у Києвi.
   [11] Iнститут шляхетних дiвчат.
   [12] Гра слiв. Хутiр В. Забiли звався Кукурiкiвщиною.

Популярность: 47, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT